Історія української літератури (Гнатишак)/I. Староукраїнський стиль
| ◀ Вступ | Історія української літератури Книжка перша I. Староукраїнський стиль |
II. Візантійський стиль ▶ |
|
Найориґинальніший український стиль.
1. Терміном «староукраїнський стиль» означую словесно-мистецьку своєрідність тих найстарших форм української поезії, що збереглися в багатій скарбниці нашої славної усної словесности. Ця праукраїнська поезія різко відріжняється від творчости всіх інших періодів історії нашої літератури тим, що не навязує на ніякий готовий европейський стиль, а росте самобутньо, в формах найсвоєріднішого українського стилю. В устах народу бодай частинно збережений цей найориґінальніший наш стиль до найновіших часів.
Справа староукраїнської культури.
2. Новіші історики, а зокрема історіософи, стараються порвати з перестарілим поглядом, що всі культурні надбання на українській території зперед часів Київської держави — це речі для українського народу менш-більш чужі. На підставі археолоґічних, язикових і інших даних почали деякі письменники зглиблювати великі, прастарі культури, що без сумніву існували на українських землях ще і в античній добі, та сміливо звязали ці культури водно ціле з пізнішою українською культурою Княжої доби. Вважаючи приявність якогось автохтонного населення на українській території безпереривною від найстарших часів аж донині, такі дослідники ревіндикують для українства цілі довжезні історичні періоди, позначені могутніми, хоч і язиково ще неукраїнськими, культурами. Зокрема велика босфорська держава і її культура стає для них якоюсь могутньою увертюрою до української історії.
Того рода досліди і здогади, що їх зокрема широко і фантастично розвів поет Юрій Липа в своїй історіософічній книжці не мають стислої науково-історичної вартости, — але деяке зерно правди скрите і в них. Вже більше дечого конкретного можна б сказати на підставі поважних археологічних дослідів таких учених як В. Щербаківський і ін.
Староукраїнська культура і усна словесність.
3. Тут нам вистарчить ствердити безсумнівний факт, що ще цілі довгі століття перед повстанням Київської держави та її культури на українській землі жили й цвіли великі та могутні культури як чужого так і домашнього походження. У звязку з тезою про споконвічну автохтонність якогось українського населення на українських землях, це ствердження оправнює нас до висновку, що український народ жив у своєрідних, для нас нині мало доступних і може мало зрозумілих, високо-культурних умовинах уже довгі віки перед моментом, від якого звичайно починаємо історію України. Безперечно і в тих прадавних часах мали наші предки високо розвинену усну поезію. Культурна форма і стилістична вишуканість найстарших захованих зразків української усної словесности — прикмети, що зводять деякі надто критичні уми навіть до квестіонування стародавности тих зразків — це не є ніяка несподіванка, коли зважити, що український нарід від прадавна брав участь у тому високо-культурному житті, що ще довго перед нашим національним і державним оформленням процвітало на українських землях.
Прасловянська цивілізація.
4. Коли ж з области ще покищо гіпотетичних і не все поважних здогадів перейдемо на твердий ґрунт наукової історії — слід перш за все ствердити, що початки духового життя наших предків сягають у кожному разі до тих дуже давніх часів, коли ці наші предки ще не творили одноцілої української нації, лише жили в рямках цілої низки племен приналежних до словянської ґрупи арійської раси. Стара спільна словянська цивілізація процвітала вже від прадавна головно на українській території, в доріччях Дніпра і Висли, де найповажніші дослідники шукають прасловянської батьківщини. Про цю цивілізацію можемо сказати менш-більш те, що вона була головним чином хліборобська. Зі збіжжя знали старі словяни «жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, з дерев дуба, липу, явір, бук, вербу, березу і т. д. Мали слова: орати, сіяти, косити, серп, коса, мотика, лопата, віз, гумно, млин, мясо, молоко, овочі, яблоко, груша, вишня, слива, оріх. З напитків знали мід, а вино переняли від ґерман. Хліборобство приневолило словян оселитися і побудувати доми, двори, села, а до цього були потрібні: долото, кліщі й сокира. Для оборони служив город, окіп, а зброєю був лук, стріли, меч, тощо. Рахували до тисячі. Знали перші правні поняття, як право, правда, закон і суд. Почитали природу, а небесні явища розбуджували їх фантазію, що творила реліґійні міти й уосіблення». (М. Возняк).
Прасловянська і українська поезія.
5. Високий культурний рівень найстарших словян дозволяє нам думати, що також їхня поезія стояла вже тоді, в часах виділення з індоєвропейської спільноти та поселення на нинішніх українських теренах, на високому рівні так щодо стилю й форми, як і щодо змісту й ідей. Як безпосередній спадкоємець культурних надбань старої словянщини, український нарід зберіг у своїх устах в найориґінальнішому виді цю прасловянську поезію. Але з бігом віків ця колись спільна всім словянам поезія наших обрядових пісень, казок, переказів, тощо, набирала суттєвих рис українськости, в міру того, як українські племена щораз більше відокремлювалися від словянської, зрештою і так уже дуже неодноцілої й вільної, цілости.
Українські словяни.
Найбільш авторитетне, бо часово до того стану наших предків найближче історичне джерело, а саме український початковий літопис, так характеризує життя українських племен:
Мали бо вони свої обичаї й закони своїх батьків і перекази, і кожний мав свій звичай. Поляни бо мали звичай своїх батьків, і мали вони лагідний обичай і соромливість супроти своїх невісток і супроти сестер і супроти своїх матерей, і невістки супроти своїх свекрів і супроти братів мужа мали велику соромливість. І мали весільні звичаї, не приходив жених сам по дівчину, але її приводили увечері, а на другий день приносили те, що давали за нею, і т. д. (цитовано за М. Возняком).
Ґенеза української поезії.
Своєрідні риси усної словесности.
Всетаки найстарші верстви таких творів дадуться аналізою відділити від пізніших наверствувань, — і таким чином реконструується найдавніша верства української словесної творчости. Цю працю перевів з нашим усно-словесним матеріялом М. Грушевський у відповідних партіях своєї «Історії української літератури», і туди відсилаємо тих, хто шукає докладнішого поучення про ці речі. Тут же мусимо зрезиґнувати з текстової аналізи, яка забрала б забагато місця та обмежимося до короткого перегляду тих форм усної словесности, що їх узнала наука за найстаршу, передписьменську верству української словесної творчости; при тому вкажемо на важніші видання текстів і наукової літератури, щоб улекшити охочим перші кроки в їхніх спеціяльних студіях.
Старовинність усної словесности.
9. Особливо до найстаршої, найвартіснішої верстви української усної словесности можна віднести оці слова В. Гнатюка, одного з кращих наших етноґрафів-спеціялістів: «Українська народня словесність належить до найбагатших, українські народні пісні визначаються незвичайною красою й високою артистичністю, великою ріжнородністю, ориґінальністю і значною старинністю».
Щодо тієї старовинности — найновіша наука почала, що правда, висловлювати свої застереження та вговкувати романтичний запал ентузіастів, які в кожній народній пісеньці добачували сліди «глибокої старини». В писаннях деяких західньоевропейських істориків літератури повно тепер сумнівів про старовинність усної словесности і закидів на адресу романтичної науки, що вона витворила «леґенду старовинности». Типове є напр. становище в цій справі історика чеської літератури Арне Новака. Та коли такі сумніви у відношенні до неориґінальної і здебільша на писаних джерелах основаної народньої поезії більшости західньоевропейських народів сяк-так оправдані — то в ніякому разі тут не можна генералізувати. Смішно було б заперечувати дійсну глибоку старовинність цінних зразків напр. німецької, скандинавських, фінської, сербської, а головно української народньої поезії.
Усна словесність й історія літератури.
10. «В курсах історії письменства — каже С. Єфремов — народня поезія звичайно становиться на початку, як вихідний пункт усієї еволюції, що переживає письменство за довгий час од свого народження й до останніх часів. Роблять так через те, що народню поезію вважають, і цілком справедливо, не тільки хронолоґічно старшою од штучного книжного письменства, але й ідейно вищою од тих книжних творів, які звичайно повстають на світанні людської думки».
Та коли сам Єфремов, мимо того, пішов традиційним шляхом майже всіх істориків української літератури та примістив відділ про народню поезію й етноґрафію між «середню» й «нову» добу письменства, — ми йдемо радше правильним шляхом М. Грушевського, вважаючи найстарші верстви усної словесности матеріялом для першого періоду нашого словесного мистецтва, а пізніші наверствування народньої поезії опрацьовуючи хронолоґічно спільно з письменською творчістю даного часу.
Замовлювання.
11. Джерел нашої усної словесности дошукуються вчені в прадавній вірі у чародійну, маґічну силу слова. Звідси за найстаршу форму народньої поезії вважають замовлювання, заклинання й заговори проти хоріб і нещасть.
«За відгук старого світу з його наївною вірою в чудовну силу деяких річей та сил — каже м. ін. Єфремов — можна вважати всякі замовлювання… Як у старовину, так і тепер ще вони бувають спеціяльністю окремих людей — чаклунів, чарівниць, знахорок і т. п., і через те розповсюдження їх досить обмежене».
«Замовлювання й заговори — пише В. Гнатюк — дуже цінні з культурно-історичного боку, бо в них міститься багато старинних культурних пережитків, та їх доволі трудно записувати тому, що ті, хто їх знає, не хотять подавати їх тексту, вірячи, що замовлювання стратять через те свою чудесну лічничу силу.»Також стилістично й формально замовлювання, заговори й заклинання вказують на найстарші форми поезії, і коли такий твір в думці собі очистити від пізніших культурних і світоглядових наверствувань, він дає нам може найближче поняття про те, як виглядала в дійсності найстарша українська поезія.
Для прикладу подаю цікаве буковинське замовлювання, що його вжила Ольга Кобилянська в своїй повісті «Земля»:
Болячка пухка, — Болячка з рожі, — Болячка з марини, — Болячка з лихим часом, — Болячка з гістцем, — Болячка з роботи, — Болячка з охоти, Болячка з уроків, Болячка з лихої волі, — Болячка наслана, — Болячка прислана, — Болячка вітрова, — Болячка польова! — Тут її в голову не лупати, — В ухах не стріляти, — зуби не лупати, — Кровйов не плювати, — Місця не шукати, — Але іти собі — На широкі броди, — На глибокі води, — Там їй піски пересипати, — Води міряти, — Каміння лупати, — Броди розширяти, — Які за глибокі, — Які за широкі. — А чистого, — Божого, — Молитвенного — Михайла — Лишити. — Як його мати на світ породила — Аби його так злічила — Божими молитвами, — Своїми примівками, — Від Бога на вік, — А від мене на лік!
Найповніше етноґрафічне видання, з якого можна пізнати дуже численні та цікаві, старовинні українські замовлювання, заклинання й заговори, є збірник українських заклинань П. Єфименко; далі заслуговують на увагу бібліоґрафічний покажчик М. Сумцова, збірки закарпатських заговорів А. Петрова, гуцульських «Примівок» у львівському «Етноґрафічному збірнику», і б. ін. — З наукової літератури про замовлювання цікавіші праці А. Ветухова «Заговоры» і В. Мансікки «Über russische Zauberformeln». — Точніші бібліоґрафічні дані про згадувані тут і дальше праці знайде читач у списку наукової літератури при кінці оцієї глави.
Обрядові пісні.
12. Поруч замовлювань, заклинань і заговорів, — вже з найдавніших часів словянської спільноти походить теж більшість українських обрядових пісень, звязаних зі старими поганськими святами наших предків.
«Обрядові пісні — читаємо у Єфремова — дають нам образ того, як ставиться народ наш до околишнього світу, до природи та її явищ. Це найдавніші певне зразки народньої творчості, багато з їх не що інше, як уламки того колись цільного світогляду, що на все навкруги дивився наївними очима первісної людини. Тут знаходимо космоґонічні вірування народа, погляди його на початок світа, на богів та інших вищих істот, на явища природи, що споконвічною загадкою стояла перед первісною людськістю. Багато ці пісні й досі задержали в собі пережитків з давнього, ще поганського часу… з другого боку, вони дають деякі вказівки на побут та матеріяльну культуру старих часів».
Колядки і щедрівки.
13. Найцікавіші два роди обрядових пісень — це колядки та щедрівки, своєрідні пісневі святочні бажання, в давнині звязані з новорічними поганськими обрядами, а пізніше сполучені з христіянськими святами Рождества й Богоявлення.
Серед нинішніх різдвяних пісень відріжняємо дві окремі ґрупи: стародавні колядки і новіші коляди. Колядки мають на собі виразні сліди поганського ритуального походження. Основні космоґонічні, есхатолоґічні і под. їх мотиви, пронизані глибокою свідомістю тісного звязку первісної людини з природою, а пізніше оживлені подувом історичних ремінісценцій з княжої й лицарської доби, — це найцінніші залишки найстаршої верстви нашого словесного мистецтва. Коляди ж є пізніші штучні пісні з христіянськими різдвяними мотивами; повставали вони поволі впродовж пізніших віків нашого христіянського минулого, а вперше були зафіксовані друком у відомому «Богогласнику» XVIII. стол.
Та тут для нас цікаві виключно лише старовинні колядки. Одним із типових зразків пісень того типу є подана у Потебні космоґонічна колядка, сполучена з дещо пізнішим мотивом про будову церкви. На цьому тексті легко можна запримітити молодші змістові наверствування на прастарій основі. Ось початок цієї колядки:А що нам було з нащаду світа,
Ой не було ж нам хиба синя вода,
Синяя вода, тай білий камінь.
А прикрив Господь сиров землицев,
Виросло на нім кедрове древо,
Кедрове древо барз височейке,
Барз височейке і барз слічнейке.
Висмотріла го Пресвята Діва,
Зізвала к нему сорок ремісників:
«Ой підіте ж ви, ремісничейки,
А зітніте ж ви кедрове древо,
Збудуйте з него святу Софію,
Святу Софію в святім Києві»…
Типовий, прастарий космоґонічний, дуалістичний мотив про дерево на морі тут уже дещо здеформований новим, історичним українським мотивом. Таким чином в устах народу заховався дуже характеристичний своєю старовинністю зразок колядки.
Колядковий ритм.
14. Характеристична формальна прикмета колядок і щедрівок — це їх окремі ритми. Степан Смаль-Стоцький, що вславився в українській науці, м. ін. відкриттям дійсної музично-ритмічної структури української поезії, зясовує суть колядкового ритму ось якими словами:
«Характеристичною прикметою колядкового ритму є, що такти його складаються не з чотирьох або двох, а з трьох часових одиниць. Наголос ритмічний паде завсіди на перший склад послідньому такту… Схема цих віршів така:
т. зн. тактів є чотири, три часові одиниці складаються на один такт, але в другім (звичайно) і в четвертім такті (правильно) є тільки по два склади, з котрих перший є подвійної часової стійности і має на собі наголос. Наголос у інших тактах зовсім свобідний. Цезура паде після другого такту… в колядковім вірші все стоїть на музичнім ритмі, а скільки складів припаде на один такт, про це рішає поетична потреба, настрій, зворушення душі і т. п.».
Для пояснення останнього речення даю ось який приклад: коли перший рядок цитованої вгорі колядки видержаний в типовій колядковій ритмічній схемі, то зараз у другому рядку, в його третьому такті, натрапляємо, здавалось би, на грубе порушення цього ритму: чотири склади замісць правильних трьох; але для кожного, хто знає бодай елементарні основи музики, ясно, що і в другому рядку ритм досконалий, ні трохи непорушений, лише просто змодифікований:
Оця змога безконечно модифікувати музично-поетичні ритми в рямках основної схеми — це один з найкращих мистецьких ефектів української народньої, а часто і письменницької поезії; без правильного зрозуміння цієї нашої мистецько-словесної своєрідности ніколи не дійдемо до збагнення краси українського поетичного слова.
Наукові праці про колядки.
15. Фундаментальний збір українських колядок і щедрівок — це двотомовий збірник В. Гнатюка. — З наукової літератури на окрему увагу заслуговує студія О. Потебні про колядки і щедрівки, М. Сумцова «Науковий дослід колядок», Олени Пчілки «Колядки» і ін. Про ритміку колядок і народніх пісень взагалі поучують епохальні студії С. Смаль-Стоцького.
Веснянки.
16. Веснянки — це пісні звязані з давніми святами весни та переняті потім здебільша в цикль великодніх народніх обрядів.
Гаївки і риндзівки.
17. Сюди належать передусім т. зв. гаївки, дуже ріжнородні й цікаві своїм змістом та сполукою з обрядовими іграми дівчат на Великдень коло церкви, — а крім того теж великодні риндзівки; ці останні менше поширені ніж гаївки та замітні тим, що їх співається під хатами подібно як колядки, а не в звязку з іграми коло церкви.
Русальні, троєцькі, царинні й весняні пісні.
18. На думку В. Гнатюка, до веснянок належать також русальні пісні, тепер співані в часі Зелених Свят, та споріднені з ними троєцькі пісні. Сюди зачислимо також лемківські та бойківські царинні пісні, що в них проситься гарного врожаю. Деякі веснянки призначені знову до співання впродовж цілої весни на дівоцькій «вулиці».
Ось текст типової веснянки:
Ой весна, весна та весняночка,
Деж твоя дочка та паняночка?
Десь у садочку шиє сорочку
Шовком та біллю та вишиває,
Свойому милому пересилає.
На глибоку давнину, овіяну чаром народнього побуту, вказує тут не лише зміст, але й чудовий, старовинний колядковий ритм пісні.
Велику збірку гаївок з мелодіями видав В. Гнатюк з О. Роздольським і Ф. Колессою. — З наукових праць про веснянки особливо цінні студії О. Потебні.
Купальні пісні
19. Купальні пісні співалися колись підчас обрядів поганського літнього свята Купала, а тепер вони сполучені зі святом св. Івана Хрестителя. Звязані з ними окремі, ориґінальні народні обряди, що живуть по українських селах і досі.
З наукової літератури про ці народні обряди, а разом з ними і про купальні пісні, важні праці О. Потебні, Лесі Українки, Х. Ящуржинського, Палова і ін.
Обжинкові пісні.
20. В обжинкових піснях, звязаних з обрядом обжинок на закінчення жнив, визначну ролю грають, подібно як у колядках і щедрівках, величання господарів та бажання щастя й багатства, — риси, що вказують на глибоку давнину.
З наукової літератури про обжинки відмітимо стару працю І. Кульжинського «Малороссійская деревня», В. Щурата «Обжинки піді Львовом» і Ф. Колесси «Обжинки» (пісні гармонізовані на мішаний хор).
Пісні до праці.
Родинно-обрядові пісні.
22. Крім вгорі наведених найстаровинніших обрядових пісень, звязаних первісно з ріжними загальними поганськими реліґійними святами й обрядами, — є ще ціла велика ґрупа обрядових пісень, що навязують до основних приватних, родинних обрядів, таких як хрестини, весілля і похорон. Хоч тут може і нема стільки залишків глибоко-старовинного реліґійного культу, як у попередніх ґрупах, усетаки і ці родинно-обрядові пісні належать своєю ґенезою й характером до найстарших творів українського словесного мистецтва.
Пісні при хрестинах.
23. Пісні при хрестинах відносно найменше просліджені, таксамо як і самі народні обряди підчас інтимного родинного святкування хрестин. Всетаки трохи цих прецікавих пісень зібрано.
Весільна драма.
24. Зате весільні пісні, сполучувані все у великі, прегарні, прастарі циклі весільної обрядової драми, збереглися у нас краще ніж у всіх інших народів. Ні одна нація не має такого повного й гарного, старовинного весільного обряду з безліччю пісень, як українці.
В деяких весільних піснях заховалася ще прастара память про насильне поривання дівчат або про купування жінки, — в пізніших є виразний відгомін побуту княжих часів. Відгуком глибокої старовини, вбраної в новішу зовнішню шату, звучить напр. така весільна пісня:
Йшла Марусенька по воду
До камяного броду;
Ще й по воду не дійшла,
В полі игроньку вчула,
До дому повернула.
Струснула коновками,
Сплеснула рученьками:
Ой батеньку-душенько,
Велика війна іде:
Будуть нас воювати,
Мене з собою брати,
Малую, молодую,
Ягідку червоную.
Марусю, дитя моє,
Сховайся до світлоньки
Межи красні дівоньки.
І там мене пізнають
По моїй головоньці,
По русій косоньці;
Бо всі дівоньки в косах
І в рутяних віноньках;
Йно моя розплетена,
Барвінком обложена.
Так і пригадується оповідання найстаршого нашого літописця про те, як то наші словянські предки «не мали весіль, а поривали дівчат у води».
Своїм ритмом ця пісня навязує на старовинний т. зв. козачковий ритм, що вповні поширився, як видно із його назви, щойно в пізніших віках, — і тому про нього згадаю докладно щойно пізніше.
Похоронні голосіння.
25. Зі смертю та її значінням для родини звязані дуже старинні своєю поетичною формою похоронні голосіння. Вони «складаються — як каже В. Гнатюк — з імпровізацій, що можуть змінятися у кожної особи. Головна думка в них, одначе, все одна та й розмір однаковий».
Саме цей вільний, імпровізаційний характер голосінь вказує на справжні праформи поезії.
Досліди про родинно-обрядові пісні.
26. Багато матеріялу про всі три згадані родинні обряди знайдемо у П. Чубинського «Трудах» т. IV. — Українське весілля звернуло на себе найбільше уваги, перший опис Г. Калиновського вийшов друком ще в 1777. р., далі Й. Лозинського «Рускоє весілє» 1835. р. і т. д. Багато наукових описів весілля з ріжних околиць є у поодиноких томах львівських «матеріялів до української етнолоґії.» — З наукової літератури про весілля згадаймо праці М. Сумцова про весільні обряди та про реліґійно-мітичне значіння цих обрядів, Х. Ящуржинського про українське весілля як реліґійно-побутову драму і ін. — Про похоронні обряди й голосіння говорять головно праці І. Свєнціцького і В. Гнатюка, а крім того напр. Х. Ящуржинський про останки поганських обрядів в українському похороні, В. Данилів про символіку птахів і рослин в українських похоронних голосіннях, і б. ін.
Побутові пісні.
27. Родинно-обрядові пісні часто творять перехід до найбагатшої в цілій українській усній поезії ґрупи побутових пісень, які (особливо ж родинно-побутові) напевно повставали вже в I. періоді, але вповні розцвіли аж у пізніших часах, і тому будуть розглянені на іншому місці.
Приповідки і загадки.
28. Свого рода переходом між віршованими й прозовими формами усної словесности є приповідки (пословиці) і загадки. Багато з них сягає своєю ґенезою в глибоку давнину, хоч чимало походить також з новіших часів, а навіть з книжних джерел.
«Приповідки — каже В. Гнатюк — це короткі речення, в яких висловлюється якась життєва правда або погляд народу. Часто опираються вони на звичайній грі слів, та далеко частіше являються ремінісценцією якоїсь події, звичаю, анекдота. Є між ними і мандрівні, та ці останні бувають дуже старинні… Під приповідки підтягаються по збірниках також порівнання, проклони, образові речення й мудрування. Загадки — це бистроумні й дотепні питання, в яких повинна критися також відповідь на них… Одні і другі бувають і римовані».Важніші збірки приповідок і загадок видали Г. Ількевич, М. Номис та головно І. Франко (в 6-ох томах). Спеціяльний збірничок загадок дав А. Сементовський. — З наукової літератури пор. праці М. Сумцова про історію українських пословиць, П. Іващенка про реліґійний культ у пословицях, І. Франка про останки первісного світогляду в загадках і ін.
Казки.
29. Також прозова усна творчість сягає своїми початками в передісторичну давнину. В казках є відгомони т. зв. тотемної доби, коли первісна людина вважала себе звязаною в одну родину зі своїм опікунчим звірем. Є в казках теж останки т. зв. фетишизму, т. зн. примітивної реліґії, що приписувала чудотворну силу й божеське достоїнство деяким предметам.
За дефініцією В. Гнатюка, «казки це оповідання, в яких дійсність перемішана з чудесним елементом. Героями казок є люди, а як їх помічники, яким приналежить нераз головна роля, виступають звірі. Казки сягають дуже глибокої давнини та всі вони мандрівні й міжнародні».
Окремі наукові видання казок дали О. Роздольський і В. Гнатюк. — З наукових праць про казки важна велика студія С. Савченка і ін.
Звіринний епос.
30. Глибокої старинности душукується наука в дуже численних уривках звіринного епосу, що їх В. Гнатюк неточно називає байками. Є це «фантастичні оповідання, в яких героями виступають звірі, а люди являються лиш епізодично і в підрядних ролях». — Про цей рід усної словесности інформують наукові праці Л. Колмачевського, Н. Дашкевича і ін.
Міти.
31. Зокрема тісно звязані своїм походженням з найдавнішою поганською добою міти, себто, за В. Гнатюком, «оповідання, в яких говориться про такі фантастичні постаті та явища, що творили або й досі творять предмет живого вірування простолюддя» (страхи, хованці, богині, русалки, підміни, потерчата, блуди, опирі, вовкулаки і т. д.).
Багату збірку мітів видав В. Гнатюк у своїх двотомових «Знадобах до української демонолоґії», з важною передмовою «Останки передхристіянського реліґійного світогляду наших предків» та з покажчиком наукової літератури предмету.
В казках та в народніх оповіданнях з обсягу демонолоґії є теж сліди старинного культу померших і ріжних духів та уосіблених сил природи.
Народні вірування і звичаї.
32. Безпосередньо з найстаршою словесною творчістю звязані також народні вірування. Вони порозкидані по ріжних етноґрафічних збірниках, є окремі праці про них м. ін. Ф. Колесси, І. Франка і ін.
На старинні вірування навязують такі народні звичаї, як «куст» на Поліссі, «віха», «женячка рака», «женячка свічки», «колодка», «пострижини», «закрутки» і ін.
Загальний погляд.
33. В загальному — слід, підсумовуючи, сказати про перший період історії української літератури, що він перейшов всеціло під знаком усної словесности. «Це була — як каже М. Возняк — традиційна усна словесність, що не потребувала письменности, бо передавалася від уст до уст, від покоління до покоління. Була в нас тоді дуже багата скарбниця народньої поезії: обрядові пісні в честь коляди, т. зв. колядки — з мітичним змістом, пісні назустріч весни, русальні, купальні, обжинкові й т. ін., побутові пісні, як: весільні, родинні, похоронні і інші, були замовлювання, казки, загадки та приповідки… Текстів тої усної словесности, котра була в українського народу перед приняттям христіянства, не маємо. Одначе знаємо, що в ній були ті форми, котрі й тепер є в нашій усній словесності. Докази цього подає нам наше найстарше письменство».
Письменські звістки про найстаршу усну словесність.
34. «Звістки про давню народню поезію ми на кожному ступіні знаходимо в старих памятках нашого письменства… напр. у тому ж таки місці, де літописець описує побут словянських племен, він згадує про ігрища між селами: «и схожахуся — каже він — на игрища, на плясанія и на вся бѣсовскія пѣсни» — і таких згадок про «бѣсовское пѣніє», «играніе, плясаніе и гудѣніе», про «пѣсни мірскія», повно по старих памятках письменства». (С. Єфремов.)
Ідейний зміст.
35. Внутрішній, ідейний характер нашої словесної творчости виявляється в останках творів того часу, що правда, не дуже ясно, але всетаки дещо наука ствердила. «Народні твори — пише Возняк — переховали нам останки того світогляду, котрий мали українці в хвилі приняття христіянства. Робити висновки про тодішній світогляд українського народу з його теперішньої усної словесности помагають візантійські й арабські джерела з початків історичного життя України та найдавніші памятки нашої літератури. Реліґійні поучення, літописи та Слово про похід Ігоря зберегли ряд імен таких поганських богів, як Перун, Велес, Дажбог, Стрибог, Хорс і ін. Одначе в нашій усній словесності ці імена не згадуються зовсім, хоч є згадки про лісовиків, водяників, домовиків; вірили тоді також в русалки, опирів, вовкулаків і ін. До того такі імена, як Хорс, по більшій часті далекі нашій мові й незрозумілі нашому народові. З тих причин думають учені, що ці боги це не вислід ступневого розвитку українських місцевих вірувань, а переняті вони від сусідів. І саме це вислід іранського й ґермансько-скандинавського впливу на верхні шари українського народу — на його аристократію. Тільки вищі шари українського народу дійшли до вищого ступня реліґійних вірувань, до антропоморфізму, себто до зближення обличчя бога до обличчя людини. Маси народу лишилися на попереднім ступні розвитку — на ступні анімізму, себто представляли собі сили природи свого роду уосібленнями, а окремі явища природи могутніми живими істотами».
Оце й є головний ідейно-світоглядовий висновок модерної науки з того словесного матеріялу, що складається на перший період історії української літератури. Висновок, який робить багато клопоту думаючим людям, бо доволі важко його згармонізувати з новими дослідами про прадавню культуру на українських землях та з високим стилістичним і змістовим рівнем нашої первісної словесної творчости, що в літературному огляді на загал не уступає навіть витворам штучної поезії найкультурніших модерних народів. Та з цим протиріччям боряться вже довгі десятиліття всі, кому приходиться зачепити о трудне, досі задовільно невияснене питання передхристіянської мітолоґії й реліґії словянських племен. Покищо мусимо задоволитися тут ствердженням гіпотетичної правди згідної з нинішнім станом науки, але мабуть ще не дефінітивної.
Староукраїнський стиль.
36. Зате далеко лекше дійти до дефінітивних вислідів, коли глядимо не на ідейний зміст, а на формальну й мистецьку сторінку найстаршої нашої словесної творчости. Всі обговорені форми усної словесности творять, як уже сказано, найстаршу, передісторичну і передхристіянську верству української словесної творчости. Як своїм стилем, так і мовою ця наша словесна творчість найстаршого періоду різко відріжняється від стилю й мови початкового українського письменства, що належить до II. періоду історії української літератури. Староукраїнський стиль найстаршої усної словесности сполучає в собі стародавні поетичні форми і змістові, стилістичні та словні архаїзми — з живою народньою струєю української мови й складної народньо-пісенної чи казкової поетики, стилістики й фіґуральности мови; в цілості цей староукраїнський стиль (що правда, знаний нам не в свойому ориґінальнму виді, а в народній редакції XVIII. — XIX. стол.) далеко ближчий новій українській літературі XIX. і XX. віків, ніж попереднім періодам нашого письменства. І коли деякі українські дослідники вважають важким недостатком візантійсько-української, ренесансової й барокової літератури те, що вона своєю мовою й стилем на перший погляд «чужа» народові, — то, з другого боку, не слід забувати, що саме наша словесна творчість найстаршого періоду як своїм вповні самобутнім староукраїнським стилем так і народньою мовою творить великанський міст до XIX. століття, що зєдинює всі перервані літературні традиції, а своїми усно-словесними відногами до віків X. — XVIII. ще більше усуцільнює процес української народньої словесної творчости як незмінний, хоч не все замітний, підклад письменського процесу.
Ю. Липа: Призначення України. Львів.
В. Щербаківський: Формація українського народу. Подебради 1937.
М. Возняк: Історія української літератури I. Львів 1920.
М. Грушевський: Ілюстрована історія України. Київ 1918.
М. Грушевський: Історія України-Руси I. До початку XI. віка. Вид. II. Львів 1904.
М. Грушевський: Історія української літератури I.
В. Гнатюк: Про українську народню словесність. Sammlung Göschen ч. 955. Берлін — Липськ 1927. ст 47—51.
J. a A. Novák: Přehledné dějiny literatury české. Вид. IV. Оломуц 1936—1939.
С. Єфремов: Історія українського письменства. Вид. II.Б. Гринченко: Литература украинскаго фольклора. Чернигів 1901.
А. Пыпинъ: Исторія русской этнографіи III. Этнографія малорусская. Петербургъ 1891.
М. Сперанскій: Русская устная словесность. Москва 1917.
О. Кобилянська: Земля. Київ — Ляйпціґ. Українська накладня.
П. Ефименко: Сборникъ малороссійскихъ заклинаній. Чтеніе Общества исторіи и древностей. Москва 1874; I.
Н. Сумцовъ: Заговоры. Сборникъ Харьковскаго Истор. Филол. Общества 1892, IV.
А. Петровъ: Угрорусскіе заговоры. Живая Старина 1891, IV.
Гуцульські примівки. Етноґрафічний збірник V.
А. Ветуховъ: Заговоры. 1907.
V. Mansikka: Über russische Zauberformeln. 1909.
С. Смаль-Стоцький: Ритміка української народньої поезії. Sammlung Göschen ч. 955. Берлін — Ляйпціґ. 1927. стор. 36—40.
С. Смаль-Стоцький: Граматика українск. мови, вид. 4. Львів 1928.
В. Гнатюк: Колядки і щедрівки. I—II. Етноґрафічний збірник 35—36. Львів 1914.
А. Потебня: Колядки и щедровки. Объясненія малорусскихъ и сродныхъ народныхъ пѣсень II.
Н. Сумцовъ: Научное изученіе колядокъ. Кіевская Старина 1886, II.
О. Пчілка: Колядки. Кіевская Старина 1903, I—VI.
В. Гнатюк: Гаївки. Матеріяли до української етнольоґії XII. (Додані фоноґрафічні мельодії О. Роздольського в редакції Ф. Колесси.)
А. Потебня: Объясненіе малорусскихъ и сродныхъ народныхъ пісень I. Варшава 1883.
А. Потебня: О купальскихъ огняхъ. Археологическій Вѣстникъ Московскаго Археолог. Общества, 1867.
Л. Українка: Купала на Волині. Житє і Слово I. 1894.
Х. Ящуржинскій: Замѣтки о купальныхъ обрядахъ. Кіевская Старина 1899.
Паловъ: О значеніи купальскихъ обрядовъ. Живая Старина 1896.
И. Кульжинскій: Малороссійская деревня. II. Обжинки. 1827.
В. Щурат: Обжинки піді Львовом. Народ 1890, ч. 17.
Ф. Колесса: Обжинки (на мішаний хор а капелла). Львів 1899.
«Труды» П. Чубинського, т. IV.
Г. Калиновскій: Описаніе свадебныхъ украинскихъ простонародныхъ обрядовъ. 1777. — Перемишль 1835.
Н. Сумцовъ: О свадебныхъ обрядахъ. Кіевская Старина 1881, X.
Н. Сумцовъ: Религіозно-миѳическое значеніе малорусской свадьбы. Кіевская Старина 1885, III.
Х. Ящуржинскій: Малорусская свадьба какъ религіозно-бытовая драма. Кіевская Старина 1896, XI.
І. Свєнціцький: Похоронні голосіння.В. Гнатюк: Похоронні звичаї й обряди. Етноґрафічний збірник 31—32.
Х. Ящуржинскій: Остатки языческихъ обрядовъ въ малорусскомъ погребеніи. Кіевская Старина 1890, I.
В. Даниловъ: Символика птицъ и растеній въ украинскихъ похоронныхъ причитаніяхъ. Кіевская Старина 1906, XI.
Г. Илькевичъ: Галицки приповѣдки и загадки. Відень 1841.
М. Номис: Українські приказки, прислівя і таке інше. Петербург 1864.
І. Франко: Галицько-руські народні приповідки I—VI. Етноґрафічний збірник 10, 16, 23—24, 27—28.
А. Семеновскій: Малороссійскія и галицкія загадки. Київ 1851.
Н. Сумцовъ: Изъ исторіи малорусскихъ пословицъ. Сборникъ Харьковскаго Историч. Филол. Общества IX. Кіевская Старина 1887, VIII.
П. Иващенко: Религіозный культъ южнорусскаго народа въ его пословицахъ. Записки Юго-зап. Отдѣленія Русскаго Геогр. Общества 1875.
І. Франко: Останки первісного світогляду в загадках. Зоря 1884, ч. 15—20.
О. Роздольський: Галицькі народні казки. Етноґрафічний збірник 7.
В. Гнатюк: Казки з Бачки. Етноґрафічний збірник 29.
С. Савченко: Русская народная сказка. Исторія собиранія и изученія. Київ 1914.
Л. Колпачевскій: Животный эпосъ на Западѣ и у Славянъ. Казань 1882.
Н. Дашкевич: Вопросъ о происхожденіи и развитіи эпоса о животныхъ по изслѣдованіямъ послѣдняго тридцатилѣтія. Київ 1904.
В. Гнатюк: Знадоби до української демонольоґії I—II. Етноґрафічний збірник 15, 33—34.
Ф. Колесса: Людові вірування на Підгірю в с. Ходовичах стрийського повіту. Етноґрафічний збірник 15.
І. Франко: Людові вірування на Підгірю. Етноґрафічний збірник 5.
Точніша наукова література про всі згадувані роди усної словесности, народні вірування й звичаї, подана в добрій інформаційній книжечці В. Гнатюка: Українська народня словесність. В справі записів україського етноґрафічного матеріялу. Відень 1917.