Юнацькі серця/Квітки
| ◀ На відпочинку | Юнацькі серця Квітки |
|
— Мамо, мамо, а не забудьте купити мені книжечку в місті.
— Іще що вигадай! Тепер такі важкі часи, людина пальці до крови стирає, щоб марний гріш заробити, а йому книжки захочується!
— Матусю купіть!
— Зараз! Буду гроші видавати на книжки замість того, щоб хліба купити. Ти подумай тільки, скільки вас губ треба накормити, а тоді про книжку говори!
Задумався Михайлик над маминими словами. Ніщо казати: в хаті крім нього ще четверо дітей, малюських дрібних, а все безпомічне, голодне, усе на маминій голові. Батько минулого року застудився в лісі, важко захворів; не було спромоги лікуватись і за місяць спочило його знеможене тіло в ямі під вишнями…
Коли ще батько жив, говорилося нераз про те, що Михайлик покінчить школу в селі, піде до міста, бо страх який цікавий він був до книжки. Де якийнебудь задрукований папір захопить в руки, читає, в батька випитується, що воно значить.
У батька, говорили люди, Михайлик вдався, бо батько теж дуже книжками цікавився: неодну книжечку купив у місті, хоч як важко приходилося йому, щоб послухати, як Михайлик її читає.
Але те все минулося, давно минулося. Прийшла батькова смерть і скінчилося все. Як не жаль було Михайликовій мамі, треба було розпращатися з мріями про Михайликову науку. Важкі умовини життя не давали спромоги.
Але книжка, цікава книжечка з малюнками, не сходила Михайликові з думки. Так хотілося би йому почитати щось нового, цікавого! А взяти нізвідкіля. Усе, що було в селі, поперечитував уже давно, не раз, не два читав, майже на память навчився. І не багато було в оселі цих книжок: сільце було мале, читальня дуже бідна, а коли й мала які книжки — то вони для старших.
Вийшов Михайлик із хати на двір, задумався. А тут із високого неба сонце ясне так гріє, так милує землю і людей. Снігу ніде вже не видно, зелена травичка засіялася по землі, а з травички висовують свої попупляшки манюсенькі квіти. Задивився на них Михайлик, мало про свою грижу не забув. Аж тут десь біля нього його приятель, Гринько, узявся.
— Про що так думаєш, Михайлику? — питає.— Е, думаю, та що з того, що думаю, коли нічого не видумаю.
— Ану скажи, може що разом придумаємо…
— Хочеться мені, бачиш, яку нову книжечку прочитати, а добути її годі, грошей нема…
— Знаю… Я свойого батька прохав…
— А я свою маму, але відкіля їм узяти?
— Правда!
— А знаєш, Гриньку, я щось собі міркую…
— Що?
— Може ми чейже зумілиб зібрати собі трохи грошей на книжечки?
— Як?
— А от, знаєш, за чотири дні Великдень…
— Знаю. Та щож — на Великдень з колядою не підеш…
— Ні, я не про коляду.
— А про що?
— Ми, бачиш, назбираємо в лісі квіток, тепер їх там багато-багато, поробимо китички та в Беликодну Суботу занесемо до містечка.
— Ну?
— У місті люди купують квітки, сам я нераз бачив, навіть радо купують. Будемо продавати; не одну китичку продамо. А продамо, назбираємо трохи грошей і зараз купимо яку книжечку. Будеш ти читати, буду я, і ще другим позичимо.— Добре, Михайлику! Дуже добре! Щоб тільки нам удалося!
— Мусить удатися!
Радісно блестіли їхні очі, радісно билися їхні юнацькі серденька…
У Великодню Суботу перед церквою в містечку великий рух. Одні люди входять до церкви, щоб при Божому гробі зложити поклін, другі виходять, помолившися.
Он там шкандибає старенький дідусь, там знову скорою ходою йдуть хлопці та дівчата. А там дрібоче манюсенькими ніжками маленька дівчинка, що держиться за руку матері.
— Мамусю, мамусю — щебече — які гарні квіточки в цих хлопчиків! Я хочу квіточків!
У Михаська та Гриця на радощах серце бється в грудях, що хтось звернув увагу на їх квіточки.
— Мамусю, я хочу квіточок! — просить дитина далі.
— Добре, доню, добре! Як вернемося від Бозі…
— Ні, мамусю, я прошу зараз, бо хочу їх Бозі занести!
Добрий усміх опромінює материне лице. Кивнула рукою, хлопці прискочили зо своїми квітками. Мати бере дві китички.
— Скільки вам? — питається.
— Що ваша воля! — відповідають хлопці.
А потім усе вже йде з легкої руки. Не минає пів години, а в хлопців уже тільки дві китички квіток у руках. Зате в Михайликовому кармані досить грошей, щоб купити не одну, а три-чотири книжечки…
Хлопці дивляться на себе.
— Ці дві китички занесемо до церкви — каже Михайлик.
Гринько потакує головою і хлопці вже спрямовуються до церкви.
Нараз хтось кличе за ними.
— Хлопці, гей, хлопці!
Обертаються. Якийсь старий панок киває до них рукою, кличе їх до себе. Підходять.
— Скільки за ці квітки?
— Вибачте, пане, але їх уже не продаємо. Несемо їх у церкву, щоб подякувати Богу…
— Завіщо?
Хлопці розказують, старий пан слухає та похитує головою.
— Добре — каже — несіть свої квітки до церкви, а я тут на вас пожду. Хочу вам щось сказати…
За часок хлопці вертаються. Під церквою жде на них старий пан.
— Ходіть — каже — діти зо мною, в мене певно найдеться трохи книжок для вас…
— Але ми не маємо багато грошей…— Грошей я від вас не хочу, не треба їх мені… А й книжок цих мені не треба, вони лишилися по мойому внукові, що впав у бою за рідний край… А квітки, що їх хотів від вас купити, бажав занести на його гріб… Завтра — роковини його смерти…
Не йшли, а бігли навантажені книжками Михайлик та Гринько додому. Бігли, щоб поспішити ще цьогож дня до ліса та назбирати багато-багато квіток для старенького пана на могилу його внука.
А раннім ранком у Великодну Неділю стукали вже до дверей старого пана. Принесли багато-багато квіток, синіх, як їх добрі, розмріяні очі, і білих, як їх чисті серця. Принесли багато квіток для панового внука…