Борислав сміється (1922)/XIX
| ◀ XVIII | Борислав сміється XIX |
XX ▶ |
|
Щасливий, розрадуваний і пристроєний, мов на празник, увійшов Ґотліб до світлиці, в котрій сиділа Фанні. Се перший раз мав він бачитися з нею після щасливого уладження їх діла між його матірю і її батьком. Він ішов, землі під собою не чуючи: голова його повна була образів щасливої будучини, серце повне було несказаної пристрасти, невгасимого жару. Якою то він застане її? Як вона любо усміхнеться йому назустріч, як пречудово румяніючись впаде в його обійми, похилить прекрасну головку на його плече, — як він буде цілувати, пестити, голубити її! Все те, мов рожеві, запахущі блискавиці, стріляло в його уяві, і він не йшов, а летів, землі під собою не чуючи, щоби як найшвидше побачитися з нею.
Але що се? Ось вона стоїть при вікні, плечима до дверей, з головою опертою о шибу, і чи не чує його приходу, чи не хоче обернутися. На ній сукня з якогось сірого шовку, хоч дорога, а всеж якось так буденно виглядає; ані одна скиндячка ані ніякий блискучий металевий стрій, котрі вона так любить, — ніщо не показує, що вона чогось надіється хорошого, радісного, празничного. Тихенько він наблизився до неї, взяв її за плече і нахилився, щоб поцілувати в лице, коли разом відскочив, мов опарений, побачивши, як рясні сльози плили з її очей, і почувши рівночасно її придушені, хлипанням переривані слова:
— Іди геть!
— Се що такого? Фанні, що тобі сталося? Фанні, серце моє, чого ти плачеш?
— Іди геть, не говори до мене!— Як то не говорити? Щож се такого? Чи вже я тобі такий ненавистний, такий огидний, що й поглянути не хочеш на мене, Фанні?
І він знов положив свої руки на її плечі, стискаючи їх легенько. Фанні ще дужче заплакала, але не оберталася.
— Іди геть! Хібаж не знаєш, що нам треба розлучитися, що нам з собою не бути?
— Нам? розлучитися? Се ти що говориш, Фанні? Ти недужа, чи що такого? Нам не бути з собою? Хто се сміє казати?
— Мій батько.
— Твій батько? А се коли? Адже недавно, позавчора, він дав своє слово моїй матери, — хібаж він міг взяти назад своє слово?
Фанні мимоволі обернулася, слухаючи його слів, — вона й сама не знала, що се значиться.
— Алеж противно, Ґотліб, — іменно твоїй матери мій батько казав, що не дасть мене за тебе, що має зо мною якісь инші види.
— Алеж мати зовсім противно казала мені!
— А я тобі кажу правду, — я все чула!
— То моя мати ошукала мене?
— Вона може так тільки… щоби ти не турбувався…
— Господи, то воно й справді так? Ні, се не може бути! Що я винен твому батькови, що ти йому винна, Фанні, що він хоче нас живих зарити в могилу?
— Я не знаю, Ґотліб!
— Але ні, ні, ні, — і при тім він з лютости тупнув ногою, — се не може бути! Я не дам з собою грати, мов з котятем. Я не котя, Фанні, — я вовк, я вмію кусати!
Він почервонів як бурак, його очі почали заливатися кровю, лютість затамувала йому дух. Фанні дивилася на нього, мов на святого. Ніколи він не видавався їй таким хорошим і принадним, як в тій хвилі дикої лютости. По хвилі передишки Ґотліб говорив далі вже трохи лагіднійше:
— Але скажи ти мені, Бога ради, Фанні, через що твій батько не хоче дати тебе за мене?
— Не знаю, — відповіла Фанні. — Мені здається, що він має якийсь гнів на твоїх родичів.
— А ти Фанні, ти, — і він з диким жаром вдивлювався в її очі, — ти — чи пішла би за другого, як би твій батько казав тобі?
— Ґотліб, як можеш ти так питати мене? Тиж знаєш, я виплакалаб свої очі з жалю за тобою, я вмерла би швидко, — але проти батькової волі не пішлаб.
— Так ти мене любиш?
— Ґотліб! — І вона впала в його обійми. Жаль і грозяча розлука додавали сили їх пестощам, сльози доливали жару їх поцілуям.
— Але які види може твій батько мати з тобою, Фанні?
— Або я знаю! Адже знаєш, мій батько богатий, має звязки з усякими купцями та банкирами, — може хоче мене віддати за котрого з них.
— Прокляте богацтво! воркнув крізь зуби Ґотліб.
— Я би воліла, щоби мій батько був бідний, — сказала сумовито Фанні, тоді він потребував би ласки твого батька і з радістю віддав би мене за тебе.
Очі Ґотліба заіскрилися при тих словах дівчини. Він кріпко стиснув її руку, так що вона аж скрикнула.
— Добре мовиш, Фанні, — сказав він рішучо, — і я так кажу! Бувай здорова!
— Куди йдеш?
— Не питай! Я постараюсь усунути всі завади, що стоять в дорозі нашому щастю! Ти мусиш бути моєю, а хоч би тут — — —
Вона не дочула його слів. — Мов громова хмара вибіг він з Лєонового дому і в бідної Фанні трівожно стискалося серце.
— Що він хоче зробити? прошептала вона. — Він такий бистрий і палкий, він так горячо і безпамятно любить мене, що готов наробити якого лиха. Господи, хорони його!
А Ґотліб, вийшовши на улицю, став на хвилю, немов роздумуючи, куди йти. Далі стрепенувся і погнав до дому.
— Мамо, — скрикнув він, впадаючи до материного покою, — по що ви одурили мене?
— Як, коли?
— По що ви сказали, що Лєон прирік віддати свою доньку за мене?
— Або що, не хоче?
— Аджеж він і вам казав, що не хоче? чи ні?
— Та так. Поганець він, синку, — я тобі давно казала, щоб ти з ними не заходився! — Все те говорила Рифка, мов сонна, мов із яких неясних столітних споминок. Але Ґотліба та сонливість вивела з терпцю. Він тупнув ногою, аж вікна забреніли й крикнув:
— Мамо! Раз я вам казав, щоб ви говорили зо мною по розумному! Раз я вам сказав, що люблю Лєонову доньку і що вона мусить бути моєю, тож не говоріть мені нічого проти неї! Розумієте, чи ні?
Рифка тремтіла всім тілом від тих грізних слів, котрих значіння вона лиш через половину розуміла, — і мов причарована не зводила очей з його лиця.
— Та добре, синку, добре, — але чогож ти від мене хочеш?
— Я хочу, щоб Фанні була моєю.
— Та щож, коли той поганець не хоче дати її за тебе.
— Мусить, мамо!
— Мусить? А як же ти його всилуєш?— Отож про те я хотів з вами порадитися, мамо.
— Зо мною? Щож я тобі в тім пораджу? Ти, синку, маєш свій розум, ліпший, ніж мій, — радь собі сам!
— А так, ви розгнівали Лєона, відопхнули його, а тепер „радь собі сам“! Виджу, виджу, як ви мене любите!
Рифка захлипала мов мала дитина.
— Синку, синку, лиш того мені не кажи! Все, що хочеш, лиш того мені не кажи, що я тебе не люблю.
— Ба, як же маю не казати, коли ви всьому мойому лиху винні, а тепер і порадити не хочете, як з того лиха випутатися.
Бідна Рифка билася, мов риба в саку. Вона так рада була подумати і придумати щось дуже, дуже мудрого для свого сина, але її недужі, надломані і блудні думки мішалися і розлазилися без ладу і складу, — вона прибирала тисячі рад, одну за другою, і не висказавши нічого, відкидала їх, видячи, що всі ті ради безумні і зовсім не ведуть до ціли.
— Ти, ти, синку, піди до нього і проси його… або ні, ліпше, намов деяких ріпників, щоб його добре вибили… або ще ні, найліпше би було трутити того поганця де з моста в воду, — або ні — ох, що то я хотіла сказати — —
— Дурні ви, мамо!
Рифку врадувало те слово, — воно зняло з неї страшний тягар — думання.
— А видиш, синку, я тобі то казала, що я нічого путнього не придумаю, бо я дурна, синку, дуже дурна, як стовп, як туман вісімнацятий! Ох моя голово, моя бідна, дурна, нетямуща голово! — І Рифка тяжко заридала, сама не знаючи, чого.
Нараз вона стрепенулася, живійша іскра заблисла в її оці.
— Слухай, синку, що я придумала!
— Що таке?— Він казав, що має инші види з донькою, — певно за богача якого хоче її дати.
— А певно.
— Як би він був бідний, то дав би доньку за тебе.
— А певно.
— Ну, а хібаж то така велика річ з богача зробити бідного?
— Не велика.
— І я так думаю. Піди вночі і підложи огонь під його кляту фабрику, — все його богацтво за годину з димом піде, — і донька його буде твоєю!
Ґотлібові очі заярілися рішучим огнем.
— Добре кажете, мамо! І я сам так гадаю. Дякую вам!
І він побіг з покою, оставивши Рифку саму з її думками. Вона зразу сиділа безсильна, втомлена незвичайною працею думок, — сиділа і всміхалася, що ось яку то мудру раду дала вона синови. Лице її в тій хвилі мало вираз того ідіота, що регочеться, відтявши голову свому улюбленому котови. Але не довго трівав той ідіотичний супокій. Ні відси ні відти налетіла яснійша хвиля, — Рифці разом ясно стало, в яку бездонну пропасть попхнула вона свого сина, — їй разом показалося, що її син підкрадається з засвіченим віхтем під якийсь високий, темний будинок, що підпалює його, втікає, його ловлять, бють, кують в кайдани, вкидають в якусь глубоку-глубоку підземну вохку яму, — і вона в страшенній роспуці вхопилася за голову обома руками і микаючи на собі волосся, скрикнула:
— Мій сину! Мій сину! Вернися!
Але Ґотліб був уже далеко і не вернувся.