Boa Constrictor (1884)/IV
| ◀ III | Boa Constrictor IV |
|
Но̂чь. Звѣзды горятъ та мигкотятъ надъ соннымъ Бориславомъ. Холодно. Воздухъ прочистивъ ся, прояснивъ ся, — гень на далекихъ Тустано̂вскихъ пастѣвникахъ залягала мрака. Горы дрѣмаютъ въ тѣни, кро̂зь величну тишу, не перерывану гаморомъ людскои недолѣ, чути то̂лько глухи̂ неясни̂ прорывы якогось глубокого, таємного шуму, мовь дыханє спячои природы.
Германъ спавъ твердымъ сномъ, уколысаный не такъ супокоємъ думокъ або утомою по дневно̂й праци, якъ радше сытою вечерею, котру залявъ порядною порцією ро̂жнихъ упоюючихъ напитко̂въ. Германъ не любивъ упивати ся, — але нынѣ прецѣнь треба було покрѣпити свою силу, треба запити щасливу нахо̂дку новои матки, треба впрочѣмъ »заморити червяка«, що безъ перервы вивъ ся въ єго внутрѣ, безъ перервы шпѣвъ и прожиравъ єго супоко̂й. Сѣдаючи до вечерѣ о̂нъ почувъ якусь таку спрагу, що тяжко єму навѣть було до̂ждати ся, поки служниця не поприносила наладжени̂ зъ Дрогобича бутельки зъ виномъ та ро̂жними ликерами. Чимъ бо̂льше Германъ пивъ, чимъ швидше грала въ нѣмъ кровь, чимъ скорше шибали ро̂жни̂ думки, — тымъ бо̂льше чувъ потребу нового жару, забутя, росплыненя въ нѣчо, — щобъ то̂лько те росплыненє було любе, лаго̂дне, легеньке… Єго лице налило ся кровю, очи блищали, руки мимоволѣ по̂дмѣтували ся на столѣ, — языкъ починавъ лепотѣти щось безъ звязи и мысли, — служниця ледви-ледви завела єго до єго кабинету, де впередъ єще приладила и постелила була ло̂жко. Затонувши въ пуховыхъ подушкахъ, Германъ ще хвилю обертавъ ся, лепотѣвъ, силувавъ ся навѣть думати, але въ єго головѣ все помѣшало ся, все гнало и перло кудысь, мовь вода черезъ лотоки, коли однымъ разомъ поо̂днимати всѣ слюзы и всѣ затворы. По хвили о̂нъ утихъ и заснувъ мертвымъ сномъ.
Але нѣ! Хто се казавъ, що Германъ спитъ, що Германъ пяный! Нѣ, о̂нъ зовсѣмъ не пяный, о̂нъ не спитъ! Може бути, що колись… О̂нъ нагадує навѣть, що бувъ такій вечеръ, — о̂нъ пивъ богато, напивъ ся жару, и отяжѣвъ. Але теперь о̂нъ легкій, такій легкій, що летѣвъ бы десь въ даль, въ той синій, усмѣхнутый безмѣръ, що надъ нимъ такъ любовно мрѣє! О̂нъ теперь щасливый, зовсѣмъ щасливый, якимъ єще нѣколи не бувавъ! Довкола него зелень, цвѣты, криштальни̂ воды, — въ далѣ фантастичными контурами рисуютъ ся рожево-червони̂ скалы, — охъ, се не Бориславъ, се не та западня проклята, що дусила єго затхлымъ воздухомъ и заморокою! Ту чисто, ясно, весело, — охъ якъ весело! Германъ о̂ддыхає повными грудьми, — легкими скоками, мовь серна, проходжує ся по цвѣтистыхъ лугахъ, топче запашни̂ цвѣты, котри̂ настоптани̂ ще красше пахнутъ и звучатъ, — такъ любо, солодко звучатъ, що єго хватає за серце. Де о̂нъ… де о̂нъ чувъ тоти̂ звуки? Не може нагадати…
— Щастє, се твои звуки, тво̂й запахъ, тво̂й поглядъ въ то̂й зелени, въ то̂мъ чисто̂мъ лазурѣ, въ тыхъ чудныхъ горахъ, потокахъ, дубровахъ! Щастє — ты моє! Ты о̂ддало ся менѣ, якъ любка свому милому, — ты о̂дкрыло менѣ своє лице, подало менѣ свою руку, я держу тебе сильно, сильно! я по̂знаю тебе, — чую о̂ддыхъ тво̂й глубоко въ сердци, чую якъ тепло розгрѣває мою кровь и она звенячи мовь срѣбло бѣжитъ ясными стругами по моихъ жилахъ! Щастє, — ходи въ мои обнятя, о̂ддай ся менѣ зовсѣмъ, на вѣки! Я сильный, молодый, хорошій, я хочу жити, любити, хочу роскоши, супокою, запаху, утѣхи! Ходи до мене, — я тво̂й на вѣки!
Якій легкій, якій свобо̂дный Германъ! Якимъ солодкимъ, чаро̂внымъ а сильнымъ голосомъ прокликавъ о̂нъ свою сю пѣсню, се заклятє! Гаѣ, дубровы, рѣки и горы, и небо сине и цвѣты пахучи̂, — всё, цѣла природа звенитъ, гомонитъ о̂дголосомъ єго пѣсни! Ко̂лько солодощѣвъ ллє ся зъ кождого слова, зъ кождого тону. Якъ роско̂шно дыхає ся тутка, — нѣ, роско̂шь филями ллє ся въ єго грудь, розширює єѣ до безмѣру… О̂нъ простеръ руки широко-широко надъ околицею. О̂нъ улетѣвъ надъ нею, мовь огромный орелъ, а на стрѣчу єму зъ всеи природы гомонитъ:
— Щастє, я тво̂й, — я сильный, молодый, хорошій, — я хочу жити, любити, хочу роскоши, утѣхи!
— Щастє, ходи въ мои обнятя! Щастє, о̂ддай ся, о̂ддай ся менѣ!
Безмѣрну, велитну силу чує въ собѣ Германъ! О̂нъ обнявъ раменами цѣлу околицю о̂дъ краю до краю. Грудьми прилягъ до єи роско̂шнои груди и лишь дивує ся, якъ о̂нъ впередъ не знавъ сего. О̂нъ пяный зъ роскоши притискає любку до груди, пеститъ єѣ, наливає ся єи тепломъ, єи силою, любує ся нею, якъ забавкою, молитъ ся до неи, якъ до Бога! Она для него все, — о̂нъ нѣчо не бажає, посѣвши єѣ, — бо теперь нѣчо не може розо̂рвати єго зъ нею. А она зъ божескимъ усмѣхомъ на лици глядитъ єму въ очи, тає въ єго огнистыхъ обнятяхъ, — слабне, вяне, тає… Се пароксизмъ любовнои роскоши, се зенитъ щастя навѣть для щастя самого!…
— Любко, ты богиня!… ты вѣчна, безсмертна, правда?
Що за усмѣхъ, що за голосъ тихій, роско̂шный: — Такъ, я богиня, я вѣчна, безмертна, — я твоя.
Зъ якимъ жаромъ Германъ притисъ до себе безсмертну любку! Зъ якою силою, зъ якою жадобою пьє о̂нъ єи огнисти̂ поцѣлуѣ! Бо̂льше жару! Бо̂льше огню! Бо̂льше роскоши! Хвиля така — то вѣчно̂сть! Ще, ще!… О̂нъ тратитъ память, — жаръ перемагає єго, котитъ ся потоками лявы по єго жилахъ, не дає думати. О̂нъ весь то̂лько одно чує, — и очи зажмуривъ, щобъ то̂лько повнѣйше, безконечнѣйше вливати въ себе роско̂шь всѣми порами тѣла.
А она тає, слабне, вяне въ єго обнятяхъ… Пахущи̂ цвѣти зо̂вяли, потоки повсыхали, мовь о̂дъ спеки. Але о̂нъ сего не бачитъ, не чує, — а чує то̂лько одно, якъ жаръ, сила, живо̂сть у него чимъ разъ бо̂льшає, росте, змагає ся, немовь переходитъ о̂дъ неи до него. И чимъ сильнѣйши̂ стаютъ єго мускулы, чимъ швидше котитъ ся кровь въ єго пульсахъ, тымъ и обнятя та поцѣлуѣ єго стаютъ сильнѣйши̂, — тымъ бо̂льше жаръ обнимає всю єго истоту.
— Ты вѣчна, безсмертна, ты моя! — шепче о̂нъ.
А она тає, слабне, вяне въ єго обнятяхъ. Не має силы, щобъ промовити слово, не має силы, щобъ усмѣхнути ся. Она то̂лько слабо, солодко дыше въ єго обнятяхъ, — чимъ разъ слабше, чимъ разъ пово̂льнѣйше. Рожеви̂ горы почорнѣли, мовь уголь, небо ясне, лазурне померкло, поблѣдло, почорнѣло, — краина щастя щезла, мовь хмара, мовь привидъ. Поволи, поволи сива мрака, удушлива, густа почала залягати довкола. Повѣнуло холодомъ, и послѣдни̂ слѣды щастя забравъ зъ собою той першій холодный повѣвъ. Германъ ще лежавъ въ безпамяти, ще бувъ велитомъ…
— Любко, любко, — ты моя, прадва? шептавъ о̂нъ. Але въ то̂й хвили зновъ повѣнуло холодомъ — острымъ, пекучимъ, и о̂нъ стрепенувъ ся: замѣсть вѣчно молодои богинѣ побачивъ чорного, страшного трупа! О̂нъ чувъ, що жаръ страшный горитъ въ єго крови, розсаджує єго груди, — але довкола все було холодно, гидко, мертво…
— Щастє, щастє, — де ты? кликавъ о̂нъ въ страшно̂й тревозѣ та роспуцѣ. Нѣхто не о̂дповѣдавъ.
— Га, ты покинуло мене, ты о̂двернуло ся о̂дъ мене, — скрикнувъ о̂нъ. — Та годѣ, — ты менѣ не уйдешь! Я сильный, — у мене въ крови цѣли̂ вульканы огню, — я здужаю до̂гнати, зловити тебе! Ты не уйдешь менѣ, — нѣ, нѣякимъ способомъ!
И о̂нъ пускає ся скаженымъ бѣгомъ кудысь въ темну далечину, не бачучи куды и за чимъ. Єго сила росте, — але о̂нъ чує, що нема вже у него такои легкости, якъ впередъ. О̂нъ не може свобо̂дно знести ся въ гору, мовь орелъ, — не може яснымъ поглядомъ переглянути всю землю, щобъ добачити, де скрыло ся щастє. Єго горячій, важкій о̂ддыхъ уноситъ ся передъ нимъ, мовь хмара, и затемнює єго поглядъ. Желѣзни̂, сильни̂ єго мускулы мякнутъ, стаютъ звычайнымъ людскимъ тѣломъ, хоть утомы ще въ нихъ не чує. О̂нъ летитъ безъ упину. Околицѣ мигаютъ передъ нимъ мовь образки, рѣки блискаютъ мовь перлови̂ шнуры, що прикрашуютъ землю, але не спиняютъ єго въ то̂й скажено̂й погони.
— Щастє, де ты? Куды ти сховало ся? Ты прецѣнь о̂ддало ся менѣ, — ты моє!… — але о̂дповѣди нема.
Мрака, — о̂нъ кидає ся въ мраку, мовь блискавка. Холодъ, — о̂нъ розжарює своимъ огнемъ все довкола, мовь розпечене желѣзо. Дерева хилятъ ся, куды о̂нъ пройде, — травы вянутъ, цвѣты перегоряютъ на уголь. Але о̂нъ не пытає, — о̂нъ летитъ далѣ, — о̂нъ знає, що муситъ до̂гнати щастє!
— Сто̂йте, пречудни̂ привиды! кричитъ о̂нъ, знемагаючи. Жаръ єго почавъ остивати, — въ тѣлѣ чутна утома, въ крови холодъ.
— Сто̂й, щастє, — ты прецѣнь моє!
И оно стало. Зъ густои памороки выринає краина — хороша, блискуча, зелена. Де о̂нъ бачивъ таку краину? Се не тота. де впередъ заблисло єго щастє. Се не тота лаго̂дна, люба ясно̂сть, не тото сине небо, не тоти̂ рожеви̂ горы, не тоти̂ цвѣты пахучи̂. Ту небо цѣле горюче, червоне, мовь луна безмѣрного пожару. Ту го̂ръ нема, то̂лько море зе́лени темнои, твердои, острои, — а береги того моря, то густа паморока. що хмарою зноситъ ся надъ лѣсомъ высокого, гинкого бадыля. Ту дубровъ нема, лишь одиноки̂ групы высокихъ стро̂мкихъ пальмъ зъ вѣнцями огромного листя, котре махаєсь въ воздусѣ власною силою, мовь крыла вѣтряка. И потоко̂въ срѣблистыхъ ту нема, то̂лько далеко десь чути шумъ водопаду, и въ гущавинѣ бадыля скомлятъ тигры та ричатъ носороги. Де о̂нъ бачивъ, де о̂нъ бачивъ сю околицю? Чому она выдає ся єму такою знаємою? Чому сумъ якійсь збирає єго, коли ступає по то̂й горючо̂й земли, по тыхъ острыхъ тернистыхъ листяхъ? И запаху любого не чути, то̂лько вохки̂ повѣвы гнилизны. Де о̂нъ? Куды занесла єго погоня за щастємъ?…
Тревожными, дрожачими ногами ступивъ ко̂лька кроко̂въ напередъ. Чує — шорохъ мѣжь высокою травою! Се переполошена єго приходомъ газеля зо̂рвала ся зо сну и зручными скоками погнала далѣ и щезла.. Але Германъ уже не думає, де о̂нъ. Якась дивна сила здавлює єго мысли. Жаръ якійсь палитъ єго, мовь хто огнемъ обложивъ, — а прецѣнь на чолѣ выступає холодный по̂тъ. О̂нъ спѣшитъ напередъ. Онъ група пальмъ запрошує єго до себе своєю тѣнею, своѣмъ товстымъ, зеленымъ листємъ, що безъ вѣтру разъ въ разъ шевелитъ ся, мовь огромни̂ вахлярѣ, порушани̂ невидимою рукою. О̂нъ такъ спѣшитъ до тѣни, такими любощами наповняє єго думка про спочивокъ, такъ заманчиво манитъ єго листє!
Ось о̂нъ по̂дъ пальмою, въ холодѣ, коло живого, журчачого жерела.
Але наразъ кро̂зь темну зелень мигнула ро̂жнобарвна блискавка, — Германъ почувъ то̂лько, що она мигомъ повалила єго на землю. О̂нъ обезумѣвъ о̂дъ страху и болю. Одну хвилю не знавъ, що зъ нимъ стало ся. Але коли оглянувъ ся, то побачивъ, що страшенный вужь, — той самъ Boa Constrictor, що у него бувъ намалёваный, и котрымъ о̂нъ неразъ такъ любувавъ ся, — обкручувавъ єго своими дужими желѣзными скрутелями. Ахъ, що се о̂нъ зробивъ! По що ишовъ въ прокляту тѣнь!… Германъ чувъ, що єго смерть близька. Скорыми рухами вужь обвивавъ ся кругъ него и придавлювавъ єго заразомъ до пня пальмы. Холодъ о̂дъ тѣла гадюки доходивъ єму до кости, морозивъ смѣло̂сть и силу, — о̂нъ не мо̂гъ нѣ крикнути нѣ утѣкати нѣ боронити ся. Єго ноги вже були обпутани̂ и здавлени̂ мовь клѣщами. Скрутелѣ доходили вже до грудей, до шіи. Германови спирає духъ въ груди, — о̂нъ чує, що вужь обмотавъ єго до разу, — о̂нъ бачитъ єго голову, єго страшенни̂, демоничнымъ блескомъ, злорадною утѣхою граючи̂ очи якъ разъ противъ свого лиця, — погляды ихъ стрѣтились и Германъ помертвѣвъ. Мовь ледовыми ножами запоровъ єго въ груди той гадючій поглядъ! Ось паща зміи рознимає ся широко-широко, мовь кровава пропасть, и Германъ бачитъ, якъ по̂дъ блискучою лускою корчатъ ся желѣзни̂ мускулы гадюки, щобъ послѣдный разъ здавити свою жертву, щобъ подрухотати ѣй кости. О̂нъ чує страшенный тискъ. лютый бо̂ль… Єго очи рвутъ ся на верхъ, — отворени̂ уста харчатъ, тѣло холоне и мертвѣє.
— О роспуко! чи такъ суджено менѣ гинути, марно гинути? Щастє моє, — чи тыжь мене сюды завело?…
Ся думка промигнула єму черезъ голову въ то̂й страшно̂й, послѣдно̂й хвили. Червони̂ колеса закрутили ся передъ єго очима, заливаючими ся кровю… Ще хвиля, ще оденъ стискъ… Але нѣ. Германъ зо̂бравъ послѣдни̂ остатки силы… нѣ, не зо̂бравъ, бо свѣдомо̂сть о̂дбѣгла о̂дъ него середъ страшного стиску. Самъ єго организмъ пруднувъ ся въ послѣдно̂й натузѣ такъ сильно, такъ нагло напередъ, що скрутелѣ пустили, зво̂льнѣли, обсунулись, и Германъ доразу пробужденый зо̂рвавъ ся на ро̂вни̂ ноги, держачи въ судорожно затисненыхъ рукахъ — що?… кого?…
— Проклятє на тебе, — не вдалось!… прохрипѣвъ надъ нимъ лютый, глухій голосъ.
Але Германъ въ своѣмъ нелюдско̂мъ зрушеню, не можучи прийти до повнои свѣдомости зо̂ сну, страху и болю, зо̂бравъ всю свою силу и зъ найбо̂льшимъ зогидженємъ кинувъ до по̂длоги тото холодне, звиваючеся, цѣпке тѣло, котре державъ въ руцѣ. Грохнуло, мовь огромный тягаръ, — зойкнуло, мовь конаючій. Сеси̂ два ро̂вночасни̂ и ро̂вно страшни̂ голосы протверезили Германа. О̂нъ скочивъ въ одно̂й хвили зъ ло̂жка, черкнувъ сѣрникомъ по стѣнѣ и засвѣтивъ свѣчку. Що за видъ показавъ ся єму! На по̂длозѣ лежавъ єго Готлибъ зъ окровавленою головою… О̂нъ вивъ ся и харчавъ въ страшно̂мъ болю, але зъ очей єго ще не сходила тота затекла злоба, тота идіотична ненависть, котра блискотѣла въ нихъ ще въ полудне, скоро прийшовъ до батька. Германъ ставъ надъ нимъ, мовь оглушеный. О̂нъ мимоволѣ глянувъ въ зеркало и побачивши себе, залякъ ся. Єго лице цѣле посинѣло о̂дъ страшного здавленя, — бѣлки очей залити̂ були кровю…
— Ты що робишь, выроде? спытавъ Германъ по довго̂й мовчанцѣ, по̂дчасъ котрои Готлибъ все ще лежавъ на земли зъ затиснеными зубами и часомъ то̂лько кидавъ ся судорожно зъ болю.
— Ты що робишь? пытавъ далѣ Германъ глухимъ, дрожачимъ голосомъ. Чого хочешь?
— Проклятє на тебе, — прохрипѣвъ идіотъ. — Грошей хочу, — давай сюды!
— Грошей хочешь? А за що? На що? Ты чимъ заробивъ на грошѣ? Ты може томивъ ся на нихъ цѣле житє такъ якъ я? А теперь ще батька берешь ся мордувати, — выроде!
— Давай грошѣ, то ти дарую житє, — давай!
— Най проклятє Єговы спаде на твою руку, котра по̂дняла ся на батька, и най она всхне, якъ суха тернина!
Готлибъ страшно захарчавъ, — хотѣвъ зо̂рвати ся на ноги, але не мавъ силы и покотивъ ся ажь до но̂гъ Германа. Лице єго було страшно блѣде, — о̂нъ почавъ кричати зъ болю. Германа прошибъ той крикъ до глубины, — о̂нъ кинувъ ся до сына, щобъ завязати єму рану, але Готлибъ почавъ бити ся о по̂длогу, кидати ся и кричати, щобъ батько не дотулювавъ ся до него.
— Пусти мене, — не хочу твоєи помочи!
Надбѣгла служниця, збуджена гаморомъ и остовпѣла зъ ляку.
По довго̂мъ шамотаню Готлибови звязали хустками руки и ноги, о̂дтакъ обмыли и перевязали рану и поклали втомленого, охриплого, ледво живого на ло̂жко. О̂нъ ще хвилю кричавъ, але ослаблый до крайности заснувъ швидко, мовь дерево.
Служниця по̂шла, дрожачи зо̂ страху и зачудованя, и не знаючи, що се все значитъ, що стало ся зъ Германомъ и єго сыномъ. А Германъ лишивъ ся самъ въ своѣмъ кабинетѣ.
Все, що стало ся по̂сля страшнои хвилѣ єго пробужденя, тревало такъ коротко, минуло такъ нагло, було таке незвычайне, несподѣване, неприродне, що Германъ довгу хвилю стоявъ середъ кабинету, важко дышучи, безъ руху, безъ яснои думки. О̂нъ силувавъ ся пригадати и розъяснити собѣ все, що стало ся зъ нимъ черезъ тыхъ ко̂лька хвиль, але ясно̂сть и споминки приходили такъ поволи, що довгій часъ, видячи єго стоячого, можь було думати, що се камѣнна статуя, а не живый чоловѣкъ.
Поволи-поволи Германови прояснювало ся все дѣло, и ставало передъ нимъ въ цѣло̂й страшно̂й правдѣ. »Мо̂й сынъ першій бажає моєи смерти. Ненавидитъ мене люто, завзято, якъ найго̂ршого ворога! За що? Чи на тожь я працювавъ весь вѣкъ, мучивъ ся, ссавъ, деръ, — щобъ теперь не бути безпечнымъ свого житя навѣть передъ власною дитиною? А моє щастє, котрымъ я такъ славивъ ся, — де оно? Коли въ житю я зазнавъ єго? Хиба тогды, якъ ще малымъ хлопчиною ѣздивъ на онучкарско̂мъ во̂зку!… Боже, Боже! За що ты покаравъ мене богацтвомъ? За що, за яки̂ грѣхи затроивъ мою кровь горющою жадобою грошей?…«
И Германъ въ скажено̂мъ болю грозивъ небу, — звинявъ ся зъ всего, мовь дитина, звинявъ ся передъ послѣднимъ зерномъ людскои натуры, котре ще остало въ нѣмъ, неперепалене забо̂йчою золотою горячкою. Але чимъ бо̂льше звинявъ ся, чимъ бо̂льше клявъ, — тымъ тяжше ставало єму. О̂нъ не мо̂гъ зразу переглянути всеи незмѣримои пропасти недолѣ, пониженя и одичѣня, въ котрой теперь наразъ побачивъ ся. Ажь теперь звиняючись зъ всего самъ передъ собою, о̂нъ розрывъ всю погань, яка нагромадила ся зъ давенъ-давна въ єго житю, — ажь теперь побачивъ ясно причину всего того, що мучило єго и грызло. Якими огнистыми, палящими буквами вырынали записани̂ глубоко въ єго серци вѣчни̂ законы братолюбства, чесноты та ро̂вности зъ всѣми людьми! Якимъ безмѣрнымъ докоромъ гремѣли теперь до него всѣ суспо̂льни̂ раны, всѣ пута та тягарѣ житя людского, котрыхъ о̂нъ доси такъ мало чувъ, про котри̂ навѣть не думавъ нѣколи! »И ты причинивъ ся до збо̂льшеня тыхъ ранъ, и доложивъ свою часть до сего тягару, що давитъ брато̂въ твоихъ!« Суспо̂льна борба, про котру одни̂ балакаютъ зъ нуды, други̂ для зиску, трети̂ зъ ненависти до всего що людске, чесне, природне, — стала лицемъ къ лицю передъ Германомъ першій разъ теперь, въ страшно̂й хвили найбо̂льшого збуреня духового, найбо̂льшои тревоги, найтяжшого сердечного болю. Теперь ажь понявъ о̂нъ ясно все, що доси морочило ся єму, мовь сонни̂ привиды. Теперь понявъ, чому єго серце щемѣло неразъ въ часѣ найбо̂льшихъ спекуляційныхъ удачь, чому грыжа якась, якесь невдоволенє лягало на єго серци за кождый разъ, коли по обрахунку зъ робо̂тниками зрахувавъ до купы тоти̂ надвышки, котри̂ поурывавъ имъ и зъ тои нужденнои заплаты, за яку они ставали у него на роботу. Теперь ажь понявъ Германъ, якій страшный о̂нъ переступникъ, о̂нъ, котрый довги̂ лѣта добивавъ ся славы твердого, холодного Geschäftsmann-a, котрый гордивъ ся нею, мовь найбо̂льшою чеснотою, — гордивъ ся безсердечностю та нелюдскостю! Але по̂знавши и понявши се, якимже нужденнымъ, слабымъ, нещасливымъ почувъ ся Германъ! Хибажь о̂нъ самъ зъ власнои злои волѣ ставъ недолюдкомъ? Нѣ, — о̂нъ мусѣвъ нимъ стати, ступивши разъ на прокляту стежку. — мусѣвъ зайти до тои цѣли, до котрои зайшовъ! Мусѣвъ! О̂нъ прецѣнь бувъ зразу бѣднымъ либакомъ, — о̂нъ бажавъ выбити ся зъ нужды, бажавъ щастя, а щастє — весь свѣтъ каже — въ богацтвѣ. И того щастя бажавъ о̂нъ и бажає до нынѣ, — за тымъ щастємъ гнавъ найпростѣйшою дорогою. Ба, о̂нъ не мо̂гъ спинити ся, не мо̂гъ вернути назадъ, — єго перли напередъ други̂, цѣла товпа подо̂бныхъ до него! Щожь о̂нъ тому виненъ, що дорога, конець ко̂нцѣвъ, завела въ пропасть?… Але хтожь виненъ? Германъ не мо̂гъ на се о̂дповѣсти, — єму мѣшало ся въ головѣ. Хто виненъ моѣй нуждѣ, моѣй грыжи? Хто немилостивою рукою перъ мене чимъ разъ далѣ, чимъ разъ швидше, — хто заслѣпивъ мои очи, щобымь не бачивъ нѣчого, ажь поки не буду на днѣ безвыхо̂днои пропасти? Хто се такій? Хто се такій?…
Германъ боровъ ся зъ думками, напружавъ ся, але не мо̂гъ найти о̂дповѣди. Єго очи почали безъ цѣли и выразу блукати довкола по кабинетѣ, перебѣгати зъ предмету на предметъ. Наразъ зупинили ся и впили ся въ одно мѣсце — въ образъ на стѣнѣ, въ той самъ образъ, що нынѣ рано вызвавъ цѣлый рядъ вспоминокъ въ думцѣ Германа, а въ ночи ожививъ ся въ такій страшный спосо̂бъ. Германъ замеръ на мѣсци. Вся тревога, весь забобонный страхъ, що нынѣ потрясавъ єго душею, о̂дживъ теперь въ одно̂й хвили и вытиснувъ смертельный по̂тъ на Германово̂мъ чолѣ. Якимъ лютымъ поглядомъ дививъ ся на него вужь! Се той самъ поглядъ, котрый въ снѣ заморозивъ всю кровь въ єго серци! Якъ блищала до свѣтла ро̂жнобарвна луска на тѣлѣ гадюки! Се тота сама луска, те саме тѣло, що дотыкало ся єго въ снѣ, котрого страшный стискъ передавлювавъ єго тѣло до кости, запиравъ єму духъ въ груди, высаджувавъ очи зъ головы! О такъ, се той самъ вужь! Єго сонъ треває далѣ! При меркотячо̂мъ блискотѣ свѣчки Германъ бачитъ выразно, якъ вужь росте, рушаєсь, простує ся, подноситъ голову до горы, закручує хвостомъ широчезни̂ колеса, все ближше, все ближше до него!…
Га! що за думка блисла наразъ въ Германово̂й головѣ? Се не вужь, се безмѣрно довга, зросла до купы и оживлена чаро̂вною силою звязка грошей, срѣбла, золота блискучого! О такъ, се певно такъ! Хибажь весь блескъ, що бьє въ очи о̂дъ вужевои луски, — хибажь се не блескъ золота та срѣбла? А сеси̂ ро̂жнобарвни̂ латки на нѣмъ, хиба се не ро̂жни̂ векслѣ, контракты, банкноты?… О, се певно, се не вужь єго обводивъ своими велитными звоями, а єго власне богацтво! А якъ злобно, якъ люто глядитъ на него зачарована потвора! Она певна своєи добычи, — она знає, що єи металевымъ перстенямъ, єи горючому блескови нѣхто не уйде! Она знає, що найпевнѣйше не уйде ѣй Германъ, бо о̂нъ на днѣ пропасти, о̂нъ жертва розпуки, — й она, она завела єго сюды!
Германъ все то порозумѣвъ въ одно̂й хвилинѣ безмѣрнои тревоги. О̂нъ заревѣвъ, мовь раненый звѣръ, ажь о̂кна задзвенѣли о̂дъ єго реву. О̂нъ чувъ, що сеся одна думка валитъ въ порохъ, въ нѣщо, єго цѣлого вразъ зъ єго житємъ, надѣями та плянами, — єго прошибло таке саме чутє, якого мусѣвъ до̂знавати чоловѣкъ, котрого заживо четвертуютъ. Зажмуривши очи, о̂нъ въ скажено̂й безпамяти кинувъ ся напередъ, горѣ стѣною, — вхопивъ проклятый образъ и гримнувъ нимъ до землѣ що силы. Золочени̂ рамы роспирсли ся на боки зъ лоскотомъ, — але Германъ не отямивъ ся. О̂нъ скочивъ на полотно и мовь безумный почавъ топтати єго, плювати на малюнокъ, здрапувати фарбу но̂гтями, а далѣ приступивши оденъ конець ногою, хопивъ за другій и роздеръ на два куснѣ, зо̂мявъ ихъ въ клубки и кинувъ гетъ, черезъ о̂кно. О̂нъ бувъ немовь въ пароксизмѣ, — груди по̂дносили ся и опадали швидко, кровь стукала о пульсы и передъ очима все крутило ся, мѣшало ся, щезало. О̂нъ убравъ ся и мовь гоненый вылетѣвъ на улицю.
Була по̂вно̂чь. Прозо̂рчасти̂ клубки хмаръ надтягали поволи зо̂ сходу и густою чередою залягли вже бо̂льшу половину неба. Кро̂зь невелички̂ о̂дступы мѣжь ними виднѣло ся темне, глубоке дно неба зъ блискотячими звѣздами. Холодный вѣтеръ потягавъ о̂дъ Губицкого лѣса. Нѣми̂ кошары бованѣли въ сумерку своими ко̂нчастыми, острыми контурами, мовь огромни̂ остро завершени̂ стоги сѣна. А нижше, надъ землею, все тонуло въ глубоко̂й по̂тьмѣ помѣжь чорными сугорбами. То̂лько улиця ширшала передъ Германовыми очима, мовь розбурханый и разомъ замерзлый потокъ болота. Покрай неи, надъ ровомъ, ишла вузенька, утоптана стежка для пѣшоходо̂въ. Германъ поквапно спѣшивъ нею напередъ, спѣшивъ, не думаючи куды и за чимъ. Єго гнало щось зъ дому, — єму важко було добути ночи въ то̂й заклято̂й хатѣ, и о̂нъ ишовъ напередъ, долѣ Бориславомъ, немовь утѣкаючи передъ чимсь, немовь квапячись до якогось важного дѣла.
— Gott's Fluch über mir! Gott's Fluch über mir! воркотавъ о̂нъ, нагадуючи кроваве, намѣєтностю, идіотичнымъ бѣшеньствомъ выкривлене лице Готлиба, и мимоволѣ приспѣшувавъ ходу.
Сонный Бориславъ роскинувъ ся кругъ него, мовь озеро болота, глины, брудныхъ хатъ, магазино̂въ, фабрикъ, недолѣ и муки. О̂нъ знавъ добре, що вся тота ро̂жнородна маса теперь лежитъ мертва, обнята глубокимъ сномъ, — а прецѣнь холодный вѣтеръ, що вѣявъ єму просто въ лице, такъ сильно и такъ болѣзно разивъ єго нервы, що передъ нимъ немовь все довкола колисалось, гойдалось, розрушувалось. Той мертвый Бориславъ, котрого всевладнымъ паномъ, царемъ о̂нъ бувъ передъ ко̂лькома годинами, — теперь, бачилось, повстававъ противъ него. Домы заступали єму дорогу, — ямы, мовь отворени̂ смочи̂ пащи показували ся передъ єго ногами, а зъ тыхъ ямъ, изъ страшеннои глубени, чути було роздираючи̂ зойки, проклятя и крики смертельнои роспачи та муки конаючихъ. А закимъ Германъ мо̂гъ отямити ся — привиды щезали, лишаючи то̂лько въ серци єго ледоватый холодъ тревоги, мовь застромлени̂ стрѣлы.
— Gott's Fluch über mir! Gott's Fluch über mir! — проворкотавъ о̂нъ и попередъ єго очи зъ переражаючою живостю перемигнувъ и цѣлый ко̂стякъ Ивана По̂вторака, — ба, єму здало ся, що Иванъ стоявъ ось туй передъ нимъ насередъ дороги и грозивъ єму своєю костяною рукою. Тутъ єго думка, що середъ всеи тои тревоги шибала ся та мѣшала ся, мовь птахъ въ самотрѣску, — опинила ся на одно̂мъ предметѣ, чепила ся єго, мовь потопаючій слабои стеблины.
— Що стало ся зъ вѣрникомъ, що такъ раптовно поблѣдъ и послабъ, почувши оповѣданя старого Матѣя? Чи дѣйсно ся слабо̂сть прийшла такъ, сама зъ себе? Чи може вѣрникъ почуває ся до чого злого? По що Матѣй пытавъ ся, коли Иванъ о̂до̂йшовъ о̂дъ роботы? Чому не хотѣвъ говорити нѣчо бо̂льше?… Сеси̂ мысли насували ся теперь Германови до головы, зъ далеко бо̂льшою силою, нѣжь при выплатѣ. О̂нъ силувавъ ся — заняти ся выключно тымъ дѣломъ, не тыкаючимъ просто єго самого, — щобъ хоть троха забути все то, що давило и палило єго мозокъ. О̂нъ зъ горячкою якоюсь почавъ думати о смерти Ивана По̂вторака, розбирати и розважати всѣ обставины. Иванъ мавъ думку, заробити то̂лько, щобъ мо̂гъ въ Тустановичехъ купити собѣ хату и кусень поля, и длятого не бравъ щотыждневои выплаты, але жіючи вразъ зъ жѣнкою, обходивъ ся дуже скупо єи власнымъ заро̂бкомъ, а сво̂й щадивъ. Наразъ Иванъ пропавъ десь, а коли єго жѣнка прийшла до Германа допоминати ся грошей, що заробивъ єи чоловѣкъ, то Германъ увидѣвъ, що въ книжцѣ выдатко̂въ стояло выразно записано єго власною рукою: »взявъ дня того и того всѣ грошѣ.« Але Германъ дармо напружує. свою память, щобъ пригадати собѣ, чи о̂нъ плативъ коли си̂ грошѣ Иванови на руку. Може бути, що Иванъ взявъ ихъ черезъ руки вѣрника, якъ се неразъ ро̂пники робятъ. Але щожь выходитъ зъ сего всего? Нѣчо, поки не возьмемъ на увагу блѣдости та слабости вѣрника при оповѣданю Матѣя. Такъ се значитъ тогды, що Германо̂въ вѣрникъ або самъ пхнувъ Ивана пяного до ямы, або знавъ о то̂мъ и може подѣливъ ся гро̂шми зъ забо̂йцею?… То певна рѣчь, що при трупѣ не було нѣякого слѣду грошей. Ахъ, а Матѣй же казавъ, що на Покровы бачивъ, якъ якійсь чоловѣкъ пивъ зъ Иваномъ. Хто бувъ той чоловѣкъ? Чому Матѣй не хотѣвъ сего сказати?… Въ то̂мъ щось муситъ бути!…
Такими невеселыми думками занятый ишовъ Германъ далѣ, щоразъ далѣ, ажь опинивъ ся гетъ на само̂мъ краю Борислава, де при купцѣ стояло ко̂лька нужденныхъ, старыхъ, гнилою соломою крытыхъ хатокъ, въ котрыхъ жили ро̂пники. Въ одно̂й зъ тыхъ хатокъ, що стояла коло самои дороги, ще свѣтило ся. Се свѣтло середъ загальнои по̂тьмы звернуло на себе Германову увагу. О̂нъ тихенько по̂до̂йшовъ къ хатинѣ и заглянувъ кро̂зь тѣсне о̂конце до середины. О̂нъ не знавъ, хто жіє въ то̂й хатинѣ, и єму зовсѣмъ не ишло о то — до̂знати ся сего. Щось перло єго придивити ся, якъ жіютъ тоти̂ ро̂пники дома, поза роботою, що́ говорятъ, чимъ занимаютъ ся. Тай того не бувъ Германъ такъ дуже цѣкавый, бо ко̂лькожь то разо̂въ заходивъ о̂нъ въ таки̂ хатки, ко̂лько разо̂въ обзиравъ холоднымъ, зго̂рднымъ поглядомъ всю мизероту, котрои повни̂ они були о̂дъ горы до споду! Але нынѣ дивнымъ якимсь способомъ все, на що поглянувъ, выглядало для него не такъ, якъ звычайно, — все, чого до̂ткнувъ ся, змѣнювало ся въ що инше, мовь зачароване. Всяки̂ найщоденнѣйши̂ и найзвычайнѣйши̂ рѣчи показували ся єму нынѣ зъ новыхъ, невиданыхъ доси боко̂въ, — и ось що потягло Германа по̂дъ о̂конце нужденнои ро̂пницкои хаты. Та ту ждало єго ще одно, зовсѣмъ несподѣване зрушенє, котре мусѣло довершити морального перевороту въ єго души, перевороту глубокого, страшного, болѣзного, котрый нынѣ въ нѣмъ звершавъ ся силою всѣхъ вражень житя, наслѣдкомъ всѣхъ добрыхъ и злыхъ силъ, котри̂ о̂нъ въ собѣ выробивъ.
Въ хатѣ, до котрои заглянувъ Германъ кро̂зь о̂кно, всё свѣдчило о страшно̂й нуждѣ и занедбаню. Тѣсна хатина зъ голыми, давно небѣлеными, закоптѣлыми стѣнами подобала радше на гро̂бъ, нѣжь на людске помешкане. Бо̂льшу половину во̂льного мѣсця въ нѣй забирала глиняна печь зъ припѣчкомъ, до котрого припиравъ дощаный тапчанъ, застеленый соломою и накрытый грубою веретою. Отъ и то̂лько всеи постели! Нѣ стола, нѣ сто̂льця не було. На жердцѣ надъ тапчаномъ висѣло ко̂лька лахо̂въ жѣночихъ, а надъ тапчаномъ, на трехъ шнурахъ, дощана, грубо збита колиска. То̂лько всеи посуды побачивъ Германъ въ серединѣ! На тапчанѣ сидѣла молода ще, хоть нуждою и невсыпущою важкою працею страшно по̂дточена жѣнка. На нѣй була брудна, зро̂бного полотна сорочка и ще бруднѣйша мальованка, а на головѣ старый чепець и поверхъ него надвержена дѣрава хустина непевнои барвы, зъ по̂дъ котрои спадало довге волосє. Она одною рукою зъ легка погойдувала колиску, а другою часъ о̂дъ часу утирала слёзы, що, видно, на силу перли ся ѣй до очей. Германъ знавъ добре тоту жѣнку, — то була вдова по Иванѣ По̂втораку. Передъ нею, оберненый до о̂кна бокомъ, сидѣвъ на припѣчку старый Матѣй, зъ нео̂дступною файчиною въ зубахъ.
— Ей, Марисе, Марисе! говоривъ старый Матѣй мягкимъ, тремтячимъ голосомъ, — не такого я житя надѣявъ ся для тебе тай для Ивана! Та що! Не знати, чи Богъ не судивъ, чи лихи̂ люде не дали!
Марися замѣсть о̂дповѣди заридала въ голосъ, захлипала, мовь дитина.
— Цитъ же бо, — уговорювавъ Матѣй, — не часъ теперь плакати, — нѣчо не поможе, лишь здоровя шкода! Тогды було-плакати та кричати, коли пропавъ зо свѣта, — тогды бы то було ся бодай на щось здало, — а теперь!…
— Охъ, Господоньку мо̂й, — зойкнула бѣдна жѣнка, — абожь я нещаслива знала, де о̂нъ ся подѣвъ? Говоривъ ми, що по̂де до Дрогобича, а о̂дтамъ до Тустановичь, щобы доразу сторгувати той нещасливый грунтъ, — потому ще десь мавъ по̂ти. Що небо̂жчикови не кажу: »отъ, може бы лѣпше було туй де ближше купити яку пустку, — и до роботы близько и всё« — а о̂нъ до мене: »най мене, каже, Богъ боронитъ о̂дъ тои роботы, — не хочу єи на на очи видѣти! Волю зъ голоду гинути межи добрыми людьми, — косити, молотити, на жорнахъ молоти, — щобудь робити за кусникъ хлѣба, нѣжь маю ту день бути въ то̂й западни!« Тай якъ по̂йшовъ — и на нынѣшній день!
Матѣй порушивъ ся на своѣмъ мѣсци, почувши сю мову.
— А коли то було, не знаєшь? спытавъ о̂нъ. Коли Иванъ по̂йшовъ?
— Та о̂нъ выбравъ ся якось вечеромъ на самои Покровы. Не знаю, — казали други̂, що го ще видѣли у Кирницкого.
— А потому чи вернувъ назадъ зъ мѣста?
— Та щось говорили, що вернувъ, — и грошѣ, кажутъ, взявъ о̂дъ пана.
— А ты го видѣла потому?
— Нѣ, не видѣла.
— А знаєшь допевно, що грошѣ о̂добравъ?
— Знаю допевно, бомь ще сама ходила до пана пытати ся. Чекаю цѣлый тыждень — нема Ивана. Я иду до пана, щобы бодай грошѣ о̂ддавъ. — »Що, каже, — то ты приходишь по грошѣ, а тво̂й чоловѣкъ ино-що вчера ту бувъ и грошѣ о̂добравъ!« Ще ся рострѣскотавъ на мене! тай то̂лько всего!
Матѣй слухавъ тои бесѣды зъ напруженою увагою и бачилось, укладавъ щось въ головѣ. Довгу хвилю мовчали обоє.
— Пропало! сказавъ вко̂нци Матѣй, важко зо̂тхаючи, — нема що и згадувати! Якъ му ся якій лихій чоловѣкъ прислуживъ, то най му Богъ о̂дплатитъ за все! Добрано̂чь, небого! Не плачь, не жури ся, — чень то колись. Богъ дасть добро!
— Ой, уже! о̂дказала жѣнка заходячи ся зъ плачу. Буде менѣ добро, але ажь на тамто̂мъ свѣтѣ, не ту! Бувайте здорови̂, — най вамъ Богъ стокротне о̂дплатитъ, що прийшли мене бѣдну потѣшити.
Матѣй не кажучи и слова бо̂льше, выйшовъ зъ хатины. Германъ сховавъ ся за угло и видѣвъ ще ко̂лька кроко̂въ, якъ старый ро̂пникъ ишовъ, роскладаючи руками та воркотячи щось по̂дъ носомъ, немовь нараджуючись зъ самымъ собою. Але швидко старый щезъ въ по̂тьмѣ, а Германъ весь дрожачи зъ холоду и о̂дъ навалу новыхъ думокъ та догадокъ, ставъ зновъ по̂дъ о̂кно. Єго тверде серце таяло на видъ тои нещасливои жѣнки, о̂нъ выразно чувъ, що коли она говорила, слёзы тисли ся до єго очей — важки̂, горющи̂, давно не видани̂ слёзы! О̂нъ чувъ и бачивъ ажь теперь, що зъ нынѣшнимъ днемъ ко̂нчитъ ся для него старе житє, а завтра настане нове. О̂нъ знавъ добре, що завтрѣшній день застане єго вже зовсѣмъ не тымъ чоловѣкомъ, якимъ заставъ єго вчера. Переворотъ вершивъ ся быстро въ єго души, переворотъ глубокій и сильный. Що мало бути змѣстомъ нового житя якій мавъ бути єго напрямъ, того Германъ не знавъ, надъ тымъ не мо̂гъ застановити ся. Тай що єму до того? Коли старый будынокъ звалитъ ся, коли руины згорятъ и спопелѣютъ, то и новый будынокъ поставити не тяжко. Якій будынокъ? По що? Зъ чого? — покаже часъ, покаже потреба, покаже совѣсть!
По выходѣ Матѣя, Иваниха замкнувши дверѣ, стояла довгу хвилю насередъ хаты, мовь остовпѣла. Слёзы не текли зъ по̂дпухлыхъ, почервонѣлыхъ очей, — зойку, заводу, плачу не чути було о̂дъ неи. Она стояла нерухома и гладѣла нѣмо на свою дитину, що спала въ колисцѣ. То̂лько лице єи показувало, якій бо̂ль лютивъ ся въ єи серци, якъ она терпѣла. Але хвиля роспуки минула, — рвучою рѣкою выбухло затаєне горе.
— Дитино моя, дитино моя! ридала она припадаючи до колиски. Нема твого тата, — не прийде вже нѣколи. А ты, бѣднятко, вже такъ красно кличешь: та-та-та! Не докличешь ся тата нѣколи, мо̂й ангелику милый, не докличешь! На когожь намъ теперь надѣяти ся? Хто намъ допоможе въ слабости, въ недоли? Хто догляне, поратує? Господи, чому лишивъ мене на таку тяженьку недолю!…
Хлипанє перервало єи заво̂дъ. Дитина въ колисцѣ пробудилась о̂дъ єи голосу и по̂дняла головку въ гору, вытягла рученята до мамы.
— Та-та-та! пролепетала дитина. Та-та-та!
Бѣдна вдова заридала ще дужше. Невинный, любый голосъ дитины рѣзавъ єи мовь но̂жь у серце глубоко. Она цѣлувала ручки дитины, обливаючи ихъ горячими слезами.
Германъ стоявъ по̂дъ о̂кномъ, мовь громомъ прибитый. Сесь образъ нужды, розбитыхъ надѣй, роспуки побо̂чь дитинячои несвѣдомости, довершивъ того, що не довершили всѣ ро̂жнородни̂ а таки̂ сильни̂ враженя нынѣшного дня. Горячи̂ слёзы жбухнули зъ єго очей. Єго рука судорожно здавила въ кишени цѣлу купу срѣбняко̂въ. О̂нъ розмахнувъ ся и зъ цѣлои силы кинувъ ними кро̂зь шибу до середины хаты. Брязнуло розбите скло, — дзенькнуло срѣбло, розсыпаючись по хатинѣ. Той брязкъ и дзенко̂тъ проразивъ Германа не менше, якъ саму Иваниху. Въ єго ушехъ о̂нъ звучавъ, якъ зойкъ нарѣканя, роспуки та жалю. Якась дика, незнана сила поверла єго и о̂нъ пустивъ ся шо силы утѣкати горѣ улицею, ажь земля по̂дъ нимъ задуднѣла.
— Господи, що се таке? — срикнула перелякана Иваниха, почувши брязкъ выбитои шибы. Она озирнула ся и зачудованымъ окомъ дивила ся на срѣбло, що котило ся въ ро̂жни̂ стороны по хатѣ. Що се? О̂дки тотъ несподѣваный даръ? Хто змилосердивъ ся надъ єи нуждою и такимъ чуднымъ способомъ посылає єй помо̂чь?… Она зъ диву довго не могла прийти до себе. Ажь плачь дитины потверезивъ єѣ. Она выбѣгла на дво̂ръ, — але по̂дъ хатиною не було нѣкого, то̂лько швидкій стукъ людскихъ кроко̂въ по улици показувавъ, куды утѣкавъ Германъ.
И що дальше?
Ехъ, мили̂ читателѣ, дальше житє по̂шло своимъ звычайнымъ ладомъ, — Германъ въ доброго чоловѣка не перемѣнивъ ся. Єго милосердный порывъ по̂дъ о̂кномъ бѣднои вдовинои хаты бувъ хвилевый; хвиля минула, и о̂нъ мусѣвъ зновъ стати ся тымъ, чимъ зробило єго цѣле житє — холоднымъ, безсердечнымъ спекулянтомъ, не зважаючимъ на стонъ нужды и слёзы вдовини̂.
И Мошко ставъ у Германа дальше за наставника, а хоть Иваниха и Матѣй удались до суду, щобъ перепровадивъ слѣдство надъ вынайденымъ трупомъ, то хто докаже Мошкову вину, коли єго власна совѣсть мовчитъ? Кого доля засудила на потолоченє, той буде потолоченый, — нѣякій судъ не выдвигне єго, хиба о̂нъ самъ выдвигнесь. Але се далека-далека исторія.