Юнацькі серця/Заступник
| ◀ Останком сил | Юнацькі серця Заступник |
На відпочинку ▶ |
|
Хоч була вже друга половина березня, ніщо не показувало, що надходить весна. Великі сніги, морозний вітер та пронизливий холод показували радше на те: що ще багато-багато промине часу, поки великий сніг ізтає, а зелена травичка та дрібні пелюстки квітів, розкішних і запашних, покриють землю.
І в хаті Василькової мами, Ганни, царила зима. Суворий холод пхався крізь замерзлі, маленькі віконця в хату, ніби не завважував навіть тих вогких полін, що ледве блимали в маленькій печі, ніби міркував, що тут, в манюсенькій хатині Ганни, йому найкраще та найдовше вдержатися.
До печі пригортався Василько, прилягав до неї всім тілом, ніби хотів ним забрати все тепло, що виходило з розігрітих стінок печі, щоб воно не пропало марне. Із другого боку печі, ближче вікна, сиділа Ганна, Василькова мати. Сціпенілими від холоду пальцями латала Васильків одяг.Та важко вже було латати його, цей одяг, перероблений із батьківської старої свитини. Сам батько не купив його новим, де вже бідному зарібникові було спромогтися на нову свитину. Тепер знову, коли батько від перших днів листопада станув на поклик Батьківщини, коли не було кому на прожиток заробити, а Ганна з сил вибивалася, щоб тільки роздобути яку працю, заробити на хліб для себе та Василька — годі було мріяти про те, щоб щонебудь нове купити.
Василько теж не сидів вдома дармуючи. То води принесе, то хату позамітає, то що інше зробить, щоб тільки помогти своїй матусі, щоб не гаїти даремне часу.
І хоч як важко жилося обоїм, піддержувала їх надія, що все зміниться на краще, що колись батько вернеться додому, а всі вони заживуть у вільній Батьківщині щасливо…
Нараз — — —
Ніби грім із ясного неба випала на них страшна вістка, неждана, несподівана. Одного дня приніс Ганні листар звідомлення з команди відділу, що при ньому служив Васильків батько. Звідомлення було коротке: у кількох словах повідомляла команда Ганну, що її чоловік упав у бою в часі наступу на ворога.
Заплакала-заридала сердешня Ганна і довго-довго не могла втишити свого болю. Одне тільки лишилося їй на потіху: тверда певність, що її чоловік виконав свій обовязок супроти Батьківщини, що навіть життя віддав за Неї. І ця певність давала їй силу нести важкий удар, який їй доля завдала. І ще одна потіха лишилася Ганні — син Василько. Чотирнадцять літ йому минало. Василько був уже не дитина. Він розумів, яке важке горе впало на них, відчував увесь біль і жаль матері, але бачив і те, що тепер, по смерти батька, їм із матірю буде щораз тяжче пробиватися через життя.
Та це його не так мучило. Він, дитина зарібників, пізнав уже змалку, що в життю треба бути дужим, щоб побороти всі перепони. Василько бачив нераз, як його батьки працювали, розумів, що йому теж слід працювати. Але інша думка не давала спокою Василькові.
Він розумів, що зо смертю його батька стало менше одного стрільця, які боронили волю Батьківщини; менше одної пари рук, що їх Батьківщина так дуже потребувала.
І те саме мучило його, непокоїло, зганяло сон із його повік.
— Я йду, мамо!
— Де?
— Там, де мій обовязок…— Сину…
— Так! матусю! У вже все розміркував собі…
— Як?
— Бачиш, матусенько, я так собі міркую: коли не стало мойого татуся, щоб далі обороняв нашу Батьківщину, його місце повинен хтось заступити. Повинен! Бо коли не буде кому заступити тих, що в кривавій боротьбі ляжуть головами, тоді — наша Батьківщина мусить втратити все, її побідять чужі…
— Твоя правда, синку…
— А хтож, як не я, як не син мойого любого батька, повинен станути на його місці, заступити ту прогалину, що її зробила його смерть?
— Ти ж іще малий, синку, літ у тебе ще немає…
— Правда, матусю, я малий. Але хіба малий нінащо не придасться там, де кожна людина, кожна сила, хочби найменша, потрібна? Не пішлють мене може в бій, хоч якби я цього хотів. Але хіба я не зможу заступити в праці когось такого, що мігби піти до бою? А коли я заступлю його, він буде міг віддати всі свої сили Батьківщині, там, де їх зараз найбільше треба, у бою.
— Правда сину…
— Я йду, матусю!
Дві гарячі сльози котяться по змарнілому лиці Ганни, по блідому. Тремтючі руки пригортають юнака до грудей, а дрижачі уста шепчуть:
— Дух твойого батька нехай тебе береже, мій сину!…