Ведмеді/Пригода з ведмедем
| ◀ Ведмежа історія | Ведмеді Пригода з ведмедем |
На полонині ▶ |
|
Було це в горах.
Утомлені цілоденним ходом, прийшли ми до колиби, що стояла під лісом. Ніч була ясна, погідна. Над нами висіло небо, темноблакитне, високе, мовчазне. На небі зір, мов овець на полонині.
Наш провідник, старий вусатий гуцул, назбирав сухого хворосту, викресав вогню й розложив ватру. Бухнуло полум'я, тепле, червоне, дим з нього стовпом піднявся вгору.
Ми розложилися кругом ватри. Хто сидить, а хто простягнувся на траві й дивиться то в небо, то в червоне полум'я.
— Ото якби так тепер ведмідь прийшов до нас у гостину! — відзівався один з товаришів.
— Ну, то що? — відгукнулося кілька голосів.
— Та нічого — каже той самий товариш, — мав би з нас добру вечерю.
— Я втік би на ялицю; — а я в колибу; — а я на дах колиби — говорили один наперед одного. Але чути було тривогу в голосі.
— Овва! — відізвався найменший і найслабший із нас, якого всі називали мизинчиком, — я взяв би оцю ломаку в руки, та й нагнав би «вуйка« назад до лісу.
Всі засміялися і стали глузувати з мизинчика.
Старий гуцул дивився на нас з-під ока й усміхався під вусом.— Гей гей! — промовив він. — І що зробили б ви, якби так справді в кущах захрупотіло й якби до вас підсунулася як віл велика, чорна, погана, така, як мені тапилося бачити, буде тому літ сорок… Зі страху ви померли б. Правда? Ось послухайте, як то зі мною раз було. Тільки не бійтеся.
— Ні, ні, — заговорили всі товариші гуртом. — Розкажіть нам, просимо дуже!
Старий поправив ватру, набив тютюном свою щербату люльку, закурив від вуглика з ватри й став розказувати.
Буде тому літ із сорок, як мене мій покійний татуньо віддалу на службу таки до нашого пан-отця.
Одної неділі кажуть пан-отець до мене:
— Підеш, Грицю, до Криворівні з письмом до отця декана, а вечером вернешся додому.
А до Криворівні, бачите, буде три години ходу. Якось я дійшов, віддав листа тамошньому пане-отцеві та й хочу вертатися. А вони мені кажуть:
— Підожди, хлопче, хай відпишу.
Та я й жду. Поки написали, вже й вечоріти стало. Дали мені того листа та й кажуть:
— А тепер іди додому!
Вийшов я. Йду та йду, але й сонце не чекає і собі. Не дійшов я половини дороги, як ніч запала. Біда, думаю. Вночі самому якось небезпечно. Що тут робити? Розглядаюся навкруги, аж тут скирта сіна. Не дуже висока, а довга, як та корчма серед села.
— Гаразд, Грицю, — гадаю собі. — Лізь на скирту.Виліз я, переказав »Отче наше« і заснув, як камінь. Сплю я, сплю, аж тут щось товчеться коло мене. Збдився я, дивлюся, щось велике лазить по скирті й муркоче. Що таке? Піднімаю голову, протираю очі, — аж то ведмідь! Так мені й дух заперло.
— Буде тобі, Грицю, думаю. Прийдеться марно погибати.
Але бравий був з мене хлопець. О, бравий! Не такий, як ви, паничі, теперечки, хай вам не у гнів буде.. Бувало, аби яка пригода, а я рук не опущу.
Піднявся я на ліктях та й роздивляюся навколо. І чого ж би, думаю собі, ведмедеві та лізти на скирту?
А він вам, як здоровенна ялівка! Підвівся на задні лапи й ходить по скирті. Ходить, головою крутить та муркоче. А далі набрав у передні лапи сіна, підійшов на самий край скирти, розмахнувся й кинув його додолу. А там, як вчинився писк і вереск та такий, що я аж вуха заткнув. Що таке? Підвівся я ще вище, оглядаюся позад себе, а там вовків тьма-тьмуща. Так тягаються за сіно, так жеруться, як скажені.
— Ага — думаю, — то ти, небоже, від вовків втік на скирту, а тепер дразниш їх сіном. Кидай собі здоровий! Але що то буде, як ти на мене натрапиш і мене з сіном скинеш?
На цю згадку зробилося мені страшно — дуже страшно. Вгорі ведмідь, внизу вовки, — що тут робити? Холодний піт виступив на чолі, а в очах аж свічки стали… А ведмідь ходить і щораз ближче до мене. Ой, лишенько моє! Ти, або я, — погадав я собі нараз. Один із двох! Перехритився я, затиснув кулаки і жду. Набирає ведмідь сіна, набирає таки коло мене, а потім обертається та йде на край скирти, а я за ним. Розмахнувся, підіняв передні лапи, а я його за задні — хап! Перехилився ведмедисько і, як колода, полетів униз.
Що далі було — не знаю. Зчинився крик і вереск, мов у самому пеклі. Зчепилися, тягаються, метушаться, мов кип'яток у горшку.
Я впав на коліна, очі підвів на небо, й гаряча та щира молитва понеслася до Господа Бога. А на небі гасли зорі й починався день. Вставали звірі, будилися птахи.
— А що, паничі, — запитав гуцул, розглядачись навколо, — не померли би ви страху, якби на вас прийшла така пригода? Кажіть самі!