Що таке поступ?/VIII
| ◀ VII | Що таке поступ? VIII |
IX ▶ |
|
Зовсїм інакше говорять учені природники, особливо ті, що займають ся дослїдом житя і розвою в природї. В природї, особливо в так званій живій природї, т. є. в царстві ростин і зьвірів, бачимо також певний поступ. Знаходимо там насамперед дрібнесенькі сотворіня, невидні для того людського ока, зложені всього з одної або кількох живих клїтинок. Жиє таке сотворінє, насисаючи ся поживи зі свого окруженя, не гине, але розпадає ся на дві або більше частинок, і ті починають знов жити так само, як їх батько, і знов не гинуть, лише розпадають ся і множать ся без кінця. І не знати, куди зачислити таке сотворінє, чи воно зьвірик, чи ростина. На висших ступнях стоять сотворіня, подібні до тих найнисших, але такі, що в їх тїлї починає робити ся де-який подїл працї: з їх клїтинок виходять живі ниточки, що служать або до порушуваня, або до хапаня поживи. У иньших сотворінь із таких клїтинок та ниточок роблять ся малесенькі ротики, ссавки, ніжки, із них стають ся зьвірики; у иньших повстають корінцї, гилячки, шапочки, із них виходять ростини. І знов бачимо довгий ряд ступнїв, нїби сходів; на кождім висшім ступнї в тїлї такого сотворіня подїл працї більший, праця виконує ся докладнїйше, членів і суставів більше, вони ріжнороднїйші та лїпше припасовані до своєї роботи.
Покладїть лише обік себе на одній дошцї кільканайцять ростин: такий зелений водоріст, що виглядає як один волос, такого гриба, що його називають тестряком, земним серцем або труфелю і який виглядає мов бараболя, а далї правдивого гриба, у яким окрім кореня, розпізнаєте шапку зложену з верхньої шкірки, білого мяса під нею і рурковатої верстви в низу; положить далї грубошкірого лопуха, стебло трави, корч папороти, а нарештї жолудь і молодого дубчака, яблоко і цьвітучу яблоневу галузку, цьвіт рожі та фіялки. Побачите самі, яка величезна ріжниця в будові тих ростин, як у одних усї сустави прості та нечисленні, нема нї цьвіту, нї овочів, нї ріжнородних барв анї запаху, а як иньші розвивають у собі чимраз більше суставів, чимраз кращі прикмети.
Коли ті ростини лежать перед нами на одній дошцї, то можна би думати, що вся та ріжнородність виросла разом рівночасно, так, як виростає тепер що весни. Але дослїди над істориєю природи показали, що не так воно було, що ся теперішня ріжнородність — то здобуток довгого розвою, який тревав мілїони лїт; що зразу на земли були справдї лише найпростїйші, зовсїм безбарвні ростини, що вони звільна розвивали ся, набирали чимраз більше членів та суставів, пристосовували ся до ріжнородних обставин та ріжнородної поживи, набирали барви, смаку та запаху, вандрували з моря на сушу із краю до краю — одним словом, що й тут маємо розвій та поступ дуже подібний до того, який ми бачили між людьми.
Ще виразнїйше можна се бачити на зьвірях. Досить порівняти такого червака (глисту), рибу, хруща, паука, мотиля, жабу, миш, лилика з конем, журавлем та малпою, щоб переконати ся, яка тут величезна ріжнородність, та який розвій від простих, мов з груба обтесаних форм аж до найбогатших та найскладнїйших у малпи. Досить сказати, що червак жиє без очей, без рук, без ніг, без голови, що весь він властиво є тілько один живіт з ротом на передї а відходом із заду, щоб пізнати, як дуже упрощене тут зьвіряче житє. А не забуваймо, що той червак зі своїм тїлом зложений з великого числа мясистих обручечок, а кожда така обручечка має в собі много мілїонів живих клїтинок і то уложених не як будь а в певнім сталім порядку, і ми зрозуміємо, що та проста будова червакового тїла відбігла вже дуже далеко від тої найпростїйшої животини, що складає ся всего на всего із одної клїтинки. Розуміє ся, що й тут ступнї, які віддїлюють досконалїйше збудовані тїла від меньше досконалих, се також слїди розвою зьвірячого сьвіта на протязї многих мілїонів лїт.
До половини минулого віку учені природники не вміли вияснити, яким то способом і для чого із найпростїйших одноклїтинних животин з часом мусїла витворити ся ота величезна сила та ріжнородність ростин і зьвірів, яку бачимо нинї. Аж 1859. року анґлїйский учений Дарвін виступив з думкою, що головною силою, яка перла і доси пре всї животвори до ненастанного розвою, була боротьба за єствованє.
Ті слова боротьба за єствованє розумів Дарвін дуже широко. Він доказував тисячами прикладів, що ростини і зьвірі не знаходячи собі в якімсь місци досить поживи, або вигибають окрім певного числа таких, що вспіли запевнити собі поживу, або переносять ся на иньше місце, або перемінюють ся потроха, припасовуючи себе поневолї до иньшого способу житя і до иншої поживи. Як то у нас кажуть: голод вовка з лїса гонить. Сей голод вигонить деяких риб і раків на береги, на сушу, і загонить деяких зьвірів у воду. Він вигонить омелу рости на вершках дерев і змушує картофлю робити собі цїлі маґазини поживи в своїх бульбах, прирослих до коріня. Додаймо до того, що кожда животина має непереможний наліг не лише вдержувати своє житє, доки можна і як найлїпше можна, але надто лишати по собі як найчисленнїйше і як найсильнїйше потомство, приспособлене до дальшої боротьби за єствованє. В тій ненастанній боротьбі, що веде ся на земли мілїони лїт, клїтина пожирає клїтину або зьвіря, висші роди нисших, а самі найнизші раз у раз пожирають усїх иньших. Очевидно — твердить Дарвін — у тій ненастанній боротьбі перемагають ті осібники і ті роди, що покажуть ся сяк так найсильнїйшими. Отже у одних перемога здобуває ся величезною плодючістю, у иньших кремезною будовою тїла, у иньших витревалістю на студїнь, на спеку, на мокроту, на сухість, на голод, нарештї ще у иньших прикметами розуму, хитрістю та оглядністю, відвагою або боязливістю. Чоловік, найвисше зорґанїзований з усїх, зробив ся паном усїх животворів власне завдяки величезному розвоєви своїх духових здібностий.
Дарвінова наука, з якої тут подано найзагальнїйший нарис, мала величезний вплив на людське розумінє живого сьвіта. Хоч вона не витворила понятя нам ключ для його зрозуміня. Не диво, що деякі вчені природники Дарвінїсти (прихильники Дарвіна) пробували тим ключем, здобутим із вивченя живої природи відімкнути також велику загадку людського поступу, відповісти на докучливі питаня, відки взяла ся та страшна нерівність між людьми, чи вона потрібна, чи мусить бути вічно або чи з неї можливий який вихід? Їх відповідь — маю тут на гадцї головно великого нїмецького природника Ернста Гекеля — була дуже проста. Чоловік, що до свойого тїлесного устрою, такий сам твір природи, як і всї иньші і так само підлягає законам природи, а особливо великому, всесильному законови боротьби за єствованє. Вся людська істория, се ненастанна боротьба, ведена ріжними способами а все для одної цїли, аби удержати себе і своє потомство.
В тій боротьбі раз-у-раз гинуть мілїони людий, в нїй на протягу звісної нам істориї погибли тисячі і мілїони громад, племен і народів, лишаючи місце иньшим, сильнїйшим, здібнїйшим, щасливійшим. Власне в тім, що в тій боротьбі удержують ся сильнїйші, здібнїйші та трівкійші, лежить жерело людського поступу. Теперішний стан людий є витвором тої віковічної боротьби; він так само конечний і природний, як конечна і природна сама боротьба. Нерівність людий між собою, се неминучий витвір боротьби; вона не є нещастєм для людий, але власне основою дальшого розвою і дальшого поступу. Навпаки, рівність, колиб яким чудом дало ся єї зробити між людьми, була би для них найбільшим нещастєм, бо довела би їх до цїлковитої байдужности і закостенїлости. Але сього нема чого бояти ся, бо сама природа дбає за те, аби між людьми не було рівности. Дарвінїсти як у природї так і в відносинах між людьми завсїгди стоять на тім, що хто дужший, то й лїпший; хто переміг у боротьбі, той і має право за собою; і що значить та невеличка меньшість людий, що в теперішних часах держить в своїх руках мілїонові маєтки, мілїонові армії богатства, власть і силу і знанє, здобуті працею незлїчених поколїнь, має право уживати всього того по своїй уподобі, дбаючи про величезну більшість робучої та поневоленої людськости лише на стілько, щоб і будучі поколїня щасливих панів і переможцїв мали ким послугувати ся та з кого збогачувати ся. Природа, говорять Дарвінїсти, не знає жалю анї чутливости. Вона посьвячує мілїони осібників на те, аби удержати при житю якусь висшу форму. Милосердиє для слабих, покривджених та поневолевих, яке проповідує ся між людьми, се властиво фалшиве чутє, противне природї і шкідливе для природного розвою. Свобода боротьби, то повинна бути основа людьскої полїтики. Нехай сильний показує свою силу, нехай слабий боронить ся або гине, суспільність не повинна в те мішати ся, а з того свобідного змаганя витворить ся дальший, чим раз красший поступ.
На жаль пани Дарвінїсти, виголошуючи такі погляди занадто добре придивили ся житю щупаків у водї та вовків у лїсї, а троха за мало продумали історию людського роду і власне те, що в нїй є відмінне від істориї ростинного і зьвірячого розвою. Придивімо ся-ж, що воно таке і на що не хочуть звертати уваги вчені Дарвінїсти при осуджуваню істориї людського поступу.
В царстві зьвірів і ростин бачимо двоякий розвій, що проявляє себе досить неоднаково. Деякі животвори живуть одинцем, а иньші купами, більше або менше здруженими громадами. Ми згадували вже про ті малесенькі животвори зложені з одної клїтини, ріжні бацілї, бактериї, діятомеї, форамініфери, та інфузориї. Можна сказати, що їх майже не торкнув ся розвій: які були перед мілїонами лїт, такі є й доси. Властивий поступ починає ся аж там, де наступає здруженє: отже при животворах многоклїтинних, а далї там, де кілька, кількадесять окремих животворів збирає ся до купи для спільного житя. Одним із найсильнїйших двигачів поступу являєть ся роздїл ріжних полів, мужеського і женського, а потім їх співдїланє при плодженю та виводженю потомства. Сей роздїл бачимо вже в царинї ростин; маємо приміром коноплї накопні (мужеські) й матїрні (женські). Далеко виразнїйший і важнїйший сей подїл між звірями. Дальший наслїдок сього подїлу, се здруженє матерне з потомством у висших звірів, де мати мусить більше або менше довгий час годувати та оберегати своє потомство. Вже тут безоглядна боротьба за єствованє, перевага сильнїйшого над слабшим уступає на бік, бо сильнїйший (мати, часом і отець) оберігає слабшого (дїтий).
Але у иньших звірів бачимо ще щось більше. Пчоли та мурашки творять цїлі держави, громади зложені з многих тисяч осібників, зорґанїзованих для дружної боротьби за єствованє. В нутрі такої орґанїзациї боротьба майже зовсїм устає; орґанїзация сама в собі живе дружно, ріжницї між сильними й слабими пропадають, цїлість виступає до бортьби за єствованє як єдність. Для удержаня тої цїлости кожда одиниця приносить жертви, прим. кожда пчола тратить свої полові орґани і робить ся безплодною, кождий трут (самець) робить ся безоружним дармоїдом і мусить гинути наглою смертию по доповненю свого громадського завданя. Значить, з погляду самої дарвінїстичної науки кожда одиниця в пчолячім царстві поступає зовсїм противприродно, ослабює себе в боротьбі за єствованє, на те тільки, аби коштом того загального ослабленя зложити до купи велику і міцну цїлість — пчоляче царство. Як бачимо, боротьба за єствованє може мати ріжні форми: одна форма — се поєдинкова боротьба, така, яку бачимо у щупака або вовка, а друга форма, се громадська боротьба, яку бачимо у пчіл та мурашок.
Чоловік хиба на найнизшім ступнї дикости задоволяв ся такою вовчою боротьбою за єствованє, тай то ще хто знає, чи так; у деяких малп ми бачимо вже житє в біль- то властиво істория здруженя людий, зливаня одиниць і дрібних родин у громади, племена та держави. Первісна, вовча боротьба за єствованє приймає в такім громадськім житю зовсїм инші форми, вироджує инші почутя та цїли, а поперед усього почутє єдиности та дружности людського роду супроти всьої решти природи. От тим то думка дарвінїстів, що люди повинні бороти ся за своє єствованє без огляду на людяність, по вовчому, по засадї; хто дужший той лїпший, є властиво запереченєм поступу в тій формі, в якій він одиноко можливий між людьми, і значила би властиво цофненє чоловіка на становище вовка або дикуна.