Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

XXXIX
Харків: Державне видавництво України, 1928
XXXIX

Я сам не знаю, панове, навіщо викладаю вам усі ці думки. Це не речі до знання і до легкого тлумачення иншим. Їх треба самому пережити. Ось у такому душевному стані був я, коли сторожа Біасу передала мене й доручила неграм Морн-Ружа. Мені здавалось, що то якісь привиди доручають мене иншим привидам, і, не роблячи їм опору, я дав себе прив'язати поясом до дерева. Вони мені принесли кілька пататів, зварених у воді, і я їх з'їв зовсім машинально, бо природа нам зоставила серед усяких бід і лихих обставин той інстинкт, що змушує нас несвідомо підтримувати чим-небудь у собі життя.

Тимчасом ніч оповила землю. Мої вартові забралися в свої курені, і лише шестеро з них залишилося при мені, сидячи або лежачи поблизу перед огнем, що вони його розклали, щоб захистити себе від нічної прохолоди. По кількох хвилях вони всі поснули.

Фізична втома та пригнобленість моя сприяли не мало тому, щоб я заглибився в неясні якісь мрії й задрімав.

Разом з тим у моїй уяві проходили передо мною щасливі дні, коли я був укупі з Марією і не передбачав ще в будучині нічого, крім вічного щастя. Я порівнював ті дні з сьогоднішньою дниною, такою незвичайною своїми вражіннями, і всі бачені мною чудернацькі картини з фактом триразового засудження мене нині на смерть і відсутністю порятунку. Я обмірковував найближчу мою будучність, що складалась усього лише з одного дня й готувала мені нове нещастя й певну смерть. Мені здавалося, що я змагаюся із страшним кошмарем. Я в себе запитував, чи то можливо, шо все те, що було, — те вже минуло, чи справді я побував сьогодні в жадібному крови таборі — Біасу; чи дійсно я втратив любу свою Марію навіки і чи ця прив'язана до дерева людина, засуджена на смерть, навсправжки Я. І, не вважаючи на всі мої зусилля не піддаватись лише одній саме найстрашнішій думці, я всетаки ввесь час вертався думкою до Марії. Я з одчаєм думав про її долю; я витягувався в своїх путах мов би на те, щоб полетіти до неї на поміч, усе ще сподіваючись, що страшний сон розвіється і що доля не могла присудити їй стільки ж бід і пригод, як мені. Цей рій думок звязаний був із постаттю П'єро, і моя лють проти нього дійшла до крайніх меж; артерії в мене на чолі поналивались кров'ю й ладні були тріснути, розірватись; я себе ненавидів, проклинав і докоряв за те, що не міг хоча б на хвилю поєднати свою дружбу до нього з любов'ю до Марії і, не змагаючись навіть найти причину того його вчинку, коли він кинувся в хвилі Великої Річки, я майже плакав із шкодування, що його тоді не вбив. Він сам умер; я теж мав умерти, і єдина річ, що її мені було в житті шкода — це була помста.

Всі ці думки ворушилися в моїм серці в тій дрімоті, що все більше та більше опановувала мене. Не знаю, скільки часу ця дрімота тривала, але з неї мене витяг мужеський голос, що співав зовсім ясно хоч і здалека. „Йо ке сой контрабандиста“ („Я, що є пачкар“). Я розплющив очі, здригнувшись, навколо було темно, негри спали, огонь догоряв. Мені нічого більше не було чути; я подумав, що це була галюцинація, і мої стяжелілі повіки знову стулилися. Потім я наново їх розтулив дуже сквапно; голос знов розпочав свій спів і звучав уже ближче, співаючи сумно цей куплет Еспанського романсу:

„Ан ле кампос де Окана
Призонеро каї;
Ме леван а Котаділья,
Десдихадо фуї!“
(„На полях Окана
Мене взято в полон;
Вони мене повели в Котаділью
І був я нещасний!“).

Очевидно, цей раз то вже був не сон. Це був голос П'єро. За якусь хвилю голос його знов залунав серед тиші, і проспівав майже над моїм ухом знайомий мені мотив: „Йо ке сой контрабандиста“. Величезний пес радісно підбіг до мене, щоб покрутитись коло моїх ніг; це був Раск. Я глянув угору. Передо мною стояв негр, і відблиск огню кидав у бік його колосальних розмірів тінь — це дійсно був П'єро. Помста розпалила мене, а здивування прикувало до місця й заціпило мої уста. Проте, це не снилось. Отже, мертві, мабуть, воскресають. Це не був сон, а наче привид. Я від нього одвернувся з недобрим почуттям. Коли він це помітив, голова його схилилась на груди.

— Брате, — сказав він тихо, — ти мені обіцяв ніколи не мати сумніву в мені й підозріння проти мене, коли ти почуєш цю пісню; скажи, брате, хіба ти вже забув цю обіцянку.

Гнів вернув мені здібність говорити.

— Зраднику, — скрикнув я. — Ось я тебе зустрів нарешті. Кате! Убивця мого дядька, той, що вкрав мою Марію, як смієш ти звати мене братом. Гляди, не підходь до мене.

Я зовсім забув, що пута не давали мені поворухнутись. Проте, інстинктовно я глянув собі на той бік, де звичайно носять шаблюку. Цей мій зовсім ясний намір його вразив. Він схвильовано, але м'яко заговорив до мене.

— Ні, — сказав він, — ні, я не наближусь. Ти в нещасті; мені тебе шкода; тобі ж… тобі байдуже до мене, хоч я куди нещасніший за тебе!!!

Я здвигнув плечима. Він зрозумів цей німий докір і подивився на мене задумливо.

— Ти дійсно багато втратив, але вір мені, я втратив більше, ніж ти.

Тимчасом звуки голосів збудили шістьох моїх вартових. Помітивши сторонню людину, вони були підвелися із своїх місць, ухопившись за зброю; але, глянувши на П'єро, скрикнули з радости й упали перед ним животами на землю, ввесь час б'ючи об землю чолом на знак пошани.

Але всі ці почесті, що їх віддавали негри П'єро, лащіння пса, що переносив ніжність свою з хазяїна на мене, дивлячись мені в вічі, мов би не розуміючи, чому це я лишаюсь неприязний, — все це не справляло на мене ніякого вражіння. Я ввесь віддався скаженому гнівові, що його стримували мимо моєї волі пута.

— О! — вигукнув я нарешті, трохи не плачучи з безсилля через звязаність моїх рухів. — О! який я нещасний. Я шкодував, що цей негр сам себе занапастив і що я не можу його вбити… Аж ось він сам живцем, сам прийшов мене дратувати і стоїть тут, перед моїми очима, а я не можу насолодитись щастям його заколоти. О! хто ж тепер позбавить мене цих пут?

П'єро повернувся до негрів, що все ще лежали простерті перед ним.

— Брати, сказав він, — розвяжіть полоненого…