Великий шум (1907)/VIII
| ◀ VII. | Великий шум (1907) VIII |
IX. ▶ |
|
Над'їхала осїнь, вельможна панї, богата хозяйка. За нею тягнуть ся непереглядні стада волів, табуни коний, ряди возів навантажених сїном, снопами та мішками. Над ними стоїть курява, за ними простягаєть ся земля висилена, сїра і сонна.
Махнула осїнь на лїси — і вони зацвили пурпуровими, сїрими та жовтими красками, зашуміли глибоким та важким стогоном, тугою за минулим лїтом.
Махнула в повітрє, і воно заповнило ся роями ластівок, ключами журавлїв, стадами диких гусий та инших пташок, що тихо мов осїннї мряки тягли на південь.
Махнула на ріки і риба почала ховати ся в найглибші місця та печери для зимівлї.
Махнула на села, і вони здули ся скиртами та повними оборогами, оживили ся отарами овець та чередами скоту, що доси кочували по високих полонинах, а тепер вертали на зимівлю.
Небо, ще чисте і безхмаре, але звільна блїдне, а поля під ним жовкнуть, сїріють під стернями, чорнїють під парами, шелестять тугою по пережитих хвилях лїтнїх радощів.
Сади, ще недавно обтяжені плодами, звільна позбувають ся їх, осипають ся з листя і доливають і свій шум до широкого моря мелянхолїї, що розлило ся над усею країною.
Тілько люди не чують тої мелянхолїї. Вони бадьорі, ситі і горді щасливо перебутою працею, обсмалені лїтнїми спеками, та повні гордощів і самозадоволеня на вид тих богатих скарбів видертих із рук природи.
Квилять скрипки, дзвенять колокільця, гудуть баси, земля стугонить під важким, тактованим гупанєм сїльських танцюр, що вибивають гопака на токах або на подвірях.Чути веселі вигуки, срібні реготи дївчат та шепоти лицяння, — починаєть ся той новий великий шум ситого і пяного житя, так характерний для нашого села. З ранку до вечера скрізь біля хат теркочуть терлицї, немов сварять ся зуб за зуб.
А широким полем, безлюдною дорогою сунеть ся і теркоче маленький візок запряжений одним маленьким конем, а сидженє в тому візку займає один чоловічок — пан не пан, але й не селянин, нїби урядовець, як видно по мундурі, але але й не урядовець, бо той мундур не має нїякої виразної форми, радше якась недоладна імітація, нїж дїйсний урядовий стрій.
Він їде згорбившись, невеличкий та сухорлявий, мов купка нещастя на своїм мізернім возику. На голові в нього білий, а властиво від старости брудно-сїрий цилїндер, під ним острий, лисячий ніс неначе вітрить дорогу, цапина борідка немов опираєть ся на груди, рука механїчно раз по разу махає батіжком над шкапиною, анї разу не вдаряючи її, уста так само раз по разу цмокають, а очи шниряють по опустїлих полях і лїсах, числять отари овець і череди худоби, що сям і там здоровенними латками сунеть ся по стернях та толоках, а лице його замітно жовкне і стягаєть ся, заострюєть ся на сей вид.
Правдиво осїння фізіономія.
А за ним і біля нього, як далеко оком кинеш, снуєть ся бабське лїто та виблискує до сонця своїми срібними нитками; се його мрії, його завидющі думи, що сїткою снують ся по тих благословенних полях, се ті малесенькі павучки, що й тут шукають собі здобичі.
Ось перед ним село, і він ще дужше кулить свою фіґуру, в'їздячи в громадську лїсу, немов би чуючи тут якийсь ворожий дух для себе.
Його очи мов руді миши бистро забігають на кожде подвірє, слїдять за кождим рухом на вулицї, але лице набирає при тім якогось трупячого виразу, воно робить ся немов деревляне, байдужне і безучасне, тілько инколи якийсь злобний, холодний усміх розтягне його блїді, безкровні губи.
Та ось на вулицю вибігли дїти, цїла юрба, і побачивши незвичайну появу раптом закричали в один голос:
— Біда їде! Гей, гей, біда їде!Сей крик немов оживлює тихе село.
Тут і там скриплять двері і відчиняють ся фіртки з подвіря на вулицю, з вікон і з поза плотів висувають ся людські лиця і зараз покривають ся тїню якоїсь непривичної для них суворости. Але нїхто не витає панка на возику, не відповідає на його поздоровленя, лише ненастанний дїтський крик вєть ся довкола нього мов рій чмелїв і супроводить його аж до другої громадської лїси, де кінчить ся село. І супроводить далї, в опустїлі поля й толоки, і ще й до лїса біжить луна та перекидаєть ся зичними окликами:
— Біда їде! Гей, там біда їде!
А потім злобні співи:
Гей там на горбочку
Їхав дїдько в черепочку,
А ми його не пізнали
Тай шапочки поздіймали.
А старші люди, поважні ґазди плюють на слїди його колїс на вуличній куряві та приговорюють:
— Щоб ти карк зломав! Щоб ти не дочекав більше їздити сюди!
А проминувши непривітне село їздець скручує на міст і звільна підіймаєть ся на своїй бідї на високе узгірє, на якого краю червонїєть ся панський двір. Не перший раз він тут гостює, та сьогоднї має надїю довести своє дїло до ладу.
Пан Субота з жінкою сидить на ґанку та любуєть ся цїлим озерцем астрів та мальв та ґеорґінїй та безсмертників і инших осїннїх цьвітів, що густо обсїли грядки перед ґанком. Побачивши комісаря Годієру на його візку він простягає против нього руку і витає його кивками простертої в верх долонї. А комісар усьміхаєть ся своїм деревляним обличєм, махає своїм цилїндром і ще глубше похиливши ся в'їжджає на панське подвірє аж до возівні, тут у вільнім куточку ставить свою біду, випрягає з неї свого коника, привязує його до плота і кидає йому жменю сїна з під свойого сидженя, а сам бючи себе долонями по відсиджених та болючих колїнах з тим самим безпредметовим усміхом іде до двора. Нїхто не виходить стрічати його, навіть пес припнятий біля буди не встає зі свойого леговища, а побачивши його вишкірює зуби, гарчить якось нерадо і потім знов закладає свою кудлату голову під задню лапу і звинувши ся обарінком спить далї там, де перестав перед хвилею.
Пан Субота стрітив його в передпокою, засукуючи руки.
— А, пан комісар, пан комісар! Усе на ногах, усе на возику! Щож вас сим разом приводить до мене? Чи все та сама стара турбота?
— Все та сама! — мовив комісар, стискаючи обі долонї пана Суботи. — Вона не дає менї спокою. Не можу витримати дивлячи ся на те, що тут дїєть ся. Ясновельможний пане, ви не повинні сего довше терпіти, не повинні під загрозою власної руїни.
— Щож таке страшне у мене дїєть ся? — з комічним переляком запитав пан Субота.
— Повне безправє! Повна девестація вашого добра. На власні очи бачу! В лїсї скрізь тілько й чуєш цюканє та скрип селянських возів, по стернях скрізь селянська худоба, толочить нові засїви, засуває рови. Не вжеж можна так легковажити собі власне добро?
— А щож я на се пораджу? — відповів добродушно пан Субота. — Сервітути за ними, то вони в праві. А шкоди та девистації такої страшної, як ви кажете, вони менї не роблять. Адже все робить ся під доглядом моїх людий і під моїм власним. Лїс вичищують із сухарнику та вітрових зломів, на полях селянська худоба полишає більше гною, нїж робить шкоди.
— Патріархалїзм, вельможний пане, старий, перестарилий патріархалїзм. Пора нинї на нові погляди. На комунїзмі з хлопами не зайдете далеко і чим більше їх, тим більша буде ваша кривда. Нинї основний закон: що моє, того не даєш! Тілько на такій основі можлива раціональна господарка.
— Ну, ну, пане комісарю, — мовив пан Субота силоміць садячи його на софі і сам сїдаючи біля нього, — не таке то все страшне, як вам видаєть ся. Певна річ, сервітути нам невигідні і спиняють подекуди раціональну господарку. Та тут же один сам для себе не порадить нїчого. Треба чекати законної розвязки дїла.
— Чекати! Вам аби лише чекати! То ваш рай, то ваша надїя — чекати, — впадаючи в запал та аж захлипуючи ся говорив комісар. — А того не бачите, що біда не чекає. Надїєте ся на урядову акцію, так як би уряд був святий. А чи ви знаєте, що значна часть урядників Нїмцїв тягне за селянами і лагодять ся титулом отсих сервітутів обдерти вас із половини вашої батьківщини? Чи знаєте, яким духом віє против вас у найвисших сферах? Адже там ви все ще “unzuverlässig“ а то й „reichsfeindlich“, адже там богато високих голов про те тілько й думає, щоб вам укоротити руки на користь хлопства не з иншого, як тілько з полїтичного приводу. А ви сидите собі спустивши рукави тай граєте іділлю з селянами, що тілько й чигають на те, аби вас пустити з торбами. Не бійте ся, вони мають добрий нюх, тай не бракує таких, що їм нашіптують до вух дїявольські ради. А се не переливки, ходить о грубі мілїони, ходить, можна сказати о ваше житє або смерть.
Комісар аж задихав ся і урвав свою промову. Його худі груди заходили і спирали йому дух у горлї, а лице набігло кровю. Пан дивив ся на нього якось милосердно, мов на хору людину, хоч не можна сказати, що комісареві слова не трафляли йому до серця і не відживлювали там старих, панщизняних поглядїв на відносини до селян.
— Алеж пане комісарю! — аж крикнув пан Субота обіймаючи його за плечі, — хто-ж вигадав договорювати ся до такої сердитости! заспокійте ся! Я не позволяю вам так говорити, а то бою ся за ваше здоровлє. Ще світ не кінчить ся, ще маємо час обдумати і оборудувати всякі справи. Ходїть лучше на гумно, відхлипайте ся троха і відпочиньте, тодї й можемо поговорити спокійнїйше.
— Я спокійний! О, я дуже спокійний, — відповів усміхаючи ся пан комісар. — Але в мене бурить ся кров, коли бачу, як одиноке ядро галицької цівілїзації отак безрадно і без інїціятиви здаєть ся на ласку долї, на добру волю тої мужицької черняви, що рада би втопити його в ложцї води. Я не можу мовчати, мене серце болить.
— Ну, годїж бо, годї, — вцитькував його пан Субота і таки підвів його з місця та потяг із собою на гумно. Він добре знав, що обуренє пана комісаря в значній мірі нещире, що він грає комедію і бє на ефект, не маючи нїякої підстави так дуже розбивати ся за поправу долї дїдичів, а коли на хвилю вид знесиля і вичерпаня у комісаря збудив його людське співчутє, то се ще не значило, щоб пан Субота справдї повірив у всї його перспективи. Він занадто добре знав сього пташка.
Пан комісар Годієра не був властиво нїяким комісарем. Колись за панщини він був мандатором, потім перейшов у службу до полїтичної власти, але не міг добити ся до якоїсь поважнїйшої урядової посади, займав становище з разу дієтарія, потім канцелїста при старостві, з вовчим апетитом вітрячи всякі можливі слїди, як би добити ся лїпшого хлїба. Перелом у аґрарних і полїтичних відносинах Галичини давав таким людям богате жниво. В р. 1848 пан Годієра був урядовим аґентом провокатором, який дурив шляхту і заохочував її до повстаня, а рівночасно нашіптував селянам проти шляхти і готовив їх до кровавої контрреволюції в разї шляхетського бунту. Тепер він, не покидаючи свойого півофіціяльного становища при старостві зробив ся нараз опікуном і протектором поміщиків у їх боротьбі за знесенє сервітутів і надїяв ся в замішанях, які правдоподібно виплинуть із того спору, спекти й свою печеню. В його інтересї було перти до щораз більшого заостреня відносин між селянами і дїдичами. Чи одна, чи друга сторона переступить межі лєґальности, йому все одно всміхаєть ся користь. Він заохочував селян до процесів з панами за неправно повідбирані в часї панщини рустікальні ґрунти і рівночасно видавав себе за чоловіка притьмом занятого обороною панських інтересів у великім сервітутовім спорі.
З такою метою він отсе вже два роки об'їздив увесь округ село від села, двір за двором і скрізь засївав зерно взаїмного недовіря, що й без того сходило буйно на ґрунтї управленім панщиною. Він вияснював хлопам їх кривди і пер їх до довгих та безплідних процесів, вияснював панам небезпеку, яка і їм грозить від селян і силкував ся зорґанїзувати з них тиху спілку для оборони їх власних інтересів. Сю оборону він розумів очевидно так, щоб пани силою спеціяльних фондів підпирали свої інтереси, купуючи собі прихильників у низших і висших бюрократичних сферах.
Особливо загарливо він обробляв пана Суботу, бачучи в нїм чоловіка розумного і поміркованого в своїх видносинах до селян і надїючи ся, що коли сей виступить крутїйше, то за ним підуть инші пани і справа швидше дійде до якогось рішеня. Він раз у раз „отвирав йому очи“ на безвихідність положеня панів серед хлопської маси, на небезпеку проволоки та задавненя хлопських претензій, на можність корисного для панів полагодженя сеї многоважної справи, що має першорядне значінє в цїлім розвою краєвих відносин. Він усе товк своє, мулив і мулив як тиха вода, з одного боку полошив свого слухача страшними вістями про урядові заходи коло щедрого надїленя селян панським добром, а з другого боку манив його блескучими перспективами швидкої і дешевої побіди.
— Ну, нї! — скрикнув пан Годієра вервнувши ся другого дня зі своєї екскурсїї по селї. — Того не можна витримати, що тут дїєть ся! Се нечувані річи. До якої скількости дерева вони мають право? загляньте в інвентар! Прошу заглянути! Три, чотири фіри, так чи нї ? А вони понабирали по двацять, по трицять! Цїлі гори дров навалили коло кождої хати. І ясний пан терплять се! Нї, зовсїм не розумію і дивити ся не можу. Адже се виразне: мане текель фарес написане на стїнах вашого дому, а ви не вмієте прочитати. І терпите всї надужитя. Жаль менї вас, ясний пане! І шкода моїх рад. Wem nicht zu raten, dem ist nicht zu helfen! Бувайте здорові!Пан Субота всміхнув ся якось холодно і поклав Годієрі обі руки на плечі.
— Горячо купаний пан комісар, горячо купаний! Сядьте, відхлипайте ся. Наші інвентарі не знають такого виміру дерева, як вам здаєть ся, а кажуть „на міру потреби“. Селяни не вивозять анї одної гильки не огляненої моїми людьми.
— Чужими очима дивити ся, то чужими руками робити! — зовсїм сердито гаркнув пан Годієра.
— Я й сам переконав ся, що вони вірно сповняють мої інструкції і ви не маєте підстави докоряти менї чужими очима. Цїкавий я, як би ви поступили на моїм місцї.
— О, я би швидко зробив з усїм тим взірцевий порядок. Я-б зовсїм таку машину, що би фест скрипіла і дїло робила. Я вже всьому придивив ся і все обміркував. Представте собі…
— Слухайте, пане Годієра, — мовив йому пан Субота болючим, жалісним тоном, — у мене тепер на голові стілько клопоту і власної родинної гризоти, що не маю сили представити собі що будь инше. І мушу виїхати на якийсь час, може на пару недїль. Приймете на той час заряд маєтку? Я нераз уже лишав його на економа, ну, але сим разом зроблю виємок для вас. Тілько глядїть менї, не наробіть скрипу в своїй машинї! Не горячіть ся, аби не довести до якої біди. З нашим мужиком треба обережно і тактовно, і я бою ся, що вам не стане терпцю й такту. А про те таки зроблю те, чого вам, як бачу, дуже хочеть ся.
Годієра аж засяв від сих слів, аж випростував ся, немов виріс о три пяди. Він усміхнув ся широко і запитав:
— Вельможний пан жартують?
— Нї, не жартую, а правду кажу. Ви так навертїли менї в голові своїми докорами, що я не бачу иншого виходу позбути ся вас, як отаку пробу. Робіть як знаєте і що знаєте, а там побачимо. Мінї голова тріскає від иншої гризоти, а ви причепили ся до мене як пявка. Ну, пробуйте, як вам удасть ся.
Годієра зачав ще щось говорити, що виглядало знов таки на опозицію, та пан Субота заткав собі вуха і крикнув знетерпливлений:
— Анї слова більше! Не хочу слухати нїчого. Буде вже того балаканя. Що сказало ся, на тім я стою.
І не прощаючи ся з Годієрою вийшов до свойого покою і замкнув за собою двері.