Іду на вас/XV
| ◀ XIV. Останні дні Доростола | „Іду на вас“ XV. Лют і Рогдай |
XVI. Власт ▶ |
|
Міжтим серед веселих окликів паювали воєводи добичу поміж гриднів, а і населенню дісталося дещо поживи. Але на загал було її небагато, бо у Греків також вже від давна нераз кухарював голод. Їда була, але ні вояк, ні робітник не наїлися завсіди до сита. Завдяки сьому одначе, що Русини здобули чимало коний та волів, показалося, що припасу стане ще на тиждень — два.
До сього часу надіялися гридні побіди та походу у Ромелію і Македонію, де було усього вдоволь.
Лишень князь не поділяв загальної радості. З його ума не сходили страшні картини голоду з попередньої ночі і тому глядів у будуччину не так рожево як давнійше. Сидячи у гридниці на тому самому місці, де сидів перед битвою, обдумував саме пляни дальшого ведення війни, коли у кімнату вбіг обмитий та переодягнений Мстислав і кинувся князеві до колін.
— Вітай, княже, світло очий моїх! — сказав. — Не гнівайся на мене, що не сповнив приказу, але як тобі ромейська лесть відбірає болгарську волость, так мені узяла свободу.
Князь ласкаво підняв молодця та поцілував його в чоло.
— Нічого, сину, я знаю, що не ти винен, а я, що пустив Грека у Переяславець. Він украв тобі мій перстінь…
— Не украв, а видер силою… — перервав молодець, червоніючи.
— Ні, таки украв, — усміхнувся Святослав, — бо силою не був би тобі його відібрав. Сила, се благородна річ, а лож, підступ, крадіж, се одної матері діти. Показавши сей перстінь Свинельдові, приказав йому моїм імям постягати війська з балканських проходів, а відтак розбив неприготованих одним ударом. Щоби ти однак не перешкодив йому, замкнув тебе у тюрьму і мині дивно лише, що ти ще в живих.
Молодець розказав князеві про свою неволю та розмову з Калокиром, а князь слухав пильно. Вкінці сказав:
— То значить, що Греки непевні ще побіди над нами. І вони добре се обдумали, бо ся буцім-то побіда переміниться для них у погром. Хотяй би кесар мав навіть час і військо, то й тоді побідив би я його. На жаль нема у мене стільки дружини, скільки треба, щоб боротися, а рівночасно пильнувати болгарських бояр за плечима. Як на тепер, ні він, ні я не можемо далі воювати, бо у нього нема пішого війська, а у мене поживи. Треба буде скласти мир, або знищити фльоту на Дунаї, а на Русь післати воєводів, щоби привести більше дружини. Ми прогодуємося припасами з Білоберіжжа, а заки Циміскій збере військо, прийде моя дружина з Руси. Ти поняв мене, Мстиславе?
— Так, князю, поняв. Твоя гадка добра, видко Боги не поскупили тобі розуму. Але усе те потреває довго.
— До весни! На Купала будемо у Царгороді.
— Так, але у Греків все таки є чимало кінноти. Вони не дадуть нам ні хвилі спокою.
— У нас є човни, переїдемо у гирло Дніпра, на Білоберіжжі перезимуємо, або й тут останемо, як що пожива найдеться…
Голосні оклики та гомін труб перервав князеві. У кімнату увійшов Шварно і звістив йому прибуття грецьких послів.
— Вийдіть усі, оставте мене самого з послом! — сказав князь.
Так само і від кесаря прибув лишень оден достойник зі службою. Видко кесар не бажав розголошувати умов мира перед достойниками держави, бо переговори відбулися у чотирі очі, без свідків, протягом двох годин. Відтак зложено собі обопільно дари і посол відїхав.
Коли Мстислав увійшов зі Шварном та Свинельдом у гридницю, Святослав сидів все ще на тому самому місці з головою в руках. Він підняв її, скоро тільки воєводи посідали за стіл і сказав.
— Нову лесть придумав кесар Циміскій! Він дає нам поживу, богатий окуп за бранців і болгарські городи, а зате бажає мира і повороту нашого на Русь. Мені видиться, що темні є замисли Греків, а двійним їх язик. Сей посол не дармо позичав очий у собаки і лестився на усі лади, що аж противно було слухати.
— Якщо Ромеї дадуть припаси на дорогу, то ми перебудемо на Білоберіжжі зиму, а на весну вернемо з більшою силою. Кесар перечислиться — висказав гадку Свинельд.
— І я так гадаю! — підтвердив Шварно.
— А кільки має бути сього припасу? — спитав Мстислав.
— По два медімни збіжа на голову, потрібну скількість оливи, по трийцять сушених дунайських коропів та мясо з тисяча волів — відповів князь.
— Сього буде хиба доволі! — сказав Свинельд.
— Певно що так! — згодився і Шварно.
Але Мстислав почервонів і обізвався по хвилі.
— Вибачте воєводи, що я, головусий молодяк, таке говорю. Але Боги дали мені молоді зуби та молоде черево, а знаєте, що у молодих по битві та поході весь розум у череві та зубах. Добре є одначе часами послухати і черева, бо се скарбник сил вояка. Погадайте, що всі наші дружини виголоднілі і виснажені тримісячним постом та ненастанніми боями і походами, трудами та небезпеками. У безділлі зимівлі на Білому березі минуться сі припаси до двох місяців, або і швидше, а що тоді буде? Византійські стратіґи обсадять Корсунь і не пустять відси поживи у Дніпро, а тоді голод вигубить нас гірш помору — зарази. Припасу, який обіцюють Ромеї, замало.
Святослав мовчав хвилю, а так само і оба воєводи не знали, що відповісти. Вкінці князь двигнув плечами.
— Ти добре кажеш, Мстиславе! — відповів. — Але годі дане слово брати назад. Та я пораджу собі і заки сам стану табором на Білобережжі, вишлю Свинельда у Корсунь. Замкне стратіґ місто, то останеться його околиця, стада, обсіяні поля, незамерзаюче море. Припасу не бракне. Але усе зависить від сього, щоби з першою травою, з кінцем березня, нова дружина була при Дніпровому гирлі. Ти, Шварне, збереш охочих зміж Полян, Деревлян, Сіверян та Уличів. З ними прийдеш на Білоберіжжа і привезеш зі собою увесь припас збруї та борошна, яке найдеш у київському острозі. А ти, Мстиславе — ту князь звернувся до молодця, — збереш Тиверців і перекажеш до Бужан-Дулібів, щоби зібралися на рать у Болгарію. Закупам — ізгоям обіцяєш заплату довгу та зворот прав, боярам волости, рабам свободу. Людий всадиш на чайки і Прутом попливеш сюди прямо у Дунайське гирло. З кінцем травня являйся у Доростол. Засядеш тут і будеш берігти наших плечий та пильнувати болгарських бояр. Возьми зі собою десятьох комонників і їдь сейчас горі Прутом, щоби розслідити дорогу, якою за девять місяців прийдеться тобі вести військо. Поняв?
Дністер, Прут, Тиверці, Бужани — слова сі збудили у молодця роскішну дрож.
На майдані вигукували весело гридні, пючи вино, якого чимало найшли у пивницях Калокира. У Мстислава була охота викрикувати разом із ними з радості, що побачить свою рідну земленьку і… ну і її… Калину! Стане перед нею увінчаний славою як дідич своєї волості і як княжий воєвода, права рука Святослава! І вдяка Богам, а заразом гордість, довіря до власних сил та гарна надія на будуче давала крила його любові і змінилися у тугу. Коли князь відпустив від себе воєводів, пішов Мстислав сейчас ладитись у дорогу та вибірати собі товаришів.
Але чим більше думав про се, до чого так дуже спішився, тим більше сумнівів вкрадалося у його серце.
Чи Лют не помер? Чи заплатив довг батька і відібрав волость у Рогдая? Що сталося з Калиною? Чи не посягнув по неї Власт із Города? Питання сі мучили його чимраз більше, аж другої днини вивіяв їх з нього степовий вітер.
Щож діялося міжтим у волості Воєслава?
Другої днини по виїзді Мстислава рознеслася чутка про його неприсутність. Калина з під ока гляділа на батька але сей не показував ніякого гніву по собі. Противно, був радий та веселий і шкандибав як звичайно по усім закутинам чималого дворища, а відтак пішов підтюпцем на сіножать у лісі між Заліссям а Городом, де була його пасіка.
— Не йдіть, тату, у пасіку — казала Калина, — бжола пожалить вас, як ось недавно. — Бджоли чомусь то не любили Рогдая, хотяй бачили його що кілька днів. Видко чули у ньому недоброго чоловіка.
Старий засміявся злобно у відповіді на слова дочки і блеснув люто очима.
— Як зловлю Воєславича, сього втікача, то прикую його до пня, або велю втяти йому ногу, щоби пильнував бджіл. Хай тоді його жалять! Хе, хе, хе. Тоді не втіче.— Тату! — кликнула налякана дівчина, — що ви таке говорите? Чи то ви Грек, чи Варяг — або Лях, щоби калічити людий? Таж у нас як світ світом сього не бувало.
— Ба, певно що не бувало, бо не бувало і такої сволочі як ті Воєславичі. Двох подохло десь на чужині, старий протяг ноги таки тут, а тепер і сей повіявся світами тай забрав зі собою моїх трицять гривен… щоб йому руки і ноги на трицять куснів поломило!
— Батечку! якжеж ви таке можете говорити при світлі Сонця-Сварога. Він же відверне від тебе своє лице: Домові почують і покинуть нашу хату, а Лісові заведуть тебе у безвість, де чорти сидять у болоті і де Блуд водить людей у ночі. Ще щоб то було кому ловити, а то куди вам у ваших роках ганятися по лісах за молодяком.
— Не бійся, доню! — кпив старий, — найдуться такі, що за ним побіжуть у ліси та приведуть живим, або принесуть мертвим.
І Рогдай пішов у пасіку, а Калина остала у чорній роспуці. Їй нагадалася розмова батька з Властом і дрож прошибла її.
Власт нераз їздив на західнє пограничча на лови і привозив відси богато шкір, а деколи і рабів, русявих, яснооких, низького росту з ковтунистим волосєм, диких, брудних та неотесаних. Він волів їх чим своїх земляків, бо вони не чули у собі людської гідности і служили господинові мов пси. Вони сліпо сповняли його прикази, боялися батогів і на гадку не проходило їм думати, що їх господин не має права їх бити, бо вони також люди. Тому то були вони готові і на найгірший учинок і Калина боялася, що вони убють Мстислава.
Але під вечір вернув Рогдай домів лютий, прелютий і не кажучи ні слова, ляг спати. Пішли дні за днями одноманітні, звичайні.Калина ходила нераз під липи, де стрічалася колись із Мстиславом, але надармо сиділа, ждучи. Не прибіг Крук, не пішов сторожити стежки, а і суджений не являвся. Батько займався жнивом, бігав по новинах, сварив на парубків-ізгоїв, падькав над кождим згубленим колоском, а навіть вставав в ночі глядіти, чи хто не краде його снопів з поля та клуні.
Аж минув липень і одної днини, сидячи під липами, побачила Калина на стежці, якою бувало приходив до неї Мстислав, Власта. Він був у збруї грецького виробу з червоним плащем на лівому рамени. На правому зіпняв оба кінці золотою запинкою, але у руці не мав ні щита, ні ратища.
Він з усміхом поклонився Калині і сів біля неї на жертівному камені.
— Гаразд з приходом, Власте! — привітала його дівчина, встаючи. — Ти до батька? Він певно у полі, або у клуні. Ось я піду, покличу!
Власт засміявся і покрутив вуса. Очі його мали якийсь грабіжний вираз хижої птиці, коли відповів.
— Е ні, я не до нього у гості приїхав; у мене є діло до тебе, Калино, і ти мусиш мене вислухати.
Дівчина, яка завсіди чула якусь відразу до сього молодого боярина, глянула на нього гордо і відказала спровола:
— До мене маєш діло, Власте, се дивно! У мене нема ніяких діл з молодими боярами. А далі затям собі, що доки я не звінчана, досі не „мушу“ нічого, а роблю лише те, чого хотять Боги, батько, або я сама.
— Саме сього, щоб мене послухала, хоче батько, а й ти, як почуєш, про що річ, захочеш. А тоді і Боги дадуть благословенство і тобі і мені і батькові.
Дівчина почервоніла мов жар.— Ти упився, Власте, — сказала, — не будь ти гостем, покликалаб парубків, а так піду собі!
І відвернувшися, бажала відійти. Та він задержав її силоміць.
— Послухай мене, — просив, — я не жартом бажаю розмови з тобою, я просив батька дозволу і він позволив.
Хоч не хоч мусіла Калина сісти біля Власта і спустивши голову, слухала.
— Ти знаєш, Калино, — начав, — що я знаю тебе не від нині, я знав тебе ще у Рогдаївці, коли була малою дитиною. Бач ти тоді мене не любила, але зате я тебе тим більше…
— Я тебе й тепер не люблю, Власте, — перервала йому дівчина і глянула просто у очі молодому бояринові. На її лиці стояв вираз поваги і кождий, лише не Власт, замовкби був сейчас, побачивши у її очах невідкличне рішення покінчити як найскорше розмову.
— Але ось літа йдуть, — продовжав Власт, — виросла ти на красавицю, на славу Ладі-богині, батькові й мені на радість. Пора тобі під вінець, пора батькові спочити на старі роки при дочці та зятеві, пора й мені женитися. Калино, батько віддає тебе мені, схочеш ти мене на чоловіка, опікуна і оборонця?
— Ні, не хочу! — відповіла Калина холодно і знову глянула йому просто у очі.
Він глядів якийсь час у її лискучі зіниці, шукаючи у них жарту, або непевности, але найшов лише тверде, невмолиме рішення.
— Батько… і я…
— Батько і ти можете говорити і рішати, що хочете і про що хочете, лише не про мене. Я за тебе не піду, бо тебе не люблю і кінець! Чи доволі з тебе сього, чи маю се повторити ще й перед батьком?Скажена злість вхопила за горло Власта. Гарне його лице змінилося в одній хвилі, очі набігли кровю, космата рука вхопила її руку і здавила до болю. Він трясся увесь і тупав ногами з лютости.
— Не любиш?… не хочеш? Га, знаю я, кого ти любиш і хочеш, та нічо з сього. Якщо твій любий не подохне на Дунаї, як його брат, то тут жде його неволя у батька або смерть з моєї руки. Так, тепер уже знаю, хто його остеріг перед засідкою, се певно ти, бо ти бачила, як я радився з батьком…
— Так, се я! — відповіла. — Але ти, Власте, не клапай зубами, мов Бровко на мотузі, бо се тобі нінащо не здасться. Мій суджений, моє Ладо герой, запічників-лежнів не боїться, а і він і я волимо смерть чим неволю… Згине він там, згину я тут, а силою не возмеш мене ні ти, ні батько.
— Ба, побачимо! Ти, дівко, сили не знаєш, бо бач батько розвів свою доню на славу, але я покажу тобі силу й насилу.
— Досить сього! — сказала Калина і відкинувши коси на плечі, встала, поправляючи на голові віночок з рути, у якому звикли були ходити дівчата.
— Ти бажав послуху, я послухала, бажав відповіді, відповіла, сваритися з тобою не буду, бо не ялося. Тиж гість, післаний Богами. Ходи у хату, милости прошу, не гнівай мене і себе, бо увесь сей гнів, се сварка про торішній сніг.
Се сказавши, пішла передом, а за нею ступав Власт, позеленілий з досади. Але доходячи до хати, здивувалися обоє, бо побачили чималий здвиг народу.
Перед хатою сидів Рогдай на лаві, а поруч нього старий Івор і кметь Ярослав. Перед ними стояв високий, статний муж з блідим лицем, у збруї княжого гридня. За ним чотирох вояків з довгими ратищами у варязьких шоломах та скіряних, металевими ґудзами набиваних кубраках, з довгими мечами при боці та великими, круглими щитами на плечах. За ними богато мужиків окружало чотири верхові та чотири навючені коні, а між ними…
Крик розпуки вирвався з грудий дівчині. Між кіньми лежав на землі великий чорний пес, утомлений та вихудлий. Обома руками вхопилася дівчина за серце. Пізнала Крука… невідлучного товариша Мстислава. Він сам, значить: Мстислав погиб…
Прожогом кинулася дівчина до пса, поглядіти, чи се справді Крук. Але ось і пізнав єї, бо махаючи ліниво хвостом, підійшов до неї і лизав її безсильно опавші руки…
Тоді нагло страшний плач вирвався з груди Калини, плач яким плачуть лишень раз у життю на похороні щастя. Бо одно лише щастя зацвіло у життю людині, а коли за ним плакати прийдеться, то рвуться усі вязла душі і кров пливе з очий, не сльози; пливе і забірає зі собою усе те, чим живуть люди у світі: веселість, молодість, силу, бажання, надії. Остає тільки сумна руїна, блідий опир життя, зломана людина на весь вік. Бо плач сей не облекшує груди, ні! Він ще більшою вагою лягає на зболілу грудь і давить її, мучить, убиває — до скону.
Такий то плач потряс усім єством дівчини. Вона упала на землю, зірвала з голови зелений вінок і рвала волосся у несказаному болю. Всі кинулися до неї успокоювати та розпитувати, що її сталося.
— Калино, Калиночко, що тобі, чого ти? — питали усі один наперед другого. Рогдай сидів на лаві, наче громом ражений, не знаючи, що значить усе те, Власт розвів руками і нагло видалося йому, що вона у громади просити-ме оборони від нього. Тому заздалегідь покликав своїх людий, велів принести своє ратище і щит та посідлати коні.
Аж ось високий, блідий муж підійшов до дівчини і нахилився над нею.
— Калино, — сказав їй до уха — Мстислав живий, здоров, у почестях і богацтві. Здоровить тебе і каже: не забудь!
Чуючи імя дівчини, бачучи її привітання з Круком та її роспуку, він один догадався, відки те усе. Тому поспішився розважити й успокоїти її.
Але ось дівчина скочила на ноги, наче підірвана пружиною.
— Як то, а відки Крук тут узявся! — крикнула з лискучими очима і блідим лицем. Здавалося, що вона скочить до очий воякові, немовби він її дурити брався.
— Ось успокійся, дитинко, послухай, а розкажу усе — відповів зворушений пришелець. — Тепер не дивно мені, що Мстислав тебе любить. У тебе доню ще більше видко вірности чим краси, а й сеї не відмовили тобі Боги.
— Хто ти?
— Я Лют, друг Мстислава, везу його слова Рогдаєві і громаді.
Калина вхопилася обома руками за голову і відійшла. Власт заступив її дорогу.
— Геть! — крикнула так люто і так поглянула на нього, що бутний боярин мимохіть подався в зад. Сівши на ослоні, який винесли її служебниці з хоромів, уважно слідила за ходом розправи, що велася між прибувшими, а Рогдаєм.
— Я Лют, старший між гриднями князя, — говорив муж з блідим лицем. — З приказу князя їду з Корсуня, щоби увести його імям у посідання сієї волості воєводу і боярина Мстислава Воєславича.— Як то? — розгорячився Рогдай. — Мені сей зло… воєвода завинив трицять гривен, тому я держу у залозі його волость. Ніякий князь не може відібрати у мене мойого майна. Ти, Іворе і ти, Ярославе, були свідками позики. Правду кажу, чи ні?
— Так, правду! — потвердив Івор.
— На жаль! — сказав і собі Ярослав.
Лют усміхнувся.
— Князь дуже дивується — заговорив, — що за таку малу частину свойого майна править боярин Рогдай у застав усієї волості довжника. Се лихва, князь лихварів не любить, а я нікому не радивби робити що небудь, чого не люблять Боги і князі. Тому сподіюся, що боярин Рогдай уступить з волості ще нині.
— То мої гривни пропали? — зверещав Рогдай, — так нехай кожда гривна йому…
— А ти гривен хочеш? — здивувався буцім-то Лют, а ось вони!
І знявши з найблизшого коня скіряний мішок, висипав з нього зі сотню злитків срібла певної означеної ваги, яких уживано як гроші.
— Кільки тобі гривен? трицять? а ось вони! — повторив у друге і відчислив трицять гривен рядочком.
— При свідках віддаю і у прияві Богів. Нехай благословлять довжника, що віддає в час позичене, а ви, свідки, бачили?
— Бачили!
— А хто ще бачив?
— Я, я, я, ми всі! — загула громада.
— Значить, довгу нема?
— Нема, нема!
— Коли так, то силою княжого приказу беру в посідання залісецьку волость імям Мстислава і на давних правах полишаю усіх ізгоїв, закупів і рабів, а ти боярине, збірайся у Рогдаївку!
Громада зареготалася, побачивши, як витягнулося лице скупинді. Загорнувши виплачені гривни обома руками, поглядів він по зібраних і жалібно заголосив.
— Боги, світлі, Боги добрі, змилуйтеся наді мною! Я обсіяв, зорав, скосив сіно, а тепер женуть мене відсіля мов собаку, за мої гроші, за моє добре серце…
Але громаду не зворушувало скавуління старого баришівника.
— Геть відси! — кричали палкійші господарі. — Пропадай, хабарнику! Махай у свою пустку! На ліси, на гори!
— Хиба у тебе, боярине нема власного посілля? — спитав Лют.
— Є, чому ні, — відповіли кметі, — тільки його люди мало не всі перейшли жити у другі волості, бо їм від такого господина ні оборони, ні помочі не було, тільки драчки та неволя. Тому то й уся Рогдаївка опустіла.
Міжтим Рогдаєві прийшла нагло нова гадка у голову.
— Стійте! — крикнув. — Признаю, що сей гридень Лют заплатив мені довг за Мстислава Воєславича. Але хто поручить за нього, що він сам від Мстислава приходить? Може се мантій, який хоче за трицять гривен добути посілля, варте шістьсот гривен? Се розбій, се обман!
— За се, що я не мантій, ручить приказ князя і його гридні — ту підняв Лют руку і указав на коні та людий, яких привів зі собою. На мішках та щитах були також княжі гербові знаки.
— Відтак — продовжав Лют, — кождий з вас знає Крука, пса Мстислава. Ось він зі мною, бо годі було молодому воєводі брати зі собою на Дунай собаку. Вкінці не раджу нікому не вірити. Покажеться, що я мантій, то проженете мене, а якщо я прав, то горе сьому, хто стає на півперек волі Святослава. На се не зважується навіть кесар Ромеїв, а мав би поважитися Рогдай?
— Я сіяв… орав… косив… — залебедів знову лихвар.
— І збірав! — докінчив Лют. — Що зібрав, се твоє, що остало, се моє, а радше Мстислава Воєславича, якого я тут заступаю. Одначе розстаючись, приказав мені воєвода не проганяти відси Рогдая ані його невісти…
— Невісти? якої невісти? — загомоніли господарі.
Калині вдарила кров до лиця. Вона весь час плакала нишечком, та її сльози, се були сльози радости; се був весняний дощ, що орошує землю теплими плодородними краплями. Коли загомонів нарід, питаючися про невісту Мстислава, встала з паленіючим лицем і випрямившись гордо, сказала звучним голосом:
— На Ладу і Сварога! невіста Мстислава Воєславича перед лицем Богів та людий, се я!
— Слава, слава, — гукнула громада, — остань Калино у нас! На щастя! на славу! на добро!
— То значить, що я не мушу тікати у Рогдаївку? — спитав Рогдай, який не розумів ще гаразд, про що саме бесіда.
— Ні! — відповів Лют — можеш собі сидіти і тут, аж доки не перевезеш усього свойого майна у Рогдаївку, або й до повороту Мстислава. Господарство віддаш мені і Калині, а сам роби, що знаєш, але від волості тобі вара! Ти зорав і обсіяв, але ти й дістав Залісся у застав також зоране і засіяне. Тому мовчи і слави ймення князя і ласку воєводи Мстислава, бо він тут стане княжим тисяцьким на усю тиверську землю.
Рогдай покірно схилив голову і серед насмішок та лайки присутніх потьопав у хату. В сій хвилі коло воріт задудніли копита та залунали проклони. Побачивши покору Рогдая, пізнав Власт, що нічого тут не діждеться і поїхав домів. Але у душі остала у нього пекуча жадоба мести.