Що таке поступ?/III
| ◀ II | Що таке поступ? III |
IV ▶ |
|
Певно, поступ був і на тих далеких островах і в тих пралїсах, але він погостювавши тут, покинув сї сторони і вони запустїли. Значить — спитає дехто, — чи справдї воно на сьвітї все йде до лїпшого?
Та не лише в таких річах, як будівлї, оздоби, богацтво бачимо в людській істориї то тут то там упадок, руїни, цофаня. Бачимо се також і в справі духових набутків, умілости, штуки та науки. То ще не велика біда, що нинї люди не будудують таких будинків як єгипетські пираміди, не вміють вирізувати з мармуру таких статуй, як вирізували Греки, — без сього поступ може йти наперед. Важнїйше ось що.
Півтора тисячі лїт перед народженєм Христа жив у Єгиптї цар Аменофіс IV. Ще до недавна історики майже нїчого не знали про нього, бо на ріжних будівлях, де були повикувані назви й дїла єгипетських королїв, його назва й оповіданя про нього були рукою знищені. Аж ось недавно віднайдено в однім єгипетьскім селї, що зве ся тепер Тель ель Амарна, руїни царської палати, від многих віків присипані піском. Розкопуючи ті руїни, віднайдено скриню повну глиняних табличок, покритих вавилонським письмом. Відчитуючи ті таблички учені побачили, що мають перед собою цїлу канцелярию власне того царя Аменофіса IV., в тім числї його розпорядженя та накази, а також листи до нього від ріжних намісників та урядників у самім Єгиптї і в иньших краях. І щож показало ся? Показало ся, що той Аменофіс був прихильником віри в одного Бога, що він не вірив в єгипетських богів, не хотїв приносити їм жертв анї молити ся в їх храмах, анї шанувати їх жерцїв, що в Єгиптї мали велику силу. Длятого він і вибудував собі палату далеко від столичного міста і старав ся при помочи відданих собі урядників ширити свою, чистїйшу віру в Єгиптї. Наслїдок того був такий, що жерцї признали його єретиком, викляли його, збунтували його підданих, і коли той Фараон умер опущений усїми в своїй палатї, не справили йому похорону, який справляно иньшим царям, полишено його палату на запустїнє і навіть імя того царя-єретика повисїкано з камяних написів та реєстрів. І коли нинї кождий мусить признати, що віра в одного Бога є чимсь висшим і розумнїйшим від віри в многих богів, а особливо від такої віри, як була в старім Єгиптї, де віддавали божу честь бикови, крокодилям, гадюкам, псам і иньшим зьвірям, то треба сказати, що сумний конець Аменофіса IV. і його чистої віри був дуже великою шкодою для Єгипту і для цїлої людськости, шкодою, на якої направу прийшло ся ждати ще много сот лїт, поки така віра у всїй її чистотї й величности заблисла в писанях жидівських пророків.
Або візьмімо иньший приклад. Більше як 200 лїт перед Христовим Різдвом жили в єгипетськім містї Александриї вчені Греки, що користуючи ся довговіковими спостереженями Єгиптян та Вавилонцїв над рухами тїл небесних, затьмінями сонця і т. п., дійшли до того погляду, що не сонце обертає ся довкола землї разом з цїлим небом і з усїми звіздами, але навпаки, земля є мала порошина супроти тамтих небесних тїл і разом з місяцем та иньшими планетами бігає довкола сонця. Було се величезне наукове відкритє, що моглоб було мати безмірні наслїдки в житю всїх осьвічених народів, як би тим ученим Грекам було вдало ся вияснити та розширити його скрізь. Але вони не з'уміли сього зробити, їх висьміяно, їх писаня та обрахунки були забуті й затратились, і треба було ще півтора тисячи лїт, заким люди по довгій і тяжкій блуканинї дійшли до тої самої цїли. Нинї думка про те, що земля не є осередком сьвіта, а тілько дрібненькою порошинкою серед иньших тїл небесних і разом з цїлою купою подібних до неї дрібних брил бігає довкола сонця і разом із сонцем летить кудись у необмежену далекість сьвітового простору, — ся думка є тепер основою новочасної науки, і то не лише науки про сонце й тїла небесні, але також науки про чоловіка й його становище в сьвітї.
Візьмімо ще третий приклад того, як то людский поступ инодї нїби цофає ся в зад, спочиває довгі віки, аби потім обхідною дорогою дійти до тої цїли, при який давно-давно був уже, здавало ся дуже близько. Знаємо, що ледве 500 лїт тому люди переконали ся доочне, що наша земля не плоска тарілка, а куля. Стало ся се тодї, коли Колюмб відкрив Америку і коли сьміливий Ішпанець Магалїєнс (Маґелян) перший обплив землю довкола.
Відкритє Америки було дуже важною подїєю в істориї людського поступу, було початком того прискореного розвою, який називаємо „новочасною добою людськости”. А проте нинї нема сумнїву, що Америка, а бодай деякі части, були звісні Европейцям на пару сот лїт перед Колюмбом.
Ще в XIII. віцї по Христї нїмецькі племена тзв. Норманцїв пускали ся з найдальше на північний захід висуненого европейського острова Ісляндиї на захід і знайшли там простору країну, покриту зеленими шпильковими лїсами. Вони за того й назвали її „Зеленим краєм” або Ґренляндиєю, позакладали там численні оселї, міста, побудували церкви, навіть мали там єпископства і школи. Далї на полудне від тої Ґренляндиї вони знайшли другу країну, значно теплїйшу, де удавав ся виноград; за те вони й назвали ту країну „Краєм вина” або Вінляндією, і мали там також свої оселї. Ті оселї стояли і розвивали ся мало не 200 лїт, та нараз стало ся щось невідоме; в тих краях постуденїло, поля покрили ся ледами, ростинність вигибла і норманські оселї десь щезли: мабуть поселенцї з невеличкими виємками повмирали з морозу та з голоду, і початки европейского житя на тих далеких берегах пропали безслїдно. Тілько недавно повіднаходжено старі сьвідоцтва про ті оселї, а де-хто є тої думки, що й Колюмб, який за молоду плавав по північнім морю, міг знати когось із норманських моряків, одного з тих, що тямив іще дещо про ті країни на далекім заходї і передав дещо з того Колюмбови.
Але й се ще не все. Ми маємо безсумнївні слїди, що вже стародавні Греки, а потім Римляни мали якісь глухі звістки про істнованє якоїсь далекої части сьвіта за Атлянтийським морем. Грецький фільозоф Плятон передає нїби то оповіданя старих Єгиптян про велику країну Атлянтиду, що лежала нїби то на захід за Ішпанїєю і була потім раптом затоплена морем. Та коли хто хоче вважати Плятонове опвіданє байкою — він і сам не видає його за щиру правду — то вже зовсїм не можна вважати байкою ось якої річи. Сїмдесять лїт по Христовім Різдві був у Італїї недалеко Риму страшенний вибух вулькана Везувія, який засипав попелом три римські міста, а особливо значне тодї місто Помпеї. Аж 18 сот лїт пізнїйше віднайдено слїди тих міст і почато розкопувати їх. Ті розкопи не скінчили ся й доси і відкривають раз у раз нові останки давнього римського житя перед двома тисячами лїт. Отже в однім такім розкопанім помпеянським домі, якого стїни в серединї були покриті гарними і дуже добре захованими малюнками, знайдено відмальовану таку ростину, що не росте анї в Европї, анї в Азиї, анї в Африцї, а тілько в середній Америцї; вона так і називає ся американська аґава (Агаве американа). Відки взяла ся подобизна сеї ростини на помпеянській стїнї? Певна річ, мусїла колись така американська ростина переплисти океан, а римські моряки злапавши її на морі або знайшовши десь на березї, привезли її до Риму як сьвідоцтво про невідомий заморський край десь на заходї. І подумати собі, як би то інакше була зложила ся людська істория, як би тодїшні Римляни та Греки, йдучи за вказівкою тої аґави, пустились були шукати того берега, де вона росла, переплилиб океан та добрали ся до Америки! Але так воно не мало стати ся; як то кажуть: по бородї текло, а в рот не трапило, — і треба було ще півтора тисячи лїт, поки люди, перебувши довгі віки темноти, упадку, різанини — вирвали ся з старої Европи на ширший сьвіт і з'уміли обняти своїми раменами всю землю.