Великий шум (1907)/VII
| ◀ VI. | Великий шум (1907) VII |
VIII. ▶ |
|
Минав рік за роком, а по селах ще стояв „великий шум“. Пани присмирнїли і по короткій полїтичній гулятицї 1848—49 поприсїдали в домах. „Панів тиснуть, а мужикам лекше“, говорили селяни, що без глубшого розуміня річи хвалили собі часи реакції по 1848 роцї, поки подїї вже з другої половини 50-их років не переконали їх, яка передчасна і марна була їх радість. До того по недавнїх тїсних роках се була пора надзвичайних урожаїв. „Родить як на збитки“ — говорили мужики. Досить було як будь роздряпати землю, як будь уткнути в неї якесь насїнє, все росло, розвивало ся і приносило несподївані та нечувані давнїйше плоди. І се зайвартїло людям у головах, думали, що все так буде і так має бути, прикладали ся до працї як найменше, а шуміли по коршмах, нахвалювали ся, що ось то ми, нам Бог дає і хто против нас? Але лихо не спало і чатувало на них із пидтиха, та як прийшла його пора, дало себе в знаки як і слїд лихови.
І в Грушатичах ішло так само як по инших селах. У полї робили мало й лїниво, за те по коршмах сидїли день у день, особливо старші, батьки родин, пили й роздебендювали про полїтику, снуючи фантастичні пляни та бавлячи ся сплетнями. Цїкавили ся такими справами, як любощі молодого цїсаря з якоюсь жидівкою, як тим, чи швидко Польща буде, яку обіцяв відбудувати французький Наполїон, як тим, чи швидко москаль Турка за море вижене. Все се були „казети“ устні, а що дїяло ся в краю, на що заносило ся в краєвім і державнім правительстві, про се до селян не доходили нїякі вісти. Досить, що двори присмірнїли і недокучали селянам, а інодї й запобігали їх ласки, щоб мати дешевого робітника; про важні аґрарні справи, що викльовували ся тодї в краєвій адмінїстрації, не писали нїяки ґазети під тиском безглуздої цензури, не говорено нї на яких вічах і зборах, бо се були тодї нечувані у нас річи; все робило ся секретно, тихо, канцелярійним способом, а ґубернатор Ґолуховський, Австрієць до дна душі, дусячи всякі прояви крикливого польського патріотизму рівночасно працював усильно над тим, щоб із середнїх і висших верстов галицько-польської суспільности виробити те, чого Польща від віку не мала — вишколену, покірну наказам і натякам з гори і віддану одному дїлу бюрократію.
По селах де-де почали проривати ся ріжні місцеві конфлїкти. В Грушатичах прийшло до передирок між громадянами й попом. Думяк і його невеличка кумпанїя порушили думку заведеня тверезости в селї, почали збирати людий біля церкви по службі божій і поминати їх, щоб здержали ся від пянства і запомаганя арендарів. Та люди сміяли ся з тих промов, кепкували з Думяка та Яця Коваля, а деякі попівські підлизнї заскаржили їх перед о. Квінтілїяном, що мішають ся в проповідницьке дїло. О. Квінтілїян одної недїлї прийшов і сам послухати Думякової проповіди, а чуючи, що він замісь простого збриджуваня людям горівки і поклику на образу божу звертає увагу людий на такі річи, як приспорюванє доходу панам через підпиранє їх пропінації, збіднюванє селянства та оглупінє пяниць, заборонив йому говорити в такім дусї твердячи, що се вже не свята, богоугодна тверезість, против якої й він не має нїчого, але „полїтика“ — того слова тодї, попікши ся на „мартовій горячцї“ 1848 р., всї галицькі інтелїґенти дуже бояли ся — і простий бунт. Думяк спротивив ся тому.
— Як же, єґомость, бачите самі, що нарід допиваєть ся до згуби. Думаю, що се ваша річ остерігати і навіть примусити його, аби отямив ся.
— Моя або не моя! — гордо відповів о. Квінтілїян, — а тобі зась! Вже я їм, пяницям, не стілько говорив, та хиба вони послухають?
— Приводїть до присяги на тверезість, — мовив Думяк.— Ага, мудрий ти, а блазень при тім! — крикнув о. Квінтілїян впадаючи в роздразненє. Ти знаєш, чим то пахне? Нехай лише пан комісар і пан староста довідаєть ся, що тут у мене по щось ведуть людий до присяги в церкві, то зараз скажуть, що то Русини бунтують ся, святять ножі, аби різати панів і цїсарських урядників. Ну, мав ся-б я з пишна, як би був такий дурень і послухав твоєї ради. Чекали-б мене кайдани, тюрма, суди та казамати. От якого ти менї добра бажаєш!
— Опамятайте ся, єґомость, — добродушно всміхаючись, мовив Думяк, — хибаж то яка полїтика, коли Ви будете на проповідях упоминати до тверезости, а тих, що хочуть заректи ся сеї поганї, будете доводити до того, аби добровільно заприсягли свою обіцянку в церкві? Чи може вам хто за се якесь зле слово сказати? Я думаю, що не може.
— А я думаю, що ти дурень і для того таке говориш. Коршма, се часть панського маєтку і пропінація часть панського доходу тай цїсарського скарбу. Хто хоче урвати доходів панам і цїсаревому скарбови, той най виступає против горівки. Я сего не вчиню і жадному з моїх парафіян не позволю.
— А я вам покажу, що вас ще примусять заприсягати людий від горівки — уперто промовив Думяк.
О. Квінтілїян визвірив ся на нього.
— Що, покажеш? Ти смаркачу менї старому будеш показувати? Цїкавий я знати, як ти менї покажеш?
— Найпростїйшим способом, — спокійно відповів Думяк. — Напишу до консисторії в Перемишлї жалобу на вас, що в селї люди пяничать, а деякі раді би перестати та домагають ся присяги, а ви не хочете приймати. Ану, чи вам не накажуть?
— Хто мінї таку річ сміє наказати? — кричав о. Квінтілїян. — Консисторія не посьміє, бо не має до того права. Се значить, уменшувати державний дохід, чи розумієш ти се?
— А пянство вдесятеро більше вменшує державний дохід, бо нищить і маєток селян і ще й до того самих робить туманами та хирляками нездібними до працї і до військової служби. Отже я вам покажу, що моя рація, а не ваша!
Отак повстала перша Думякова суплїка до перемиської консисторії з жалобами на о. Квінтілїяна. Вона була держана в дуже поміркованім тонї, доказувала шкідливість пянства і доконечність того, щоб духовенство виступило против сеї пошести і кінчила ся реєстриком тих селян, що готові були заприсягти в церкві на тверезість, але о. Квінтілїян вилаяв їх прилюдно і не допустив до присяги. В консисторії був тодї канонїк Лев Кордасевич, який ще з давнїйших лїт мав якісь контри з о. Квінтілїяном. Він звернув увагу на Думякову суплїку, взяв її за притоку до виданя першої куренди до духовенства, якою звернено його увагу на пянство народа і поручено йому дбати всякими способами про отвереженє селянства, особливо способом доводженя людий до добровільної присяги на тверезість у церкві. О. Квінтілїян разом із сею курендою дістав від консисторії упімненє, аби „залишаючи свій дотеперішнїй і консисторії добре відомий звичай грубіянського і згірдного поводженя з селянами, по батьківськи заняв ся їх поученєм і наводив їх на добру дорогу, а не відганяв від сьвятої присяги на тверезість“. Рівночасно Думяк дістав від о. Кордасевича власноручний лист, у якім хвалено його ревність в вірі і дбайливість про отвереженє народа і передано йому пастирське благословенство від епископа на дальше веденє розпочатого дїла.
З сими письмами вийшла забавна історія, що причинила ся до більшого заостреня відносин між о. Квінтілїяном і грушатицькою громадою. Одержавши куренду, написану як би навмисне на перекір його поглядам висловленим у розмові з Думяком, і прочитавши упімненє писане власноручно о. Кордасевичем, він закипів страшенним гнївом і постановив собі не відчитувати сеї куренди в церкві і не згадувати про неї зовсїм, бо вона буцїм то прислана для відомости самих духовних, а не для загалу вірних, а за те в найблизшій проповіди виляти свою злість на тих, кого він уважав своїми ворогами.
І справдї найблизшої недїлї прочитавши євангеліє і навязуючи до тих слів, що праведники будуть терпіти гоненія і переслїдуваня, так як терпів їх Христос, він виголосив таке поученє:
— Чулисте, христіяне, слова святого євангелія, а чи знаєте, до кого вони відносять ся? Отже знайте, що вони в нинїшню днину відносять ся до мене, вашого душпастиря. Чи мало я труджу ся для вашого спасенія, чи мало проповідую вам боже слово, чи мало упоминаю вас, абисте не були злодїями, лїнюхами, клеветниками, обжирцями та пяницями, абисте були людьми, а не свиньми, а ви анї вухом не ведете на мої науки, анї оком не кинете на тї стежки, які вам показую і як ті свинї в калюжу так ви вперто бродите в своїх гріхах. Чи я тому винен, що мої слова відскакують від вас, як горох від стїни? Нї, я тому не винен; видно, сам Пан Біг оглушив і затвердив вас на мої слова, як того єгипетського фараона, аби не пускав Жидів із неволї. Але я вам кажу; прийдуть на вас кари, так як на фараона язви єгипетські. Прийдуть незабаром, бо ви не вменшаючи своїх гріхів ще побільшаєте їх. Задля вас підняли ся против мене два Іюди Іскаріотські, два гонителї і клеветники, один той Корда в Перемишлї, що його всї знаєте, а другий між вами, стоїть ось тут і дивить ся на мене, а імя йому — Манта!
І він при тім пальцем показав на Думяка, що стояв у першім рядї господарів.
— Оті два клеветники взяли ся їсти мої печінки, пити мою кров і рвати моє серце. Вони набріхують на мене і саміж судять мене. Манта мантить і бреше і крутить усе на своє, а Корда коробить і дусить і знущаєть ся по своїй уподобі. Манта підлещуєть ся, а Корда ригає злобою і ненавистю. Се ті дві гадини, що завзяли ся зігнати мене зо світа. Але Бог не допустить, щоб вони доконали свого дїла. Ще я домолю ся на них і на всїх вас божої кари і язви єгипетської і покаянія і нинї і прісно і во віки віков. Амінь.
Усї вірні перехрестили ся з привички при тих словах, а о. Квінтілїян ще раз злобно окинув їх оком, обернув ся від них і пішов у вівтар служити далї службу божу.
Селяни не дуже здивували ся таким закінченєм проповіду; для них се не була нїяка новина, що їх панотець ганьбить їх поіменно на проповідях, показує на них пальцями та прикладає до них погані або й соромні прозвища. Так само не була для них новістю лайка на Корду, себто на о. Кордасевича, який був парохом у Грушатичах перед о. Квінтілїяном і полишив по собі добру память у селї. Дивно було людям лиш одно — за що се їх парох раптом так люто накинув ся на Корду й Манту і чому як раз злучив їх обох до купи як своїх гонителїв.По богослуженю вийшовши з церкви всї люди, великі й малї, стовпили ся на цвинтарі, обступивши Думяка. Гули запитаня: що таке стало ся? Чого він накинув ся на вас? Яку нову пакість зробив йому Корда? Думяк мусїв пояснити.
— Бачите, панове громадо, то так було. Нас кількох захотїло було присягти в церкві від горівки, щоб не пити її хто рік, хто три роки, хто десять, а хто й до віку. Панотець не радив нам присягати, бо присяга страшна річ, „а я, мовляв, знаю вас, пяниць і брехунів, що ви й пану Богу присяги не додержите. Ідїть геть і не пийте, коли не хочете, а Божого імени не покликайте даремно“. Я написав про се до консисторії і просив пояснити нам, темним і безрадним людям, чи наші духовні мають навчати нас на праву дорогу і відводити від пянства, чи може мусять мовчати про се тому, що отверезїнє народа підкопало би панську пропінацію і вменшило би доходи цїсарського скарбу. Отже консисторія видала до всїх парафій письмо, яким велить парохам остро й пильно виступати против пянства і приводити людий до присяги на тверезість, а отець Кордасевич написав до мене ось який лист.
І Думяк прочитав усїй громадї лист канонїка і любленого нею колишнього пароха. У многих закрутили ся в очах сльози, почули ся голоси:
— Ось правдивий батько народу, що бажає нам добра, не так як наш панотець!
О. Квінтілїян, стоячи край дверий церкви під притвором був свідком усеї тої подїї, але зцїпивши зуби мовчав, почуваючи мабуть, що поступив собі сьогодня не зовсїм тактовно. Проте коли люди розійшли ся, він замикаючи церков буркотав сердито сам до себе:
— От іще гадина! От іще анархіст! Ось як він під мене підкопуєть ся! Але чекай, я тобі не таке покажу! Будеш ти мене тямити!
Думяк нїчого не знав про панотцеву погрозу анї про те, чим панотець думав „заїхати“ його. Він тоїж недїлї написав лист до о. Кордасевича, в якім подякувавши йому за його батьківське писанє і піднїсши, що слова його листу зворушили декого з його бувших парафіян до слїз, оповів подрібно зміст проповіди о. Квінтілїяна. Розумієть ся, о. Кордасевич із сего приватного листу не робив нїякого вжитку і в листі до Думяка упімнув його, аби не ширив нїяких некорисних вістий на свого панотця, всїляких кривд чи то своїх чи громадських допоминав ся в законній дорозї, а упімненя і докори, що тикали ся питань чести і сумлїня, приймав мовчки й без образи, хоч би вони були й несправедливі. „Бог, що бачить усї серця й душі, один знатиме, яка цїна таких упімнень і докорів, а нам не личить входити в те. Наша річ пильнувати, аби наші людські, тїлесні справи не терпіли шкоди, а вже Бог один нехай осудить, кому честь, а кому нечесть. Про те одначе о. Квінтілїян по якімось часї одержав знов ad personam запитанє, чому не оголосив народови консисторської куренди против пянства, тай сим разом анї на запитанє консисторії не відповів нїчого, анї куренди народови не оголосив, знаючи, що нїчого прикрійшого за се йому не може бути.
Але на Думяка він лагодив иншу „кавзу“ якої в селї нїхто не сподївав ся. В старих церковних актах він знайшов між иншим протокол оглядин грушатицької церкви й парафіяльних будинків та ґрунтів, списаний Атанасієм Шадурським ще десь коло 1760 року, і вчитуючи ся в той, як йому здавало ся, важний урядовий документ переконав ся, що в р. 1700 парафіяльні ґрунти були далеко більші, як тепер, і що особливо та посїлість, на якій тепер сидїв і господарював Кость Думяк, перед 100 лїтами належала до парафіяльних ґрунтїв.
— Чи бач чорти, яку часть мойого ґрунту захопили! — кричав о. Квінтілїян аж підскакуючи з радости на своїм кріслї, що здужав знайти таку цїнну знахідку.
— Чекай же, ти безбожнику, ти Манто з твоїм наостреним розумом! Я тебе навчу, по чому локоть борщу. Я тебе нажену зо шумами з того ґрунту, який твій батько чи дїд захопив безправно.
І при найблизшій нагодї він у Самборі удав ся до одного старого адвоката, що памятав іще польське право, і показуючи йому свій документ запитав його, чи і що можна би на його основі зробити його ненависному ворогови.
Адвокат, по тодїшньому pan Komornik прочитав документ і сказав, що сам собою він не дає нїякої підстави до цівільного процесу за „узурп“, тобто за самовільне відчуженє церковного добра від його правного властителя, але велить догадувати ся, що такий узурп був доконаний колись у пізнїйшім часї.
— Шукайте, отче, инших документів, перегляньте старі й нові інвентарії, які там ґрунти записано на церкву, а які доси лишили ся при нїй, віднайдіть, хто й коли допустив ся того узурпа, а тодї побачимо, що можна з того зробити.
І о. Квінтілїян кинув ся рити ся у своїх парафіяльних і в двірських домінїкальних паперах, зібрав цїлу купу шлюбних „інтерциз“ та спадкових актів, ріжних актів процесових, ріжних цесій та резолюцій, що сяк або так доторкали ся церковних ґрунтів у Грушатичах, і цїлий оберемок сего добра завіз свойому „коморникові“. Коморник, старий процесович, що рад був усякій нагодї зідрати з клїєнта, почав прочитувати ті акти, вишукувати в урядових архівах нові акти, резолюції та інвентарії, і по кількомісячнім порпаню потїшив о. Квінтілїяна радісною новиною.
— Єсть! Ваша правда! На парафіяльних ґрунтах у Грушатичах зроблено нечуваний узурп. Подавайте о реституцію! Я певний, що по вашім боцї стане дирекцїя релїґійного фонду і ви виграєте справу.
Ся відомість наповнила його нечуваною радістю. Він оголосив свою кривду селянам на проповіди і зажадав від них, а особисто від Думяка, аби вступив ся йому з ґрунту, що колись належав до церкви. Даремне Думяк і ріжні старі люди толкували панотцеви, що Думяки в польських часах були попи і попуючи сидїли на своїм родовім ґрунтї, а як перестали попувати, то й ґрунт їх лишив ся при їх родї. О. Квінтілїян не хотїв тому няти віри і подав поданє до дирекції релїґійного фонду у Львові про реституцію значного ґрунту, що був колись церковний, а тепер находить ся в приватних руках. Там мабуть не знайшовши нїяких актів про сей ґрунт написали йому загально, що нехай починає процес перед цівільною властю, а дирекція релїґійного фонду подасть про се свій голос по вислуханю обок сторон.
О. Квінтілїян був на вершинї радости. Тепер він покаже Думякови, покаже цїлій громадї, що значить парафіяльна власть у селї. Не чекаючи процесу і його вислїдів він був такий певний своєї побіди, що тоїж недїлї оголосив громадї на проповіди, що нинї гордяки будуть присмирені і неправно загарбоване ними церковне добро буде їм відібране. Перестане Манта манити і Корда крутити. Покажеть ся, чия кривда, а чия правда. Вся громада має ставити ся на спорнім ґрунтї, аби його перемірити і по добру звернути панотцеви, коли не хочуть чекати на себе окрім урядової екзекуції ще й наглої божої кари за церковну кривду.
Люди слухали того поученя як якоїсь бесїди божевільного; вони тихо зітхали і хитали головами, коли о. Квінтілїян з дивним завзятєм і не перебираючи в словах клеймив та ганьбив своїх нїби то противників і просив на них кари божої. Нарештї скінчивши він велів із церкви на спірне поле. Нова думка опанувала його. „Силували ви мене, аби я вас заприсягав від горівки. Добре! Але я вам тепер присягну, котре моє поле! Побачу, чи ви повірите на мою присягу“.
Селяни ще дужше хитали головами на таку процедуру і були певні, що їх панотець ізсунув ся з глузду. Та про те пішли за ним на пригірок за церквою, поки не стали на межі теперішнього церковного ґрунту.
— Отсе моє! — кричав о. Квінтілїян весь розпалений від церковного ґрунту, від скорого ходу під гору та від соняшної спеки. — Отсе моє, чуєте?
— Чуємо, чуємо! — сказали люди. — Всї знаємо, що се ваше.
— Але й отсе моє! — крикнув ще дужше о. Квінтілїян і вхопивши довгу жертку почав мірити сумежну ниву півперек від своєї межі.
— Один сяжень! Другий сяжень! Третїй сяжень! Четвертий сяжень! Пятий сяжень!
— То все моє! — крикнув Думяк.
— Брешеш, вороже! Се все моє! Ось поти моє! Присягаю Господу Богу, що моє!
І сильним розмахом жердки він устромив її острим кінцем у землю. І нараз обома руками вхопив ся тої жердки, почервонїв страшенно, захитав ся на ногах якусь хвилину, а потім разом із жердкою повалив ся на землю, ледво раз дриґнувши ногами. Умер від удару апоплєксії.
Люди поставали довкола його трупа, почали хрестити ся та шептати молитви, а дехто не міг удержати ся, щоб не кинути на нього докірливе слово:— Так-то так, панотче! Побила тебе самого твоя фальшива присяга.
Кілька недїль по його похоронї прийшла до громади резолюція з цівільного суду, що розпочатий покійним священником против неї процес за зворот нїби то церковних ґрунтів нїби то безправно відчужених від церкви складаєть ся до актів задля повної безпідставности.