Ведмеді
Аксель Мунте, Іван Франко
На полонині (Іван Франко)
• Інші версії цієї роботи див. Вівчар Мінден: «Бистриця», 1948

Зелено довкола, тільки головатні тулять до землі свої білі голівки, мов цікаві очі визирають зпоміж трави та моху. Холодно. Вітер тягне. Дихаєш широко повними грудьми. Все довкола пахне, все так і дихає на тебе здоров'ям і силою. Внизу ліс оперізує полонину чорною стіною, а над тобою підіймається круглий шпиль гори. Тихо довкола, тільки вівці шелестять у папороті, десь-колись пес гавкне, зелена жовна застукає в лісі, або закричить вивірка.

А я йду собі помалу, стану, сопілку зза ременя як заграю, як задрібочу, як заведу думку, аж серце в грудях підскакує, або сльози на очі навертаються.

Го-го! Вуйку-небоже! Ти забрав вівцю, та то так не йде! Одна вівця, то ніби нічого, але сьогодні ти зарізав одну, завтра заріжеш дві, а позавтра передусиш мені пів турми. Ні небоже! Такої згоди в нас нема! Ти гадаєш, що я цівку тільки на пострах ношу? Го-го! Вже я віджалую ночі, вже я засяду на тебе в цім виверті! Вже мені одно, смерть або життя, а з тобою мушу зробити справу!

Злодій вуйко. Три ночі вимучив мене! Мабуть занюхав письмо носом — не приходив. Але не мене здурити! Вже як я завзявся, то не попущу. На четверту таки прийшов. Темно хоч око виколи. Вітер стогне у верхів'ях смерік. Потік шумить унизу, а я скулився серед коріння величезного виверту, цівку при оці, сиджу, чекаю, наслухую. Вже чую, що йде, знаю, що мусить надійти попри мене, і сиджу, дух у собі запираю.

Хрусь-хрусь — уже близько. Витріщаю очі — суне мій вуйко, мов копиця сіна в темноті. Морду підняв догори, вітрить, суне звільна, обережно. У мене очі мало з голови не вискочать, так призираюся, щоб вцілити йому просто під ліву лопатку.

Раптом він став, голову набік — фукнув. Занюхав порох. Обертається на місці, щоб дати драла, і в цій хвилині бух-бух! З обох дул по льотці, так і впакував. Навіть не зіпнув вуйко, мов від грому гепнув на землю.

Але то тільки хвилина така була.

За якусь мить він зірвався з землі, рикнув, звівся на задні ноги та й просто до мене. Видко не дістав у саме серце. Я вже сиджу, не рухаюся. Втікати нікуди, набивати не час.

— Ну, — думаю собі, — коли я кепсько трапив, тільки задряпнув його, то буде по мені. А втім — Божа воля. Раз мати родила.

Та поки що буде — маю ще сокиру за ременем. Вхопив я сокиру у жменю, перехрестився, поправив ноги, що були сперті на двох коренях, плечима оперся об сплетене коріняччя виверта, що, мов стіна сторчало догори, закусив зуби, похилив голову вниз, щоб бачити добре, та й жду вуйка. А він ось-ось. Хапається лапами за коріння, нюхає і ричить, так ричить, мов розгніваний п'яниця, що не може сказати слова розумного, тільки чує, що лютий, і ричить, і пхається наперед. Ось він занюхав мою ногу та й досягає її лапою. Так немов би опік мене кропивою, не гірше. А в цій хвилині вістря моєї сокири по сам обух утесалося в вуйкову голову, позчерепило її до тла. Він ще раз застогнав — так тяжко, так жалібно, мов грішна душа на муках, і повалився додолу, щез у непрозорій пітьмі в ямі під вивертом. Я й сокири не встиг вийняти, таки з ним покотилася вниз.

А тоді, як не скочу з виверта та хащами, та на плай, та лісом та на поляну, та понад яр, ялівцями — одним духом опинився на полонині коло кошари.

— Стукаю.

— То ти, Паньку? — питає бац із середини.

— Та я, відчиніть!

Устав він, засвітив ліхтарню, відчинив.

— Ну що?

— Та нічого — кажу.

— Був вуйко?

— Та був.

— І пішов?

— Ні, не пішов.

— А де ж?

— Лежить.

— Що ти? — Бац не договорив. — Ой, любойки, а тобі що в ногу? — скрикнув.

— У ногу?

Я й сам не знав, що мені в ногу, і тільки тепер, поглянувши, я побачив, що ввесь ходак і вся онуча і вся волока — кривава, і кров заливає сліди. Раз, одніський раз мацнув мене вуйко по нозі і відразу продер ходак і онучу і ногу аж до самої кости. Коли розвинули ногу, то я зімлів — крови багато витекло. Але бац, спасибі йому, вмів примовити, спинив кров, приложив якоїсь масти, і за тиждень я був уже здоров.

А вуйка на другий день знайшли неживого з моєю сокирою в головищу.

Іван Франко