Борислав сміється (1922)/XX
| ◀ XIX | Борислав сміється XX |
XXI ▶ |
|
І знов побратими зійшлися на нараду в Матієвій хаті. Мов з хреста зняті сходилися вони, мов розбиті засідали вони на лавах, з похиленими очима, не сміючи зирнути один на одного, немов то вони були винні тому нещастю, котре постигло цілу робітницьку громаду. А вжеж найдужче подався Бенедьо. По його впалих, помутнілих очах, по його пожовклім, аж зеленім лиці, по його надломаній, похиленій поставі, по безсильно обвислих руках видно було, що вся сила його життя підтята, що усміху не буде вже на тих зівялих устах, що він жиє вже немов чужим, позиченим життям, що робітницьке нещастя вбило, роздавило його. Кілько він перетерпів в тих двох днях! З яким болем виривав він із свого серця одну за другою золоту надію! Перша хвиля, коли вони з Матієм побачили, що двері незамкнуті, а опісля, мов якою зловіщою рукою перті, переконалися, що скриньки нема, — та перша хвиля, то була певно найтяжча, найстрашнійша хвиля в його життю. Всі сили разом опустили його, все тіло так і застило на місці, вся память погасла, він стояв мов паль і не міг поворухнутися. Звільна ажень вернула його память, щоб тим тяжче мучити його. Що скажуть робітники? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша їх думка така, що оба вони, підкуплені Жидами, видали їм касу? Та страшна думка огнем налила його серце. І воно зовсім легко може бути, — шептав йому якийсь злорадний, упертий голос, — адже два нас у хаті, вилому нема ніякого, сліду ніякого, — очевидна річ, що взято скриньку при нас і на нашім свідомі! І я — зрадник! Я, що ціле своє життя, цілу свою душу вложив в ту справу, — я мав би причинитися до її повалення!… І хоч тогож таки дня Мортко сам, голосно і регочучись, признався перед Матієм і перед другими робітниками, що се він викрав касу, що вона находиться в далеко безпечнійшім сховку у Германа і що „хто хоче, най мя йде скаржити, то ще сам піде до діри за недозволені складки“, — то від сього признання не полекшало Бенедьови. Думка його винаходила чим раз і чим раз нове терня, котрим могла все на ново ранити свої власні кріваві рани. Хто бачив його підчас робітницької змови, охочого, невтомного, радісного, все задуманого і все готового радити другим і додавати відваги, — а хто бачив його тепер, нужденного, скуленого, тремтячого, — той був би подумав, що се або не той чоловік, або що він перебув яку тяжку недугу. І Бенедьо справді перебував тяжку недугу, з котрої — сам він те бачив — виходу для нього не було.
Не менше подалися й инші побратими, особливо Матій й Стасюра. Тільки брати Басараби не змінилися і, бачилось, не дуже сумували. Ба, що більше, на їх лицях виднілося щось немов потаєна радість, немов отсе сповнялося те, чого вони давно дожидали.
— Щож, побратими, — сказав Андрусь по хвилі важкої мовчанки, наш красний сон скінчився, — розбуджено нас!
Ніхто не відзивався на ті слова.
— Що сумувати, браття, — заговорив знов Андрусь і голос його ставався чим раз мякший, — сум не поможе. Що впало, те пропало, і воно, вірте мені, мусіло так прийти! З нашими Жидами таким способом не порадимо, я то з самого початку казав. Не такий вони народ, щоби можна з ними вдати по добру! І то велике діло, що ми такого доказали, як отсе перед кількома днями! А се вони би чи тепер чи в четвер таки зробили. Нічого нам тепер і думати про те, щоби поступати з ними так, як досі!
— Так щож діяти, — не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, — невжеж опустити зовсім руки і здатися на їх ласку?
— Ні, і ще раз ні! — живо підхопив Андрусь. Ні, побратими, — наша війна з Жидами іно що зачалася, але ще зовсім не скінчилася. Се досі, то був тільки жарт, — тепер нас чекає правдива, велика, горяча битва!
В словах Андруся було тільки сили, тільки жару і завзяття, що всі мимоволі ззирнулися на нього.— Так, тепер нам треба показати, що й Жиди завчасно сміються з нас, що Борислав, то таки ми, робучі люде! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годі, — стрібуємож не так!
— Ми й досі, Андрусю, не… не зовсім добрим способом воювали. Вони відплатили нам тільки зуб за зуб.
В тих болючих словах був такий острий, глубокий закид, що Сень Басараб, котрий пикаючи люльку сидів на порозі, зірвався на рівні ноги й поступив пару кроків до Бенедя.
— Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! сказав він з притиском. Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей і твоя чиста війна не булаб могла зачатися.
— Я не випоминаю нікому нічого, — смирно відказав Бенедьо, — я знаю сам, що так мусіло бути, що така вже наша нещаслива доля, що тільки неправдою з неправди мусимо видобуватись, — але, побратими мої, вірте мому слову, чим менше неправди буде на руках наших, тим певнійша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогів!
— Ба, як би то вороги также так само думали і также чесно з нами поступали, то тоді певно й ми мусілиб їм дорівнати, а то й випередити їх! — сказав Андрусь. Але тепер, коли правда звязана, а неправда має ніж у руках, то я боюсь, що заким правда по правді розвяжеться, неправда й зовсім заріже її. Але не про те ми мали нині говорити, браття, а про те, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тільки одна дорога осталася, — але поки скажу своє слово, хто знає, може з вас котрий вигадає що иншого, кращого… делікатнійшого, — бо моє слово страшне буде, браття! Тож прошу вас, хто має що сказати, нехай каже. Ти, Бенедю?…
— Я — нічого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хіба зачинати на ново утрачене.— Еге-ге, далека дорога, тай то мости позривані. Ні вже, що иншого придумай!
Бенедьо мовчав. Що він міг тепер придумати?
— А ви другі, знаєте який спосіб? спитав Андрусь. Говоріть!
Ніхто не говорив. Усі сиділи з понуреними до долу головами, всі чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, — але чули заразом, що вони не в силі його відвернути.
— Ну, коли ніхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася — підпалити се прокляте гніздо на всі штири роги. Се моє слово.
Бенедьо здрігнувся.
— Не бійтеся, невинні не потерплять по-при винних. Усі вони винні!
Мовчанка стояла в хаті. Ніхто не перечив Андрусеви, але й притакувати йому якось ніхто не важився.
— Ну, чогож ви сидите, мов порізані? Невжеж ви такі вояки, що війни боїтеся? Згадайте лишень, в якій думці поприступали всі ви до побратимства. Аджеж у нас ще є карбовані палиці, — і нема тут і одного Жида в Бориславі, на котрого би у нас карбів не було. Ви генто допоминалися мене о обрахунок. Нині день обрахунку, тільки що до давних карбів прийшов ще один новий, найбільший: що вони ошукали й обікрали цілу робітницьку громаду, що вони показали тим способом виразно, що хотять нас по вік віку держати в безвихідній неволі. Чи требаж вам ще чого більше? Я думаю, що сей один карб стачить за всі!
— Але щож се буде за обрахунок: запалите кілька хат, кілька маґазинів, і або вас полапають і посадять до криміналу, а як ні, то Жиди знов скажуть: трафунок!
— О, ні, не так воно буде. Коли приступати до такої війни, то вже з цілою громадою, сказав спокійно Андрусь.— А хібаж се можна? Нехай один найдеться серед громади, що вас видасть, і всі ви пропадете.
— І так не буде. Кождий з нас, хто пристане на те діло і обіцяє руку до нього приложити, добере собі десять, двацять таких, котрим може завірити, і не кажучи їм нічого, скаже їм в означенім часі зібратися на означенім місці. Тоді дасть знак. А колиб що видалося, то я беру все на себе.
— Алеж робітники тепер люті, роздратовані на Жидів, готово статися ще яке більше нещастя, — говорив Бенедьо далі, заступаючися всякими, хоч і найслабшими поводами від страшної певности.
— Се тим ліпше, тим ліпше! аж скрикнув Андрусь. Тепер найліпше вдасться моя війна, коли твоя роздразнила людей. Ти приготовив для мене найбільшу поміч, і за те я сердечно дякую тобі!
— Ти страшний, Андрію! — зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.
— Я такий, яким зробило мене життя і вони, закляті вороги мої! Слухай, Бенедю, слухайте й ви, побратими, моєї повісти, — будете знати, що навело мене на гадку, завязувати таке побратимство для пімсти на Жидах. Отець наш був найбогатший ґазда на всю Баню. Се було по скасованню панщини, — отець наш взяв у пана пропінацію, щоб не допустити Жида до села. Хісна з тої пропінації великого він не мав, але те схіснував, що околичні Жиди страшно на нього завзялися. Отець шинкував чесно, водою горівки не розливав і з усіх сіл народ ішов до нього. Жиди за те бий-забий на нього. Зразу зачали перед паном крутитися, щоби батька підкопати, але пан знав батька і не вірив Жидам. Видячи, що з того боку нічого не дібються, Жиди взялися на инші способи. Підмовили злодіїв, а їх тоді богато було по селах, - зачали вони шкоду робити батькови. Раз пару коней зо стайні вивели, то знов куфу горівки випустили, то до комори підкопалися. Але й тим способом батька не могли підтяти. Крадіж винайшлася, а ті, що куфу випустили, самі видалися і мусіли заплатити шкоду. Тоді Жиди, що робити, підпалили нас. Ледво ми з душею повихапувалися, — все згоріло. Отець наш був сильний, твердий чоловік, — тільки нещастя не зломало його. Він кинувся сюди-туди, до пана, до сусідів, — запомогли його, почав він знов ставати на ноги. Тоді Жиди підмовили кількох піяків, давних панських льокаїв, щоби забили батька. Вони напали на батька вночі серед дороги, але батько вправився з ними, і одного заголомшеного приволік до дому. До всього признався, хто його намовив і що дав. Батько до суду, — пішли два Жиди сидіти. Тоді другі взяли і строїли батька. Закликали його немов на перепросини і дали щось, — як прийшов, так зараз і ляг, мов підкошений, а до тижня і вмер. Пан, що дуже любив батька, спровадив комісію, комісія викрила отруту, — але не було кому настояти і справа замялася. Ще й матері Жиди пригрозили, щоб і писнути не сміла, бо инакше нещастя буде. Мати злякалася і дала спокій. Але не довго Жиди дали нам спокій. Вони очевидно завзялися зовсім зруйнувати нас. Мати наша вмерла в холєру, лишилися ми з Сеньом, сироти-підростки. Замісць нашого батька взяв уже був пропінацію Жид, — отже то він тепер присікався до нас. Сюди-туди він вкрутився за опікуна над нами і взяв наш ґрунт в уживання, а нас на виховок. На Бані й тоді вже Жидів було досить, і се була не дивниця, що Жид опікувався над христіянськими сиротами. Зазналиж ми тої жидівської опіки! Зразу було нам добре, мов у Бога за пазухою, Жид догоджував нам, до роботи не заставляв, ще й горівочки додавав. Але чим далі, тим тіснійше і вкінці повернув нас зовсім собі в наймитів-попихачів. Ми зачали допоминатися свого ґрунту, але Жид тимчасом умів уже так покрутити з панами і з громадським урядом, що нас зовсім відсудили від ґрунту. Але Жид не чувся ще спокійним і старався нас зовсім позбутися. Зачав намовляти урльопників, щоби нас били; далі підкупив війта, щоби вставився у асентерункової комісії, щоби нас заасентерували до війська. Але ми все перебули і, вислуживши в війську, прийшли назад до села. Жид затремтів; він знав, що ми не подаруємо йому свою кривду і старався випередити нас. Запросив нас до себе буцім-то на гостину і хотів потроїти нас так, як батька. Але сим разом йому штука не вдалася. Ми пізналися на тім і нагодували силоміць самого Жида тою стравою, котру нам приладив. Через тиждень його не стало. Тоді ми покинули своє село і пішли сюди, а по дорозі поприсягли собі до смерти своєї мститися на Жидах. Ми постановили собі робити з ними так, як вони з нами: підмовляти напроти них як найбільше людей, шкодити їм де можна і то так зручно, щоби вони й самі не знали, відки на них паде лихо. Від того часу минуло вже десять літ. Як ми досі сповнювали свою присягу, про те не буду оповідати. Але найбільша наша пімста наближається тепер і хто хоче бути нашим братом, нашим щирим приятелем, хто хоче мститися разом з нами за свої і за громадські кривди, той піде з нами в тій потребі!
Послідні слова сказав Андрусь піднесеним, майже благаючим голосом. Його оповідання, сухе, уриване, мов з нехочу росказане, а прецінь таке досадне і відповідаюче понурому настроєви всіх побратимів, зробило на всіх велике вражіння. Перший Прийдеволя зірвався і подав руку братам Басарабам.
— Ось моя рука, — сказав він, — я з вами, хоч і до могили! Що буде, про те я не дбаю, а що скажете, те зроблю. Щоби тільки пімститися, — про ніщо більше я не дбаю!
— А старого Деркача, чей також не відкинете, — дався чути голос з кута, і лице Андрусеве прояснилося усміхом.— Нікого не відкинемо, братчику, нікого! — сказав він. За Деркачем один за другим зголосилися всі побратими окрім старого Матія, Стасюри і Бенедя. Андрусь радувався, жартував.
— Ну, ті два старі, з них нам і так хісна великого не було би. А ти, Бенедю? Все ще про свої „чисті руки“ мрієш?
— Про що я мрію, се менша річ, се тільки мене обходить. Але те одно бачу, що наші дороги нині розходяться. Побратими, позвольте мені сказати вам ще слово, поки зовсім розійдемося.
— Що там його слухати! — воркнув спльовуючи Сень Басараб.
— Ні, — говори! — сказав Андрусь, котрий тепер чувся по давному головою і провідником тих людей, відданих йому з душею і з тілом, і в тім почуттю набрав знов тої певности і сили поступовання, яка його вперед визначувала і яка потрохи опустила його була підчас недовгого Бенедьового провідництва. — Говори Бенедю, — ти був добрим побратимом і щиро хотів для всіх добра, ми певні, що ти й тепер того самого хочеш. А коли дороги наші розходяться, то се не для того, що ми самовільно відриваємося від твоїх рад, але для того, що конечність пхає нас туди, куди ти чи не можеш, чи не хочеш іти з нами.
— Дякую тобі, Андрусю, за твою добру віру. Але те, що ти кажеш про конечність, котра буцім то пхає вас на зле діло — бо що задумане тобою діло не є добре, се чень ти й сам признаєш, — сьому я не можу якось увірити. Яка тут конечність? Що Жиди ошукали й обікрали нас, що звязали нам руки і заперли нам на тепер дорогу до ратунку, — то чи з того вже випливає, щоб ми мусіли відректися від свого чистого сумління, статися паліями? Ні, побратими мої, і ще раз кажу, що ні. Перетерпім ту нещасливу годину. Час загоїть усі рани, втишить наш гнів, ми звільна найдемо в собі силу зачати розбите діло знов наново, і знов колись поставимо його на тім ступні, на якім було недавно. Тільки що тоді, навчені раз, будемо осторожнійші. А своїм підпалом що ви вдієте, кому поможете?
— Їм пошкодимо, і сього нам досить! — скрикнув Сень.
— Ох, не досить, побратиме Сеню, не досить! Може бути, що тобі, вам кільком досить, бо ви на те заприсяглися. Але другим? усім робітникам? Чи вони від того будуть ситі, що Жиди покапцаніють? Ні, але будуть мусіти знов робити по давному і вдоволятися ще меншою платою, бо богатий все таки хоч з мусу може заплатити більше, а бідний не може. А не дай, Боже, викриється ваша змова, то тільки вас піде гнити до криміналу, або хто знає, що ще може статися! Ні, побратими, прошу вас ще раз, послухайте мого слова, покиньте свої страшні замисли, — працюймо далі разом так, як зачали, а пімсту оставмо тому, котрий важить правду-неправду і кождому вимірює по ділам його.
— Те-те-те, — ти вже щось з попівська затинаєш, — відказав насмішливо Сень. — Не час нам ждати на той вимір, про котрий досі якось ми нічого не знаємо. Моя гадка: у кого міцні кулаки, той сам собі вимірить правду. І нам так треба робити. Хто сам собі помагає, тому й Бог поможе!
— Так, побратиме Бенедю, — сказав лагіднійше Андрусь, — годі нам уже вертатися. Розмахнули сокирою, то треба вже врубати, хоч би мала нам сокира і в зуби пирснути. Коли ти не хочеш з нами кумпанію держати, то ми тебе не силуємо. Розуміється, що надіємося по тобі, що не видаш нас.— Га, коли инакше не можна, коли так мусить бути, сказав Бенедьо, то нехай і так, остануся з вами до кінця. Палити з вами не піду, того від мене не жадайте, але остануся тут на місці. Може вам зможу в чім иншім порадити або помогти, — то гріх би був, колиб я в таку горячу пору втікав з поміж вас для власного безпеченства.
— І я так само! І я так само! — сказали Стасюра і Матій. — Всі ми стояли досі дружно, в щасливійшім часі, то треба нам держатися разом і в тих тяжких хвилях, які для нас настануть.
— Так, побратими! Спасибі вам за те, — сказав Андрусь, стискаючи одного по другім за руку, — тепер я спокійний і сильний, — тепер можуть тремтіти наші вороги, бо хвиля пімсти надходить. Яке сімя дає нам доля у руки, таке й сіймо. А що з нього зійде і хто збере його плоди, се річ не наша, — ми може й не дожиємо того. А тепер остається нам обговорити докладно, коли і як має се статися.
Всі побратими, окрім Бенедя, Матія і Стасюри, стовпилися довкола Андруся і тихійшим голосом розпочали оживлену нараду. Матій сидів на припічку, держачи нетямно в зубах давно вигаслу люльку, Стасюра шпортав палицею по землі, а Бенедьо сидів на лаві, звісивши голову, а по довгій хвилі встав, утер рукавом дві пекучі сльози, що туй-туй хотіли бризнути з його очей, і вийшов на двір. Се він прощався з своїми золотими надіями…
Чорна ніч обгорнула Борислав, коли Бенедьо вийшов з хати. Його розпалене лице обвіяв холодний вітер. Денеде блимали світла: ще світили шинки, що до решти випивали кров із робітників. Бенедьо не помічав, що холодний вітер вдирається за його розхрістану сорочку та морозить кров у жилах. Серце товклося йому в грудях мов молотом, коли подумав про всі наслідки Андрусевих замислів.
Кілько то робітників помандрує до криміналів, коли вдасться, кілько біди настане, важке безробіття для тисячів голодного народу… Дві сили боролися у його душі: одна давний, добрий Бенедьо, покірний, працьовитий, що повільною впертою працею хотів доробитися маленького кусничка ґрунту та забезпечити безжурну старість матері, Бенедьо повчений тепер коротким, але болючим досвідом, і другий пристрасний, дужий, що на вид заподіяної кривди; кривди, яка і в його очах перевисшала все заподіяне досі, кипів і поривався за зло злом — може ще навіть більшим — відповісти. Сліпа месть не казала оглядатися на наслідки. Що буде, коли згорить Борислав? Хто потерпить більше: Жиди чи робітники? Не вмів на се Бенедьо відповісти, проходячи вуличками Борислава. Хижий вітер знимався чим раз дужче. Як довго так бродив вулицями, Бенедьо не тямив. Прийшов до себе, коли дійшов до його вух якийсь звук. Чув його цілком добре: виходив із дверей якогось будинку, якого вікна були ярко освітлені.
Ха! ха! ха! — дзвінко доносилося до вух Бенедя.
Адже не улягало ніякому сумнівови: хтось весело сміявся. На білих фіранках мигали чорні тіни. Сміх мов ножем різнув по серці перетомленого Бенедя. Як давно вже не чув веселого сміху! А він сам? Як довго себе тямить, не міг сміятися. Від осьми літ сирота, тяжка праця, хоровита матір, побої майстра і штурханці инших. А тут хтось сміявся: веселим дзвінким голосом. Бенедьо переліз з трудом через паркан і притулився до вікна партерового дому. В кутик вікна заглянув до середини. Довкола довгого стола сиділи головачі нафтового діла. Запивали шампаном побіду. По розбавлених лицях, похляпанім обрусі та по свобідних, надто може свобідних рухах легко було пізнати, що веселість і забава мусіли досягнути вершка. А ось… очі Бенедя упали на постать одного Жида у витертім сурдуті та заболочених чоботах. Його зуби були вишкірені серед обридливого усміху, який викривив ціле худе костисте лице в якусь чортівську маску. Очі всіх були устромлені на Жида, що зігнений в каблук на пальцях підкрадався до печі. Ось він отворив повільно дверці і сягнув обома руками в глибину. Бенедьо напружив зір і притулив лице до шибки, щоби не спустити з ока ні одного руху Жида. Ось обі руки поволі-поволеньки витягають щось із печі, худа постать повертає на пальцях знов до стола і підносить до гори… глухий стогін вирвався з грудей Бенедя. То була робітницька каса, яку високо тримав Мортко! Очі виступили Бенедьови на верх, у грудях бракувало віддиху, всі зібрані плескали наче божевільні в долоні і заливалися гучним сміхом.
Ха! ха! ха!
Борислав сміявся.
Мортко опустив скринку і його очі стрінулися із очима Бенедя, на лице якого падало ярке світло. Бенедьо бачив, як смертельно поблід Мортко, як обезсилені руки з тріском пустили важку скринку на підлогу, як зглянулися Жиди та на німий знак Мортка кинулися до вікна. Але не найшли там нікого.
Бенедьо застав ще побратимів у хаті Матія. Одиноке, що зміг вимовити, коли очі Андруся спинилися на нім, було:
— Братя! І я з вами! Нехай і наш Борислав сміється!