20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Левко Боровиковський/Маруся
| 20-40-ві роки в українській літературі під ред. Олександра Дорошкевича Левко Боровиковський Маруся (Левко Боровиковський) |
Чорноморець ▶ |
|
З вечера під новий год
Дівчата гадали:
Вибігали в огород,
В вікна підслухали;
З тіста бгали шишечки;
Оливо топили;
Слухали собак; в пустки
О́-північ вихрили;
Віск топили на жарку
І з водою в черепку
Долю виливали;
Бігали на шлях вони:
З приказка́ми в комини
Сужених питали.
Темно. Місяць над ліском
В хмари завернувся…
Пригорнувшись під вікном
Рюмала Маруся.
„Ти-ж, сестрице, ти чого
З нами не гадаєш?
Під віконечком кого—
Відкіль виглядаєш?…
Встань, голубко, не журись:
Вийди з хати, подивись,
Де каганчик світить
Відтіль буде милий твій…
Під віконечком постій —
Слухай, хто одвітить“…
— „Ох, сестриці, як мені
З вами ворожити:
В дальній милий стороні,
Як без його жити!
Год минув — а все не чуть
Де, чи жив мій милий?
Дні, неділоньки пливуть —
Світ гіркий, остилий!
Слова, вісточки нема:
А без любого сама
Горе я горюю!
Де-ж мені його найти?
Що робить, куди піти?
Де я помандрую?“
В хаті каганець блищить;
Жар під піччю тліє;
Повна мисочка стоїть —
Віск Маруся гріє.
Ну, Марусю, загадай.
Віск на воду вилий;
Що там виллється — пізнай,
Як живе твій милий:
Чи живе він, чи мертвець,
Чи з тобою під вінець
Піде з старостами:
Звяжуть руки рушником,
Коло столика кругом
Обведуть з свічками…
Віск шкварчить — а в серці тьох!
К печі підбігає;
Ухватила черепок —
В воду виливає…
Тихо в хаті; під кутком
Раз цвіркун цвірінькнув.
Північ: тричі під вікном
Півень кукурікнув;
А Марусенька дрожить:
Страшно, страшно ворожить,
Труситься небога;
Слуха — мов що в хату йде,
Мов балака, мов гуде…
Рипнуло в порога…
Що-ж Маруся? — На воді
Плитка воску плава.
І дівчинонька тоді
На ній прочитала:
Домовина, хрест, свічки,
Заступ, дві лопати,
Пояс, яма, рушники,
Мара, склеп дощатий…
„Горе, милий мій — мертвець!“
Загасила каганець —
Дівка лихо чує…
Сіла, бідна, у вікна.
Серце б'ється, серце зна,
Серце щось віщує…
Це! — Під хатою скриплять
Санки на причілку:
В двір; бояри гомонять —
Їдуть сватать дівку.
Тихо дверчики скриплять.
Молодий уходить:
„Піп нас жде, свічки горять“
(Дівчині говорить):
„В церкві вже ревуть дяки,
Ждуть світилки, ждуть дружки,
Ждуть хустки весільні“.
За вгородом санки ждуть,
Коні-змії з серця рвуть
Поводи ремінні.
Сіли в санки: коні мчать,
Аж іскрять ногами.
Полозочки аж шумлять,
Сніг летить клочками;
Ззаду так як дим курить,
Степ кругом синіє,
Місяць із-за хмар блищить,
Тілько-тілько мріє.
Серце в дівчини дрожить:
„Що-ж мій молодий мовчить?
Забалакай, милий!“
Ні півслова, все мовчить
І насупившись сидить —
Так, як глина, білий.
Коні по полю летять:
З поля вітер віє;
А навітшиб — гін за п'ять —
Церква бовваніє.
Двері вихор відхилив;
Люди в церкві; тліють
Ставники і від кадил
Тілько-тілько мріють.
Серед церкви чорний гріб
І над ним співає піп:
„Буде вічна пам'ять!“
Гірше дівчина дрожить;
Коні мимо; все мовчить.
Блідний милий в санях.
Завірюха піднялась:
Рветься сніг клочками;
Чорний ворон раз-у-раз
Кряче над санками:
Чорний ворон не добро
Дівчині віщує!
Лихо в душу залягло,
Лихо серце чує.
На́ полі огонь блищить:
Між заметами стоїть
Хутірок чималий:
Коні швидше понесли,
Дим ногами підняли —
К хутору примчали.
Прилетіли до дверей,
Зупинились, стали:
Коні, санки, молодий —
Як у воду впали!
Сипле сніг — як з рукава;
Крутить завірюха;
В полі вітер завива,
Надуває фуга…
Їй вернуться? — Шлях пропав!
От, каганчик заблищав —
І, перехрестившись,
Двері тихо відвела,
Поподумала, ввійшла,
Богу помолившись.
Що-ж найшла? — Мертвець лежить —
В головах у тіла
Свічка воскова горить —
Дівка обімліла!
Перед мертвим на столі
Образ — Божа Мати…
Страшно в хаті буть самій,
Страшно кидать хати!
В полі вітер все свистить…
Дівка блідная стоїть —
Богу помолилась.
Страшно підійти к столу.
Перед припічком в углу
Тихо прислонилась.
Вітер стихнув, все мовчить:
Буря утихає;
Свічка тілько що блищить
Свічка догоряє.
Темно в полі; в хутірку
Змовкло, заніміло;
Сумно в хаті… цс!.. в кутку
Щось залопотіло —
Мов-би вітер зашумів.
Глядь — із покутя злетів
Голубок біленький:
Крилечками замахав,
Дівчині на груди пав,
Пригорнувсь легенько.
Змовкло вп'ять усе кругом…
Блідная Маруся
Глядь — під білим полотном
Мертвий повернувся…
Впало полотно: мертвець
(Тварь — темніша ночи)
Звився; на́ лобі вінець,
Відімкнулись очи…
Хоче ноги розвести,
Хоче мертвий розплести
Руки омертвілі:
А Марусенька? — Дрожить:
Лихо близьке, а не спить
Голубок біленький.
Стрепенувся, розвернув
Крилечка легенько.
К мертвому на стіл порхнув
Сів на нім тихенько:
Застогнав, заскреготав
Білими зубами,
На Марусю загарчав
Тихими словами.
Знову мертвий побліднів,
З столу голуб ізлетів —
Дівка пригляділась:
Хто-ж? — „О, Боже мій святий!“ —
То Марусин молодий —
„Ох!“ — і пробудилась.
Де-ж? На лаві, у вікна,
В хаті, де гадала,
Де, задумавшись, вона
Вчора задрімала.
День сіріє; за ліском
Жовтий місяць зникнув;
Тричі ранній під вікном
Півень кукурікнув.
А Маруся не встає
Їй покою не дає
Сон: щось серце чує…
—„Ох, чого-ж то ждать мені:
Жив мій милий, чи в землі—
Що мій сон віщує?“
Так, як вкопана, сидить
Під вікном небога
І в кватирочку глядить
В поле, де дорога:
Скрізь сідий туман наліг
На широке поле;
А в садочку іній ліг
На дерев'я голе…
Коні через мерзлий сніг
Санки мчать; з-під кінських ніг
Дим піднявся білий:
Їдуть, їдуть до воріт.
В санках парубок сидить —
Хто? — Марусин милий!
Що-ж, Марусенько, твій сон? —
Суджений з тобою!
Із далеких він сторон
З серцем і любов'ю
До дівчини прилетів:
Піп вас обвінчає —
Вибірайте старостів,
Хай музика грає.
Русу косу розплітай,
Хусточки́ заготовляй, —
Під вінець ідіте!
Заготовте рушники.
Заспівають вам дяки
В церкві „многа літа!“.
4–6/II. 1829.