БАЛАДА. З вечера під новий год Дівчата гадали:
Вибігали в огород, В вікна підслухали;
З тіста бгали шишечки; Оливо топили;
Слухали собак; в пустки О́-північ вихрили;
Віск топили на жарку
І з водою в черепку Долю виливали;
Бігали на шлях вони:
З приказка́ми в комини Сужених питали.
Темно. Місяць над ліском В хмари завернувся…
Пригорнувшись під вікном Рюмала Маруся.
„Ти-ж, сестрице, ти чого З нами не гадаєш?
Під віконечком кого— Відкіль виглядаєш?…
Встань, голубко, не журись:
Вийди з хати, подивись, Де каганчик світить
Відтіль буде милий твій…
Під віконечком постій — Слухай, хто одвітить“…
— „Ох, сестриці, як мені З вами ворожити:
В дальній милий стороні, Як без його жити!
Год минув — а все не чуть Де, чи жив мій милий?
Дні, неділоньки пливуть — Світ гіркий, остилий!
Слова, вісточки нема:
А без любого сама Горе я горюю!
Де-ж мені його найти?
Що робить, куди піти? Де я помандрую?“
В хаті каганець блищить; Жар під піччю тліє;
Повна мисочка стоїть — Віск Маруся гріє.
Ну, Марусю, загадай. Віск на воду вилий;
Що там виллється — пізнай, Як живе твій милий:
Чи живе він, чи мертвець,
Чи з тобою під вінець Піде з старостами:
Звяжуть руки рушником,
Коло столика кругом Обведуть з свічками…
Віск шкварчить — а в серці тьох! К печі підбігає;
Ухватила черепок — В воду виливає…
Тихо в хаті; під кутком Раз цвіркун цвірінькнув.
Північ: тричі під вікном Півень кукурікнув;
А Марусенька дрожить:
Страшно, страшно ворожить, Труситься небога;
Слуха — мов що в хату йде,
Мов балака, мов гуде… Рипнуло в порога…
Що-ж Маруся? — На воді Плитка воску плава.
І дівчинонька тоді На ній прочитала:
Домовина, хрест, свічки, Заступ, дві лопати,
Пояс, яма, рушники, Мара, склеп дощатий…
„Горе, милий мій — мертвець!“
Загасила каганець — Дівка лихо чує…
Сіла, бідна, у вікна.
Серце б'ється, серце зна, Серце щось віщує…
Це! — Під хатою скриплять Санки на причілку:
В двір; бояри гомонять — Їдуть сватать дівку.
Тихо дверчики скриплять. Молодий уходить:
„Піп нас жде, свічки горять“ (Дівчині говорить):
„В церкві вже ревуть дяки,
Ждуть світилки, ждуть дружки, Ждуть хустки весільні“.
За вгородом санки ждуть,
Коні-змії з серця рвуть Поводи ремінні.
Сіли в санки: коні мчать, Аж іскрять ногами.
Полозочки аж шумлять, Сніг летить клочками;
Ззаду так як дим курить, Степ кругом синіє,
Місяць із-за хмар блищить, Тілько-тілько мріє.
Серце в дівчини дрожить:
„Що-ж мій молодий мовчить? Забалакай, милий!“
Ні півслова, все мовчить
І насупившись сидить — Так, як глина, білий.
Коні по полю летять: З поля вітер віє;
А навітшиб — гін за п'ять — Церква бовваніє.
Двері вихор відхилив; Люди в церкві; тліють Ставники і від кадил Тілько-тілько мріють.
Серед церкви чорний гріб
І над ним співає піп: „Буде вічна пам'ять!“
Гірше дівчина дрожить;
Коні мимо; все мовчить. Блідний милий в санях.
Завірюха піднялась: Рветься сніг клочками;
Чорний ворон раз-у-раз Кряче над санками:
Чорний ворон не добро Дівчині віщує!
Лихо в душу залягло, Лихо серце чує.
На́ полі огонь блищить:
Між заметами стоїть Хутірок чималий:
Коні швидше понесли,
Дим ногами підняли — К хутору примчали.
Прилетіли до дверей, Зупинились, стали:
Коні, санки, молодий — Як у воду впали!
Сипле сніг — як з рукава; Крутить завірюха;
В полі вітер завива, Надуває фуга…
Їй вернуться? — Шлях пропав!
От, каганчик заблищав — І, перехрестившись,
Двері тихо відвела,
Поподумала, ввійшла, Богу помолившись.
Що-ж найшла? — Мертвець лежить — В головах у тіла
Свічка воскова горить — Дівка обімліла!
Перед мертвим на столі Образ — Божа Мати…
Страшно в хаті буть самій, Страшно кидать хати!
В полі вітер все свистить…
Дівка блідная стоїть — Богу помолилась.
Страшно підійти к столу.
Перед припічком в углу Тихо прислонилась.
Вітер стихнув, все мовчить: Буря утихає;
Свічка тілько що блищить Свічка догоряє.
Темно в полі; в хутірку Змовкло, заніміло;
Сумно в хаті… цс!.. в кутку Щось залопотіло —
Мов-би вітер зашумів.
Глядь — із покутя злетів Голубок біленький:
Крилечками замахав,
Дівчині на груди пав, Пригорнувсь легенько.
Змовкло вп'ять усе кругом… Блідная Маруся
Глядь — під білим полотном Мертвий повернувся…
Впало полотно: мертвець (Тварь — темніша ночи)
Звився; на́ лобі вінець, Відімкнулись очи…
Хоче ноги розвести,
Хоче мертвий розплести Руки омертвілі:
А Марусенька? — Дрожить:
Лихо близьке, а не спить Голубок біленький.
Стрепенувся, розвернув Крилечка легенько.
К мертвому на стіл порхнув Сів на нім тихенько:
Застогнав, заскреготав Білими зубами,
На Марусю загарчав Тихими словами.
Знову мертвий побліднів,
З столу голуб ізлетів — Дівка пригляділась:
Хто-ж? — „О, Боже мій святий!“ —
То Марусин молодий — „Ох!“ — і пробудилась.
Де-ж? На лаві, у вікна, В хаті, де гадала,
Де, задумавшись, вона Вчора задрімала.
День сіріє; за ліском Жовтий місяць зникнув;
Тричі ранній під вікном Півень кукурікнув.
А Маруся не встає
Їй покою не дає Сон: щось серце чує…
—„Ох, чого-ж то ждать мені:
Жив мій милий, чи в землі— Що мій сон віщує?“
Так, як вкопана, сидить Під вікном небога
І в кватирочку глядить В поле, де дорога:
Скрізь сідий туман наліг На широке поле;
А в садочку іній ліг На дерев'я голе…
Коні через мерзлий сніг
Санки мчать; з-під кінських ніг Дим піднявся білий:
Їдуть, їдуть до воріт.
В санках парубок сидить — Хто? — Марусин милий!
Що-ж, Марусенько, твій сон? — Суджений з тобою!
Із далеких він сторон З серцем і любов'ю
До дівчини прилетів: Піп вас обвінчає —
Вибірайте старостів, Хай музика грає.
Русу косу розплітай,
Хусточки́ заготовляй, — Під вінець ідіте!
Заготовте рушники.
Заспівають вам дяки В церкві „многа літа!“. 4–6/II. 1829.
|