Бюґ-Жарґаль/XL
| ◀ XXXIX | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XL |
XLI ▶ |
|
Його негайно послухались. Мої шість вартових в одну мить перерізали мої пута. Я підвівся й випростався вже зовсім вільний, але зупинився нерухомо; здивування на цей раз знов завадило мені будь-що зробити.
— Це ще не все: — промовив тоді П'єро і, вирвавши з рук одного негра кинжал, подав мені його і сказав; — Можеш себе задовольнити. Не дай бог, щоб я та віднимав у тебе право розпоряджатись моїм життям. Ти його врятував тричі; тепер воно — твоє; вдар кинжалом, якщо хочеш ударити. В його голосі не чути було ні докору, ані гіркого почуття. Голос був сумний і зрезиґнований.
Цей шлях помсти, досить несподіваний, указаний мені тим, кого я шукав, видався мені надто незрозумілим і легким. Я зненацька відчув, що і всієї любови моєї до Марії, і всієї ненависти до П'єро — не досить, щоб змусити мене заколоти людину; до того ж якийсь голос у мойому серці кричав мені, що хто зробив злочин проти когось і почуває свою провину, не стане так шукати собі кари та смерти від руки супротивника. Чи признатися вам щиро? Було щось в імпозантному вигляді цієї людини, що впливало на мене самого мимо всякої моєї волі в цю мить. Я відштовхнув кинжал.— Нещасний! — сказав я. — Я з охотою уб'ю тебе в борні, але не стану заколювати. Обороняйся!
— Оборонятись? — запитав він здивовано. — Від кого ж?..
— Від мене!
— Від тебе? — він здивовано поворухнувся. — Це єдине, в чому я тебе не послухаюсь. Чи бачиш, наприклад, Раска? Я можу його задушити, і він дасться мені в руки, але я не зумів би його змусити боротись проти мене, він би не зрозумів, чого я хочу. Отже, я теж не здатний тебе зрозуміти: я для тебе — Раск. — Помовчавши, він додав: — Я бачив у твоїх очах ненависть таку, як ти міг одного разу побачити в моїх… Я знаю, що ти переніс багато бід, що твого дядька вбито, твої поля спалено, твоїх друзів задушено; тобі зруйновано дім, спустошено твою спадщину, але то не я зробив, а мої! Послухай, я тобі колись розповідав, що твої принесли мені багато горя; ти мені відповів, що то не ти; що я в такому разі тобі зробив?
Його обличчя засяяло; він, мабуть, чекав, що я кинусь йому в обійми, але я дивився на нього скажено.
— Ти гудиш своїх за все те, що вони мені зробили, — сказав я йому з шаленим гнівом, — а тимчасом зовсім не згадуєш про те, що ти сам мені заподіяв, ти…— А що? — запитав він.
Я підступив зовсім близько до нього, і мій голос прогремів, як грім…
— Де Марія? Що ти зробив з Марією?
При цьому імені якась хмара пробігла по його обличчі; він із хвилину вагався, а далі, перериваючи мовчанку:
— Марія! — відповів він. — Еге, ти маєш рацію. Але надто багато людей нас слухає!
Його вагання, ці слова „Ти маєш рацію“ запалили пекло в мойому серці. Мені здалося, що він уникає відповіди. Саме в цей момент він на мене глянув своїм одвертим зором і промовив з глибоким зворушенням:
— Не підозрівай мене ні в чому, благаю тебе! Я все це тобі скажу в иншому місці. Бачиш, треба мене любити з повним довір'ям, як і я тебе люблю!
Він на хвилину замовк мов би для того, щоб простежити за тим вражінням, що зроблять на мене його слова, і додав дуже ніжно:
— Чи ж можу я тепер тебе звати братом?
Але мій гнів, почасти сповнений ревнощами, спалахнув знову, й ці ніжні слова видались мені уданими, що ще дужче розпалило мене.
— Як ти смієш цією назвою нагадувати мені щасливі часи! — скрикнув я. — Невдячний зраднику!
Він мене перервав. Кришталеві сльози заблищали у нього на очах.— Не я невдячний, а ти.
— Так от кажи, — знов зарепетував я роздратовано. — Де Марія?
— Не тут, не тут, — відповів він мені. — Тут нас підслухують. Та й ти не пойняв би мені віри на слово. До того ж не можна так гаяти часу. Ось уже розвиднюється і мені треба тебе звідси забрати. Слухай. Усе скінчено, якщо ти сумніваєшся в мені; і ти добре зробиш якщо заколеш мене, але пожди ще трохи раніш, ніж здійснити те, що ти звеш помстою. Спочатку я тебе визволю. Ходи за мною; підемо до Біасу.
Цей спосіб говорити й робити ховав у собі для мене якусь тайну, і мені годі було її зрозуміти. Не вважаючи на все моє упередження проти ції людини, голос його завжди змушував тремтіти якусь струну в моїм серці і знаходив собі в ньому відгомін. Чуючи його, я все був під його чарами…
Кінець кінцем мені стало ясно, що в моїй душі почуття помсти бореться з ніжністю до П'єро, і недовір'я змагається із сліпою вірою в нього. Я пішов услід за ним.