Іду на вас/I
| „Іду на вас“ I. Закуп |
II. Сусіди ▶ |
|
Над бистротечним Дністром западав вечір. Крівавий блеск розливався по небі. Білі баранчики виглядали у червоному сяєві, наче клуби диму пожежі. По филях жовтавої води видніли також червоні відблески а чорна стіна праліса, що укривав правий беріг ріки, окружав темною рамою краєвид. Беріг сей був високий і стрімкий. Скалиста стіна спадала від ліса аж у воду, та не давала проходу ні людині, ні звіреві. Лівий північний беріг опадав зате терасами до ріки; тут показувалися у безмежі лісів плішини, поляни, борозди а ту і там у вечірній воздух підіймалися дими.
Напроти стрімкої, правобережньої стіни, стояло село. Що правда, не дуже було його видко. Кожда хата стояла про себе, осторонь від других, окружена будинками, садом, невеличким полем — усе те неначе вправлене у спільну оправу ліса. Ціле село мало вид якоїсь первісної оселі у дикому краї.
Над самою водою, оддалік від других прогалин стояла хатина, ще низша і менша за другі. До половини впущена в землю, та покрита острокінчастим дахом визирала вона зпоміж корчів ліщини немов якась шіпчина або кошара для овець. Стіни не визші над чотири пяді, видніли лиш від переду та боків, з заду доходив драницями критий дах аж до самої землі. На криші росли бивно трави та бурян, бо між драницями чимало таки було глини та піску. На вершку був отвір, крізь який добувався клубами дим. Крім сього нічо не свідчило про побут людий у сій хаті. Ані житниці[2], ані колесні, ні коша на стовпі не було, лиш на кілку біля дверий висів кінчастий, варязький[3] шолом.
У хаті горів посередині великий огонь та освічував, блимаючим полумям, темне, закопчене нутро. Пообтикані мохом стіни, світили пусткою. На сволоці висів у богатій оправі довгий та широкий, ґранатами висаджуваний меч, з ручкою у виді пташачої голови. В куті стояло декілька горшків, мішок борошна, та кілька колод дерева.
На берлозі, з медвежої шкіри, з сідлом під головою лежав при огні немічний старець. На його жовтому лиці, на погаслих очах, та білому мов молоко волосі, поклала вже видко свою всемогучу руку смерть. Ось, ось і погасне сей маленький огоньок, що огріває ще старече серце. Відкриються вузкі, зівялі уста, а рука, що судорожно „копле гріб“ по покривалі, протягнеться без сил…
Напроти старого розклався біля огня, великий, чорний пес, та слідив блискучими очима за кождим рухом старця. Він неспокійно маяв хвостом, та скавулів раз у раз зтиха, оглядаючися на низенькі двері.
Аж ось зірвався, та побріхуючи весело, кинувся до дверий. Маленький скравок червоного неба, що просвічував крізь двері, затемнився, а по хвилі увійшов у хату високий, стрункий молодець, у скіряному кафтані та кинув перед огонь чвертку оленя.
— Здоров був батьку, що з вами? — поспитав, цілуючи холодну, жовту, та вихудлу руку старця. На устах батька показався, наче блідий проблиск зимового сонця, усміх.
— З Богами, сину, приходиш і бачу, що наділили ось тебе щастєм на ловах, то і добре, бо тут за час твоїх ловів приходили вони, сі батьки з Вираю, — знаєш? — сідали біля мене при огні і казали: „Ходи до нас, у царство Сварога[4], щоби засісти з нами на зеленій леваді, та піснию і напитком поминати нашу земну славу“[5]. А коли я просив, щоби позволили хоч заплатити довги, ціну нашої свободи, казали батьки:
„Ні, Мстислав молодий та дужший за тебе, він стане славою племени нашого, а ти старий, лише завада йому. Ходи, ходи!“ — І тоді ослабло моє серце.
Мстислав сумно глянув на батька, та його вигляд не давав йому ніякої надії. Знав, що його потішати годі, та що старенькому пора, лиш серце крівавилося, що так покинений всіми, без долі та роду, без слуг та майна вмірає отчич і дідич[6] залісецької волості.
Він мовчки погладив голову вірного Крука, а сей знов заскавулів жалібно, видко розуміючи, що тут батько пращається зі сином на віки.
Мстислав став заходитися біля вечері, поклав кусень принесеного мяса на вигорнене вугілля та добувши з торби пригорщу пташачих яєць, брався варити їх у горшку для батька. Та сей спинив сина.
— Остав, сину, вечерю! Уже мені не треба поживи для тіла. Коли маєш, то звари квасниць із медом, щоби було чим звогчити просохле горло. У мене є для тебе заповіт, який, може бути, виратує наш рід з недолі. Здається, що Вона уже тут…
— Вона?… що за вона? — поспитав Мстислав, оглядаючись.
— Смерть — Морана![7] гляди, як Крук їжить шерсть та скавулить. Він чує її…
Мороз перейшов по шкірі хлопця.
— Батьку! що ви?… Боги добрі, боги живі, духи світла та тепла, бороніть нас від тьми, та Смерти, проженіть Мару та Змору на гори — ліси!
Старий усміхнувся.
— Не бійся, сину! не до тебе вона прийшла, а мені вона в пору, я вітаю її радо, а й тобі здійме вона з плечий тягар та поверне свободу, коли мене не стане…
— Тату, не кажіть так! я сердешну кров свою її віддавби…
— Е ні, гляди! Вона всміхається, видко правдою є твої слова. Вона зажде! Щож, маєш мід?
— Ах, правда! — зірвався хлопець. — Я маю мід, та ще який?
Побіг в кут, де лежали дрова та відвалив їх на бік. Зпід полотняної сорочки виступали випукло тугі, молоді мязи, а грубі колоди, мов тріски вилітали зпід дужих рук. Опісля відчинив спустні двері, що вели у невеличкий льох під хатою. Він вліз туди, а за хвилинку вернув з камяним дзбанком та отворив затичку. По кімнатці розплилися пахощі — аромат старого, ще прадідами сиченого меду. Мстислав налив його у деревляний кубок та подав батькові до уст.
Очі та черти старця оживилися під впливом напитку.
— Се від Калини? — спитав.
— Так! — відповів син, червоніючи. — Вона потайки від батька передала сей збанок для вас.
— Пізнаю! — прошептав старий, — се наше родинне добро, се мід, що ситив наш прадід Яр-Тур. З того часу доховалося ще два збанки. Один мав станути на столі при твойому весіллі, другий на мойому похороні. Та ось чоловік моторить, а Боги правлять життям мов човном по Руському морі. Одно заїде у Царгород, а друге пропаде на полудневих берегах. Оттак і тут. Перше прийдеться хоронити чим вінчати… Волхви Перуна[8] у Київі благословили сей мід і видко ласка Богів є на ньому. Ось ми втратили майно, а таки при моїй смерти не бракло і призначеного меду.
Старий замовк, лише від часу до часу попивав мід із кубка, а син догризав напів звуглене мясо та заїдав його твердим ощипком. Останки одержав Крук, та чомусь то нерадо брався до їди раз у раз поглядаючи у кут. Міжтим старий Воєслав оживився, і допивши меду, сказав:
— Пішли, Ладо[9] Калині усе добро; цвітку радості — весілля на весь вік, а Ти, сину, заплати її за сю послідну осолоду старечого житя сторицею.
— Вонаж моя невіста! — сказав син — і я не забуду її сього доброго діла ніколи.
— Твоя невіста? — здивувався батько. — А старий Рогдай?
— Рогдай не знає про се, а то певно не захотівби віддати дочки за закупа. Та я виплачу довг, а тоді візму її!
— Закупа, закупа… — повторив Воєслав і задумався понуро, та відтак оживився нагло і навіть усміх осяяв на хвилю його воскове лице.
— Слухай, сину! — сказав — і затям собі добре мої слова. Рогдай не схоче тебе, а може бути навіть не пустить тебе у світ добувати добра. Він певно осадить тебе на якій новині господарювати, щоб ти там звікував весь вік. Але ти знай, що у Лади більша сила чим у Перуна, а принада Купальної ночі[10] сильніша чим удар грецьких катафрактів[11]. Тому і ти не трать відваги, а як що Калина не така вітрена, як звичайно жінки, та поборете обоє усе, а тоді більше буде людий у тебе на весіллі, чим у мене на похоронах. А тепер слухай далі, що скажу, бо говорю ось до тебе у останнє…
Тут старий попив знову меду з кубка, а син підложив дров на огонь. На дворі було уже темно, лише десь далеко по хатам перебріхувалися собаки. Попід розлогі кріслаті дерева ходила Дрімота та шумом листя у нічному леготі вела розговори з Дністровою филею. Усе уклалося до покріпного сну і лише голос сови — пугутьки, що раз у раз обзивався з дуплавого дуба, нагадував, що ось недалеко людина доживає своїх послідних годин.
— Нагадай собі, Мстиславе, коли то князь наш Святослав, найхоробрійший із хоробрих, три роки сьому збірався уперве іти у Болгарію. Тямиш се?
— О так! — відповів молодець, киваючи сумно головою. — Пішли тоді і ви, батьку й оба брати…
— Ми пішли у Херсон, відки човнами мали їхати просто на Царгород. Та ось між Херсонезцями найшовся хитрий, прехитрий Грек, на ймення Калокир і він то підмовив нашого князя іти у Болгарію, бо мовляв звідсіля лекше буде іти на Царгород сушею. Та мав Калокир засісти на царгородському престолі як тисяцький[12] нашого князя. Ще з часів князя Ігоря тяжко було нашим гостям торгувати з Греками, бо Ігоря Греки побили і позмінювали старі на Богів та хрест заприсяжені договори. Ось чому і князь та його дорадники-вояки послухали Калокира і зібрався великий похід. Усі дружинники князя, що ходили були на Хозар та Болгар над Волгою, чимало Варягів та синів земських бояр з лучниками, копійниками та топірниками зїхалися над Дніпром, а коли з Припяті та Десни прийшли човни, всі стали ладитись у похід. Разом із війском приїхало також чимало купців, що думали під покровом князя обновити грецьку торговлю на Руси. Між ними був і я, бо літа не позволяли мені вже ставати до оружної розправи. Віз я у човнах мід, віск та дорогі смушки, що твої брати Радослав і Младан привезли з походу на Вятичів. Усе те закупив від мене сам Калокир, видко бажав собі зєднати найзаможнійшого боярина червоноруської землі. Я мав усе те перевести у Доростол, а він мав мені за мій крам заплатити двісті гривен.
— Двісті гривен! — аж крикнув молодець, — таж се маєток!
— Так! завдяки Велесові[13] та ласці його росло тоді майно моє та дітей моїх з року на рік і тому узяв я від Рогдая трицять гривен у позику, щоби ще перед виправою купити для синів византійські[14] лати та шоломи від херсонських купців. Я надіявся бач, що повернувши, без труду віддам довг та ще чимало гроша привезу домів. Похід удався нам на причуд гарно, хоча Болгари і знали, що Святослав іде на них війною. Він післав бач їм послів, щоби сказали від нього: „Іду на вас, щоб взяти городи і села ваші під мою княжу руку. Тому не пручайтеся, а виходіть, з поклоном та хлібом-сіллю. Наколиж захочете ставити опір, то знайте, що у мене є 30.000 війска і живого духу по вас не останеться від мене“. Ми побідили Болгар раз і другий, взяли Доростол і Переяславець, та якраз коли бажали іти далі на Царгород, покликало боярство нашого князя у Київ, бо мовляв Печеніги облягли його. Тоді князь, як се у нього буває, вхопив меч та ховстало, пішов до стайні і за хвилину гнав уже чвалом з готовими завсіди прибічними комонниками на північ. Рядослав і Младан були з ним. Не пращаючись, ми розлучились та вже на віки. У битві з Печенігами лягла головами мало не вся дружина князя, але ворогів розбив князь на прах. Я відібрав міжтим гроші від Калокира, а він дав мені провідника, що мав мене провести коротшою дорогою з Дунаю на Дністер, щоби я не потребував вертати на Київ. Сей провідник був теж Грек, а називався Партеній і казав, що колись бував на дворі кесаря[15] у Царгороді протовестіярієм себто великим одівальником. Що се за уряд, не знаю, але знаю, що сей зрадник був рабом Калокира, бо бачив раз, як цілував його руку, а раз видів я на його лиці знаки начеби від удару. Свобідний чоловік не зніс би удару в лице, а відповівби мечем, хочаби і князеві. Тому я тоді не думав про се і аж пізнійше нагадав собі сі знаки рабства, коли Партеній по дорозі напав на мене зі слугами, відібрав усі гроші та обдер самого до сорочки. Лише з життям утік я та пішов о прошеному хлібі звичайним шляхом у Київ, де дізнався, що між жертвами бою були і оба мої сини. Важко плакав я тоді, так як радію тепер, коли подумаю, що вскорі побачу обох на зеленій леваді Дажбога…[4]
Тут мова старого стала раз у раз рватися, а слова змішані з голосним, важким віддихом, добувалися з трудом з його уст. Видко томило його говорення. Смерть чимраз сильнійше здавлювала своєю ледяною рукою його старече серце і він спішився, щоби за кожду ціну докінчити свойого заповіту.
— В Київі просив я князя о поміч, та князь лютий, що мати не пускала його у Переяславець, приняв мене неласкаво і сказав: „Ти повинен був боротися. Як бись був згинув, то все булоб байдуже, а наколиб був побідив, то не втеряв би майна. Колиж ти за старий, щоби боронитися, то повинен був мати розум, і не дати себе одурити якимсь грецьким куклам, або винайти і дати мені докази зради Калокира. Тоді я покарав би його, а так не могу“. Зі сим і пішов, бо князь був у праві. Ось так з дідича став я закупом. Ідиж тепер ти у Київ та удайся до самого Святослава. Розкажи йому усе, що сталося, а він подбає за тебе. Якжеж побачиш де небудь Калокира, приложи йому ніж до горла, а віддасть усе, що узяв, бо я присяг-би на святий огонь Перуна, що Партеній се його права рука. Ось се мій заповіт сину: Відібрати вкрадене майно Грекові та викупити волость і свободу родини у Рогдая. Тоді він певно нагадає собі давну дружбу зі мною та віддасть за богача дочку, якої не оглядати такому голякові, як ти тепер. Нехай боги зішлють на тебе усі свої ласки та добро… — тут спинився старий Воєслав і вхопився рукою за груди. По хвилі продовжав шепотом: — хай Лада украсить його найкращими цвітами, а лискавка Перуна… хай стане твоїм мечем…
Старий замовк. Піднесена рука опала на покривало, він бажав ще щось казати, та відкинув голову у зад, а очі обернулися в стовп…
- ↑ Закуп. Закупом звали на давній Україні-Руси невиплатного довжника, який ставав наслідком невиплатности рабом вірителя. Ізгоєм, викупленого раба або сироту.
- ↑ Житниця — клуня, стодола.
- ↑ Варязький — Варягами звали в давній Руси скандинавських дружинників.
- ↑ 4,0 4,1 Сварог — Бог сонця, те саме, що Хорс-Дажбог. Усі ті три імена значать те саме, але, як здається, є у їх розумінні деяка ріжниця. Сварог — се соняшне світло і тепло, Дажбог — се родюча сила сонця, Хорс — се блискуча поява Бога, що пробігає небосклін.
- ↑ Вирай — Той світ, призначений для померших душ. У ньому жили померші Діди мов на землі, на зеленій леваді, пируючи і співаючи. У Вираї панувала вічна весна, світло, тепло, веселість.
- ↑ Отчич і Дідич — пан-володар з діда-прадіда.
- ↑ Моран-Мара — уосіблення смерти, ночі, темряви.
- ↑ Волхв — жрець. Перун — Бог грому, лискавки і бурі, а також війни.
- ↑ Лада — богиня любови, уосіблення любовного чару і принади.
- ↑ Купальна ніч — ніч на Купала, коли сонічний круг та сила сонця найбільші. У сю ніч пускали на воду вінки для вороження будуччини любовних пар та очищували товар і себе святим огнем. У сю ніч „змовлялися“ зі собою хлопці й дівчата.
- ↑ Катафракти — панцирні византійські їздці.
- ↑ Тисяцький — намісник.
- ↑ Велес — Бог пастухів і товару, а також торговлі і поезії.
- ↑ Лати — панцир, броня.
- ↑ Кесар — грецький цісар-імператор.