Щоденник кількох міст/Патріотизм кабінджі Михайла Володимировича

Щоденник кількох міст
Кость Котко
Патріотизм кабінджі Михайла Володимировича
Харків: Книгоспілка, 1930
ПАТРІОТИЗМ КАБІНДЖІ МИХАЙЛА
ВОЛОДИМИРОВИЧА
 

Великих кадрів російської еміґрації я в Туреччині вже не знайшов. Графи й князі роз'їхалися по серйозніших країнах, де можна інтриґувати, де можна гратися в російських Кобленц, де є кому з тобою оті кобленци розводити. Лишились у колишній турецькій столиці самі покидьки. У вересні 1927 р. їх було тільки 3.000. Турецька влада обмежила місце перебування російської еміґрації виключно межами Стамбулу з околицями.

Росіяни ґрунтовно захопили в Стамбулі три професії. Росіяни там: шофери, кельнери й повії. Кажуть, що по всіх трьох фахах громадяни колишньої російської імперії не мають собі конкурентів.

Перше вражіння першого вечора в Пері: темнувато, напівосвітлені вітрини зачинених магазинів, безліч авт, дзвінки рідких трамваїв — і руська мова. Існують на Пері квартали, заселені поспліч росіянами. Є завулки з російськими ресторанами - в «Тіграні» мені подавали пристойні й чемні молоді люди військової виправки.

Першого вечора, зачувши руську мову, я спинився на розі під зупинкою трамваю, і роблячи вигляди, ніби чекаю потрібного мені номера, прислухався до розмови двох росіян.

Говорилося про те, як важко стало заробляти в Стамбулі, що треба мати не менш од 3.000 лір (тобто карбованців), щоб одкрити невиличке хоча б «діло». Помітивши, що я пропустив уже кілька ваґонів, еміґранти відійшли кудись далі. А я подався за хлопцем у студентській кашкетці, що маланхолійно посувався по вулиці.

Студентська кашкетка підійшла до вікна тютюнової крамнички, вона ж російська книгозбірня, й меланхолійно перебрала кілька книжок — засмальцьованих і обдертих. Ці книжки давно вже перечитані студентською кашкеткою. Вона поклала книжки й меланхолійно попленталася далі. У мене було вражіння, що й завтра так само цієї ж години підійде студентська кашкетка до тютюнової книгозбірні, перегорне кілька затрушених книжок, нічого не візьме й меланхолійно поплентається далі.

Чим живуть оці всі люди?

А чимсь живуть таки! Жевріють, очевидно. Найщасливіші ті, що влаштувалися по кафе й ресторанах (є «Киев», два «Петроґради») чи мають дані торгувати власним тілом. Прекрасно живуть шофери.

Михайло Володимирович — кабінджі на пляжі «Флорія». Мій земляк.

— Значить, ви з Києва? — спитав він першого ж дня: — значить ви пам'ятаєте гімназію Петра?

— Пам'ятаю, — кажу, — це така гімназія була, куди приймали тих, що їх повикидали зо всіх гімназій.

— Правильно! — радісно скрикнув Михайло Володимирович: — мене самого з трьох гімназій викинули, а потім до Петра прийняли. Значить, ви справді киянин.

Ми довго говорили про Київ.

Скінчивши в Київі гімназію Петра (а може й не скінчивши — це однаково, бо гімназія була спекулянтська й знань не давала жадних), Михайло Володимирович десь, очевидно, пересидів благополучно воєнні роки (чи не він це, бува, так заповняв колись анкети: «Ваше ставлення до військової повинности? — Негативне!»). А на початок лютневої революції він потрапив до Петроґраду.

— Я що? Я Леніна з Троцьким у Смольному охороняв. Я там на варті скільки раз стояв! — любить розповідати він.

—Чого ж ви тут опинилися на «Флорії»?

— А…

Був Михайло Володимирович і в гетьмана, не погано говорить українською (принаймні, краще від самого гетьмана), але не любить чомусь згадувати про цей час. Після вигнання гетьмана Михайло Володимирович — в Одесі.

— Мобілізували денікінці. Мобілізували, а сами відбирають підписку, що я, мовляв, пішов добровільно. Ну, побачив я таку справу, бачу — погане діло. Сів на пароплава, та й до Константинополю.

І про перші часи свого еміґрантського життя Володимир Михайлович так само розповідати не любить. Проте, дуже пишається з того, що був він піонером пляжної справи.

— Думаєте, турки зробили цей пляж? Ні, он тут далі є село Кучук-Чекмеджі, так біля самого моря іроди живуть, а ніколи не купаються… Кажуть, ніби море брудне. Ну, яке ж воно брудне?

І Михайло Володимирович підходить впрост до хвиль Мармурового моря, пильно вдивляючись у них. Не може такого бути, щоб Мармурове море, його море, те море, що омиває його пляж, — було брудне?!

Михайло Володимирович не розуміє, що для турка, який тричі на день за магометовим законом обмивається, море дійсно брудне. Довго ще житимуть релігійні традиції серед простого турецького народу… Але ця традиція зовсім навіть не погана. Очевидно, вона й виробила подібне ставлення до морської води.

А пляж «Флорію» зробили, справді, не турки, а англійці. І дійсно — за допомогою російських еміґрантів. Там є два великі пляжі й один маленький, простіший. Великі обидва обслуговують і відвідують здебільшого росіяни.

Михайло Володимирович походжає по пляжу в трусиках і колоніяльному шоломі. Це його вбрання. Він чорний, майже як мурин. Його 20 кабінок завжди мають клієнтуру. В сусідніх кабінджі номері гуляють.

Коли я декілька раз викупаюсь і погріюсь на сонечку, Михайло Володимирович гріє в чайнику над трісками воду й кличе мене пити чай.

— Справжній лептон, не такий, як у турків. Я люблю, щоб у мене хороший чай був.

Ми п'ємо чай, розмовляючи на політичні теми.

Два моменти боляче дошкуляють Михайла Володимировича: єврейське засилля й кемалізм. До євреїв у нього звичайне еміґрантське ставлення, хоч і прислужує він на пляжі буржуєві еміґранту Фельдману, стереже його речі й приносить йому воду сполоснути ноги.

— А правда смішно, коли жиди у війську командують? — шукає він у мене співчуття.

— Чому ж смішно?

— Та смішно ж! Якось дивно.

Турків він нехтує теж по-еміґрантському.

Дивна річ! Ці банди малокультурного російського міщанства, збанкротувалої російської інтеліґенції, прийшовши на чужу землю, насамперед почали з презирством ставитися до хазяїв цієї землі. Принісши сюди свою ідейну убогість, духову й фізичну розпусту, сприявши тому, що ім'я росіянина стало подібним до найнікчемнішого Терсіта з Іліяди, вони вважають себе на десять голів вищими од турка, що переміг імперіяліста, не затруївся отою отрутою й, кінець-кінцем, запровадив лад на своїй землі. Турки бо — азіяти! Турки бо — нижча раса!

І коли тепер турок нехтує білого еміґранта й намагається ліквідувати еміґрацію не лише з почувань приязні до нас, то нікому з еміґрантів ніколи не спаде на думку, що вони самі спричинилися до такого ставлення. Ну, звичайно, у своїх власних очах вони бо — носії великої ідеї слов'янства, евразійства…

Михайло Володимирович любить запевняти, ніби кемалізм тримається тільки на багнетах, ніби справжні турки не визнають цього ладу. Цікаво, хто це такі, оті «справжні» турки? Еміґранти, поки не відірвалися остаточно під російського терену, поки там ще залишалися якісь зв'язки, поки жевріла надія на повернення, — сплітали йолопські побрехеньки про нас, очікуючи щодня перевороту. У нас люблять говорити, що еміґрація нічого не навчилися, навіть більш, вона випробовані методи оцінки ворожого політичного ладу спомагається переносити й на інші країни і тепер плешуть еміґранти нісенітниці про близьке повалення ладу в Туреччині. Десять років очікування притупить хоч яке почуття. Не можна сказати, щоб еміґрація переконалася в нашій силі — вона просто інтелектуально не досить розвинена, щоб належно оцінити ворога. Десь жевріє надія, може, й досі, але вона подібна до надій на друге пришестя… I еміґрація займається не небесними справами, а своїми земними. Звідци й цікавість до Туреччини, звідци й надії на повалення кемалізму.

Але еміґрації Михайло Володимирович так само не любить. Він пишається, шо не має нічого спільного з нею.

— Я тут з 1919 року! — вихвалюється він; — та мать їх, оцих еміґрантів! Вранґель? а на … він мені здався?

Любить розпитувати Михайло Володимирович про порядки в СРСР. Його цікавить, чи в нас лад — певний, сталий, Дисципліна дуже цікавить Михайла Володимировича.

— Я за те, щоб порядок був! Я люблю свою службу справно сповняти! От я, як і в війську був, все робив, що мені накажуть. Троцький наказував — я робив. І гетьманові теж чесно служив, поки він…

Очевидно, якесь там непорозуміння у Михайла Володимировича з Павлом Скоропадським було. Не без того. Не любить він розповідати про гетьмана.

— А от, як повернусь, теж чесно служитиму. Я за дисципліну й за порядок!.. Я б, наприклад… з мене хороший би начальник гепеу був…

І перебиває сам себе…

— А правда, що до гепеу тільки жидів приймають?

— Ні, неправда.

— А мене прийняли б?

— Є в ГПУ таке місце, куди б вас охоче прийняли, якщо за вами грішки якісь лишилися.

— І ніяких грішків за мною нема. Я на всю еміграцію положив!.. Я ж завжди за порядок був! Що вони тут інтриґи всякі розводять та інтервенції?.. А до поліції теж не прийняли б?

Незручно мені якось дуже одверто говорити з Михайлом Володимировичем. Простак він, простак, а що як доповість куди слід, що я більшовицьку аґітацію в голому вигляді розводжу? Заберуть мене отак у трусиках. Гола аґітація, скажуть…

Отже і доводиться легенько балакати, легенько спростовуючи нісенітницю, на прикладах з еміґрантської преси (доречі — сам Михайло Володимирович її не дуже поважає), розвіюючи еміґрантський контрреволюційний дурман.

От, наприклид, Михайлові Володимировичу не подобається наша зовнішня політика. Що воно за приятелювання таке з турками?

— Раніш, як їхав царський посол по Пері, так ніхто дорогу перейти не смів! Поліцаї козиряли, у фрунт ставали!.. А тепер консул там якийсь. А от поб'є хтось морду вашому консулові, так хіба більшовики війну туркам за це об'являть? Не об'являть же? А все тому, що з азіатами приятелюєте.

Якраз того часу ми прочитали телеграму з Варшави про напад еміґранта на співробітників радянського консульства. У цьому мій приятель кабінджі теж бачить занепад нашого міжнароднього впливу: приятелювали з усякими там «полячишками», от і доприятелювалися.

— Ви турецьких слів вивчаєте і намагаєтеся з турками по-турецькому розмовляти. Думаєте, вони вас за це поважатимуть. Азіяти. Ви йому по-руському говоріть і морду бийте.

— А ви морду били туркам, Михайле Володимировичу?

Звичайно, кабіндіжі нікому морди не бив, бо як побив би, вислали б з Туреччини. Кабінджі — у великій дружбі з поліцією. Не знаю, чи виконує він якісь спеціяльні доручення, але розповідав мені Михайло Володимирович, як торік організовано замах на Кемаля-пашу і як російський еміґрант, втершися в довір'я змовців, позраджував їх усіх поліції.

А певного ранку, приїхавши на пляж, я знайшов великий заколот. Розповідали про якийсь інцидент між Михайлом Володимировичем і черговим поліцаєм.

Еміґрант Фельдман не любить вживати трусиків. Він роздягається й ходить по березі, в чому мати родила. Якась лікарша (теж з російської еміґрації) поскаржилася поліції, що з її веранди видно цю непристойність.

Прийшов поліцай, склав протокола й, докоряючи Фельдманові, кинув таку фразу:

— Це ж вам не Росія!

І тут зовсім несподівано до інциденту встряв кабінджі, той самий мій Михайло Володимирович, що в таких гарних взаєминах з усією поліцією й що завжди був за порядок і дисципліну.

— Як не Росія? А ти думаєш, що в Росії дозволяють голим ходить? Ти думаєш, що Росія — це Азія тобі? Та він же з Росії вже скоро десять років, він еміґрант!..

Дуже образився кабінджі на турецького поліцая за Росію й трохи не кулаками викинув його з пляжу.

Я вияснив, що власне образило Михайла Володимировича й викликало в нього оту хвилю патріотизму. Виявляється, зовсім навіть не те, що дикунство й непристойність були кваліфіковані, як щось спеціяльне російське. Обурило Михайла Володимировича якраз те, що еміґранта й спекулянта, буржуя Фельдмана, поліцай вважав за заступника Росії.

— Адже Фельдмана викинули з Росії, — кричав мені Михайло Володимирович: — викинули вже десять років тому.

і додав трохи заспокоївшись та наливаючи собі й мені справжнього лептона, досить таки брудного:

— Як і мене.