Шевченко (збірка)/По-людському
| ◀ Просвітні заходи Кирило-Мефодієвського брацтва | Шевченко По-людському |
Нечуваний ювилей ▶ |
|
|
Бувають часи, коли найбільш нейтральні з політичного погляду теми, найакадемичніші в громадському розумінні справи раптом набірають дуже гострого, бойового, значіння, враз робляться тими позиціями, круг яких роспочинається завзята боротьба, на які сиплються ворожі удари, на яких з'осереджуються ворожі напади. Звичайно, в такій боротьбі не сама навіть позиція важить найбільше, а те, що стоїть за нею, що вона собою покриває й обороняє. Здобути оту позицію — значить досягти й того, що за нею стоїть. І цим поясняється, чому сама по собі не перша позиція притягає таку до себе зненависть і робиться тим центром, на який з усіх боків прямують ворожі удари.
Здавалося б — чи може, напр., справа кохання викликати роз'ятрення політичного завзяття й робитись одним з найгарячіших пунктів політичної боротьби? Звичайно, з першого погляду досить це несподівано, а тим часом як-раз ми й бачимо це тепер на живому прикладі. Вороги українства, що заходились „нищити“ Шевченка, не тільки до його громадських та політичних поглядів чіпляються, не тільки втягли до боротьби таку особисту для кожної людини річ, як релігія, але тягнуть до суду й погляди Шевченка на кохання, і не тільки тягнуть, а тут найбільш і шукають доказів на те, щоб довести „неморальність“ та „розпусту“ великого українського поета. Такі обвинувачення, правда, не вперше тепер лунають: галицький клерикалізм, з одного боку, та жандармську сором'язливість з другого — давно вже непокоїла „неморальність“ Шевченкових творів. Уніятське духовенство — правда, не все — в Галичині та Орлов з Дубельтом у Росії ще десятиліття тому проголосили Шевченка „розпустником“, але все-таки навіть вони не ставили питання на цілий зріст і „розпусту“ бачили переважно в релігійному вільнодумстві Шевченка. Тепер же „истинно-русская“ реакція „розпусту“ бере в буквальному розумінні й кінцеві рядки з відомого віршу „Великомученице-кумо“ гуляють по сторінках чорносотенних часописів, як порада поетова до кожної жінки — „хоть разъ, милая, спрелюбодѣйствовать“, як переклав це місце в аскетичних „Церковныхъ Вѣдомостяхъ“ архиєпископ Никон. Censores morum в особах не тільки згаданого архиєпископа, але й відомого в Київі сором'язливістю Федора Постного без упину галасують, вимагаючи заборон на Шевченка; пришелепуватий „Кіевъ“ просто закликає жіноцтво зруйнувати ще не поставлений пам'ятник поетові, що такими „розпустними“ думками спокушає патріотичну невинність; високоморальне міністерство д-ія Кассо сипле, сипле циркулярами… Одно слово — справдилося буквально:
Що день Пилати розпинають,
Морозять, шкварять на огні
Шевченко дуже часто обробляв любовні в широкому розумінні сюжети. Кращі його твори, як „Катерина“, „Наймичка“ й инші, як ціла низка високої ціни ліричних перлин — присвячено цьому щиро-людському почуванню і так само щиро-людським, високо-гуманним почуттям поета овіяно. Жадного брудного натякання, жадного непевного виразу чи слова, навіть хоч трохи небезпечної фривольністю думки у його, певна річ, не знайдете. Зате знайдете щире спочуття до тих, кого лиха доля одурила в коханні, над чиїм почуттям насміялась, чию чистоту потоптала, так само як і до тих, кому не дала зазнати цього неминуче для повноти життя потрібного почування. Знайдете великую тугу над долею людською, що найвищі і найчистіші втіхи обернула в джерело бруду, муки та знущання. Знайдете так само і вболівання безмежне над самотністю людини, що з тих чи инших причин носить у грудях своїх не поділене ні з ким почування. Поет — сам особисто нещасливий, якому доля найкращого віку половину занапастила серед самотности в тяжкій неволі, в порожній пустині, де не знайти було щирого жіночого серця, де ні до кого було прихилитись, — до одчаю, до болю чисто физичного відчував самотність людини з неподіленою, невикористаною потребою кохати, любити когось по-людському й зазнати любови самому. Цієї теми він, як згадано вже, торкався часто, і здебільшого оплакує він долю жінки, як істоти, що більшу має потребу любити й дужчі стріває перешкоди до того, щоб вільно виявляти своє почування. Характерно теж, що більшість поезій Шевченка про кохання написано або в тюрмі, або в неволі, коли потреба любови й спочуття до найвищої доходила міри, а гірка самотність найтісніше обставляла непереможними ґратами душу поетові. Адже справді —
Приходить ніч в смердячу хату,
Осядуть думи, розіб'ють
На стократ серце і надію
І те, що вимовить не вмію…
І все на світі проженуть,
І спинять ніч: часи літами,
Віками глухо потечуть;
І я крівавими сльозами
Не раз постелю омочу („Козачковському“).
За таких от тяжких невимовно хвилин, коли душа „так просить хоч слова тихого“, з-під пера поетового й з'явились найкращі перлини його любовної лірики, розпачливого благання повні, палкого простесту против черствої дійсности, або плачу нишком за тим,
Що без пригоди, мов негода,
Минула молодість моя („Огні горять“)
Маю серце широкеє —
Ні з ким поділити („Заросли шляхи тернами“).
Оця потреба „поділити широкеє серце“ разом з думкою, що „заросли шляхи тернами“ до цього, й обертала поета до тем кохання: поезією „Ой, одна я, одна“ починається цикл поезій написаних „у цітаделі“, за ґратами петербургської фортеці; а цілий разок дорогих перлів любовної лірики („Як би мені черевики“, „І багата я,“ „Полюбилася я“, „Породила мене мати“, „Ой, сяду я під хатою“, „Закувала зозуленька“ і т. и.) — ввесь народився над пісками Кос-Арала, в безлюдній пустині, де жіночий погляд не голубив поета, де справді не було з ким широкого серця поділити й де гинула ота потреба любити й зазнавати самому любови. Легко ж зрозуміти, чому кожна з тих і багато ще инших поезій оплакує муки гіркої самотности, безпросвітнього безталання, розлуки, поневіряння за нелюбом, туги неподіленого кохання.
Без роскоші, без любови
Зношу свої чорні брови,
У наймах зношу („Як би мені черевики“) —
тужить-голосить у Шевченка вбога наймичка;
Тяжко-тяжко в світі жить
І нікого не любить,
Оксамитові жупани
Одинокій носить („І багата я“) —
журиться й багата вродливиця;
У високих у палатах
Увесь свій вік дівувати…
Недоля моя!
Як билина при долині,
В одинокій самотині
Старіюся я („Породила мене мати“) —
Тільки дав мені Бог
Красу, карії очі,
Та й ті виплакала
В самотині дівочій („Ой одна я“) —
озивається ще одна нещасна, знаючи, що нема для неї добрих людей, а „дружини й не буде“,
Тяжко мені
У матері в хаті
Старітися, а своєї
Вже хати не мати („Було роблю що“) —
розбивається над запропащеним життям ще і ще одна з тисяч безталанних. Яким зате невимовним щастям дихають у Шевченка ті поезії, що оспівують щасливу пару, любе подружжя, або хоч надії на щасливе кохання („Тече вода з-під явора“, „Посажу коло хатини“, „І досі сниться“ і т. и.), і не дурно показавши молоду пару, що вперше святим поцілунком обмінялась, поет запитує:
Якого ж ми раю
У Бога благаєм? („Зацвіла в долині“).
Не дурно згадками про перший непорочний поцілунок у своєму житті скрашує поет і муки неволі, й картини давнього сирітства тяжкого. Од самого поцілунку дівочого сироті колись
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє: лани, гаї, сади…
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води („Мені тринадцятий минало“).
Проте рідко коли ясний промінь знайденого щастя в поділеному коханні осяває сторінки „Кобзаря“, як рідко коли випадає щастя на долю й людям. Частіше доводиться виглядати того щастя — і не діждатись, прагнути — й не мати його, бо воно тільки здалека манить, а в руки не дається.
Ой маю, маю я оченята —
Нікого, мати, та оглядати,
Нікого, серденько, та оглядати!
Ой маю, маю і рученята —
Нікого, мати, та обнімати,
Нікого, серденько, та обнімати!
Ой маю, маю і ноженята —
Та ні з ким, матінко, потанцювати,
Та ні з ким, серденько, потанцювати!
І ввесь той жаль пекучий неподіленого серця, увесь сум самотної душі вилив Шевченко в оцій надзвичайно глибокій поезії про досить звичайну долю дівочу:
Не тополю високую
Вітер нагинає —
Дівчиночка одинока
Долю зневажає:
— Бодай тобі, доле,
У морі втопитись,
Що не даєш мені й досі
Ні з ким полюбитись!
Як дівчата цілуються,
Як їх обнімають
І що тоді їм діється —
Я й досі не знаю…
І не знатиму. Ой мамо!
Страшно дівувати —
Увесь вік свій дівувати,
Ні з ким не кохатись!
Це вже не просто жаль — ще крик зневаженої природи людської, що в коханні шукає задоволення не самої физіологичної потреби, а й того психичного єднання, без якого не може бути щастя людині, не може навіть самої людини бути — цілої, не переполовиненої людини, що живе справді людським, повним життям, не обмежуючи себе в людських почуваннях і в найпершій потребі людської природи. „Страшно дівувати“ — оцим криком може найкраще вирвався з душі погляд Шевченка на потребу справжнього кохання, що підносить людину над по́зем буденщини й робить з неї правдиву людину, яка виконала людське призначення — жити повним, необмеженим, у розум і почування оздобленим людським життям.
Мені здається, що від цього крику зневаженої природи — „страшно дівувати“, цілком натурально буде перейти нам і до того погляду в поезії „Великомученице-кумо“, над яким тільки ледачий з табору лицемірних книжників та фарисеїв не показує тепер своєї „моральности“, — добро, що на словах це так легко зробити! Пройшовши ступінь по ступіню за поглядами Шевченка на кохання, ми побачимо, що дійсно моральним — тією найвищою людською моральністю, яка для людини істнує, а не підбиває під себе людину й не калічить її — виходить і тут поет, а не сліпі в своєму міщанському завзятті censores morum. Шевченко показує тут холодну егоїстичну натуру, що велике почування все розміняла на дрібні рахунки буденщини („ждала, ждала жениха“), на міщанські забобони, на страхи фарисейські перед „гріхом“. Вона теж розуміє, коли хочете, отой крик серця — „страшно дівувати“, страшно і їй одвернутись од повного життя, але — „недвига серцем“ — вона таки глушить людські почування в своїм серці, свідомо їх занедбує, приносить у жертву неситому Молохові міщанських пересудів.
В раю веселому зросла,
Рожевим цвітом процвіла,
І раю красного не зріла,
Не бачила — бо не хотіла
Поглянути на божий день,
На ясний світ животворящий!
Сліпа була єси, не зряща,
Недвига серцем; спала день
І спала ніч…
Усе життя проспала серцем за тими страхами, як би чого не зробити проти ходячої моралі книжників та фарисеїв. Спустошила серце вкрай, приспала почуття, та ще й пишалась цим, хоча в мріях палких безперечно і їй доводилось голубити такі ж само мрії про кохання, але не зважилась брати од життя те, що воно давало їй з своїх щедрот… Оце свідоме спустошення серця, оце занедбання людської натури, оце обмеження живого життя, оці страхи фарисейські перед тим, „що скажуть?“, оце нарешті удавання байдужости — ось що найдужче обурювало поета. Він, що розумів усю силу й вагу для людини поділеного почуття, всю красу повного людського життя, — він органично не міг зрозуміти цього огидного фарисейства, цього знущання з людини — і в своєму обуренні поет різко, не рахуючись з фарисейською мораллю, закликає піти хоч раз за потягом серця й стати хоч на мить одну людиною, що нічого людського не цурається, а не засушеним препаратом, не машиною для матримоніяльних рахунків. На чернечі погляди, на фарисейське лицемірство — це, певна річ, „розпуста“, але хто од поета має право вимагати, щоб на світові події він дивився з сліпого віконця в чернечому закамарку, щоб з фарисейським виглядом — „дякую Тобі, Боже, що я не такий, як митарь оцей“ — свідомо одпихав од людини те, що дає їй повноту й цілість життя! „Ми — люде“, мовив Шевченко иншим разом, обертаючись до своєї нареченої, яку фарисеї теж силкувались одгородити „правилами хорошого тона“ та своєї фарисейської моралі („Лекері“) і, як людина, Шевченко найдужчим роспалявся гнівом, коли бачив, що
Раби, невільники недужі
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі („Лекері“) —
і навіть потреби не почувають вийти з того філістерського спокою й бути справжніми людьми. Дрібній казенній моралі, що про людське око, боючись „слави“ та „поговору“, ладна зробити з людини слугу тієї чи иншої суботи, Шевченко дає тут такого ляпаса, од якого ніколи не прохолоне лице філістерів, що сплять у своїй неволі. Тим то й зірвався серед них такий вихор робленого, нещирого „обурення“ проти поета, що пішов наперекір їхнім міщанським чеснотам, яких ніхто й не додержує навсправжки, і радив більш зважати на домагання „щирого серця, не лукавого“ — це підкреслюю, — ніж на міщанські забобони. З вищого, людського, погляду поет виказує тут таку високу моральність, яка й не снилася його сліпим напастникам, — та, звичайно, ніколи й не піднятись до тієї їм недосяжної моралі тим, хто вічне міряє на консисторський аршин.
І на цьому ляпасі міщанській моралі філістерів Шевченко не спинився. Він не тільки натхненним словом виявив своє обурення проти лицемірного удавання чесности, — він подає й образ протестуючої проти цього людини, яка здужала стати по-над усякі приписи дешевої моралі, яка зуміла її самим учинком потоптати. Треба завважити, що Шевченко взагалі розуміє кохання як поєднання людей не за-для самої втіхи та роскошів, а за-для того, що буває наслідком його — за-для дітей. Нема для Шевченка сем'ї та подружжя без дітей, нема нічого вищого й святішого на землі, як материнство:
У нашім раї, на землі,
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Перед матір'ю йому молитись хочеться, „мов перед образом святим“; для його — „слово „мамо“ — великеє, найкращеє слово“. Мати завжде оповита у Шевченка ореолом чистоти й святости і не дурно в Марії, цій найрелігійнішій поемі, яку я тільки знаю, дано справжній апофеоз матері. І ми знайдемо у Шевченка свідому оборону теж святого права на материнство, знайдемо й образ такої матері, що пішла проти всіх забобонів міщанських, аби справдити оте своє право. То ще не диво, що „Марія навіть не ховалась з своїм младенцем“, але ось удова без прізвища, значить звичайна людина, в поезії, на яку мало звертають уваги, хоч фарисеї повинні б її найперше осудити, як зразок „неморальности“ й „розпусти“:
Ой крикнули сірі гуси
В яру на ставу:
Стала на все село слава
Про тую вдову.
Не так слава, не так слава,
Як той поговір.
Що заїздив козак з Січі
До вдови на двір;
Вечеряли у світлиці,
Мед-вино пили
І в кімнаті на кроваті
Спочити лягли.
Не минула слава тая,
Не марне пішла:
Удовиця у м'ясниці
Сина привела.
Вигодувала малого,
До школи дала,
А із школи його взявши,
Коня купила;
А коня йому купивши,
Сідельце сама
Самим шовком вишивала
Злотом окула;
Одягла його в червоний
В жупан дорогий,
Посадила на коника:
„Гляньте, вороги!
„Подивітесь“ — та й повела
Коня вздовж села
Та й привела до обозу,
В військо оддала,
А сама на прощу в Київ
В черниці пішла…
Невідома удовиця, як бачимо, не криється з своїм „неморальним“ учинком: вона свідомо кинула під ноги поговір і тую славу й пишається своїм нешлюбним сином — „гляньте, вороги!“ Це вже не безжурна героїня поезії „У перетику ходила“, що в коханні шукає самих роскошів, що любить „для потіхи“ — це глибоко пересвідчена, уся перенята правдою свого вчинку мати, свідома свого права на материнство. Шевченко тут так просто і так справді по-людському поставив і розв'язав велику проблему материнства, як нікому не щастило ні до його, ні по йому. Згадаймо хоча б, з якими муками підходить до цієї проблеми наш сучасник, д. Винниченко, як він плутається в знаменитій „чесності з собою“ й як все ж таки далеко позаду лишається од цього щиро-людського погляду, що виявив Шевченко. Поет просто й ясно дивиться на стосунки людські, тим то не роблючи жадних „проблем“, він знаходить для них такі форми, якими може задовольнитись усяка не попсована людська натура.
Такі теми сучасне громадянство вважає за незручні, за непристойні. Але зверніть ще увагу, як Шевченко їх розробляє. Ні фривольного жесту, ні тону непевного, ні слова й натякання не знайдете такого, що могли б образити моральне ваше почування. Для Шевченка це законна й природна потреба, і з „щирим серцем, не лукаво“ підходить він до неї. Етичність Шевченкового світогляду, що в саме лице кидає виклик ходячій моралі, але раз-у-раз має на увазі справді людську моральність, нігде може не виявилась так виразно, як у цих поезіях, в яких він обороняє право людини на вільне кохання, не зв'язане приписами вузької моралі, фарисейського лицемірства та чернечого аскетизму, за якими звичайно криються найогидніші форми розпусти.
Ми знаємо, що над „Катериною“, над „Наймичкою“ з їхнім „грішним“ коханням плачуть люде, — порівняймо ж оці чисті сльози, викликані поетом, з тими криками про „неморальність“ його, і ми матимемо найпевнішу відповідь — де, з чийого боку, справжня моральність і де лиш консисторське прозуміння. Та чий можна говорити про „неморальність“ людини, що „неначе цвяшок в серце вбитий“ носить образи безталанних людей, що „росказує та плаче“ про всіх зневажених і ображених:
Мені їх жаль. Мій Боже милий!
Даруй словам святую силу —
Людськеє серце пробивать,
Людськії сльози проливать:
Щоб милость душу осінила,
Щоб спала тихая печаль
На очі їх, щоб стало жаль
Моїх дівчаток, щоб навчились
Путями добрими ходить,
Святого Господа любить
І брата милувать! („Марина“).
Звичайно — дарма й сподіватись, щоб серця фарисейські можна було пробити найчистішим словом і щоб вони справді навчились „брата милувать“: фарисей завжде знайде свого митаря, а гроби поваплені завжде повні всякої мерзоти в середині… Але так само дарма й про всі оті крики лицемірних моралістів: не їм принизити велику людину, що й тут сміливо може проказати до своєї долі:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, — у нас нема
Зерна неправди за собою („Доля“).
І в питаннях кохання, що їх лицемірні люде зуміли обліпити своїм соромицьким брудом, поет з його по-дитячому чистою душею не має „зерна неправди“, бо здужав стати по-над фалшивими пересудами та уданим стидом перед тим, чого не повинно стидатись, дивлючись на справу справді по-людському, а не з чернечих закамарків та міщанських горниць. Тим то й робить таке огидне вражіння отой ґвалт нещирих, убогих на розум, сліпих на почування людей, що й сами не розуміють, на яких недосяжних високостях над ними стоїть автор — не кажу вже „Марії“, а й гнівного протесту „Великомученице-кумо“ — з своїм справді людським і глибоко людяним поглядом. З високостів тих спокійно можна дивитися вниз на ту дрібноту, що плазує й галасливо метушиться під ногами у велетня. Будуччина не за нею, а за тим, хто обороняв право людини на вільне, людське, од крамарських обрахунків незалежне почування в коханні, хто за зразок людям виставляв тих, що „щирим серцем, не лукаво“ оддаються своєму почуванню. А за ким будуччина — за тим, певна річ, і справжня, щиро-людська моральність.
- 18. II. 1914.
- На Ігрені.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|