Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

XLI
Харків: Державне видавництво України, 1928
XLI

Ми вийшли з округи негрів Морн-Ружа. Мені дивно було йти вільним посеред цього табору диких, що напередодні здавались мені такими жадібними моєї крови. Далекі від думки про те, щоб арештувати нас, негри та мулати вклякали тепер перед нами при нашому проході з вигуками радости, здивування та пошани. Я цілковито не знав, якого рангу людиною був П'єро в цій армії, але пригадував собі, яким авторитетом був він для своїх земляків-невільників, і тому не задумувався над цими ознаками щирого поважання до нього з боку повстанців.

Коли ми підійшли до лінії вартових перед печерою Біасу, мулат Канді, начальник ції варти, почав нам здалека робити знаки, щоб ми не сміли підступати близько до житла генерала, і загрожував нам зброєю, але як тільки він наблизився доста, щоб пізнати риси П'єро, зараз же скинув свою шиту золотом „монтеру“ і, мов настрашений своїм власним вчинком, схилився до землі й пустив нас до Біасу, прохаючи вибачення, на що П'єро тільки махнув рукою.

Поважання, що виявляли прості салдати до цього П'єро, не дивувало мене, але як я побачив, що Канді, один з найголовніших офіцерів, так схилився перед колишнім невільником мого дядька, я почав завдаватись питанням, ким може бути ця людина, що її слухаються усі так сліпо, хто саме вона є. Ще дужче здивування заволоділо мною, коли я помітив, як швидко Біасу, що був сам у своїй печері й їв якусь страву, підвівся назустріч П'єро і, ховаючи свій гнів та вираз несподіваности, зігнувся перед ним на знак глибокої покірности і запропонував йому сісти на свойому троні з червоного дерева. П'єро відмовився.

— Жан Біасу, — сказав він, — я прийшов до вас не з тим, щоб посісти ваше місце, але ж тільки випрохати у вас для когось помилування.

Альтеза (ваша величність), — відповів Біасу, подвоюючи число своїх поклонів, — ви знаєте, що можете розпоряджатися всім, що у владі й руках Жана Біасу, і самим Жаном Біасу, зверх того.

Цей титул „величність“, або Altesse, ужитий Жаном Біасу що до особи П'єро, ще збільшив мою цікавість.

— Ні, я не так багато від вас хочу, — сказав П'єро, — я у вас прохаю тільки свободи та життя для цього полоненого.

Він указав на мене рукою. Біасу на хвилину остовпів; це остовпіння тривало недовго.

— Ви вводите в одчай вашого слугу, альтеза; ви від нього вимагаєте далеко більше, ніж він може вам зробити, на жаль. Цей полонений не Жана Біасу, він Жану Біасу не належить і не в його розпорядженні.

— Що хочете ви тим сказати? — строго запитав П'єро. Від кого ж він залежить? Хіба тут є ще друга влада, крім вашої?

— Отже так, альтеза!

— Чия ж?

— Влада моєї армії!

Ласкавий і хитрий вигляд, що з ним Біасу уникав відповідей на категоричні та прості питання П'єро, показував, що Біасу вирішив дати йому лише такі знаки свого поважання, на які він мусив здобутися обов'язково.

— Як це, — скрикнув П'єро, — влада армії? Хіба ж не ви нею командуєте?

Біасу, заховуючи свій самостійний вигляд, хоч і з відтінком деякої покірности, відповів з виразом щирости:

— Ваша альтеза гадає хіба, що можна справді командувати людьми, здатними бунтуватись лише для того, щоб не слухатись.

Я надто мало був зацікавлений подіями життя, щоб порушити свою мовчанку, але те, що я бачив напередодні що до впливу Біасу на маси, — це цілковито перечило його теперішнім словам, і я міг би це посвідчити. П'єро промовив до нього:

— Отже, якщо ви не вмієте наказувати вашій армії, і якщо ваші салдати є вашими начальниками, то що вони можуть мати проти цього полоненого.

— Букмана щойно вбило урядове військо, — сказав Біасу, скорчивши сумно своє жорстоке й глузливе обличчя, — от мої й вирішили помститися на цьому білому за смерть начальника негрів-маронів Ямайки; голова цього молодого офіцера служила вагою до голови Букмана на тих терезах, що на їх добрий Джіу (бог) важитиме гріхи обох сторін.

— Як ви тільки зважились пристати на таку думку, на такі жахні наміри, — сказав П'єро. — Слухайте ж, добродію Жане Біасу, подібні жорстокості провалять наше справедливе діло. Попавшись у полон у табір білих, я і не знав за смерть Букмана. Це небесна кара, вповні заслужена ним. Я вам скажу иншу новину ще: Жано — той начальник чорних, що служив провідником білих на те, щоб заманути їх у лабети наших в Донт-Мюлатрі, Жано теж умер. Ви знаєте, що він конкурував у жорстокості, не переривайте мене, Біасу, з вами та з Букманом:, отже, зверніть на це увагу, то не грім його побив небесний і не білі, а сам Жан-Франсуа його забив, учинивши тим акт вищої справедливости.

Біасу, що слухав промовця з сумовитим решпектом, здивовано скрикнув:

— Хіба!

В цей момент увійшов у печеру Ріго. Він низько вклонився П'єро і щось тихо сказав на вухо генералісимусові.

З надвору доносився невдоволений гомін і якесь хвилювання табору. П'єро говорив далі.

— Отже, так, Жан-Франсуа, що не має инших хиб, як тільки свою любов до коляси, запряженої шістьма кіньми, що в ній він їздить щоденно із свого табору на службу божу до кюре де ля Гранд-Рев'єр, — цей самий Жан-Франсуа укарав усі скаженства Жано. Не зважаючи на низькі благання розбійника, хоч в останню мить він із страху так учепився за одежу кюре де Мармелада, що годі було й одірвати його. Злочинця цього розстріляно вчора коло коріння того дерева, що на ньому він прикріпив великі залізні гаки вішати живі жертви своїх. Подумайте, Біасу, над оцим випадком. Навіщо робити вбивства, що тільки спонукають білих ставати ще жорстокішими? Нащо зловживати різними шарлатанствами, аби тільки роз'ятрювати ще дужче гнів наших нещасних товаришів, що вже й без того тратять терпець. В Тру-Кофі є один пройдисвіт, мулат на ім'я Роменля Профетес, що фанатизує якусь банду чорних; він профанує святу месу, запевняючи, що перебуває в зносинах з божою матір'ю та слухає її пророкувань, засунувши голову в святий ковчег, і спонукує своїх товаришів різати й убивати іменем Марії.

В тім, як він вимовив останнє ім'я, може, було щось ніжніше за просту релігійність. І я не знаю як це сталося, що я зненацька відчув себе ураженим і схвильованим з приводу цього.

— … І що ж, — казав далі П'єро.— У вас є в таборі якийсь ворожбит, якийсь шарлатан, точнісінько оцей Ромен-ля Профетес. Я не сумніваюсь ані трохи в тім, що коли вам потрібно вести в бій армію, зложену з найрізноманітніших племен, то для неї треба мати звязок між усіма елементами, але, будь ласка, шукайте того звязку не в звірячому фанатизмі та не в чудернацьких забобонах. Вірте мені, Біасу: білі не такі жорстокі, як ми. Я бачив не раз, як плантатори захищали життя своїх невільників; я правда, певен того, що це для них не було питанням людського життя, а тільки питанням грошей; тут, принаймні, хоч матеріальний інтерес надавав їм гуманности. Не будьмо ж менш милосердими за них, — це теж у наших інтересах. Чи ж стане наша справа святіша та справедливіша через те, що ми різатимемо жінок, душитимемо дітей, мучитимемо дідів, палитимемо колоністів у їхніх домах? Тимчасом з оцього складаються що-дня наші подвиги. Чи потрібно ж, скажіть мені, Біасу, щоб єдиним слідом нашого походу лишалися пожежі та сліди крови?

Він замовк. Блиск його очей, відтінок його голосу, надавали його словам такої сили впливу та авторитетности, що перечити йому було не можна. Як у лиса, спійманого левом, косий, спущений у діл зір Біасу доводив, що цей ватаг шукає, якою б хитрістю вивернутися з-під влади ції сильної людини…

Поки Біасу думав, той самий Ріго, що напередодні спокійно дивився на найтяжчі вбивства, почав удавати, що він обурюється всіма обчисленими в промові злочинами, й від часу до часу зауважував з лицемірним подивом:

— О, боже мій! і що то є народ, коли він оскаженіє!..