Щоденник кількох міст/Два епізоди з Лі-ханум

ДВА ЕПІЗОДИ З ЛІ-ХАНУМ

 

Де, в якому з трьох міст Туреччини, що я встиг одвідати за п'ять тижнів, за яких обставин і коли ми познайомилися з Лі-ханум — я не можу сказати читачеві. Лі-ханум бо досі живе в одному з цих трьох міст.

І хай читач не думає, ніби цю ханум дійсно звуть Лі-ханум. Навпаки: в її справжньому йменні нема жадного «л» і жадного «і». Я вигадав для неї це ім'я. Її ім'я — трохи інакше згучить.

І втретє мушу розчарувати читача, Лі-ханум — така сама туркеня, як і чужинці оті закордонні письменники, що їх останнім часом чимало зустрічаєш на вітринах радянських книгарень. Давно помічено, ще перекладна книжка користується більшим успіхом; отже наші молоді (і спритні) письменники пошилися в чужоземні автори, а наші молоді (і спритні) видавництва з превеликою охотою видають цю «перекладну» літературу. А читач купує й іноді дивується: чому невірні кажуть, ніби не може існувати інтернаціональна культура? Адже такий однаковий стиль і в нас і за кордоном.

Отже, того читача, що дійшовши до цього розділу зрадів:

— нарешті, щось справді екзотичне! —

— читача цього я мушу розчарувати. Лі-ханум — не туркеня. Лі-ханум народилася в тихому місті Кромах Орловської губерні, де був з давніх-давен тільки один турок булочник, та й того з початком війни кудись заслано. Лі-ханум нічого ґрунтовного про Туреччину не чула, аж поки не вступила до інституту народів Сходу, куди потрапила за командировкою кримського совпрофу. На медичному не лишилося місць — спізнилася Лі-ханум; до фармацевтичного йти не було охоти, от і пішла вона до інституту народів Сходу, на відділ Близького Сходу.

Нічого одверто екзотичного в обох епізодах з Лі-ханум присікуватий читач не знайде. Але не для того, щоб узяти читача на екзотику, я перевів у магометову віру цю доньку доброї руської родини. Зовсім не для того. Та… спокій, ми на Сході, де здебільшого ще й досі й життя, й думки, і події пливуть поволі, задумливо спокійно.

Де, в якому з трьох міст, я познайомився з Лі-ханум, не можу розповісти. Вона, очевидно, ще й досі живе в тому місті, кінчаючи свою працю з економіки Леванту, що я їй порадив почати.

Лі-ханум. Мені хочеться говорити про вас ніжними словами — словами тихої любови й великої пошани. Лі-ханум! чи згадуєте ви наші розмови про цю країну, що мусить бути вам за нову батьківщину? (тимчасову, бо нема постійної батьківщини в комуніста).

Не криюся, в моєму ставленні до Лі-ханум було й трохи мужеського, чоловічого. І чи не тому такою ніжністю було обгорнено нашу дружбу? Та гадаю, що вона цього й досі не розуміє — ні мого мужеського, ні моєї ніжности.

Після того, як ми познайомилися з Лі-ханум і я за кілька день поїхав собі далі, ми раптом зустрілися в Ізмірі, на виставці. Вона обдивлялася павільйон польської мануфактури, і ми стискаючи одне одному руки, посміхнулися, побачивши в гарній рямці великого краєвида якоїсь польської фабрики, де великими руськими, а не польськими літерами зазначалося, що це воно за фабрика й коли її засновано. Польща — не дуже багата країна, отже через брак власних краєвидів, послали на виставку стару фотографію із старим написом — однаково, мовляв, турки не розберуть, де польська, а де руська. Ми з Лі-ханум стиснули одне одному руки, посміхнулися на польську винахідливість і розійшлися, бо я, як почесний гість, оглядав виставку в супроводі місцевих журналістів і членів виставкому. Я не залежав од себе й мусив переходити по виставці за пляном виставкому для почесних гостей.

*

За кілька день я знову блукав ввечері жвавими вуличками Пери. Мою увагу притягла галаслива юрба італійських матросів, що співаючи й з реготом, раптом звернули з великої вулиці кудись у завулок — упевненим кроком людей, добре ознайомлених з місцевістю. А були це матроси з італійських військових суден, що того тільки дня прибули до Стамбулу.

В день по цих завулках стоять у черзі порожні таксі, чекаючи пасажирів, бо тісно на центральній вулиці. Вночі з цих неосвітлених проваль на Велику вулицю вилазить вогкий морок.

Мене зацікавила упевненість чужоземних моряків, і я пішов поволі за ними. Згодом я зрозумів, куди саме посувається ота весела юрба. Куди ж бо дійсно можуть іти ввечері в чужомі місті чужоземні матроси, коли їх за тижні, або за місяці плавання позбавляється такого необхідного — жінки? Десь ліворуч од Великої вулиці є веселі квартали, трохи пристойніші за ті доми розпусти в Галаті, що їх уже овіяно якоюсь леґендою: там жінки сидять, мовляв, у клітках і як хижі звірі хапають чоловіків, б'ються за них і ладні самого чоловіка поділити поміж себе, тільки роздерши на частки. Доми розпусти на Пері — куди пристойніші; там ні життю, ані одягу чоловіка ніщо не загрожує, єдина загроза — його гаманцеві і його здоров'ю.

Чи це тому, що я ніколи не був у становищі чоловіка, що купує кохання, і мені хотілося хоч поглянути з боку, як це робиться, чи, може, гріх має якісь непереборні пахощі, що тягнуть до себе; але я стиха посувався за галасливою юрбою італійців. Була десята година вечора, це дуже пізно для Пери. У ці години на Пері вже тихо, її жителі або сплять, або пороз'їздилися по дачних місцевостях — дуже весело над Босфором — в Бебеку й Терапії.

І раптом якась тінь перебігла неосвітлену вузьку вуличку, де йшли італійці, і сховалася в під'їзді на протилежному боці. Італійці спинилися тільки на хвилинку, але потім пішли далі. Я підійшов ближче й подивився.

На цих вузеньких бокових вуличках кожна квартиря (а вона займає іноді всі п'ять поверхів будинку) має окремий під'їзд: невеличкі кам'яні сходи й нішу. Поза нішею — двері, але вони в ці години завжди замкнені. Жінка могла сховатися тільки під цими дверима, не далі.

— Лі-ханум! — здивувався я, зазирнувши жінці в обличчя.

Що вона робила на цій підозрілій вулиці й для чого взагалі опинилася в Стамбулі? Я не розпитував, побачивши її зніяковілість, а натомість одверто розповів, чому саме потрапив сюди. Трохи опам'ятавшися від переляку, бо юрба матросів могла налякати хоч кого, Лі-ханум засміялася:

— Я можу показати вам ці квартали. Колись удень, розшукуючи товаришів, я помилилася адресою й потрапила на подібну вулицю.

Ми взялися за руки й пішли далі за юрбою матросів. Це найкраще, що можна було зробити, бо нам обом було ніяково. Я не розпитував її, вона не розпитувала мене, але яку вона мала рацію вірити, що я тільки за матросами пішов, а не сам хотів купити собі короткохвильне кохання?

Я побачив цю вулицю. Два ряди цілком однакових домів. У нижньому поверсі кожного з них — не більш од двох вікон і дверей. На вікнах — ґрати. Через вікна видко яскраво освітлену кімнату, а там килими й канапи — і по кілька жінок у кожній кімнаті. Жінки чепуряться, фарбують губи, дивляться в люстерка і чекають гостей. От і все. Нічого цікавого.

Ми не пішли до скрайнього будинку, де спинилися італійці. Там одразу вибігло на вулицю кілька жінок, почалися обійми, збільшився регіт — і йшов одвертий торг. Ми повернулися й пішли назад.

І от на тій самій вулиці, де я зустрів Лі-ханум і де ми тепер проходили, щоб вийти на Перу, моя супутниця раптом здрігнулася. Я почув якесь незвичне тремтіння її руки. Всім тілом вона притиснулася до мене.

Якийсь турок — так, я вже навчився розрізняти нації на цьому базарі націй — перейшов вуличку, й, трохи вагаючись, затримав кроки перед нами. На його обличчі була збентежена, але радісна посмішка.

З такою самою радістю Лі-ханум подивилася на нього, але тільки на хвилинку. Потім вона видерла свою руку з-під моєї руки й, знову притискаючися до мене, замахала обома руками перед обличчям. Турок спинився.

— Олмаз! — скрикнула Лі-ханум.

Турок підвів капелюха й, ніяково посміхаючись, відійшов і зник у темряві кривенької вулички. Ми мовчки пішли по Великій вулиці. Я тільки спитав Лі-ханум, де вона спинилася в Стамбулі й одвів її додому. Ні про віщо ми не говорили. Вона не розповідала, я не питав.

Кілька день ми не зустрічалися. Я міркував так: у неї якась близька людина, було призначене побачення, я пошкодив. Але вночі, на подібній вулиці? Вона була в подвійно ніяковому становищі — і перед ним і передо мною.

Не знаю, чи так слід (може, це — міщанство), але жінка, що думає про когось іншого, вже не вабить мене. Хай їй біс! Хай вона займається своїм коханцем. Мені було навіть соромно, що я стільки часу, уваги, ніжности віддав цій жінці, так хороше думав про неї й про її працю, а вона в той час була звичайною жінкою, яких тисячі, мала якогось підозрілого коханця й побачення з ним на підозрілих вуличках. Мені не хотілося бачиться з Лі-ханум і говорити з нею. Я втратив усякий інтерес до неї.

*

Та ми все таки зустрілися ще раз.

Другий епізод з ЛІ-ханум трапився на околиці Стамбулу, на давньому кладовищі султанів — у гарному колись Еюбі.

Туди їдуть Золотим Рогом, оспіваним у писаннях Теофіля Ґотьє, П'єра Лоті й Кльода Фарера. Туди ідуть у маленьких пароплавах, «ширкегах» — вони спиняються щоп'ять хвилин то біля одного берега, то біля другого. Так і тиняються щиркети від Стамбулу до Пери й од Пери до Стамбулу, аж поки не доїдуть до Еюбу.

Гей-гей! Романтики французи вславили Золотий Ріг, як найгарніший куток земної кулі. Вода його, бачте, дійсно золота, а сонце якось на особливий кшталт відбивається в цій воді, а береги — сторожа мусульманського світу, а Еюб — варта цієї сторожі. Гей-гей! Я не побачив цієї краси. Вода Золотого Рогу — у масних плямах, з його майже непорушних хвиль визирають якісь стовбури й рештки затоплених барок, а по берегах, на кожній пристані чатують тепер суворі поліцаї в англійському умундиру ванні. Мінарети відсунулися на задній плян, а на передньому стоять тартаки, якісь склади, бідони з нафтою. Так, тої давньої краси я не побачив. Я побачив інше. Я помітив, як молода Туреччина видирається з лабет отієї безглуздої романтики, як димарі заступають місце мінаретів. Посуньтеся, мінарети, вам скоро не буде місця на обрії! Оспівуючи романтику ісламу, европейці підлабузнювалися до його некультурности, підлещувалися, — а турецький нарід мав далі тягти ярмо відсталости, і в родині, так званих, цивілізованих націй було місце тільки для його, нікому нешкідливої, романтики, для пасивности, а не для динамічної творчої акції. Я побачив, що турецький нарід ударемнив пришелепуваті співи своїх «друзів» і став над романтику.

Зійшовши на останній зупинці, я через галасливий базарчик, через мовчазне подвір'я мечету, де за ґратами тюрбе сховано клейноди султанів, пішов угору на кладовище.

Чому турецькі кладовища такі занедбані? Чи було це й раніш? Мені й тут хотілося думати, що тільки останнім часом мусульман занедбав кості своїх дідів, що це теж вплив часу. Проте — не беруся це твердити. Але я обійшов чимало кладовищ — і скрізь однаково.

Там, де кінчаються міські мури, поза брамами Топ-капу, Едірне-капу, Еюбу — на кілометри простяглися довкола Стамбулу кладовища. Кажуть, що спочиває поза міськими мурами щось із десять мільйонів чоловіка. І скрізь — звернені до Мекки подвійні пам'ятники, подібні до великих цвяхів, сиротливо визирають з гущавини бур'яну. Доріжки поросли бур'яном, і його колючий дріт дере черевика. Я пройшов один раз кілька кілометрів уздовж мурів і в цьому царстві мертвих не зустрів живої людини. Здається, немов зі смертю зникає й пам'ять про людину, немов посаджено мертвяка в могилу (турки, ховаючи своїх мертвяків, не кладуть їх, а садовлять) — і кінець. Більш нікому він не потрібний — хіба не прекрасно, коли б отак воно й було?

Та втім — не беруся запевняти.

З вершечка Еюбу я побачив довкола таке саме. Занедбані монументи, по два цвяхи на надмогильній плиті, занедбані доріжки, колючий бур'ян. Та мене в Еюбі, власне, цікавило не царство мертвих, а та країна живих, що її бачиш із цієї найвищої в Стамбулі гори.

Заходило сонце десь під Едірне, і на тлі червоного неба безладним натовпом виступали мінарети. Були мінарети й мечети, ще освітлені виблиском проміння, але то на східній стороні. Скоро й вони почорнішають і зникнуть у темряві.

Сонце, сідаючи, грало й на великих палацах Пери, під його останнім промінням, що безсило відступало перед ніччю, червоніли то шість мінаретів Ахмет-султана, то модерний шпиль семиповерховика біля Галатської вежі. Між Еюбом і мечетами вставав морок, і згасали в ньому масні плями Золотого Рогу. Та все, що лежало на Захід од гори, ще було освітлене сонцем. Скоро й там закотиться сонце — сонце зайде поза мінаретами.

Нанизу, на освітленій рівнині, я побачив якусь чоловічу постать. Чоловік пильно вдивлявся в пам'ятники на горі. Потім він зняв капелюха й помахав ним.

Я почав шукати очима, кого це вітає чоловік з-під горба. Не мене ж! Позаду себе, ще трохи вище, біля гарного мармурового пам'ятника з золотими літерами по зеленому тлі я побачив Лі-ханум. І тут вона вже не ховалася, а пішла впрост до мене.

— Ваш апарат із вами? — швидко спитала вона.

Я вдарив рукою по кобурі з фото-апаратом.

— Так, але вже темно фотографуватися.

— Це нічого. Зробіть вигляд, ніби фотографуєте. Ну, хоча б оцей пам'ятник.

Голос її тремтів, вона, видко, хвилювалася.

Мені все ж таки пощастило зфотографувати той надгробник. Ця фотографія й тепер передо мною. На передньому пляні вертикальна дошка з кам'яною чалмою вгорі (небіжчик був хаджї) і з довгим написом про чесноти вмерлого. Потім — надгробна плита, а поза нею ще вертикальна дошка з вибитими трояндами — звичайний турецький візерунковий мотив. Фотографуючи, я на хвилинку озирнувся назад, до долу. Таємничого чоловіка вже не було. Він як у землю провалився, десь між долішніми пам'ятниками.

Потім ми сіли на могилі.

— Я мушу вам пояснити — сказала Лі-ханум.

Ті хвилювання набагато зменшилося, коли й вона побачила, що отой загадковий привітальних десь зник.

— Я мушу вам пояснити — повторила вона.

Я страшенно не люблю, коли мені розповідають щось інтимне. Це найкращий засіб навіть найближчу людину перетворити в запеклого ворога — вислухати її інтимне. Отак бувають собі взаємини — нічого, взаємини непогані. Зустрічаєтеся обидва з інтересом. І раптом покортить чоловікові розповісти вам щось з дуже інтимної галузі. Розповість, а за хвилинку пожаліє, що це зробив. І після того почне уникати вас, ніяковіти зустрічаючися, а згодом із люттю буде згадувати вас:

— «Оце та людина, що знає моє інтимне… Та ще як знає: з моїх власних слів».

Я страшенно не люблю вислуховувати щось інтимне. Хай я краще сам домислюсь до нього, принаймні людина не матиме за віщо мене ненавидіти.

Сказавши про це Лі-ханум, я узяв її під руку й ми почали мовчки спускатися на долину, до пристані. Ховаючи свою ніяковість од її інтимного, що я ненароком аж двічі підгледів, я присилував себе пустувати, співати, бігати…

Ми збігли з узгір'я й раптом почули за собою прискорені кроки. Якийсь турок поспішався наздогнати нас.

Довкола було вже майже темно. Десь попереду наближався галас вечірнього базару, кав'ярень і метушливих вулиць. Ми озирнулися назад. Червоне тло було прорізане фантастикою безформних, могильних цвяхів, що немов коливалися у вечірньому повітрі. Турок наздогнав нас майже при виході. Його обличчя не було знайоме ні мені, ані, очевидно, Лі-ханум.

Він щось сказав, сміючись і простягаючи руку. Лі-ханум зашарілася і сказала мені пошепки, щоб не чув невідомий:

— Він думає, що ми, тут… дайте йому кілька піястрів, бо як зрозуміє, що ми чужинці, можемо потрапити до караколу.

Я вийняв 10 гурушів для чоловіка, який думав, що ми ходили на турецький цвинтар того саме, чого ходять у вечірню сутінь молоді люди на цвинтарі України, Франції й першої-ліпшої країни.

За п'ять хвилин ми сіли на ширкет, простуючи до Нового мосту, додому.

*

А згодом, пливши на «Чічеріні» до рідних берегів, з випадкової розмови двох пасажирів, що не бачили мене, бо я лежав поза запасним штурвалом і дивився, як крутиться лот, я дізнався що:

— ще в інституті Лі-ханум познайомилася з турецьким політеміґрантом і одружилася з ним, а чоловік незабаром повернувся до Туреччини;

— вона обрала собі за спеціяльність Близький Схід, щоб бути інтересами ближче до коханого;

— поїхавши до Туреччини, Лі-ханум кілька місяців не могла побачити чоловіка, бо не хотіла, як чужоземна громадянка, притягати собою увагу поліції до цього.

Пасажири дивувалися геройству молодої жінки, що мала мужність, живши по тих самих містах, де й чоловік, нічим не скомпромігувати його й дорученої йому справи, відмовляючись від зустрічей хоча б і з додержанням конспірації. Пасажири дивувалися цьому, а я дивувався власній дурості й негідній підозрілості зіпсутої людини, що бачить довкола тільки зіпсутість. Лише кілька років відділяє нас од доби революційної романтики; лише кілька років тому я був свідком, а може й співучасником подібних романтичних вчинків, а от нині я забув запал самовідданости й самопожертви, породжений у вогні революції, і по-міщанському тлумачив незрозумілу вже мені красу душі Лі-ханум.

А зазирнувши якось, вже вдома, до кишенькового словника, я дізнався, що «олмаз» зовсім не чоловіче ім'я, а турецький вислів заборони:

— Не можна.

І цими рядками я хочу принести свій жаль і свій сором вам, Лі-ханум, бо мені дійсно сором за свої думки в ті два епізоди з вами:

на кривенькій півтемній вуличці Пери, біля вогнів домів розпусти й життя

і на осяяному західнім сонцем цвинтарі Еюбу, над могилами десяти мільйонів.