Історія української літератури (Гнатишак)/Вступ
| Історія української літератури Книжка перша Вступ |
I. Староукраїнський стиль ▶ |
|
Людина і мова.
Людина і письмо.
2. Але крім мови, що послуговується як матеріялом людським голосом, зуміла людина використати для себе ще й інший засіб зображування довкільного світа, а в дальшому і взаїмного порозуміння. Вже в найдавніших часах пробували люди рисувати ріжних звірів, дерева, рослини і т. п.; згодом ці примітивні рисунки, а також інші умовні значки, стали другим засобом порозуміння й прецизування думки: повстало письмо.
Будівельний матеріал духової культури.
3. Слово та письмо, як найдосконаліші зовнішні прояви змісту людської душі, стали будівельним матеріялом духової культури людства. Без слова годі собі уявити те, що ми привикли називати духовою культурою; а бодай ця культура, коли не мала б змоги послугуватися словом, мусіла б виявитися в якихось зовсім для нас чужих і незрозумілих формах. Знову ж без письма годі собі уявити вищі щаблі культури формованої словом.
Будівнича ідея.
4. Отже слово й письмо — це основний матеріял, з якого повстає величезна будівля людської духової творчости. Але навіть найкращий матеріял нінащо не здасться, якщо нема будівничого, — якщо нема надії, що дала б цьому матеріялові рух, життя і красу. Такою ідеєю, що створила культуру, є для людини пізнання вищих, духових вартостей життя, — пізнання божества.
Збірне прамистецтво і поезія.
5. Тому й початків культурної творчости слід шукати в реліґійному культі. Кожний культ, з природи річи, є щось надзвичайне, небуденне. Люди збираються, щоб віддати почесть Вищому Єству, щоб випросити в нього ліпшу долю, — і дають йому все, що вміють найкраще: отже спершу, слухаючи свого природнього нахилу до ритмічности, танцюють; до танцю грають і співають пісні в честь божества. Таким чином повстає первісне, танково-музично-поетичне мистецтво, зване мистецтвом синкретичним. Щойно з того збірного прамистецтва виділюються з часом окремі, самостійні галузі творчости. Так повстала й поезія, т. зн. повний краси вислів уявлень, думок і почувань людини.
Поезія і мова.
Ґенеза мови.
7. Наука від перших своїх початків цікавилася ґенезою цієї чудової, дуже складної системи способів усвідомлювання собі психічних фактів та формулування їх при помочі людського голосу, якою є мова. Старогрецька філософічна альтернатива θέσει-φύσει — цебто з одного боку переконання, що люди мову собі самі видумали, а з другого, що мова повстала з природньої конечности, — хоч і покутувала довго в середньовічній і новішій науці, не вияснила проблеми повстання мови. З метафізичного на психолоґічне поле перетягнув нас модерний науковий спір між нативістами й емпіристами. Нативісти (напр., Гумбольдт, Штайнталь, Макс Міллєр і ін.) твердять, що мовна здатність є вроджена, а емпіристи, цебто представники емпіричної психолоґії з Гербартом на чолі, є тої думки, що кожна людина мусить собі мовну здатність придбати власним, індивідуальним розвитком. В найновіших часах, головно заслугами німецького філософа-мовознавця Антона Марті, наукові досліди над мовою перейшли на філософічний ґрунт та охопили дуже широку царину психічного життя й людської культури взагалі.
Олександер Потебня.
8. Окреме значіння одночасно для започаткування і для завершення того рода мовознавчо-філософічних дослідів має ґеніяльний український мислитель-лінґвіст Олександер Потебня. (Пор. Др К. Чехович: Олександер Потебня, ст. 47—49).
Цей великий учений зробив, а власне точно зпрецизував епохальне наукове відкриття, важне для кожного дослідника літературних явищ, — а саме установив тісний звязок між ґенезою й структурою кожного поодинокого слова — та ґенезою й структурою цілого словесного мистецького твору, цебто твору літературного.
Перший факт поетичної творчости.
9. «Словом називаємо сполуку звуків, при помочі яких одна людина переказує другій усе те, що вона бачить, чує, почуває, бажає, думає. Для первісної людини слова не були, як для нас тепер, тільки знаками, які (scil. самі собою) нічого не говорять, цебто символами. Такими стали слова наслідком їх частого вживання, наслідком забуття їх первісного поетичного значіння… Для первісної людини кожне слово було живим проблиском думки, почування, висловом того вражіння, яке викликували предмети та явища на розум первісної людини. Мова була повна образів, поетичних метафор, які для первісної людини творили цілий світ живих, реальних істот. Збагачуючи себе словами, народ творив. Поетична, немов живими істотами наповнена мова, була першим фактом духової діяльности народу, відбивала в собі ціле початкове духове життя первісної людини, діяльність її розуму, почувань і фантазії, — словом, мова стала першим фактом поетичної творчости, першою памяткою народньої літератури, поезії».
Слово і поетичний твір.
10. Оця в основі потебніянська думка, незручним стилем і без повного зрозуміння передана М. Возняком у вступі до його «Історії української літератури», справді схоплює тісний звязок слова й мови з ґенезою й процесом літературної творчости, — але потребує деякого пояснення й доповнення. О. Потебня строго науковою психолоґічною методою встановив тісний звязок не лише між процесом мови й процесом літературної творчости, але й між внутрішньою структурою поетичного твору і внутрішньою структурою кожного слова зокрема. В освітленні самого Потебні звязок між мовою й літературою стає ще суттєвіший та ще інтимніший.
На думку Потебні, повстання й характер літературного твору тісно звязані з повстанням і характером кожного слова, що первісно було свого рода словесно-мистецьким мікрокосмом. В слові знаходимо в мініятурі всі складові частини аналоґічної вищої цілости — твору словесного мистецтва. «Кожне слово — каже О. Потебня, — як далеко сягає наш досвід, необхідно переходить через фразу, в якій це слово є поетичним твором»; «величезна маса слів, що ми їх несвідомо вживаємо, є для нас творами поетичними; своїми суттєвими елементами вони ні трохи не відріжняються від інших більших творів: приказок, байок, драм, епопей, романів. Ріжниця лише в ступні складности».
Так ось напр., кажемо, що стіл має «ноги», чоботи мають «вуха», або що поїдемо кудись «завтра» і под. Уживаючи цих слів, нині зовсім не усвідомляємо собі їхнього par exellence поетичного характеру; не усвідомляємо собі, що стіл дістав у нас «ноги» по аналогії до якогось живого чотироногого звіряти, напр., пса, хоч сам тими «ногами» не ходить; це образове перенесення так зрослося вже в нашій свідомості зі столом, що нині говоримо зовсім спокійно і про столики з трьома ногами, чи навіть з одною ногою; подібно «вуха» при чоботах — це поетичний образ, взятий з уявлення про якесь довговухе звіря, напр. заяця; коли уявити собі заяця, як він стоїть на задніх лапках, а вуха йому сторчать угору — не важко віднайти аналогію до чобота з його «вухами»; коли ж говоримо, що зробимо щось «завтра», — зовсім цим не хочемо сказати, що зробимо це обовязково завтра рано, хоч у дійсності це слово тісно було звязане з уявленням наступного ранку (утро, с утра, завтра).
До подібних відкрить доводить нас відповідна аналіза кожного без виїмку слова. В кожному з них знаходимо (а коли не знаходимо, то лише тотому, що не вміємо знайти), переносний, образовий, поетичний елемент, що характеризує людське слово як твір поетичний, літературний: бо ж суттю мистецтва слова є переносний, образовий, метафоричний вираз змісту душі.
«Первісно, — каже О. Потебня — т. зн. в час свого повстання, кожне слово без виїмку складається з трьох елементів: по перше з артикулованого звука, без якого нема слова; по друге з образу («представленія»), і по третє зі значіння слова. Звук без змислу не є слово, і навпаки, значіння без артикулового звука також не є слово: але третій елемент слова, те, що ми називаємо представником (scil. «представленіе»), з часом щезає», цебто слово стає з поетичного — прозаїчним.
Отже, коли, напр., звукові феномени «ноги» (стола), «вуха» (при чоботі), «завтра» є першим елементом цих слів (артикулований звук), — образами чи поетичними «представниками» тих слів є приблизно: «чотироноге звіря, напр. пес, і чотироногий стіл», «вухате звіря, напр. заяць, і вухатий чобіт», «в дні, що пічнеться з найближчого ранку — с утра»; третій елемент, цебто нинішнє значіння тих слів, схоплюємо безпосередньо при їх висловленні чи вислуханні; первісно людина собі дуже добре усвідомляла звязок столових ніг з ногами звірини і т. д. і через те сприймала та творила кожне слово так, як творимо й сприймаємо поетичний твір; нині образ чи «представник» у більшості випадків вимазаний з нашої свідомости.
Структуральний звязок літературного твору зі словом.
11. Зі зясованих думок О. Потебні ясно виходить, що науково схиблена є кожна спроба досліджувати літературний твір без певної свідомости його тісного звязку зі структурою його складових частин — слів, а літературу — без свідомости її звязку зі структурою мови. Це є перший мій висновок з теорії словесности Олександра Потебні для практики й методи літературознавчого досліду. Цей висновок називаю коротко: принціп структурального звязку літературного твору зі словом, — і ставлю його в фундаменти наукового літературно-історичного розсліду.
Формалізм.
12. Розглядання літературних творів у тісному звязку зі структурою слова веде нас на становище формалізму, що стає таким чином другим методичним принціпом оцього досліду. Модерні формалісти скрізь виходять від свідомости інтимного структурального звязку між «словом і словесністю»[1]), і на цих солідних підвалинах ставлять будівлю наукового розгляду літературних творів як фактів par exellence словесно-мистецьких, отже і примінюють до них в першу чергу критерії мистецьких стилів і формальних вартостей.
Ідейно-етичний естетизм.
13. Однак наш формалізм, що виростає на потебніянських основах, не може мати багато спільного з радикальним формалізмом тих дослідників, які поза мистецькою формою світа не бачать, і для яких через те стає байдужим цілий дуже важний комплекс проблем у звязку з відношенням літератури до життя, вагою змістового й ідейного моменту та суспільно-моральною відповідальністю письменника. О. Потебня на основі своєї формалістичної теорії словесности доходить до єдино лоґічного й єдино правильного висновку, що «поезія це не є лише якась прикраса мисли, щось непотрібне, чим можна користуватись в хвилину дозвілля, а можна і не користуватися. Навпаки, поезія це одна із двох форм пізнання при помочі слова (scil. форми поетична і прозаїчна); а коли воно так, то поетичний образ є і повинен бути для нас не лише предметом насолоди, не лише таким явищем, до якого ми відносимося пасивно»; бо «поетичний твір це спосіб обєктивації не якоїсь відірваної від життя думки поета, але і того, що з нею звязане, а саме, явищ з життя середовища і тих настроїв, які панують у суспільстві. Таким чином той поетичний твір, який заспокоює дійсну внутрішню особисту потребу автора, відповідає також потребам, настроям і проблемам суспільства».
Тому теж, навпаки, мистецький словесний твір усе рішаючим способом впливає на своє середовище, а цим і на ціле суспільне життя. Який з того висновок у відношенні до змістово й ідейно злих, розкладових творів та до проблеми моральної відповідальности авторів — кожному хіба ясно.
Таксамо здоровий психолоґічний, культурно-історичний та естетичний розслід літературних творів доводить вкінці до висновку, що і в обсягу поетичної краси рішають навіть у естетичному сенсі не лише естетичні, але й ідейні, етичні та суспільні первні. Етичний — у широкому сенсі — момент грає в поезії дуже важну ролю та є рішаючий в тому сенсі, що гарний мистецький твір перестає бути в повному розсягу гарним, якщо він не є осяяний високим етичним ідеалом. Естетичний смак людини, як одноцілої індивідуальности, розвивається в тісному звязку з іншими сферами її душевного життя і змислового сприймання. Для людини, що орґанічно собі засвоїла означені реліґійні, національні чи суспільні засади, вже тим самим і естетичні цінності твору, надиханого протилежними ідеями, мають інший характер, ніж для прихильника ідеолоґії виявленої цим твором. Кожна нормальна людина відкине з огидою і своїм видом найкращу квітку, якщо та квітка має гнилий запах. І ця здорова реакція належить таксамо до сфери естетики, як і подив для форми й колірів тої ж квітки. У висліді — ідейні, етичні, національні й суспільні первні мають у літературному творі також визначну естетичну функцію, — і саме тому я вважаю конечним тісно сполучувати естетичну оцінку літературного твору з оцінкою ідейною, етичною й національно-суспільною. Інакше сама естетична оцінка була б неповна, а для преважних сфер ідейного, етичного й національно-суспільного життя виникла б велика шкода.
Ось у такому сенсі прецизую третю і останню засаду оцього літературно-історичного досліду, як принціп ідейно-етичного естетизму.
Націоналізм і христіянська етика.
14. Але три вгорі зясовані формальні методичні принціпи наберуть повного свого сенсу щойно тоді, коли в них віллємо життєвий ідейний зміст. І тому слід тут підкреслити, що мій ідейно-етично-естетичний підхід до літературної творчости, згідно з етосом українського національного життя впродовж віків, конкретизується в засаді ідейного українського націоналізму, опертого на незломній основі традиційної в українському народі і вповні з його психікою зрослої христіянської етики. Ця ідейна засада і є для мене єдиним мірилом ідейно-етичної, а тим самим і естетичної вартости літературних творів.
Теоретичне й методолоґічне становище.
15. Трьома основними принціпами: 1) структурального звязку літературного твору зі словом; 2) літературного формалізму; 3) ідейно-етичного естетизму, конкретизованого в сенсі українського націоналізму й христіянської етики, — вичерпується моє теоретичне й методолоґічне становище, яке визначить характер оцієї праці. Думаю, що зясування засадничого становища не було зайве, — щоб у дальшому оминути непорозумінь.
I. Друге в основі теоретичне, але для практики дуже важне питання, яке слід вияснити в цьому вступі — це проблема періодизації історії української літератури. Проблема доволі важка і обтяжена консервативним загальним респектуванням традиційної схеми періодизації, що повстала головно на підкладі культурно-історичного й політичного, а в дальшу чергу язикового мірила, але зате зовсім зіґнорувала моменти для історії словесного мистецтва найважніші, — моменти мистецько-стилеві.
Стара схема.
II. Оця культурно-історична, позалітературна схема періодизації вдержалася в менш-більш однакових формах у всіх наших важніших істориків літератури, включно до найновіших. Напр. і у М. Возняка ця схема зафіксована, і то навіть у катеґоричній формі: «Історію української літератури ділимо на три доби: давню, середню й нову», — при чому деякий поступ видно бодай у цьому, що Возняк резиґнує з докладних дат розмежування цих діб (як досі: рр. 988, 1453 і 1798), а говорить лише загально про стару добу від X. до кінця XV. в., середню від початку XVI. до кінця XVIII. в. і нову від кінця XVIII. в. до наших днів. З другого боку, шкідливий вплив тієї старої періодизаційної схеми видний м. ін. на цьому, що всупереч усім історично-літературним фактам, І. Котляревський у Возняка все далі започатковує «нову добу», тоді як у дійсності він орґанічно звязаний з «добою середньою» і є її славним вивершенням.
У рямцях цієї ж традиційної схеми, але все таки дещо інакше періодизує другий найпопулярніший наш історик літератури С. Єфремов. Згідно зі своїм суспільницьким підходом до явищ мистецтва слова, він уважає критерієм поділу зміни в політичному положенні українського народу і тому в нього, напр., «стара доба», як «доба національно-державної самостійности», триває лише до кінця XIV. віку.
Періодизація і усна словесність.
III. З традиційним поділом на три доби звязане теж невідповідне трактування в наших історіях літератури такої важної частини українських словесних надбань, як усна словесність. Іґноруючи великі часові ріжниці в повставанні й розвитку поодиноких родів усної поезії (напр. колядки повстали в передхристіянських часах, билини в Княжій добі, козацькі думи в XVI—XVII. стол., і т. д., і т. д.), історики літератури звичайно писали про усну словесність, як про менш-більш суцільний комплекс словесного матеріялу; а з огляду на таку чисто зовнішню й припадкову обставину, як започатковання етноґрафічних дослідів на переломі XVIII. і XIX. стол., клали розділ про усну поезію також зовсім припадково і штучно між «середню» й «нову» добу письменства.
Перший вилім.
IV. Як це не дивно — але ж, коли не брати під увагу несмілих і невикінчених натяків у Возняка і ще в деяких дослідників — то перший рішучий удар нашій традиційній схемі періодизації бодай щодо трактування усної словесности завдав не «цеховий» спеціяліст від історії літератури, а чоловік до деякої міри «посторонній», який щойно на схилку літ запрезентувався також як першорядний історик літератури: Михайло Грушевський. Він зовсім рішуче й безкомпромісово поставив найстарші твори усної поезії на сам початок розвитку українського словесного мистецтва, а також дальші періоди письменського розвитку переплів дослідами про ріжні роди усної словесности всюди там, де письменницькі й усні словесні твори своєю ґенезою часово сходилися. Це нове упорядкування матеріялу показалося єдино доцільним не лише з огляду на свою хронолоґічну послідовність, але також тому, що в зовсім новому світлі поставило нам перед очі справу взаємин між усною й писаною поезією та важні часові сюжетові й стилістичні звязки чи аналоґії.
Нова спроба періодизації
V. Коли залишимо на боці схиблені спроби деяких новіших українських істориків літератури будувати періодизацію на суто економічних і клясових, марксівських принціпах, — то, поза М. Грушевським, майже не знаходимо значніших спроб ревізії традиційної нашої схеми періодизації. А ця стара схема не є і не може бути добра вже хоч би лише тому, що намагається вбгати специфічно мистецький словесний матеріял у рямки специфічно позамистецькі, що зовсім ігнорує критерії мистецького й сталевого розвитку літератури. З другого боку, досвід новаторів-літературознавців західньоевропейських, головно ж німецьких, які захотіли до історії літератури безоглядно примінити схеми з теорії й історії образотворчого мистецтва, показав, що і тут не обійдеться без поважних труднощів і великих помилок. Але, на мою думку, вже краще помилятися, шукаючи правдивих доріг, ніж помилятися, стоячи на старому, фальшивому місці. Тому в цій праці постараюся послідовно примінити мистецько-сталевий принціп також до періодизації історії української літератури, а щойно в рямках тої мистецько-історичної схеми видатно узгляднювати й культурно-історичний, а передовсім ідейно-етично-естетичний момент.
Таким чином оця перша й недосконала спроба нової періодизації історії української літератури виглядатиме ось як:
- Староукраїнський стиль.
- Візантійський стиль.
- Пізньовізантійський переходовий стиль.
- Український ренесанс.
- Козацький барок.
- Псевдоклясика.
- Бідермаєр.
- Романтика.
- Реалізм.
- Модерна.
Прикмети й недостачі нової схеми.
Знаю, що ця спроба нової періодизації має поважні недостачі та що нелегко підпорядкувати їй без виїмку український літературний матеріял. Саме тому впроваджую елястичні часові границі, що їх будуть уважати хибою ентузіясти екзактности.
Ентузіястам симетрії напевно не буде подобатися велика неодностайність щодо тривку поодиноких періодів: підчас коли 5 менших періодів триває у мене найменше 10 століть (віки IX–XVIII.), — то других 5 періодів уміщується вигідно в рямках якої півтори сотні літ. Але ж ту саму «хибу» мала до деякої міри і стара схема періодизації, і це річ зовсім природня, що чим ближчий даний період до нас часово, тим він, з нашого становища, багатший, і через те треба його більше спеціялізувати. Ґеолоґічні періоди довжелезні супроти археолоґічних, археолоґічні страшенно довгі супроти історичних, і так воно йде природньо далі.
Вкінці ентузіясти суцільности будуть напевно вказувати на надто велику роздробленість і непереглядність такого поділу, де, замісць давніших трьох, встановлюється аж десять самостійних періодів. Думаю, що матеріял цього вимагає, і зовсім не бачу причини, чому ми мали б такої спеціялізації періодів за мистецькими стилями оминати. Виключно з огляду на мову літературних творів можна б, що правда, оцих десять періодів зредукувати на чотири: I. український (усна словесна творчість), II. староболгарський, III. книжно-середньо-український, IV. український (письменство). Але при цьому II. період мусів би мати 2 підвідділи (візантійський і пізньовізантійський переходовий), III. період мав би також 2 підвідділи (український ренесанс і козацький барок), а IV. період мусів би мати аж 5 підвідділів (псевдоклясика, бідермаєр, романтика, реалізм, модерна). Отже, упрощуючи справу з одного боку (лише 4 періоди замісць десяти), ми ускладнювали б її з другого, бо пристосували б при періодах мовний, а при підвідділах мистецько-стилевий критерій, — а це з огляду на одностайність принціпу поділу невказане. Всі ж арґументи, що спонукували наших істориків літератури різко протиставляти «нову» українську літературу (від кінця XVIII. стол.) як «одну цілість» — «старій» і «середній», як «одній цілості», вважаємо мало стійними. Засадничі ріжниці між старими й новими часами і так виступлять, і то далеко плястичніше, саме при підкресленні стилевих своєрідностей поодиноких епох, в сенсі теорії О. Потебні тісно звязаних також з ріжними літературними мовами цих епох. Але виступлять тут також міжчасові звязки, що їх важко дошукався би прихильник традиційного строгого відділювання «церковницької» й «мертвої» літератури до XIX. віку від «світської» й «живої» XIX—XX. вв.: напр. покажеться, що і наш візантійський період і козацький барок своїми ідеями, патосом, а навіть і стилем часто куди ближчі нинішнім українським поколінням, ніж напр. часово далеко ближчі й мовно та формально «живіші» псевдоклясика, або сентиментальний бідермаєр. А якщо так, то чому ж тоді всіх періодів не трактувати рівнорядно, — хоч щодо свого часового тривку вони дуже нерівнорядні?
В кожному разі, може оця спроба нової періодизації бодай причиниться до зрушення з мертвої точки цієї преважної проблеми українського літературознавства та дасть спонуку до дальшого шукання ліпших і досконаліших періодизаційних схем.
Дотеперішні досліди.
а. Вкінці слід ще коротко згадати бодай про деякі важніші дотеперішні опрацювання історії української літератури.
Початки
б. Коли не брати під увагу численних чисто бібліоґрафічних списків книжок з візантійського й ренесансового періодів, в роді літописного каталоґу під роком 1289., або київського «Оглавленія книгъ, кто ихъ сложилъ»» з XVIII. стол., та коли не зараховувати до історії літератури оглядів сучасного українського письменства 40—50-их років мин. стол. зпід пер М. Костомарова («Молодикъ» 1844), А. Метлинського, О. Бодянського, П. Куліша і інших, — то започатковують цю ділянку української науки праці двох членів галицької «Руської трійці», І. Вагилевича «Замітки о руській літературі» 1848. і Є. Головацького «Три вступительнії преподаванія о руській словесности» 1849. Дальші огляди історії української літератури, як реґіональної спеціяльности, знаходимо в загальніших працях: в історії російської літератури П. Петраченка і в історії словянських літератур Пипіна і Спасовича.
М. Драгоманов, О. Кониський, Н. Петров і Н. Дашкевич.
в. Після ідеолоґічно й методично схиблених історично-літературних нарисів М. Драгоманова, який, згідно зі своєю загальною концепцією, довго боронив навіть рабську теорію про українську літературу «для домашняго обхода», та після недокінчених історично-літературних спроб О. Кониського, — дальшим кроком до бодай формально самостійного, хоч ідеолоґічно ще типово російського опрацювання історії української літератури є дві важні книжки Н. Петрова про історію українського письменства XVIII. і XIX. вв. Не менше важна обширна наукова рецензія на твір Петрова зпід пера Н. Дашкевича, в якій автор старається вже трактувати українську літературу, як самостійний культурний комплекс, не сполучений надто тісною залежністю з «общерусскою» літературою.
О. Огоновський
г. Вкінці в роках 1887—94. вийшла перша велика, шеститомова «Історія літератури руської» О. Огоновського, — твір часто в нас недоцінюваний, але в дійсності й досі гідний пильної уваги не лише як скарбниця безлічі історично-літературних і життєписних фактів, але і з огляду на здоровий ідейно-національний підхід автора до теми та на легке опрацювання величезного матеріялу.
Дрібні праці.
ґ. Дрібніші праці численних дослідників, таких як В. Коцовський, О. Терлецький і інші, не охоплюють цілости історії української літератури ні часово, ні територіяльно. Зате принагідні літературно-історичні нариси в роді ювілейної статті О. Колесси «Століття обновленої української літератури», чи І. Франка «Русько-українська література», або нариси Б. Грінченка та І. Франка до московських лєксиконів[2], щоправда, здебільша дещо побіжні, але мають свою вартість.
Б. Лепкий і Франко.
д. Дальшою, лише започаткованою спробою опрацювати історію української літератури є цінні перші два томики «Начерку історії української літератури» Б. Лепкого. Часово обсягніший є нерівний щодо своєї вартости «Нарис історії українсько-руської літератури» І. Франка.
Шкільні підручники.
е. Характер шкільного підручника має часто в ріжних формах видаваний огляд історії української літератури О. Барвінського, таксамо як і пізніший популярний нарис історії українського письменства О. Радзикевича в коротшому та ширшому виданні, та деякі менше вдатні огляди.
С. Єфремов.
М. Возняк.
ж. Перші післявоєнні роки дали нам, поруч поширеного й доповненого видання Єфремова в двох томах, довгі визначні наукові літературно-історичні праці, — але обі, на жаль, залишилися незакінчені. Є це в першу чергу трьохтомова «Історія української літератури» М. Возняка, що дала дуже докладне, але не все ясне й переглядне опрацювання пребагатого літературного матеріялу «старої» й «середньої» доби.
М. Грушевський.
з. Друга зі згаданих поважних наукових праць — це змістово незвичайно багата, а методично просто епохальна пятитомова «Історія української літератури» відомого історика М. Грушевського, теж недоведена до новіших часів. Учений автор на схилку своєї пребагатої наукової діяльности взявся був самостійно опрацювати й доповнити цікаві літературно-історичні партії з відповідних томів своєї монументальної «Історії України-Руси», — а у висліді дав ідеолоґічно вправді перестарілу, але науково й методично досі найціннішу самостійну історію української літератури.
Решта.
і. Коли не брати під увагу ще декількох менших, або й деяких більших, але науково зовсім безвартних праць, та коли відложити покищо, як матеріял ще незрілий до належної переоцінки, доволі численні, схиблені марксівські (Коряк і б. інших) та напів-марксівські (Дорошкевич і ін.) літературно-історичні спроби зі совєтської України, — то й більше нема про кого казати.
Підсумки.
и. Н. Петров, Н. Дашкевич, О. Огоновський, Б. Лепкий, І. Франко, С. Єфремов, М. Возняк і М. Грушевський — ось автори основоположних синтетичних праць про історію української літератури. Ряд цих заслужених істориків літератури досі ще не завершився автором направду повної, модерними науковими методами опрацьованої історії української літератури.
Огляд українських літературно-історичних праць дає С. Єфремов у вступі до своєї «Історії українського письменства». Далеко спеціяльніші списки знаходимо у М. Возняка в бібліоґрафії до поодиноких томів його «Історії української літератури».
Критичний перегляд історіоґрафії української літератури і докладніший розгляд праць М. Возняка та М. Грушевського дав автор цих рядків у наукових виданнях Бреслявського Інституту для досліду східньої Европи.
О. Потебня: Изъ лекцій по теоріи словесности. Харків 1894.
О. Потебня: Изъ записокъ по теоріи словесности. Харків 1905.
Основы поэтики Потебни. Вопросы теоріи и психологіи творчества II. 2.
К. Чехович: Олександер Потебня, український мислитель-лінґвіст. Варшава 1931.
М. Возняк: Історія української літератури I. Львів 1920.
С. Єфремов: Історія українського письменства, вид. II.
J. і A. Novák: Přehledné dějiny literatury české. Вид. IV. Оломоуць 1936—1939.
J. Petersen: Die Literaturgeschichte als Wissenschaft. Гайдельберґ 1914.
Ten-Brink: Über die Aufgabe der Literaturgeschichte. Штрасбурґ 1891.
І. Франко: Із секретів поетичної творчости. Літературно-науковий Вістник I, VI.
І. Франко: Теорія і розвій історії літератури. Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка. LXXXIX.
М. Гнатишак: Література і суспільне життя. Львів. «Дзвони» 1937, ч. 11—12.
В. Верниволя: Історія української літератури, вид. «Сомоосвіти». Львів.
П. Петраченко: Исторія русской литературы. Варшава 1861.
А. Пыпинъ і В. Спасовичъ. Исторія славянскихъ литературъ, т. I—II, вид. II. Петербургъ 1879 і 1881.
Н. Петровъ: Очерки изъ исторіи украинской литературы XVIII. в. Київ 1880. Перероблено й доповнено в «Трудахъ Кіевской Духовной Академіи» п. з. «Кіевская искуственная литература XVII і XVIII. вв. преимущественно драматическая».
Н. Петровъ: Очерки исторіи украинской литературы XIX. столѣтія. Київ 1884.
Н. Дашкевичъ: Отзывъ о сочиненіи г. Петрова. Отчетъ о 29. присужденіи Уваровскихъ премій. Петербургъ 1888.
О. Огоновський: Исторія литературы русской. 6 томів. Львів 1887—1894.
О. Колесса: Століття обновленої українсько-руської літератури. Літературно-Науковий Вістник 1898, XII.
І. Франко: Русько-українська література. Чернівці 1898.
Энциклопедическій словарь Брокгауза и Эфрона, т. XLI. І. Франко: Южнорусская литература.
Большая энциклопедія т. XII. Б. Грінченко: Малорусская литература.
Б. Лепкий: Начерк історії української літератури. I. До нападів татар. II. Від нападів татар до Котляревського (фактично лише до половини XVI. стол.). Коломия.
І. Франко: Нарис історії українсько-руської літератури. До 1890. р. Львів 1910.
С. Єфремов: Історія українського письменства. Вид. III. з одмінами і додатками. Київ 1917. Вид. IV. в двох томах.
М. Возняк: Історія української літератури. Т. I. до кінця XV. віку. Львів 1920. Т. II. віки XVI.—XVIII. Перша частина. Львів 1921.
М. Грушевський: Історія України — Руси, тт. I., III. і VI.
М. Грушевський: Історія української літератури.
M. Hnatyšak: Die Literaturgeschichte in der Ukraine Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven.
К. Чехович: Омелян Огоновський як історик української літератури. — Слово. Львів 1937, кн. 2.
——————
- ↑ «Слово і словесность» (Slovo a slovesnost) — це програмова назва офіційного орґану відомої празької школи мовознавців і літературознавців-структуралістів, і ця назва добре символізує також наше потебніянське становище.
- ↑ Також у енциклопедичних словниках інших народів знаходимо більш або менш обширні, більш або менш обєктивні опрацювання історії української літератури. М. ін. до такого опрацювання в післявоєнному виданні німецької енциклопедії Маєра підготовив матеріял автор цих рядків.