Іду на вас/XIV
◀ XIII. Утеча | „Іду на вас“ XIV. Останні дні Доростола |
XV. Лют і Рогдай ▶ |
|
Швидко одначе опала гордо піднесена голова Святослава. З за вікон у рівних відступах часу доходив глухий ломіт… се бальки та каміння, кидані махінами Ромеїв, падали на доми та шатра, на людий та коні. Часами слідував за ударом тріск ломаних вязань дахів і грохіт руйнованих стін. Деколи зате звіщав крик людий, стони та проклони, що стрільно влучило людий. Хвилями втискався в кімнати гризкий дим — се горіли запалені грецьким огнем будинки. Але князь не йшов глядіти, де саме горить, бо на вулицях лежали ранені, трупи побитих і померших від голоду мешканців міста і вояків. Сі пожовклі, почорнілі трупи лякали Святослава. Він привик до побоєвищ, де тисячі завдавали смерть тисячам, де рікою лилася кров. Але тут крови не було. Тут убивала усіх жовта, кістлява змора голоду, проти якої не міг остоятись ніхто. Вона за два три дні з героя робила дитину, а за чотири немічного старця. Тут на нічо не придалися благородність, відвага, хоробрість. Голод змінював усіх без ріжниці у звірів і Святослав з жахом нагадував собі трупи жінок та дітий з пообтинаними руками та ногами, які находжено нераз у темних переулках, де жила незаможна людність.
Пробували дружинники чинити виправи за поживою до грецького табору, але Ромеї самі голодували, а уся околиця була вже від давна до чиста ограблена.
Западав вечір. Чимраз невиразнійшими ставали черти предметів, чимраз тяжшими думки князя. Крізь вікна заглянуло у гридницю зарево пожежі, почувалися оклики: „Води, води!“ та сик полуміни. А. у рівних відступах часу ломіт руйнованих домів, стони побитих і ранених, скрип метавок…
Святослав накинув на себе широкий чотирокутний византійський плащ і вийшов. На майдані перед замком крутилося кілька тисяч людий. Минувшої днини під ослоною махін ударили на табор Руси болгарські комонники. Вони з імям свойого царя на устах ішли у бій і побідили, бо усі дружини розлетілися перед ними мов полова на боки. Так доїхали Болгари аж до стін города, та нагло з усіх сторін кинулися на них товпи руських дружинників з завзяттям, про яке Болгари аж досі не мали навіть поняття. Але сі герої, що тепер кидалися на товпу оружних побідників, не бачили у них ворожих вояків, а лише… коні, з яких можна зварити поживу!
Ні оден з Болгарів не уйшов смерти. Згинули усі, а усі коні порізано сейчас. Не було їх чим годувати, а за день, два похудлиб були й так.
Вийшовши на майдан, бачив Святослав, як порізане на малі шматки мясо та кости паювали воєводи між військо. Бачив, як світилися очі виголоднілих вояків від благої надії попоїсти хоч раз на кілька днів. Десь поділися зневіра, туга за родиною, смуток; жарти, сміх почувалися у зборі і князь сам зрадів, дивлячися на се. Відтак пішов дальше вулицями міста і тут бачив порозкладані огні, при яких варено поживу. Траву, листє, кости, останки борошна, сушеного мяса, огородовини, кусні скіри з поясів, чревіїв, щитів, усе те варено у горщках на якусь юшку. Нею годувалися усі, хто мав ще що вложити у горшок. Хто вже зовсім нічого не мав, ішов на ріку. Дехто находив рибу, инший скальки, раки, водяні ростини, але найчастійше находили рибалки рани або і смерть з рук грецьких варт, які ненастанно кружили попід берегами ріки.
Всюди було видко товпи дружинників, які по послідній битві мусіли відступити у город перед градом каміння, бальків, перед струями плинного вогню та ударами панцирних катафрактів, яких коні для більшої відпорності боєвої лінії сковувано зі собою ланцами.
Святослав звернув лице на право, у сторону пристані. Тут було темно і тихо. Князь повернув туди і ішов хвилю між рядами темних, неосвітлених домів… Тут і там блимали огоньки, а у їх слабому світлі рухалися ліниво якісь тіни. Хвилями почувалися слабі, плачливі голоси. Виразно чув князь плач дитини: „Майко, майко!“ лебеділа дитина і просила їсти… Але лише судорожній плач був відповіддю на сльози… Хриплі, слабі голоси обзивалися з темних углів, а з деяких темних хат віяло невиносимим сопухом непохованих трупів. Тут і там здибав князь ідучи, темні тіла простягнені на дорозі. Він оминав їх та навіть не глядів, що се. Він знав, що се мерці — жертви голодової змори.
І тоді почув князь, що якийсь холод морозить його душу, відбірає відвагу і непокоїть совість… совість, яка доси не закинула князеві ні одної кривди, ні одної несправедливості:
— Змора голоду матірю усіх сих чорних мерців, — казала совість, — але батьком ти сам, великий Святославе… Сі трупи, сей помір, се тінь, яку кидає твоя слава!
Нагло звернули увагу князя якісь нелюдські крики, стони, проклони, метушня. Гурток людий товпився на розі вулиці при світлі огню, який горів у сіни близької хати. У товпі блестів меч та звучали руські проклони. Притьмом кинувся туди князь. На вид його блискучої збруї, що засіяла, коли князеві зсунувся плащ з плеча, розскочилися напасники.
— Геть відси, опришки! — гукнув князь і добутим мечем роздав кілька ударів поміж найбільш завзятих. І тоді побачив на дорозі убитого руського дружинника, а у його руці останок виділеної йому страви. Голодні міщани побачили мясо у нього та убили його товпою, щоби здобути невидане добро.
В першій хвилі гнів огорнув Святослава, рука сягнула до пояса, де висів усім добре знаний ріг, аж опала знову… безсильно.
— Ні! се не вони… се голод! се не опришки, не злочинці… їх карати годі. Над ними смерть… перед ними пітьма! Ні надії, ні виглядів на побіду, на хліб, на мир…
Голосний гаркіт, наче цькованої собаки перебив думки Святослава. Зирнув туди і мороз прошиб його. Над одним з небіщиків клячав напів нагий чоловік з лицем зарослим аж до очий, босий, висохлий наче Кощій з казки. У пітьмі світилися горячкою великі, круглі очі барса, у руці блестів ніж. При непевнім блеску далекого огню бачив князь, як чоловік сей вбивав ніж у мерця…
Огида вхопила Святослава за горло, бігом пустився з поворотом і раз у раз здавалося йому, що чує за собою сей страшний гаркіт людської собаки.
— Пробі! — шептав про себе — пора кінчити, як будь… що скажуть батьки у Вираї, коли стану перед ними, а зі мною усі ті зголоджені мари людий? Вони скажуть: „Змора голоду матірю усіх тих мерців, але батьком ти сам, великий Святославе! Сі трупи, сей помір, се тінь, яку кидає твоя слава“…
Не оглядаючись, біг князь аж у полудневий кінець города, де крізь відчинені брами раз у раз входили дружинники з поля битви. Тут панував горячковий рух. Воєводи визначували місця поодиноким відділам, особисто роздавали поживу… склади бач світили пусткою. Голод подавав руку мстивим Ромеям, геройство оказувалося слабшим від сього союзника. За брамою дружини копали рови, а з землі сипали окопи проти кінноти.
— Будь у мене пожива хоч на пять-шість днів, не побачивби ні один Грек балканських провалів! — думав князь.
Рівнобіжно до руських окопів у віддалі яких двісті сяжнів виднів високий, стрімкий вал, усипаний Греками. На ньому видко було облогові махіни, з яких раз у раз вилітали кусні каміння та деревляні бруси. Одначе тут не робили вони вражіння, бо вояки навчилися уже вичисляти, де і коли саме упаде стрільно і розбігалися в час.
Якраз проти брами города стояла величезна деревляна вежа у прогалині валу. Перед нею горіло богато огнів і князь бачив дві лави піхотинців і полк катафрактів, які уставлено для ослони облогових робіт. Саме тепер бралися робітники присувати вежу аж під мури, укладали перед нею поміст із дощок та підставляли валки. Другі несли на плечах мішки вугля з сіркою та салітрою, клочча, скальний олій у цебрах, инші підвозили каміння.
— Завтра Ромеї здобудуть браму і будемо боротися по вулицям — подумав князь і важко зітхнув:
— Мстиславе, Мстиславе! чому тебе нема? Мені саме тепер треба твоєї молодечої відваги, сили, запалу. Я сам повівби усіх на сю огненну потвору, та я міг би згинути, а що сталосяб тоді зі сими тисячами?…
І велів найблизшим покликати Шварна, Свинельда та инших воєводів на раду.
У напів збуреній хаті при брамі засіли на печі, столі та порозі воєводи, Святослав на поломаній лаві, яку найдено у куті.
— Воєводи! — почав князь, — велика вежа Ромеїв буде завтра за валом на кількадесять сяжнів від городських стін. Завтра загориться місто від грецького вогню, а ми всі будемо мусіли тікати за мури, або вийти з міста на рівнину на сході, а там здавить нас кіннота. Радьте, що робити! Боги не покинуть нас, як що покажеться, що ми не втратили ще духа, ні надії. За нами помоляться і духи предків у Вираї, як що ми не зрадимо давної слави нашого племени. Радьмо отже, як відвернути від себе сю небезпеку?
Хвильку мовчали воєводи, вкінці обізвався Шварно.
— Се за мало відвернути небезпеку. Нині роздали ми останки поживи. Завтра по битві не буде вже що їсти. Якщо не знищимо ворога, або не добудемо поживи, пропадом пропадемо.
— А чи дружина знає, що поживи нема? — спитав Свинельд, який все ще носив руку на перевязці.
— Знає! — відповіли хором воєводи.
— І що кажуть?
— Кажуть, — відповів Шварно — ось що: „Будем биться, доки сил, а не стане сил… так раз мати родила! між своїми і смерть легка! Де князя голова, там і наші.“
— А де їх там і моя! — докинув князь.
І знов замовкли усі.
— Щож ти, княже, придумав? — питав Шварно.
— Я?… я бачив людоїдів, бачив убійство за кусник мяса, чув як діти, матері і батьки плачуть із голоду. Я знаю, що тисячі готові покласти голови і тому питаю себе: Чи є вигляди на побіду, чи ні? Наколи є, так биймося до загину, а нема, то кожду краплю пролитої крови почислять Боги і духи предків і кинуть нам у очі як убійство.
Воєводи мовчали, а Святослав тер обома руками поморщене чоло, з якого вже давно не здіймала руки чорна жура і тоска. Вкінці встав.
— Ось бачите, тому два дні посилав Циміскій до мене посла з визовом на двобій за землю Болгарів. Зразу думав я, що з глузду зсунуся від радощів, але Хорс-Сварог просвітив моє серце в час, кажучи: „Циміскій добре знає, що я таких чотирьох як він убив-би порожною коновкою“. Хто насилає убійників на другого, у сього сили не богато, а хто убиває зрадою, у сього і відваги не буває над міру. Видко кесар думав казати мене підстрілити з за своїх плечий затроєною стрілою, або погубити чарами. І я відказав, хоч серце аж скавуліло мов пес зі скаженої злості та аж горіло від охоти… Оттак і тепер попробую ще раз ранком ударити на вежу та вал з усією силою. Як що удасться, то буду боротись далі хочби до вечера і згину, або згинуть вони. А не удасться, то розібю їх фльоту таки завтра у ночі і зачну переговори. Щож, годитеся, воєводи?
Всі виразили свою згоду потакуванням і вийшли збірати дружину та провадити її розсвітом приступом на вали Ромеїв.
Саме тоді, коли Святослав закликав на раду воєводів, кесар Іван Циміскій глядів з найвисшого помосту вежі на Доростол. Зпід лискучого шолому гляділи темні великі очі на огні, що горіли у городі. Закривлений наче клюв супа ніс свідчив про вірменське походження кесаря. Затиснувши грубі, мяскі уста, Циміскій морщив густі брови і не кажучи ні слова, слідив за рухами руського війська. Перед брамою гасли один по другому вартові огні, зате у городі аж луна била у небо наче від пожежі. Досвідний полководець пізнав із сього, що дружини сходять з поля у місто.
— То барбарікон февґей астіде![1] — сказав до високого, сутулуватого гетеріярха Скліра.
Сей пересунув ручкою меча по золотистих ґузах начеревника, так що почувся брязк, наче від добуваного меча.
— Чи маю їх гонити? — спитав.
Імператор поглянув на воєводу з усміхом. Склір був мужем велетенського росту та страшної сили, але слабих спосібностей. Хитрий та розумний кесар уживав його наче інжинір тарана, але підсміхувався з нього. Зате був Склір найблизшим цареві дворянином, бо був за дурний, щоби вдаватися у якінебудь заговори і не питаючи, убивав кождого, кого вказав йому деспот.
— Ні, Скліре! — відповів. — Ми пустимо на сих варварів твою сестричку!
І рукою вказав на вежу. Ціла дружина засміялася, коли кесар зволив закепкувати собі зі Скліра, а сам гетеріярх аж заходився від реготу, узявшися за боки.
— Пересунути кінноту на східню сторону міста! — приказував Циміскій. — Піхотинці стануть від полудня і заходу. А тут при нас катафракти і ти, Скліре. Стратіґу Калокире, прикажи висунути вежу вперед, уставити дула і ждати приказу. На даний знак підпалиш місто. А тепер просім Всевишнього про побіду над сими ворогами нашої віри і влади!
Кесар відкрив голову, а духовник прочитав голосно молитву і дав кесареві й усім христіянам поцілувати темну ікону Богоматері у золотій ризі — Панаґію.
По хвилі розійшлися стратіґи, гетеріярхи, протоспатарії та инші офіцири по відділам і почалися рухи військ. Головно коло вежі кипіла робота на всі руки. Мужиків, які по вечері поклалися були на супочинок, побудив грімкий голос команди і всі на даний знак вхопили за линву, щоби потягти потвору вперед. Послідний приступ на Доростол мав начатися зі сходом сонця.
Між робітниками, яких побуджено о півночі, були Мстислав і Рослав Вюн. Вже кільканацять днів працювали вони разом з болгарськими мужиками і Мстислав підучився дещо грецької мови, так що розумів її не гірше чим другі. Нікому й на гадку не прийшло глядіти їх між робітниками тим більше, що одіж Мстислава подерлася до решти при ношенню каміння та неотесаних брусів і замазалася скальним олієм. Воня земної смоли била від нього на десять кроків, а лице, груди і руки покрилися чорним, мастким болотом зі земної ропи, змішаної з порохом та мілким вугіллям. Рідна мати не пізналаб була молодців у їх теперішньому виді. Нераз Калокир бачив їх і переходив попри них, але ніколи не удалося йому пізнати їх. Раз бачили вони урядника поліції з острова у таборі. Калокир ходив блідий і лютий, засуджував раз у раз когось на різки, кричав, проклинав і дуже пильно слідив з валу руський табор, наче питаючи судьби, кому судилася побіда у сих змаганнях. Видко дізнався саме тоді про утечу Мстислава, заложника за свою голову.
На приказ стратіґа засвистали наставники раз, другий, третій — заскрипіли вужівки, вежа дрогнула і зі скрипінням та гуркотом рушило чудовище з місця. Поміст під вежею рипів, гнувся, тріщав, подавався, але вежа котилася вперед. Крок за кроком, сяжень за сяжнем сунула вона по помості, потом обливалися мужики, нагайки свистіли, скрипіли линви, а через сей час на полудні та сході розставлялися пересунені війська і збіралися варити сніданок. Під самими стінами города не було уже ніодного руського дружинника, всі сиділи у городі і видко спали, бо лише ту і там блимали огоньки вартових.
— Се послідний приступ, казав Калокир наставникам, — прошепотів Вюн до Мстислава.
— Перун їм у тімя — відповів молодець. — Треба буде підчас битви обійти військо та зайти від сходу. Приступ буде відси, то від сходу не буде варти. А якщо побють Ромеї наших, то наші саме на схід тікатимуть і наскочать на нас.
— Мудро говориш… але що се? Тсс!
У віддалі почувся якийсь гамір, а вслід за сим приказ стратіґа.
— Стій! Дула й огні на гору!
У віддалі заревли роги і почулися якісь крики. Хвильку вслухувався Мстислав у сі гомони разом з другими мужиками і нагло оклик: „Роси ідуть!“ зазвучав в ухах усіх. Болгари сейчас покидали мотуззя і пустилися в ростіч, офіцири побігли до полків, наставники надармо бралися спинювати утікачів, блідий мов смерть Калокир кричав:
— Огні на гору! на гору! Смолу, дула, підпал! Нагаями опірних! Матінко божа, Христе Царю, елєйзон! елєйзон![2].
— Бери, чуєш! — гукнув нагло Мстислав товаришеві в ухо.
— Дула, на що? тікаймо краще! — здивувався сей.
— Іди, дурний! пощо нам тікати, ми радше підпалім вежу… земної ропи чимало тут, одна іскра…
Страшний оклик: Перуне! Перуне! загремів нагло саме перед брамою міста і у сірині першого розсвіту побачили Ромеї товпу руських дружин, яка випливала з брами і розливалася по полі. Піші полки Ромеїв зривалися зі землі та порядкувалися з поспіхом. Заки одначе успіли станути в рядах, грянула на них филя напасників.
І як стадо зголоднілих мартових вовків вірветься в отару овець, так ударили виголоднілі, палаючі жаждою мести Русини на ситих, заспаних та неприготованих Ромеїв. Показалося, що византійські піхотинці не оперлисяб руським навіть у переважаючій силі. Один удар невеликої ватаги розбивав цілий полк. Тугі, меткі та звинні полянські й тиверські молодяки сікли довгими мечами ромейських лєґіонерів мов капусту. Під ударами пукали щити і шоломи, ломилися ратища спис, розліталися шкіряні кубраки на лахміття й один за другим валилися побідники Персів і Арабів у крівавий порох побоєвища. На стінах города появилися лучники і вкоротці стали пірнаті післанці смерти зі свистом літати коло голов дальше стоячих відділів. Вкінці пукла лінія піхотинців і розсипалася по полі, а за нею у дикій погоні розбіглися юрби побідників. Оклики: „Перуне!“ гуділи вже у підніжжя самої вежі, якої боронив Калокир з останками запасних відділів. У вежі і біля неї остало лише кількадесять робітників, які носили знадібя до грецького вогню на поміст вежі.
Мстислав і Вюн бачили погром Ромеїв і сміялися в душі з блідого лиця стратіґа, який що хвиля повторяв послідний приказ: „Огні на гору!“ і заломивши руки, глядів з перераженням на маси Русинів, що підходили до вежі чим раз близше і близше.
Аж нагло замовк, упав навколішки і закрив лице руками, наче осліплений лискавкою. А коли молодці глянули йому через плече на поле, побачили у блеску огнів, розкладених довкола вежі… Святослава, який з мечем в руці та зі золотистим щитом на лівому рамени з суворим, грізним лицем вказував дружині вежу. За ним товпилися його прибічники — цвіт руських дружин, вояки Мстислава. Перед ним тікали Ромеї мов заяці, взиваючи помочі усіх святих та просячи грому з неба на голову побідника кесарів.
Одначе не судилося Святославові самому здобути вежі. Якраз коли розлетілися послідні ватаги грецької піхоти, а з вежі на стрімголов повтікали послідні Болгари, Греки і сам Калокир, задудніла земля під копитами рослих кападокійських коней. Се Склір ішов у поміч розбитому війську і провадив дві тисячі катафрактів, пострах усіх піших та легко оружних ворогів. Були се закуті у зброю їздці у високих гребенистих шоломах, блискучих латах, з довгими списами та мечами і кратами на лице. Вони ішли мов вітер і горе усякому, хто забіг їм дорогу. Він падав під копита коний, розбитий самою вагою сих кентаврів. Сотки розбитих Русинами Ромеїв лягли осьтак від розгону власних братів. Вони бач не мали часу оминати утікачів. Погинули і Русини, що заступилися були за ними. Як північня хуртовина на Руському морі гнали катафракти на Святослава.
А Святослав підняв меч у гору і гукнув:
— Гей! дружино, здається тут нам полягти прийдеться. Тож полягнем славно за нашу славу, за память наших блаженних предків, за землю Руськую. Мертвому нема сорому і я перший за нашу честь покладу голову!
— Де твоя голова, княже, там і наші! — загуділи як один муж тисячі гриднів. — Не зносити нам наших голов без твоєї.
І відвага вселилася у серця усіх.
Катафракти ішли з брязком, криком та ломотом, наче скальний обвал, що котиться весною в долину…
Здавалося, що ось, ось і упаде сей герой свойого народу роздоптаний у поросі… коли нагло здержалася лінія перед покопаними у передпіллі ровами. Ряди катафрактів зломилися, пірвалися, перемішалися, перемінилися у ватаги — обвал гори перемінився у поодинокі каменюки, які торощать собою усе, що стрічать, але перед якими можна втічи. Все таки удар їх був страшний і побідники спинилися відразу. Перші дружинники лягли головами на місці, дальші стовпилися подальше за ровами, долами, купами трупів, то-що — почалася січа. Дружинники метали списи і чекани, стріляли з луків, пращ, прискакували до закритих у сталь їздців з мечами в руках, а сі побивали їх мечем, разили довгою списою, або наскакували на них кіньми. Воєвода Склір в окруженні найхоробрійших устремився на самого Святослава, що спокійно рогом і криком давав прикази дружинам. Побачивши велетня їздця, на величезному також панцирному коні, холоднокровно пересунув щит наперед себе і вхопив правицею ратище.— Пробі! — кликнув в сій хвилі Мстислав, — він стає до бою! Хорсе, Свароже, Велесе, Перуне — батьку хоробрих, бережіть його!
— Цить, почують, гамуйся, чоловіче, зрадиш себе і мене! — крикнув і собі Рослав, хапаючи товариша за руку.
Але осторога була зайва. У вежі не було уже ні живої душі. Стоячи у вікні першого поверха, оба молодці цілим єством перемінилися у зір і слідили перебіг бою між князем-героєм, а велетнем Скліром. Здовж валу Ромеїв горіло уже кілька облогових машин і було ясно мов у день. Наче ангел смерти налітав велетень Склір на Святослава. Сей похилився усім тілом вперед і ждав.
Перед самим ровом, за яким стояв князь, кинув Склір чеканом, а сам впялив остроги у боки коня, так що сей болісно заірзав, став на диби і… одним скоком пересадив рів. Варда Склір, пострах усіх, хто його знав, був лише о яких десять кроків від Святослава....
Лискавкою мигнув чекан у воздусі, але князь схилив голову і вістря топірця зачіпило о гребінь шолома. Посипалися пера, а важкий чекай полетів вертячись дальше і застряг у щиті Шварна. Коли одначе кінь гетеріярха найшовся по сьому боці рова, скочив нагло Святослав як барс, що у Мазандерані нападає на буйвола, і користаючи з маленької хвилини, якої потребує кінь до відзисканя рівноваги після скоку, — кинув з усією силою нехибне ратище. Ратищем сим низав Святослав отвори не більші від арабського дінара, а й тепер не дрогнула йому рука. Влучений у око кінь, відкинув голову взад і усім тягарем звалився на землю враз із їздцем. Заревли нелюдськими голосами Ромеї і мимохіть подалися взад. Грімкі оклики дружини голосили славу князя.
— Убий його! убий, заки стане! — радили голоси князеві, але він не послухав. Він ждав усміхаючись на противника з мечем і щитом — не бажав бач користати з хвилевої переваги над ворогом. Своїм ратищем вирівняв лише умови бою, бо Склір мав коня, а він ні.
Аж ось зірвався зі землі гетеріярх, червоний мов бурак і крикнувши хрипло, кинувся на Святослава. Але і тут не повелося йому. Його удар певно був би розрубав щит та відтяв принайменше руку князеві. Тому підставив князь у останній хвилі щит скісно, а усім тілом подався дещо в зад. Нагальний удар зісунувся боком і лише зі щита полетіли самоцвіти і золоті прикраси, а від розмаху похилився велетень Склір на право. Одначе заки зміг випрямитися, лискавкою впав йому на шолом гартований у Дамаску меч Святослава саме у те місце, де шолом лучиться з караценою. І не видержав шолом. Наче відтятий кравцем кусень сукна, відпала карацена на плече, а з розваленого черепа хлинула високо струя крови. Не видавши голосу, звалився великан, наче дуб під сокирою дроворуба, у порох побоєвища.
А тоді шал радости огорнув руські дружини, а блідий переляк обхопив Греків. З новим розгоном та безпримірним завзяттям накинулися на катафрактів гридні і почалася різня людий і коний.
Половина панцирних їздців Византії лежала уже у поросі, прочі збивалися довкола вежі у купу, коли нагло страшенний гук роздався за їх плечима. Коли оглянулися, побачили, що вежа горить наче смолоскип, клуби глизкого диму та полумя бухають усіми вікнами, а на добавок горішній поверх завалився нагло з ломотом і на Греків посипалися горючі бальки, шкіри, казани зі смолою, то-що.
Тоді огорнув кождого нестримний жах і мов на даний знак розбіглися оборонці валу Ромеїв наче воробці перед шуляком. Зпоміж утікачів вискочили два обсмалені, брудні мужики, наче чорти з болота і побігли між Русинів.
— Не бий, ми свої! — гукали раз у раз, доки не дійшли до князя.
— Вели, князю, відступати, кесар завернув уже праве крило, за хвилю усі комонники будуть тут — крикнув Мстислав.
Святослав змірив його очима, воєводи обступили його і нагло кинув князь окервавлений меч і щит та обійняв брудного та замазаного мужика мов брата.
— Се ти, Мстиславе, підпалив вежу?
— Я, князю, я був-би її і так підпалив, а ти поміг мені. Тепер тікаймо, бо тут на рівнині кіннота рознесе нас.
— Ти з вежі бачив?
— Так.
І справді побачили усі вскорі від сходу клуби пороху. Було ясно, хотяй сонце ще не зійшло. Лише його кріваве зарево видніло на сході над водами Дунаю.
— Щити на плечі! — кликнув князь, — не оставити ні одного коня, ні зерна збіжа у таборі! Йдем назад.
Та ось не треба було дружині пригадувати. Ще й не втікли останні катафракти, коли гридні мов муравлі розсипалися по грецькому таборі. Тепер на приказ князя завернули з дороги і тягнучи за собою добуту поживу, живий і побитий товар і коні зібралися у великий круг вже за покопаними ровами.
Спокійно, в порядку, дружина за дружиною входили гридні у город, несучи зі собою усіх своїх ранених товаришів та усю добичу. Саме тоді надоспів кесар з десятьтисячним кінним військом, та вже було запізно. Дармо силкувалися їздці розбити товпу Русинів. Хмари стріл, ратищ та каміння відганяли їх, покопані рови та купи трупів, згарища машин та руїни табору не позваляли на масовий наступ. Побоєвище було в руках кесаря, але побіду забрав зі собою Святослав у Доростол. Уся піхота Ромеїв вигинула на полі боротьби, або розбіглася по околиці. Зневіра огорнула її, не було ніодного полку, який міг би повнити службу при облозі. Самі комонники не могли добувати міста, а і катафрактів остала лише половина. Їх воєвода, гетеріярх Склір лежав з напів відрубаною головою над ровом Русинів.
Довго стояв Циміскій над його трупом. Святослав не позволив гридням здирати з нього збруї, лише чекан забрав, кажучи, що се заплата за повиривані з шолома пера. Задумався кесар над погромом своєї піхоти, а коли зійшло сонце, стиснулося серце володаря, при виді страшного знищення, який розвернувся довкола. Тримісячні кріваві труди і половина війська були втрачені. У сьому році не міг уже Циміскій надіятися побіди.
— Справді, лев сидить у серці сього поганина! — сказав голосно, а двірня піддакнула йому дружно.
Відтак глянув люто на царя Бориса, який крився позаду між слугами воєводів.
— Волів-би я бути з ним проти вас, чим з вами проти нього.
— Не забудьте, ваша величности — вмішався Калокир — що Печеніги також радіб йому заплатити за погром на порогах. У нього більше ворогів чим другів.
— У кого лев в серці, у того не буває гадюки у мізку! — докинув Варяг Рольф Герюльфзон, протоспатарій варязких дружинників кесаря.
Вгодину опісля, посли кесаря, які несли мир героям півночі, серед звуку рогів і окликів дружини вїздили у Доростол.