Іду на вас/II
| ◀ I. Закуп | „Іду на вас“ II. Сусіди |
III. Похорони ▶ |
|
Найблизші дні були для молодого Мстислава дуже сумні, та при тому памятні на все життя. Вони научили його, як великим добром на світі є доброта серця та справедливість, він пізнав, що любов більшу має вагу у співжитті людий чим гріш, сила і власть.
Обмивши тіло батько власними руками та нарядивши його у найкращу одіж, станув молодець перед вельми важним питанням, чим оплатити видатки на похорони, плачки-жалібниці і костир на жальнику[1], а головно на тризну, без якої ніякий похорон не міг відбутися. Треба було по прадідньому звичаю угостити гідно нарід, щоби було кому насипати могилу над мерцем та винайняти співця, який славив би подвиги помершого піснями. Мстислав перелічив усі припаси та останки давнього добробуту найбогатшого тиверського[2] боярина і заломив руки.
— Чим же я тебе поховаю, батечку? — закликав у розпуці. — Ні гроша, ні худібки, ні друга. Хиба сам виставлю тобі костир, загашу його сльозами, власними руками покрию землю, а лісових звірів скличу, тризну правити над тобою.
Та не було часу на бідкання, — а Мстислав не був з тих, що тратять у скруті голову. Замкнув хату, одівся у що найкраще плаття і пішов до сусідів, з яких деякі вели з гречниками[3] торговлю смушками та виправними скірами. У нього було чимало скір з зимових ловів і він рішився проміняти їх за потрібні річи та припаси. По матері остала була ще невеличка скриночка з чільцями, ковтками, запинками. Ні батько, ні він не віддали би були її нікому, а берегли її як дорогу памятку по помершій, тим паче, що старий Воєслав мав лише сю одну жінку[4]. Аж на Мстиславовому весіллі думали вони роздати сі памятки світилкам. Невелика була вартість сих срібних та мідяних прикрас і бурштинових кораликів, бо що ціннійші взяла зі собою мати у могилу, але тепер мусів Мстислав добути і їх, щоби оплатити плачки-жалібниці, що мали заводити на похороні і черепяні горшки на попіл з тіла та страву при могилі.
Важко зітхаючи, ішов Мстислав через ліс. Він зміряв перш усього до хати старого гончаря Івора, званого Сміхуном, що сидів край села, недалеко від хатини Воєслава. Вузка лісна стежина вела туди поміж старезними високими та коренастими деревами. Сокира дроворуба ще не доторкнулася сих лісових велитів, бо старий Сміхун не позваляв нікому рубати ліса довкола свойого посілля, а й сам не знати чому, привозив потрібні йому дрова здалека, кажучи:
— Я родився в лісі і жив у лісі, тому хочу й умірати у лісі, а не на якомусь лисому клаптикові, голому мов моя плішива маківка. Пощо мають люди бачити дві лисини. І одної доволі!
Викупаний у ранішній росі ліс блестів прегарною зеленю усіх відтінків та тисячними блесками жемчугових краплин води, а воздух аж хвилював від чудових пісеньок всілякої пташні. Звільна підіймалося сонце на сході та розганяло білі опари, що звичайно ставали вечерами над филями Дністра.
Аж ось минув молодець послідні дерева й опинився знову на поляні, такій як ся, що на ній стояла його власна хатина. Та тут не було молоднику ні корчів, ціла полянка мала вид чотирокутника, якого осередок займали грядки з огородовиною, а по чотирьох рогах стояли будинки. У північному розі, звернена передом до полудня стояла низька хата, біла мов сніг з розмальованими у пестрі взірці вікнами та углами. У другому повітка на господарські знаряди та припаси поживи, у третьому гончарська піч та стіс лупаних дров, а у четвертому довга та широка шопа з готовими горшками, мисками, збанятками та урнами[1] для небіщиків, звичайними, простими і красшими, роскішнійшими, розмальованими у ріжні краски й узорі. Тут була також робітня, гончарський кружок, всілякі деревляні та кістяні палочки, ложочки, гребінчики та черепки з красками, кистки, шнурки та тим подібні прибори до мальовання горшків та витискання взірців на вогкій глині, гладження стін та виліплювання ух або покришок.
Усі ті чотири угли полянки лучила добре убита та потовченим черепям вимощена стежка і нізащо в світі старий Сміхун не ступив би ногою на грядку, щоби собі скоротити дорогу. Тому казали люди, що Сміхун їде до Київа на Царгород, а коли іде в хату, що по лівій стороні, то звертається вправо.
Коли молодець увійшов у частокіл, який окружав усе обійстя Івора, старий стояв при дверях своєї хатини та піднявши руки горі, молився до святого Хорса[5] на небі, благаючи його про ласку для усеї землі, для людий, звірів та ростин, о добрий кінець всіх початків та о мирну кінчину мирного життя. З пошанівком спинився молодець та зняв з голови плетену з лика круглу, сукном покриту шапку, а нагадавши собі дорогого покійника, глядів зі зворушенням на довгу сиву бороду, впале лице та глибоко осаджені очі під густими навислими бровами.
Коли старець покінчив молитву, взяв із приспи під хатою глиняну миску зі зерном та свиснув тричі. На сей знак цілою хмарою злетіли з криші хатини і з поблизьких дерев різнобарві голуби та кинулися на їду, яку сипала їм щедра рука Івора. Деякі сідали старому на плечі та рамена, та отиралися о нього, наче котята, другі смілійші садовилися на голову та сих зганяв або здіймав старець рукою і приговорював.
— Ото дурні з вас, небувалі! шкода, що у такого штудерного чоловіка служите… таж на сій голяці і волосок вирости не хоче не то пшениця; хиба, що ти її помалювати хочеш, та бач, братіку, і се на ніщо не здалося.
Та втім увидів Мстислава і старече лице розяснила иншого рода веселість. Він скорою ходою підійшов до нього, а коли молодець схилився до його руки, поцілував його в голову.
— Хе, хе, з Богом сину приходиш, зі святим Дажбогом-сонцем… хе! хе! відвідати старого, що? го, го! я знаю тут усіх, бо усі приходите до мене — мусите прийти. Хе! хе! чи їсти зварити, чи в дорогу їхати, чи мід ситити, чи мерця сховати, усе до старого — хе! хе! правда, що?
— Я бо батьку, до вас…
— Мовчи, чи я питаю тебе, за чим прийшов, я все знаю, коли хто і за чим до мене приходить, хе, хе! бо кождий мусить прийти, а вжеж!
— То вже батечку, як ласка, зладьте мині попільницю та скажіть, що вам за неї лишити, заки далі піду людий глядіти для свойого старенького…
Ту зазвучали у голосі молодця сльози. Старий глянув уважно у його гарне смагляве лице та заплакані очи,
— Бач, сину, тобі плакати годі! за мене мій син не умре, ані ти за Воєслава; се судьба нас старих, нам час, нас Богам потреба, а дітий наших людям. У попільниці каші не звариш, а у човні хліба не замісиш, хе, хе! Що лишити за горнята? Го, го, сину, за сі горнята, що для твойого батька наладив старий Івор, не заплатиш мині нічим, бо і сам князь Мал[6] не мав би був кращих, як би його були похоронили дома сини, а не Варяги мудрої Ольги, хе, хе! Се горнятка неаби які, але бач, за них заплатив уже батько давнійше… — ту голос старця змяк та задрожав — своїм людяним серцем, добротою, правдою, своїм праведним життям, якого за усі скарби не купиш у нікого. Як бачиш, він утратив всі скарби, та сих дібр не втратив і ось ними хоч за попільницю та горнятка заплатив. Іди сину далі. Мої внуки завезуть тобі усе потрібне на жальник під вечір.
— Чим же я батьку віддячуся вам за так великий дар і відки мені тільки ласки у вас! — дякував молодець, цілуючи руку старого.
Та старий не уважав на його слова, лише тер чоло лівицею, промовляючи про себе.
— Воєслав… Воєслав… гей, гей! невдовзі товаришу побачимося… а тоді запємо в Вираї з усіми предками на славу і заспіваєм, хе, хе, як то з Ігором ходили у Царгород до святого Мами[3] купувати паволоки та збрую, гей, гей! минулося…
Зворушення через хвилину опанувало старця, та він швидко отямився і погладив кучеряву голову молодця.
— Не дякуй, сину, — говорив, — мене винагородять Боги світлі, добрі зеленим раєм вже незадовго, хе, хе! ось щоби не стидався дарунку, то знай, що ми колись торгували і боролися нераз у купі з твоїм батьком у східніх степах та на Подунаві і він нераз став мені у пригоді. Хай Боги проведуть його у рай, а тебе у край добра та щастя. А наладь мені великий горнець меду — хе, хе! лише не такого густого як моє волосся!
І старий указав на свій лисий мов коліно череп, а молодець мимо смутку мусів усміхнутися крізь сльози. Він ще раз поклонився старцеві до колін і пішов далі на беріг ріки, куди вела стежка у село.
По дорозі стрітив двоє внучат старого, що несли у чистенькому горщикові дідусеві молоко та хліб на сніданок. Сміхун не любив бач на старості літ гамору та нечисті, що получені з великим господарством і тому відділив синів вже давно, давши кождому чимале майно. Вони стали маючими людьми, а старий плекав свою городовину та пчоли і ліпив горшки, збіраючи за се всіляке добро, яке сейчас по рівній пайці ділив між діти. Вони носили йому їду, рубали і возили дрова, копали глину, та ніхто навіть не пробував наклонювати старця перейти жити у їх хату.
Сі хати стояли дещо далі і Мстислав, переходячи, звістив мешканцям смерть свойого батька. Те саме вчинив він у инших хатах і всюди вітали його словами жалю та потіхи. Вкінці на другому краї села оминув дворище боярина Рогдая, що було колись посіллям Воєслава, та скрутив у діл до Дністра, де жив богатий кметь Ярослав. Люди звали його звичайно Бобром, бо він торгував шкірами та ходив сам нераз горі рікою у Дністрові багна, де було чимало бобрів. Молодий господар-ловець умів їх знаменито ловити, а смушки продавав купцям-гречникам. Крім сього зкуповував часто поміж сусідами скірки з білок та кун і грубі оленячі шкури, бо і за сей товар платили на Подунаві чимало гривен Греки.
Хата Ярослава стояла на півострівці, що вибігав далеко на південь. З трьох сторін обливала його ріка, а з четвертої укріпив Бобер своє обійстя валом, ровом та частоколом. Як маючий чоловік і купець боявся він нападів варязьких дружинників, які ходили з князем на полюддя та часто і на власну руку любили перетрясати комору богатого кметя. Днем брама стояла отвором, пси привязувано на мотузи і лише вартівник сидів під воротами, збитими з грубезних дубових колод.
Господар привітав Мстислава у світлиці, яка скидалася радше на склад цинової, мідяної а навіть срібної посуди чим на мешкання. В одному куті стояли крім сього скрині з паволоками та полотном, у другому ловецьке знадібя. Ярослав був се молодий, може трицятьлітній чоловік з худощавим лицем і чорним волоссям та вусами. Бороду голив гладко, а так само підголював чуприну. З вершка голови звисав жмут буйного волосся на праве ухо.
Він якраз зшивав білки та куни у „сороки“, себто вязки по сорок штук. Коли Мстислав розказав йому про смерть батька, відложив на бік роботу і встав, видко зворушений вісткою.
— Помер! хтоб-то подумав, що такий богач, та так скінчить, — бідний ти, хлопче, небогато відай спадщини лишилося для тебе.
— Та небогато, дядьку, ось тому і прийшов я до вас, щоби помогли мені у біді. Осьтут є ще останки уборів покійної матери, а у хаті на дві-три гривні кун та білок, з десять телячих скір та одна медвежа. Проміняйте мені се за хліб, мід та мясо на поминки, бо самі знаєте, що у мене у хаті нічого нема, а батька поховати треба. Я торгуватись не буду, беріть усе, що є, дайте усього, чого треба, хиба щоби мойого добра не стало. Але думаю…
Та тут перервав Бобер молодцеві.
— Цить, хлопче! — крикнув, видко обурений. — Який лихий біс піддав тобі, що я на твоїй біді баришів шукати-му? Я купець — правда, але я ні Грек, ні Варяг, лише Русин-Тиверець як і ти, або твій з Богами уснувший батько. Я не Рогдай…
— Простіть, дядьку! — оправдувався молодець. — Я не бажав вас обидити, лише просив вас про поміч, про вигоду. Вам мої скіри придадуться, бо гарні, цілі й густі, — може кращі чим сі — додав, вказуючи на порозкидані смушки. — Прецінь торг річ чесна та Богам не противна, а що я не вмію ще торгувати, тому лишаю цінування вам. Деж тут обида? У мене прецінь нема таки справді нічого.
Ярослав успокоївся, коли почув се.
— Як то? — поспитав зморщивши брови — не маєте ні худоби, ні пасіки, ні меду?— Нічогісінько!
— А щоб Морана побила проклятого скупиндю! — гукнув Ярослав. — То Рогдай не лишив вам нічого?
— Нічого! але батько і я стаємо закупами аж від осені, як що не віддамо до сього часу трицяти гривен. За сю проволоку одного року та за відсотки від позики забрав Рогдай наше посілля з усім, що у ньому було. Він був у праві; навіть князь не міг би нам був помогти, хиба заплатити довг і відсотки. Тому ми осіли в опустілій хатині, а з усього майна взяли лише ось се.
Ту Мстислав показав на скриночку.
— А чомуж батько не переказав до мене? — горячився Ярослав. — Я був би поручив за нього.
Мстислав усміхнувся.
— Вибачте, дядьку! хто ціле життя гараздував, той радше з голоду погибне, чим піде просити.
— Ну так, але ти міг…
— Я мойому батькові у вічі не глянув би, наколиб його сам, без помочи прогодувати не вмів. Тепер ось друге діло… похорони — людий треба…
Настала мовчанка. Ярослав ходив нахмурений по світлиці, вкінці станув перед Мстиславом.
— Мені дуже прикро й гірко, що твій батько забув про мене. Знаєш може, що сьому десять літ умер мій батько, а хата по похороні згоріла. Я бажав було покинути село та йти у світ, але старий Воєслав споміг мене грошем і радою і то не за відсотки, а за добре слово. От як князь посилає бояринові: віддаси — гаразд, а не віддаси — Боги з тобою! Грошевий довг я віддав, але довгу вдяки ні. Тому іди, хлопче у хату, я тобі припасу пішлю, скільки треба, а за скірки порахуємося по похороні.
Глибоко тронутий поважанням та любовю, яку всі відчували до його покійного батька, ішов Мстислав домів.
- ↑ 1,0 1,1 Жальник — кладовище, де палили мерців на кострі. Плачки-жалібниці оплакували смерть небіщика, кости збірали у попільницю-урну з глини і ховали у могилі. У огонь кидали всілякі жертви, а й у могилу клали поживу та всіляке знадібя, якого померший міг потребувати у Вираї. По похороні відбувалася тризна, похоронний пир, при якому співали пісні, устроювали ігрища і різали когути на жертву помершому.
- ↑ Тиверці — одно з руських племен, що жило у полуднево-східньому куті української території. Поляни сиділи у Київщині, на південь від них Уличі, над Припятю Деревляни, на захід від них Волиняни, або Бужани й Дуліби, на півночі Сіверяни.
- ↑ 3,0 3,1 Гречники — грецькі купці, або й Українці, які їздили торгувати у Царгород. Там мали вони цілий ряд ріжних полекш і привілеїв, а також особі заїздні доми на передмісті св. Маманта (святого Мами).
- ↑ Богатші люди могли мати у давній поганській Руси більше жінок чим одну. Видко одначе, що сей звичай був мало розповсюднений та обмежувався лише до деяких князів та найбогатших купців, бо устав сейчас після введення Христової віри майже зовсім.
- ↑ Сварог — Бог сонця, те саме, що Хорс-Дажбог. Усі ті три імена значать те саме, але, як здається, є у їх розумінні деяка ріжниця. Сварог — се соняшне світло і тепло, Дажбог — се родюча сила сонця, Хорс — се блискуча поява Бога, що пробігає небосклін.
- ↑ Мал — деревлянський князь, який після смерти Ігоря убігався о руку княгині Ольги і на якому вона люто пімстилася.