Юнацькі серця
Франц Коковський
Квітки
Львів: «Світ дитини», 1938

7. КВІТКИ.
 
I.
 

— Мамо, мамо, а не забудьте купити мені книжечку в місті.

— Іще що вигадай! Тепер такі важкі часи, людина пальці до крови стирає, щоб марний гріш заробити, а йому книжки захочується!

— Матусю купіть!

— Зараз! Буду гроші видавати на книжки замість того, щоб хліба купити. Ти подумай тільки, скільки вас губ треба накормити, а тоді про книжку говори!

Задумався Михайлик над маминими словами. Ніщо казати: в хаті крім нього ще четверо дітей, малюських дрібних, а все безпомічне, голодне, усе на маминій голові. Батько минулого року застудився в лісі, важко захворів; не було спромоги лікуватись і за місяць спочило його знеможене тіло в ямі під вишнями…

Коли ще батько жив, говорилося нераз про те, що Михайлик покінчить школу в селі, піде до міста, бо страх який цікавий він був до книжки. Де якийнебудь задрукований папір захопить в руки, читає, в батька випитується, що воно значить.

У батька, говорили люди, Михайлик вдався, бо батько теж дуже книжками цікавився: неодну книжечку купив у місті, хоч як важко приходилося йому, щоб послухати, як Михайлик її читає.

Але те все минулося, давно минулося. Прийшла батькова смерть і скінчилося все. Як не жаль було Михайликовій мамі, треба було розпращатися з мріями про Михайликову науку. Важкі умовини життя не давали спромоги.

 
II.
 

Але книжка, цікава книжечка з малюнками, не сходила Михайликові з думки. Так хотілося би йому почитати щось нового, цікавого! А взяти нізвідкіля. Усе, що було в селі, поперечитував уже давно, не раз, не два читав, майже на память навчився. І не багато було в оселі цих книжок: сільце було мале, читальня дуже бідна, а коли й мала які книжки — то вони для старших.

Вийшов Михайлик із хати на двір, задумався. А тут із високого неба сонце ясне так гріє, так милує землю і людей. Снігу ніде вже не видно, зелена травичка засіялася по землі, а з травички висовують свої попупляшки манюсенькі квіти. Задивився на них Михайлик, мало про свою грижу не забув. Аж тут десь біля нього його приятель, Гринько, узявся.

— Про що так думаєш, Михайлику? — питає.

— Е, думаю, та що з того, що думаю, коли нічого не видумаю.

— Ану скажи, може що разом придумаємо…

— Хочеться мені, бачиш, яку нову книжечку прочитати, а добути її годі, грошей нема…

— Знаю… Я свойого батька прохав…

— А я свою маму, але відкіля їм узяти?

— Правда!

— А знаєш, Гриньку, я щось собі міркую…

— Що?

— Може ми чейже зумілиб зібрати собі трохи грошей на книжечки?

— Як?

— А от, знаєш, за чотири дні Великдень…

— Знаю. Та щож — на Великдень з колядою не підеш…

— Ні, я не про коляду.

— А про що?

— Ми, бачиш, назбираємо в лісі квіток, тепер їх там багато-багато, поробимо китички та в Беликодну Суботу занесемо до містечка.

— Ну?

— У місті люди купують квітки, сам я нераз бачив, навіть радо купують. Будемо продавати; не одну китичку продамо. А продамо, назбираємо трохи грошей і зараз купимо яку книжечку. Будеш ти читати, буду я, і ще другим позичимо.

— Добре, Михайлику! Дуже добре! Щоб тільки нам удалося!

— Мусить удатися!

Радісно блестіли їхні очі, радісно билися їхні юнацькі серденька…

 
III.
 

У Великодню Суботу перед церквою в містечку великий рух. Одні люди входять до церкви, щоб при Божому гробі зложити поклін, другі виходять, помолившися.

Он там шкандибає старенький дідусь, там знову скорою ходою йдуть хлопці та дівчата. А там дрібоче манюсенькими ніжками маленька дівчинка, що держиться за руку матері.

— Мамусю, мамусю — щебече — які гарні квіточки в цих хлопчиків! Я хочу квіточків!

У Михаська та Гриця на радощах серце бється в грудях, що хтось звернув увагу на їх квіточки.

— Мамусю, я хочу квіточок! — просить дитина далі.

— Добре, доню, добре! Як вернемося від Бозі…

— Ні, мамусю, я прошу зараз, бо хочу їх Бозі занести!

Добрий усміх опромінює материне лице. Кивнула рукою, хлопці прискочили зо своїми квітками. Мати бере дві китички.

— Скільки вам? — питається.

— Що ваша воля! — відповідають хлопці.

А потім усе вже йде з легкої руки. Не минає пів години, а в хлопців уже тільки дві китички квіток у руках. Зате в Михайликовому кармані досить грошей, щоб купити не одну, а три-чотири книжечки…

Хлопці дивляться на себе.

— Ці дві китички занесемо до церкви — каже Михайлик.

Гринько потакує головою і хлопці вже спрямовуються до церкви.

Нараз хтось кличе за ними.

— Хлопці, гей, хлопці!

Обертаються. Якийсь старий панок киває до них рукою, кличе їх до себе. Підходять.

— Скільки за ці квітки?

— Вибачте, пане, але їх уже не продаємо. Несемо їх у церкву, щоб подякувати Богу…

— Завіщо?

Хлопці розказують, старий пан слухає та похитує головою.

— Добре — каже — несіть свої квітки до церкви, а я тут на вас пожду. Хочу вам щось сказати…

За часок хлопці вертаються. Під церквою жде на них старий пан.

— Ходіть — каже — діти зо мною, в мене певно найдеться трохи книжок для вас…

— Але ми не маємо багато грошей…

— Грошей я від вас не хочу, не треба їх мені… А й книжок цих мені не треба, вони лишилися по мойому внукові, що впав у бою за рідний край… А квітки, що їх хотів від вас купити, бажав занести на його гріб… Завтра — роковини його смерти…

***

Не йшли, а бігли навантажені книжками Михайлик та Гринько додому. Бігли, щоб поспішити ще цьогож дня до ліса та назбирати багато-багато квіток для старенького пана на могилу його внука.

А раннім ранком у Великодну Неділю стукали вже до дверей старого пана. Принесли багато-багато квіток, синіх, як їх добрі, розмріяні очі, і білих, як їх чисті серця. Принесли багато квіток для панового внука…

 
КІНЕЦЬ.