Юнацькі серця
Франц Коковський
На відпочинку
Львів: «Світ дитини», 1938

6. НА ВІДПОЧИНКУ.
 
I.
 

…Стрілецький відділ дійшов до села над глибокою рікою. Командант наказав відпочинок.

— Година часу, — казав, — щоб поживитися та прилагодитися до дальшої дороги.

Розбрилися вояки по близьких хатах. Цей води прохає, той приліг на пахучому сіні, третій поправляє однострій, інший миє ноги, що їх наглодали важкі чоботи.

А там у садку, під зеленою грушею, присів малий, непозірний юнак. На око — літ 15—16. Підкотив рукав сорочки високо аж під паху на лівій руці, а правою майструє щось коло неї, сповиває, зубами собі помагає. Такий занятий своєю роботою, що не бачить, як побіч нього зявився другий юнак. Тільки цей — не в стрілецькому однострою. У білих, полотняних штанах, у такій самій сорочці, соломяний капелюх на голові.

По хвилині юнак-стрілець підніс очі, змірялися зором оба. І всміхнулися до себе, як рідний до рідного, як брат до брата. За хвилину сільський юнак присів уже при стрільцеві.

— Рана?

— Так.

— Дай, я краще перевяжу!

І вже розвиває руку, вже її перевязує, легко-легесенько, щоб не вразити.

— Де? — паде знову питання.

— На стежі, під Бережанами…

— Болить?

— Ні… Це марниця. Кости не зачепило…

— Ти давно на війні?

— Третій місяць…

— А твої батьки що?

— Не знаю… Я втік зо школи. Може не пустили б… може мама плакала б…

— Ти був у школі?

— Так.

— А не краще тобі було вчитися?

— Перше Батьківщина, а потім наука!

— А я — тутешній, мій батько тут війтом…

— Ага!

— І я… хочу теж з вами… Я теж хочу боротися за нашу справу…

— А твій батько?

— Не знаю, але я піду!

 
II.
 

Заграла сурма: Збірка!

Вмент стояли вже юнаки готові до походу.

— Пане начальнику! — звертається командант до війта, що разом із іншими селянами вийшов подивитися на власне військо. — Куди б найкраще перейти ріку?

— Тут був міст, — каже війт, — але тепер його немає. За час війни знищили…

— А рікою?

— Ріка тут усюди глибока, а ще вода велика, не пройдете!

— Я проведу! — відзивається дзвінкий, хлопячий голос.

Війт повернувся в ту сторону: це його син.

— Знаєш брід?

— Знаю…

— То йди, але скоро вертайся!

— Ні, тату, я тепер не вернуся… Я з ними піду!

— Ти?

— Я! Хіба я гірший за них?

— Не гірший, мій сину, тільки… що скаже мати?

— Мене кличе друга мати! Він мені все пояснив! — каже юнак та показує рукою на раненого стрільчика. — Я тепер розумію все…

Сива голова старого війта хилиться на хвилину додолу, мабуть на те, щоб ніхто пе бачив сліз-перлин, що котяться по його лиці.

— Іди, сину, — промовив врешті. — Іди, Бог із тобою! Коли ти зважився на святе діло, немає в мене сили задержати тебе. Іди!

Старечими руками пригорнув синову голову до грудей. Дрижачими устами цілував його…

За хвилину відділ стрільців рушив у далеку дорогу, у важку, невідому. Попереду йшов юнак Василь та вказував шлях…

Пташкою понад селом неслось: »…А ми тую червону калину…«

 
——o——