Що таке поступ?/II
| ◀ I | Що таке поступ? II |
III ▶ |
|
Що все на сьвітї зміняє ся, що нїщо не стоїть на місцї, се відомо кождому, се пізнає кождий сам по собі і по своїм окруженю. Але чи ті зміни йдуть на лїпше, чи на гірше, на се вже відповідь не у всїх однакова. Запитайте старого, знемощілого дїда, то він певно скаже вам: „Е, як був молодий, то лїпше було на сьвітї.” Здоровий, сильний чоловік, якому добре веде ся або який доробив ся чогось в житю, скаже навпаки: „Все йде до лїпшого”. Відповідь у таких річах залежить від особистого настрою чоловіка. Старого, немічного та збідованого дїда, перед яким виднїєсь отворена могила, даремно було би переконувати, що все ще буде лїпше, а молодий, здоровий та відважний звичайно також не хоче вірити, щоб усе йшло до гіршого. Ну, але по за тим тїсним обсягом людського настрою та вподобаня маємо широке поле тисячолїтного досьвіду, людської істориї. Щож вона говорить нам? У якім сьвітлї вона показує нам той поступ?
Певна річ, коли беремо на увагу сам початок людського розвою, оту добу лупаного та гладженого каменя, дикого стадового житя в лїсах та печерах і порівнаємо її з теперішним людским житєм, з часом, коли люди живуть у домах, сплять на подушках, одягають ся раз тепло, раз холодно, їздять зелїзницями, порозумівають ся телєґрафами та телєфонами, вгризають ся в глуб зелмї, плавають поверх води і попід воду, лїтають по повітрю і зазирають своїм оком у середину всякого, навіть живого тїла при помочи Рентґенового проміня, — хто схоче порівнати так безпосердно початок з кінцем, той певно мусить признати, що за тих кільканацять тисяч лїт люди поступили дуже сильно до лїпшого, що поступ веде до добра.
Але коли захочемо придивити ся тій справі близше, слїдити крок за кроком, то переконаємо ся, що відповідь не така дуже певна. Візьмімо для проби одну справу, близьку нашому селянинови, справу панщини. Її знесено у нас в р. 1848; є ще живі люди, що зазнали її самі або наслухали ся про неї від своїх батьків та дїдів. Нинї та панщина зробила ся страхопудом, яким полохають селян від часу до часу, щоб не спали, щоб бороли ся за свої права, аби тота пора знов не вернула. Але коли запитаєте старих людий, як їм жило ся за панщини, то не один відповість по щирости: „Ой синоньку, говоріть що хочете про ті часи, а таки тодї лїпше було як тепер! Не було такої драчі, податки не були такі великі, не було так тїсно на людий. Хоч бувало чоловік і витерпить не одно і намучить ся на панщинї, а прото жило ся якось простовільнїйше, безпечнїйше. Не було такої жури по хатах, нїхто не чував за ті здекуциї, лїцітациї; жиди не мали такої волї над чоловіком, а хто був працьовитий, панське відробив порядно тай за своє дбав, той жив як у Бога за дверми”. Я сам нераз чував від старих людий такі поговорки і мушу признати, що в них є — певно, не вся правда, але троха правди.
Як із тою нашою панщиною, так із усїм людським поступом. Люди йдуть наперед, то правда, знаходять по дорозї все щось нового, але часто й гублять не одно таке, за чим пізнїйше мусять жалувати. Инодї буває й так, що тратять майже все те, до чого перед тим доробили ся сотками лїт. Зовсїм так, як той, що йде нерівною дорогою, инодї впаде, инодї заблудить і стративши напрям, верне спорий шмат дороги назад.
Візьміть хоч би такі річи. По багнистих надднїстрових лугах, по місцях, куди від незатямного часу стояли лїси, потім квакали жаби, стали потім луки та сїножати, а люди коплючи троха глубші ями, натрафили в ріжних місцях на слїди мурованого гостинця, робленого з грубого, инодї тесаного каміня, що його очевидно спроваджено з далека. Хто, коли, по що будував той гостинець, про який від тисячі лїт люди забули? Нїхто вам сього не скаже. А видно, були люди, що вміли колись так будувати гостинцї і мали за що тай по що класти їх через наші болота. Або ось в Устю над Прутом, у Белелуї та иньших селах дощ виполіскує з обривів від часу до часу золоті монети, а в Михалківцях над Днїстром віднайдено навіть золоті скарби неоцїненої вартости! Розуміє ся, наші селяни, що знайшли їх, не видївши на своїм віцї золота і не знаючи вартости таких річий, попродали ті „бляшки” жидам за пару крейцарів, хоч при лїпшім своїм розумі і якби мали звичай похіснувати та нетиканим зберегти те, чого не вміють оцїнити, могли мати за них тисячі, в десятеро більше, нїж варто те золото на вагу! Адже ґрафови Дїдушицкому, що за пару сот ринських закупив більшу часть михалківецького скарбу, давали Анґлїчани круглий мілїон ринських! Значить, на місцї, де тепер живуть нужденні та нетямучі руські селяни, жили колись люди, що робили і вживали оті золоті оздоби!
По безмежних полях-степах нашої України, від Серету та Стрипи аж геть до Дону, стоять мілїони більших і меньших могил, валів, круглих мов перстенї насипів, тисячі тзв. городищ, тоб-то руїни давних міст, замків, укріплень. Уже близько сто лїт люди розкопують ті слїди давних віків, віднаходять у них сьвідоцтва про житє-бутє людий перед сотками й тисячами лїт. У нас і по иньших краях, там, де тепер великі лїси або пустелї, віднаходять слїди предковічних копалень, зелїзних гут та иньших подібних гнїзд людської працї й цивілїзациї. Значить, були часи, коли й цивілїзация цвила там, де тепер лїси, дебри та пусті поля.
По иньших краях маємо далеко більші і страшнїйші приклади на те, що поступ не все будує, але часто руйнує. Стародавний Вавилон, колиска всякої просьвіти, що колись уважав ся раєм сьвіта, нинї лежить у руїнах, присипаний піском, який грубою верствою покриває всю країну: де колись були міста, села, сади, палати, біблїотеки, храми та школи, нинї повзають гадюки та виють голодні шакалї і лише десь не десь дрімає вбоге, малолюдне сельце. Зовсїм так виглядає, як коли би поступ, що перед многими тисячами лїт вийшов відси, загубив дорогу і не міг назад вернути сюди. Те саме бачимо з иньшими гнїздами старої цивілїзациї, з Єгиптом, Фенїциєю, Палестиною, Грециєю; всюди там бачимо упадок, спустошенє, руїни і нужденних, безтямних потомків колишньої сили і слави. Ішпанїя ще перед 400 роками була найсильнїйшою державою на сьвітї, так, що ішпанський король хвалив ся, що в його державі сонце нїколи не заходить, бо вона розтягала ся на всї части сьвіта, — а нинї Ішпанїя бідна, винищена, темна та безсильна, хоч край її від того часу не спустошений анї Татарами анї Турками і жив зглядно спокійно. Або візьміть нашу Русь! Тисячу лїт тому вона творила окрему, самостійну державу, що грозила Царгородови, простягала руку по Болгарию, мала зносини з Нїмцями, приймала в Київі французькі посольства і віддавала свою князївну за французького короля. А по 400 лїтах такого державного житя, коли у нас почало заносити ся і на витворенє власної просьвіти, школи, письменства і всего того, що робить купу людий цивілїзованим народом, на нас спадає грім із ясного неба, монґольські орди, і розбивають зачатки нашої цивілїзациї і кидають нас на довгі столїтя в кут, у пітьму, в неволю та залежність.
І те не лиш у нас так. Коли Колюмб відкрив Америку і Европейцї почали забирати в свої руки той „новий сьвіт”, прийшли в такі країни, що були скупо заселені напів дикими людьми і покриті віковічними лїсами, а в тих лїсах віднайшли руїни величезних будівель, камяних палат, храмів, покритих штучними різьбами та оздобами. Хто, коли жив там, коли й через що запустїли ті сторони? — сього не знали місцеві дикуни, се лишило ся загадкою на віки. На Тихім Океанї віднайдено острови зовсїм безлюдні, покриті штучними, величезними різьбами, що вимагали працї многих і многих поколїнь. Ті поколїня працювали а потім із усїм своїм знанєм, досьвідом і надбанєм щезли, полишаючи лиш ті камяні памятки свойого бутя. По що? Кому?