Шевченко (збірка)/Апостол правди
| Шевченко Апостол правди |
Живе слово ▶ |
|
|
Дві знаменні дати зійшлися близько в сусідстві одна коло одної. 19 лютого впали кріпацькі кайдани з „людей закованих“, 26 лютого помер Шевченко.
Буває, що такі надзвичайні події збігаються. В цьому разі доля немов умисне зв'язала оці дві події, щоб тим ніби краще й виразніше зазначити й підкреслити глибокий внутрішній зв'язок українського поета з справою цілого життя його — отією боротьбою за визволення селянства. Сам колишній кріпак, що на власній спині зазнав усіх страхів безмежної сили людини над людиною й тільки через свій хист геніяльний та щасливі обставини визволився з кріпацького безголов'я — Шевченко ніколи не поривав кревних зв'язків з кріпаками, раз-у-раз інтереси їхні на першому становив місці. Не дурно свою автобіографію в листі до редактора „Народнаго Чтенія“ він кінчає просто таки розпачливим криком про „страшное уразумѣніе своего прошлаго“, куплене ціною надмірного силкування, щоб не загинути. „Это уразумѣніе, — пише Шевченко, — ужасно. Оно тѣмъ болѣе для меня ужасно, что мои родные братья и сестры, о которыхъ мнѣ было тяжко вспоминать въ своемъ разсказѣ, до сихъ поръ крѣпостные. Да, м. г., они крѣпостные до сихъ поръ!“ Приїздячи до рідних околиць, Шевченко раз-у-раз єднався з кріпаками, воліючи бути з ними, нїж в одному товаристві з „душевласниками“; до нас дійшли зворушливо-сердечні спомини про його тих простих людей, що чули в поетові свого приятеля найщирішого та невтомного оборонця, який раз-у-раз про їх думав і їхньою долею болів. По смерти Шевченка серед народу по рідних сторонах цілі легенди виросли про його піклування за свій народ під'яремний. Одна з тих легенд, що й досі живе серед селянства, переказує дуже популярну чутку, що поет і не вмірав зовсім, що замісць його когось иншого поховано, а він тільки не хоче виявляти себе перед людьми аж поти, поки „справжня воля“ не прийде: тоді, разом з нею, й Шевченко з'явиться, щоб дати лад людям і зробити порядок у народньому житті. Воля і Шевченко — це, можна сказати, неподільні розуміння в народньому світогляді, і твердо в йому й на-віки врізьбилася думка, що Шевченко й був тим, хто людям „волю писав“. По селянських хатах на Україні не рідко побачити характерне поличчя-портрет поета в простому кожусі й шапці, поставлений разом з „богами“ на покуті; так само не рідко знайти і його „Кобзаря“, захованого як скарб найдорожчий на дні прадідівської скрині загорненим у сувій доброго полотна. Не зовсім може ясно й свідомо, але надзвичайно влучно і цілком справедливо народ оцінив свого геніяльного заступника: боротьба з кріпацтвом таки й справді була першою й найбільшою справою в житті Шевченковім. Добрий та лагідний — Шевченко зовсім иншим робився, коли мова мовилась про заступників та оборонців кріпацького ладу. Він увесь тоді напружувавсь, серце запалювалось, очів огнем брались і всю глибоченну назневисть своєї страдницької душі до одвічної неправди виливав він тоді у вогневих словах своїх пісень, ні на кого не зважаючи, ні осіб, ні становища не милуючи. Безнадійно хворий, стоючи вже на божій дорозі перед лицем таємничої вічности, накидає він тремтючою рукою останні свої могучі закиди проти „людей неситих“ і в оборону „малих отих рабів німих“, неначе поспішаючись усе виявити, що наказувало йому велике його серце. На смертельному ліжку нетерпляче роспитує про справу з селянською реформою, журиться і побивається, обертаючись од надії до непевности й остраху за долю рідного народу. Як знаємо, тільки тиждень перед смертю Шевченка великий акт визволення підписано, але й тут доля немилосердно собі з поета зажартувала: оповіщення маніфесту одкладено, і Шевченкові так таки й не довелось побачити його на власні очі, щоб промовити своє „нині отпущаєши“[1]. Як Мойсей — помер і він на порозі землі обітованої… Усе життя й діяльність Шевченкові дають, коли по правді говорити, такий тяжкий акт обвинувачення проти системи пригнічення й самовправства, що ледве чи можна другий такий і знайти, рівний своєю силою, цілістю й безпосередністю. І глибоченний сенс криється в тому, що роковини визволення з неволі кріпацької одбуваються поруч роковин смерти нашого поета, сплітаючи в одну неподільну цілість згадки про великий акт соціяльної справедливости і про великого борця за ту справедливість. Пам'ять про Шевченка на-віки цим сплелася з найкращою стороною його літературної й громадської діяльности.
Коли вийшов Шевченко на літературну ниву, відроджене в XIX в. українське письменство вже перебуло першу — организаційну, скажу так — добу свого розвитку. На чолі його стояли такі визначні таланти, як Котляревський, Артемовський-Гулак, Квітка, Костомаров, Метлинський та ин., що зразу взяли певний тон що-до справ дійсного життя, які тоді долягали людям на Україні. Глибоким демократизмом віє од цих початкових сторінок молодого письменства, і такий напрям запанував у йому традиційно аж до останніх часів. Мовою кріпаків, поневоленого народу, заговоривши, воно, оте „мужицьке письменство“, повинно було, певна річ, говорити й про те, що найдужче боліло народ — про його муки, потреби та інтереси. І воно про це говорило. В письменстві, таким способом, Шевченко знайшов потрохи, деякою вже мірою, підготовлений ґрунт, щоб кинути в його найкраще насіння української думки. Та не вважаючи на цю спільність у настроях Шевченка з його попередниками, була між ними й велика ріжниця, що зараз же виявилася в тому запальному напруженні, з яким ударив Шевченко на те, що мав за вороже народові. Разом з тим саме розуміння ворожого він так поширив, що далеко позаду лишив своїх попередників, на таку широту неспроможних просто вже з причини соціяльного свого становища.
Справді — Шевченко був продуктом зовсім иншої соціяльної атмосфери і всіх взагалі громадських обставин, нїж ті письменники, що були перед ним. Коли не рахувати 2–3 чоловіка „разночинців“, то́ були все панського коліна люде, — він був кріпак, що вийшов із самого споду соціяльної пирамиди й знав народнє життя, не тільки згори на його поглядаючи, а й на власній шиї перетерпівши все, що доля одважувала у нас кріпакові. То́ були знов же мало не одним лицем люде з лівобережної України, де національні стосунки не так тяжко поплутались, — він був з правого боку Дніпра, де соціяльна безодня між паном та кріпаком ще глибше позначилась і ширше розсунулась через національну та релігійну ріжницю між паном-поляком-католиком і кріпаком-українцем-православним. Національні та релігійні ознаки тут ще дужче заострювали й так напружені соціяльні стосунки поміж покріпаченою масою та жменькою дармоїдів, і все, що виносилось по-над кріпацьку масу, вже тим самим уважало себе за щось вище і з національного та релігійного погляду і справді було зовсім чуже народові й вороже. Та й сама неволя кріпацька тут давніше вкорінилась і тяжче на народніх масах одбивалась, нїж на лівому боці. За дитячих літ Шевченка ще живі були в його рідному селі з околицями спомини про події останнього повстання на правобережній Україні — гайдамаччини і йому, малому, „не раз довелось за титаря плакать“, слухаючи з свого куточка оповідання про старі часи, старі неправди. Такі сльози дитячі не присихають без сліду, а засівають перші зерна не дитячих вже питаннів про світ, людей та стосунки людські. Шевченко й сам опісля згадує ці моменти, коли повстали не дитячі запити в малій голівці.
Давно те минуло, як мала дитина,
Сирота в ряднині — я колись блукав
Без свити, без хліба по тій Україні,
Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки — малими ногами
Ходив я та плакав та людей шукав,
Щоб добру навчили…
(„Гайдамаки“, епілог).
Людей сироті не було — були кати: була люта мачуха, що знущалася з сироти; був дядько Павло — „великий катюга“; був дяк-учитель — перший деспот, що, як сам Шевченко в автобіографії пише, „поселилъ во мнѣ на всю жизнь отвращеніе и презрѣніе ко всякому насилію одного человѣка надъ другимъ“; був другий учитель-маляр, що замісць науки виварював тільки воду з хлопця тяжкою роботою; був ще один учитель-хиромантик, що не вагався прогнати цікавого хлопця, бо на його долоні не доглядів кебети „ні до шевства, ані до бондарства“; був пан, що держав майбутнього поета за козачка в своїх горницях, ставив йому в повинність „только молчаніе и неподвижность въ углу передней“, караючи ляпасами й різками за всякий живий по́рух дитячої вдачі; був цеховий майстер Ширяєв, що в одній особі своїй зібрав до купи вдачу дяка-спартанця, диякона-маляра й дяка-хиромантика і вагою такого троїстого генія тим дужче гнітив безталанного хлопця… Легко зміркувати, що́ перетерпів він, шукаючи людей і натрапляючи на самі роскішні екземпляри двоногої звіроти, що засивали в його душі насіння огиди й протесту. Зате в душі у хлопця разом з искрою протесту була віра в людину й невиводне шукання правди і справжніх людей, і воно вивело кріпака-художника на добру путь, звело його з людьми, од яких уперше почув він людський голос, вложило перо в руки й нашептало йому натхненних пісень. Року 1840-го Шевченко був уже автором „Кобзаря“, р. 1841 з'явились „Гайдамаки“. На Україні заспівав соловейко, про якого пророкував Гребінка, тільки що у цього соловейка такий був широкий діяпазон голоса й така сила геніяльного розмаху, що перші ж його пісні звернули на себе загальну увагу на Україні. Найкраще може висловив вражіння од дебюту Шевченкового старий Квітка, що йому аж волосся на голові до-гори встало, коли почав читати „Кобзаря": „я його притулив до серця, — писав ветеран українського письменства до новака, — бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу“. Коли Шевченко скінчив академію й року 1845-го поїхав на Україну, щоб оселитися в Київі і жити й працювати для рідного народу — він був уже першим і найбільш популярним серед українських поетів, великою надією всіх прихильників рідного слова, признаним ватажком рідного письменства, українським бардом, на якого дивились люде, як на національного, мовляв Куліш, пророка. В Київі знайшов Шевченко цілу вже громаду ентузіястичної молоді, а на чолі серед неї Костомарова та Куліша, і на якийсь — правда, дуже короткий — час Київ робиться центром українського життя, тим живцем, стукання якого розноситься по всій Україні. Тут, серед згаданої громади, повстають і перші свідомі зародки громадсько-політичної програми українства, яка своєю глибиною й широтою попередила де в чому ідеї навіть пізніших часів і наложила свою печать на все наступне українське письменство. Цей новий напрям українського громадського життя виявився в организації Кирило-Мефодієвського брацтва, а в письменстві найкращим його заступником зробивсь Шевченко.
Як згадано вже, в половині 40-х років у Київі зібралася громада української молоді (Гулак, Білозерський, Маркович, Пильчиков, Навроцький, Андрузський, Посяда й инші) і серед неї р. 1845-го з'явився колишній кріпак Шевченко з ореолом величезного таланту поетичного, з кипучими планами роботи на користь рідного народу, з вогневими піснями про минулу й сучасну його недолю та голосним протестом проти всякої кривди. „Спів цей, — писав згодом у „Хуторній поезії“ Куліш, — був для неї (молоді) во-истину гуком воскресної труби архангела. Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом у чоловіка засвітився полом'яний язик, то це було тоді в Київі“. Цей настрій високий найкраще вилився в организації брацтва під патронатом, свв. первоучителів слав'янських Кирила та Мефодія з красномовним девизом: „и разумѣете истину и истина свободитъ вы“. Іниціятором цього товариства, з якого нова починається доба в історії української свідомости й громадського руху, був певне Костомаров, повстало воно р. 1846 і в момент арештів мало близько сотні членів. То було товариство не старих масонських лож, що поринали в туманних абстракціях та містичних формах. Братчики наші зійшли з високого неба на грішну землю і просто взялись думати, як би громадське лихо полагодити, даючи цим високе свідоцтво і своїм громадським ідеалам, і політичному розвиткові. Мета брацтва була — ширити поміж слав'янами ідеї єднання й федерації на основі непорушної волі й автономности кожного народу, що пристане до загально-слав'янської федеративної спілки, — братчики згадали в своєму статуті: великоросів, українців, поляків, чехів, лужичан, ілліро-сербів та болгар. Кожен народ, як домагалися братчики, повинен мати „правленіе народное“, складаючи окрему республіку („Рѣчь Посполитую… не слитно съ другими“) і порядкуючи всіма своїми справами самостійно й незалежно від инших: „чтобы каждый народъ имѣлъ свой языкъ, свою литературу, свое общественное устройство“. За орган федерального уряду мав був правити сейм („славянское собраніе“), складений із послів од усіх згаданих народів, — до його компетенції належали б спільні справи. У кожній республіці на чолі екзекутивної власти мав стояти обраний на час „правитель“; так само виборним і так само на час мав бути й „правитель" цілої федерації. Далі на прапорі брацтва стояла загальна рівність і однакове для всіх громадян право, воля особи й віри, скасування всяких станових привилеїв, а надто „искорененіе рабства и всякаго униженія низшихъ классовъ“, загальна народня освіта, вселюдне право виборче, виборність чиновників і т. и. Що-до способів на таке перебудування громадського ладу на свій ідеал, то за найбільш відповідні вважали братчики — виховання молоді, росповсюдження серед народу освіти й літератури, і взагалі мирну пропаганду своїх ідей „сообразно съ евангельскими правилами любви, кротости и терпѣнія“, підкресливши спеціяльно, що єзуїтське правило: „цѣль освящаетъ средство — общество признаетъ безбожнымъ“. Гостріше, нїж статут, складені були прокламації, особливо — до „братьевъ великороссіянъ и поляковъ“. І коли статут характеризував загальну політику братчиків з слав'янофильського боку їхньої програми, то прокламації цікаві з иншого погляду — як спроба конкретизації загальних принципів, прикладання їх до місцевого ґрунту, — значить, з національно-українського боку. Братчики виступають тут просто від імени України — „нищей сестры вашей, которую вы распяли и растерзали“, і закликають великоросів та поляків прокинутись для справи „общаго спасенія“, занехаяти обопільну ворожнечу й зненависть і збудувати слав'янську спілку на основі рівности, братерства й любови до людскости. В другій прокламації братчики обертаються до земляків і, переказавши головні пункти з статута, кінчають так: „вотъ, братья украинцы, жители Украины обѣихъ сторонъ Днѣпра, мы даемъ вамъ это на размышленіе; прочитайте со вниманіемъ и пусть каждый думаетъ, какъ достигнуть этого, и какъ бы лучше сдѣлать. Много головъ — много умовъ, — говоритъ пословица. Если вы объ этомъ станете прилежно думать, то когда придетъ пора заговорить объ этомъ, Господь даруетъ вамъ смыслъ и уразумѣніе“.
Це був видимий розмир з старим духом традиційної лойяльности та байдужости до соціяльно-політичного ладу, братчики зважились викликати на герць тодішню систему темного деспотизму, і такий виклик міг би великий мати вплив на формування демократично-федералістичних думок для цілої Росії, як би для такої роботи хоч трохи сприяли умови тодішнього життя. Та їх тоді й познаки ще не було і герць, як знаємо, скінчився для неоглядних ідеалістів дуже нещасливо: брацтво, що саме починало зав'язуватись, розпорошено по світах, братчиків завдано до в'язниць та на заслання, і на тому й стала їхня робота.
Але не зовсім: ідеї брацтва не загинули марно, не розпорошились у повітрі, а увійшли в письменство, і Шевченко був першим і найдужчим поетом нового напряму — отого свідомого демократизму й політичного радикалізму.
Перші поезії Шевченкові належать до кінця 30-х років і в них молодий поет платить ще велику подать художньому романтизму та оспівуванню минулого України під впливом загального напряму в тодішньому письменстві та специфичних обставин українського життя тих часів. Але і в цих перших спробах недосвідченого пера видко вже руку великаго майстра слова, що на очах переростає умовні вимагання часу й здіймається над ним у височінь майже недосяжну. Разом з такими творами, як „Причинна“ і „Тополя“, з'являється цілком реальна що-до способу трактування теми „Катерина“; поруч яскравих, колоритних малюнків історичних, як „Тарасова ніч“, „Іван Підкова“ з сумовитим жалем за славним минулим України — стоять такі високою свідомістю переняті — принципіяльні, скажу так — твори, як „На вічну пам'ять Котляревському“, „До Основ'яненка“, „Перебендя“. Це бренить у Шевченкових творах сумовита струна жалю за минулим —
Була колись Гетьманщина,
Та вже не вернеться,
Було колись — панували,
Та більше не будем („Тарасова ніч“),
Було колись добре жити
На тій Україні…
А згадаймо! Може серце
Хоч трохи спочине („Іван Підкова“), —
каже поет, шукаючи в принадних малюнках минувшини спочинку од сучасних злиднів. Цей мотив сучасности де далі — все більшу й більшу бере силу над поетом, поки аж зовсім запанував у його творах. Шевченко знає, що минуле не вернеться, хоч би яке гарне було воно та принадне, що не може знов пишним цвітом забуяти те, що вже одцвілося:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернеться козаччина,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани.
Ціла низка отих болючих „не“ що-до минулого, суцільне нехтування його тим дужче роскриває поетові очі на сучасне, і він бачить, що Україна
Обідрана, сиротою
По-над Дніпром плаче
на сміх ворогам. Гнів запалює серце поетові й він сміливо обертається до ворога:
Смійся, лютий враже,
Та не дуже! („До Основ'яненка“).
Не вважаючи на свою офиціяльно невелику й досить припадкову освіту, геніяльною інтуїцією розбірає Шевченко і давню славу рідного народу, й сучасні його злидні; творчим летом здіймається до оцінки ваги українського письменства в поезіях: „На вічну пам'ять Котляревському“ та „До Основ'яненка“ і дає образ натхненного кобзаря пророка в „Перебенді“. По смерти Котляревського на Україні
Все сумує, — тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре Кобзарь, бо на-віки
Його привітала („На вічну пам'ять К-му“).
Слава минулого не вернеться, як реальна дійсність — то правда, але й „не поляже“ вона, а вічним буде свідком того —
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти, —
і вже тим самим робиться вона підвалиною нової сили, вже цілком сучасної — великої й вільної творчости народньої в слові.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, слава наша,
Слава України —
могуче голосна слава, та сила, що підійме рідний народ з його теперішнього занепаду до нового життя культурною нацією.
Ось який довгий шлях пройшов Шевченко на першій ж порі своєї діяльности, і пройшов його без чужої допомоги, майже самостійно, бо в обставинах його життя в Петербурзі ми нікого не знаємо, хто б глибше і ясніше дивився на минуле й сучасне, нічого, що порівнялось би з цими заява ми, не маємо ми і в тодішньому письменстві. Схоплюючи бистрим розумом загально-літературні впливи, Шевченко переживає їх своїм потужним духом і переробляє до такої міри, що вони стають його власним добром, виявляються в самостійних формах. Правда, не все ще вияснилось у світогляді Шевченка. Поет поки що дивиться на світ божий широко росплющеними, допитливими очима; він бачить окремі факти лиха на землі, та не вміє ще зв'язати їх в одну велику цілість, не може вгадати за ними системи, на пагубу слабшим націленої, не може встановити залежности в ланцюзі причин і наслідків. На першій порі своєї діяльности Шевченко ще не дізнався був, що поодинокі прояви лиха мають своє коріння не в лихій волі окремих людей, а в загальних установах, у цілому складі людського життя. Навіть торкаючись конкретних форм того лиха, він все ж приймає їх немов якісь абстракції, бо одриває від того загального ґрунту, в який вони глибоко вросли своїм корінням. Характерно, що в перших поезіях Шевченкових на всій причині лихого бувають „злії люде“, або й просто „люде“, — як от у цьому уривкові з „Катерини“:
Люде б сонце заступили,
Як би мали силу,
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.
І це звичайнісенька форма, в яку зодягав тоді Шевченко свої запальні єреміяди, і тільки хиба де-не-де блисне тут зародок того цілком реалістичного світогляду, що вже добачає й конкретніші підстави лиха в соціяльних умовах життя. Прокидаються вже, напр., подекуди нарікання на громадський нелад, національну боротьбу з Польщею закрашено вже соціяльною барвою („ляхи-пани“), але все це, знов кажу, не розгорнулось ще уповні. Думка поетова блукала ще в первістній невинності, не здужаючи зв'язати окремі факти в цілу систему й знайти загальні причини цікавих йому тоді подій.
Та прудко збігали літа, стрілою пролітали, забіраючи з собою багато дечого у людини й додаючи натомісць досвіду, — „і я прозрівати став потроху“, каже Шевченко в поезії „Три літа“, яку взагалі можна вважати за поворотний у світогляді Шевченковому пункт. Найбільше прозрів він, коли вернувсь на Україну й знову віч-на-віч став із своїм смертельним ворогом — неволею, отим кріпацьким ладом, що милійони жертв держав у своїх цупких пазурях. З одного боку, картини кріпацького лиха, з другого — ті розмови щиро-дружні, на які потай миру сходились у Київі братчики, не одне досі темне питання освітили Шевченкові, не одній несвідомій думці певний проказали шлях, і вже діло поета було добрати їм блискучої поетичної форми, перелити в огневе словой гострими стрілами послати в ворогів одвічних добра і правди. Муза Шевченкова, мовляв Куліш, „запротестувала з усією енергією своєю проти ледарства сильних мира сього“; з-під пера його, не лічучи дрібніших перлин високої лірики, один по одному виходять такі достиглі з громадського боку твори, як „Чигирин“, „Єретик або Іван Гус“, „До живих і мертвих“, „Кавказ“, „Невольник“, „Наймичка“, в яких надзвичайна краса форми тісно сплітається з глибоким змістом в одну неподільну цілість. Світогляд Шевченків шириться, міцнішає, переростає всякі умовні межі, і хто зна, де б спинилась була творча сила Шевченкова, як би не спіткала його відома катастрофа 1847-го року. Шевченко став тоді вже тим Шевченком, на якого земляки почали дивитись не просто як на письменника, а як на пророка національного, що поруч зразків натхненної громадянської поезії низав перлини незрівняної найчистішої лірики, яка до всякого серця знаходить дорогу й скоряє його собі своєю красою. Поет переглянув свої попередні погляди й багато де-чого поодміняв у них. Тепер він переконався, що наша давня слава, наша історія, яку за „поему вільного народу“ вважали, поруч зразків високого героїзму й чимало темного, ганебного показує, що багато з національних героїв не що инше, як
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття;
що за чужі й далекі справи, або за егоїстичні вигоди точили вони кров із рідного народу
І нам синам передали
Свої кайдани.
Рішуче пориваючи з облудними фантомами колишнього, нові завдання ставить перед земляками поет: учитися добра з усякого чистого, не скаламученого джерела, але не забувати й свого власного, не цуратись рідного краю та народу і — як останній акорд лунає:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата („До живих і мертвих“…).
„Найменший брат“, що практично й перше сидів, скажу так, на покуті в світогляді Шевченка, тепер знаходить собі на підпомогу вже цілу ідеологію. Ради „найменшого брата“ Шевченко здіймає бунт проти соціяльного укладу, проти державних форм, проти релігійних установ — проти самого Бога, що ніби то потурає на кривди та знущання з народніх мас. І ні тяжка неволя, ні муки самотности, ні літа не вгасили вже в Шевченкові того вогню, що ним запалав він, і раз-у-раз поет вертається до об'єкту своєї великої любови і з його погляду все міряє і всіх судить.
Такий ото був шлях, що від перших неясних романтичних симпатій до народности привів Шевченка до активної любови до конкретного народа; що відповідальність за лихо з поодиноких людей переложив на соціяльну систему й державні установи. Почуття зросло до непереможного переконання, до готовности душу свою положити за рідний край.
Я так її люблю,
Мою Україну убогу,
Що . . . . . . . . . . . . .
За неї душу погублю („Сон“). —
кров'ю серця пише на чужині Шевченко. Таку ж любов заповідує він і всім землякам своїм.
Свою Україну любіть,
Любіть її… во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть („Чи ми ще зійдемося знов?“) —
озивається Шевченко з-за ґрат Петропавловки. Рідний край та думки про його тільки й піддержують великаго страдника в неволі на чужині і навіть саме бажання смерти зникає перед надією ще раз свою рідну сторону побачити й
Хоча серце замучене,
Поточене горем
Принести і положити
На Дніпрових горах („Сон“).
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить („В неволі тяжко“).
Але навіть свої найгірші особисті муки, які завдає розлука з усим, що серцю любе, Шевченко забуває, коли хоч на думку спадеться якесь громадське лихо, якась небезпека для рідного краю. Навіть під час найглибшої туги, коли посідає людину холодна байдужість до всього на світі — сама думка про рідний край викликає у Шевченка щирий гнів, що чергується з стогоном од свідомости несили своєї. Нехай усе байдуже, все однаково, — криком виривається у Шевченка —
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві і в огні
Її окраденую збудять, —
Ох, не однаково мені! („Мені однаково“).
Я не знаю, чи у всесвітній літературі пролунав коли-небудь ще один такий крик серця з безмірної туги та жалю за рідним краєм, чи знайдеться поет, що б так дуже любив свій край, побивався за ним і так до його рвався. Правда, що взагалі не багато на світі таких великих душ, як у Шевченка, і не часто доводиться їм зазнавати такої долі важкої, якої він зазнав. І талант Шевченка, і його життєпис — це надзвичайна трагедія виборної людської натури, що виходить сам-на-сам битися з убійчими обставинам околишнього життя й на-останці таки перемагає їх силою свого духа.
Вже згадано було, яке місце в світогляді Шевченковому зайняв „найменший брат“, особливо з того часу, як поет „став прозрівати“ й одкрились йому всі таємні суперечности сучасного громадського ладу. Отже ніяким світом не міг Шевченко спустити з думки оте найгірше за його часів лихо, що посіло „найменшого брата“ — кріпацьку неволю, — не міг би, хоча б і сам не зазнав був його на власній спині. І нічого й говорити, що навіть власне лихо та своя неволя не згасили в Шевченкові того невгамовного обурення проти права однієї людини над життям, честю й совістю та добром другої [2]. З цього погляду Шевченко завжде однаковий був і ніколи й згадувати не міг про народню неволю без усієї глибини обурення, на яке тільки здатна була його велика душа.
Скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть, гинуть
У ярмах лицарські сини („І виріс я на чужині“).
Як одна була любов у Шевченка до рідного краю й народу, так і одна була у його непримиренна зненависть до кріпацтва і всякої взагалі неволі. На цьому пункті він ні на йоту не поступався, не розумів компромисів і всю силу, на яку тільки спромігсь його талант великий, зібрав, щоб дошкульнішого удару завдати системі людовладства. Я не наводитиму багато прикладів, бо треба б велику частку „Кобзаря“ передрукувати, щоб показати уповні аболіціонистську поезію Шевченка. Він певен, що „історією-правдою“ з сфери кріпацького права саме пекло можна перелякати, а людей, що всього на світі набачились, здивувати найзвичайнісеньким полупанком, яких тисячі сиділо на шиї у народа. Земля — прекрасна, чиста, — казав Шевченко, — рай, але що́ люде зробили з того раю!
Хиба ти не бачиш,
Хиба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися! А я полечу
Високо-високо за синії хмари:
Немає там власти, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь — у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки здіймають,
З шкурою здіймають, бо нічим обуть
Панят недорослих. А он роспинають
Вдову за подушне, а сина кують —
Єдиного сина, єдину дитину
Єдину надію — в військо оддають,
Бо його, бач, трохи… А он-де під тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщині жне („Сон“).
Скрізь „кров та сльози та хула — хула всьому“. „На чистій, широкій, на вольній землі“, у своїм раї, люде пекло розвели. „Занапастили божий рай" лихими вчинками своїми. І Шевченко показує нам цілу галерею тих, що коло цього діла ходять; перед нашими очима пересовуються і неситі, що все бажали б собі загарбати, і тихі та тверезі богобоязливі, що тільки й чигають на свого ближнього, і щедрі роскішники-патріоти, що з рідного краю кров як воду точать, і ті, що людськими душами торгують, що важать на добро, працю, честь і щастя людські… Образи кріпацького лиха звичайно доминують у нашого поета, — та инакше й не могло бути: „по плоті й по духу син і рідний брат нашого безталанного народу“, кажучи його власним словом, Шевченко не міг заспокоїтись доти, доки животіло те, що найбільше пекло́ й мучило рідний народ. Боротьба з кріпацтвом була немов метою цілого життя нашого Кобзаря й ніхто в Росії не завдав таких дужих ударів системі людовладства. На схилі віку свого Шевченко бачив уже й наслідки своєї боротьби: кріпацтво на його очах конало, і нетерпляче дожидає він того дня, коли
Спочинуть невольничі
Утомлені руки
І коліна одпочинуть
Кайданами куті („Подражаніє Ісаії“).
Поет хитається між надією, що „останню“ копу дожинають кріпаки на панщині („Сон“), та зневіррям проти нещирих заходів коло кріпацької реформи.
Болить і плаче і не спитъ,
Мов негодована дитина („Я не нездужаю“)
поетове серце за таких хвилин тяжкого зневірря; йому здається, що вже нічого дожидати добра, що не прийде сподіване визволення — і він подає досить гострі рецепти на те, як „збудить хиренну волю“...
Бувши прихильником соціяльної волі, рівности і братерства, Шевченко над усе ненавидів усяку неволю, всякий гніт, хоча б звідки вони виходили і в яких себе формах виявляли. Може через те й минувшина України спершу так його була захоплювала, що там бачив він не самий гніт і поневолення, а й боротьбу з ними, фактичне вживлення принципу рівности, коли
Братерськая наша воля
Без холопа і без пана
Сама собі у жупані
Розвернулася весела („Чернець“).
Од Молдованина до Фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує („Кавказ“).
Кожному теж повинно промовити до серця незрівняно-потужне слово до „всевидящого ока“ у „Юродивому“. Навіть старі часи згадуючи, часи якого-небудь лютого Нерона, Шевченко кладе на свій малюнок фарби, які занадто болюче вражають наше серце, серце російських громадян XX віку. Хиба оця ось картина —
|
Нема сем'ї, немає хати, В британських, гальських легіонах |
хиба вона не дає занадто блискучого образу тієї самої лютої дійсности, якої ми й досі позбутись не можемо, яка й самого запального проповідника волі заслала „муштруватися“ в далеких азіятських легіонах? Та повстаючи проти всякої неволі й кривди, картаючи гнівним словом своїм кривдників, Шевченко ніколи не забував, що вони тільки через те силу мають, що їм сами невольники потурають з несвідомости своєї та полохливости. Раз-по-раз зривається у його гнівне слово і до тих занадто терплячих та легкодухих людей, що несучи тягар неволі, не насміють „за правду пресвятую стать і за свободу“.
А ми дивились і мовчали
Та мовчки чухали чуби,
Німії, подлії раби, —
так характеризує Шевченко стосунки німотної більшости, дужої числом, та безсилої через свою темноту, егоїзм, полохливість і нещирість маси. І часто тоном справді біблійного пророка поет звертається до неї:
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось таки колись! („Юродивий“).
Оце „а діждемось таки колись“, що своїм лаконизмом нагадує Галилеєве „eppur si muove“, ота невміруща надія на перемогу правди — ось де секрет Шевченкового впливу, що не тільки не зменшається, а все зростає з годами. Цей неодмінний у його елемент надії, цей здоровий та ясний оптимизм, що до боротьби кличе, а не розпливається в безсилих скаргах, надає його поезії бадьорого, ясного тону й показує, як багато пережив і передумав цей чоловік, самою силою титаничного таланту винесений на вершок людської творчости. Він ніколи не кінчав на самих прокльонах, скаргах, жалях, але блиснувши могучим образом лиха, раз-у-раз показує й ліки на його, дає щось позитивне, і через те поезія його, не вважаючи на темний фон, ясний світ пускає в душу читачеві, не кидає його знесиленим та зневіреним на пів-дорозі, а надихає свіжою думкою, вогнем протесту, бажанням жити всіма фібрами людської натури. Людина повинна жити, повинна й боротись за чисте, повне життя — такий висновок маємо з „Кобзаря“.
Тяжко жить на світі, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться послухать, як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспіває…
О, Боже мій милий, як весело жить! („Гайдамаки“) —
так радів із життя Шевченко першої пори, коли може й не розумів ще всієї ваготи горя людського, — і вже те характерно, що цей радісний заклик до життя вирвавсь у його саме тоді, коли він малював поневіряння сироти безродного, „попихача жидівського“ Яреми. Але й опісля поет цього ясного настрою не згубив, — навпаки виросла і зміцніла в йому цяя жадоба живого життя, хоч багато причин було самому авторові зневіритись і скінчити на безсилій апатії та прокльонах. „Встане правда, встане воля“ — такий був лейтмотив Шевченкової поезії, бо твердо вірив поет, що „раз добром налите серце в вік не прохолоне“ і що єсть у людини те, чого ніяка сила на світі подужати не здолає.
Не вмірає правда наша,
Не вмірає воля,
І неситий не виоре
На дні моря — поля.
Не скує душі живої
І слова живого („Кавказ“).
Знову бачимо цілу низку рішучих „не“, націлених тепер у саму, здавалося б, міцну силу сучасного ладу. Просто дивно, звідки набравсь того нездоланного духу Шевченко, де черпав він силу держатись так високо над людьми та обставинами й не хилити перед ними своєї голови. Здавалося б, чи ж подоба в найтемніший час реакції говорити про перемогу світу над темрявою, про те, що єсть межі людській неситості й грубій силі, яка все ламала і трощила кругом? А отже у Шевченка знайшовся той тон бадьорий, знайшлася й сила проти сили: грубій физичній силі кулака поставлено справжній „предѣлъ, єгоже не прейдеши“, знайдено непереможну перепону. Цією силою був для Шевченка невмірущий потяг душі людської до правди та добра, що виявляється в живому слові та великих ідеях людскости. Як неможливо загарбати й виорати поле на дні морському, так не скувати й душі живої та слова, не знищити волі й поступу, що невпинно провадять до єдиної мети людського життя — щастя загального, заснованого на щирих та справедливих стосунках, особистих і громадських, на братерстві й рівности всіх людей. Шевченко ніколи не журиться про конечну перевагу добра над лихом „Чи буде правда на землі?“ — загадавсь якось був він і відповів зараз же так само просто, як і твердо:
Повинна буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить („О люде, люде“).
Шевченко физично не може собі уявити иншого кінця нашим людським змаганням; перемога правди для його аксіома, не вважаючи на всі удари мерзенної дійсности. Він навіть уперед бачить той сподіваний час і знову тут проступають у його щиро-біблійні фарби й тон натхненного пророка.
Тоді як, Господи, святая
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить —
Незрячі прозрятъ, а кривії
Мов сарна з гаю помайнують,
Німим отверзуться уста,
Прорветься слово, як вода,
І дебрь-пустиня неполита,
Сцілющою водою вмита
Прокинеться („Подражаніє Ісаії“).
Вимучена до краю земля як дощу в спеку прагне оновлення, і поетові ввижається вже той ідеальний лад, коли
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати
І будуть люде на землі („І Архимед, і Галилей“).
Просто люде, без того намулу соціяльної „табели о рангахъ“, що поналипав на них за довгу путь од темного животіння доісторичних часів до ясної долі в майбутньому царстві розуму та волі.
Так просто і так надзвичайно гарно, дійсно по-людському, висловив Шевченко свій широкий ідеал життя, і це кревно єднає його з найбільшими діячами людскости і вводить до пантеону світових геніїв.Як письменник, як діяч слова, великі надії що-до оновлення життя на землі покладав Шевченко на слово. Для душі своєї він бажає такої сили,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило („Неофити“).
І Шевченко вірить у те вогневе слово, що гнівом картає кривдників та підсилює окривджених і знедолених, роскриваючи їм очі свідомістю, виховуючи їх морально й інтелектуально. Возвеличу, — пише він —
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло них
Поставлю слово („Подражаніє XI псалму“).
Слово і думка, яку воно в собі виявляє — святощі для Шевченка. З слова свого поет бажає викувати
щоб орати „свій переліг — убогу ниву“ з надією, що „добрі жнива колись то будуть“ („Не нарікаю я на Бога“). І ця зворушлива віра великого поета в живу силу рідного слова не тільки психологично нам близька, але й фактично вже справдилася хоч по-части в історії українського письменства. Слово справді стало „на сторожі“ інтересів рідного народу, письменство виясняє потреби його й сіє ті думки, що такі дорогі були Шевченкові. Він не помилився в своїй вірі, так широко означивши ролю рідного слова в житті народа, і знов же своєю геніяльною інтуїцією зрозумів той глибокий психичний закон, що поставив був слово „въ началѣ“ усього живущого, як символ свідомости, ознаку правди й справедливости. Але слово для Шевченка тільки через те й дороге таке, що воно служить за видимий знак правди, тієї бажаної основи всіх людських стосунків; ми бачимо, що скрізь у його правда і слово стоять поруч, єднаються неподільно, як у тому благанні,
Щоб наша правда не вмірала,
Щоб наше слово не пропало („Марку Вовчку“).
В сфері етичних ідеалів нічого вищого не знав Шевченко над правду. Її він шукає всюди невпинно, до неї скрізь обертається, як квітка до сонця; за-для неї вийшов на боротьбу з світовим лихом; за-для неї перетерпів усе, що спало на його голову, і незломним прихильником правди дійшов до могили. „Ми не лукавили з тобою“, — каже поет до своєї долі:
Ми просто йшли, — у нас нема
Зерна неправди за собою („Доля“).
Скрізь і завжде вітай зо мною, — благає поет музу, — і учи,
Учи неложними устами
Сказати празду („Муза“).
Під час розцвіту своїх слав'янолюбних симпатій він усім слав'янам бажає стати „добрими братами і синами сонця правди“ („Іван Гус“), як найпершої повинности, що випливає з усього його світогляду; в „Молитвах“ — правда, любов і братерство виставляються за найдорожче добро, якого благає собі поет і всім, до кого приязнь має:
Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі.
Скрізь правда, сама правда… Оце шукання правди, яке можна спостерегти в творчості не одного українського письменника і в цілій народній поезії, особливо високим тоном лунає в поезії Шевченка, надаючи їй надзвичайної етичної краси та принадности, роблячи її невичерпаним джерелом найвищої людської правди. Правду Шевченко над усе ставить, до неї зводить усі пружини життя і навіть лихо для його тільки через те огидне, що росходиться з його ідеалом правди. Вже заглядаючи в вічі невблаганній смерті, з туги великої „голову схопивши в руки“, дивується поет — „чому не йде апостол правди і науки“?… І ця вічна жадоба правди, цей неодмінний примат її в творах і в усьому світогляді Шевченка дає нам право його самого поставити за того апостола правди, якого так виглядав він, з такою мукою й болем дожидався. Вже зазначено попереду той непохитний оптимизм Шевченків, який раз-у-раз підказував поетові, що „буде правда на землі“ і що це так само натурально, як те, що „сонце йде і за собою день веде“ („І тут, і всюди — скрізь погано“). І ця правда, якої не обминути, немов у фокусі збірає в собі і волю, і любов, і братерство для Шевченка й робиться йому гаслом відродження. До України обертається він з таким запальним словом:
Скажи, що правда оживе, Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Розтліннеє, а слово нове
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе… („Осії глава XIV“).
І рідко коли, хиба може в часи найбільшого обурення, з'явиться у Шевченка „правда-мста“, що всюди знайде злочинців проти вищої правди на землі, — це немов би остання у нашого поета інстанція, до якої він апелює на світове лихо. Найпалкіше оця „правда-мста“, власне пересторога перед нею, вилилась у Шевченка в громових словах „Посланія“ — „Схаменіться, будьте люде“. Але здебільшого не з помстою, а з милосердям єднається правда у Шевченка, не грізною карателькою з мечем у руці з'являється, а лагідною істотою з масличною гілкою всепрощення. В чистому незлобивому серці поетовому не жила довго помста; він умів ненавидіти, але вмів і любити й — головна річ — прощати. „Отак, люде, научайтесь ворогам прощати“, — кінчає Шевченко одну з своїх сумних історій („Між скалами“) і вже певно, що ніхто не дав таких осяяних духовою красою картин всепрощення, які знайдемо в „Кобзарі“. Поет сумує й журиться над неправдою людською, картає її, але сам найбільш бажає, щоб хоч приснились безталанному
І люде добрі, і любов,
І все добро. І встане рано
Веселий і забуде знов
Свою недолю; і в неволі
Познає рай, познає волю
І всетворящую любов („Відьма“).
Припливуть
І прилетятъ зо всього світа
Святії мученики — діти
Святої волі; круг одра,
Круг смертного твого предстануть
В кайданах і… тебе простять.
Кара всепрощенням — це найвище, до чого може на данному пункті злинути думка людська, особливо взявши на увагу обставини життя Шевченкового, що не дуже то сприяли навіть тому, щоб хоч спокійно ставитись до ворогів. Та для великого страдника безсилий ворог, скинутий з того місця, де він шкодить людям — вже не ворог, поет може огиду і зневагу почувати до „людоїда“, „деспота скаженого“, але мститися над їм не буде, як не мстились оті душі праведників над лютим своїм катом. У цій рисі виявилась така велич духа, до якої мало хто зможе піднятись.
Важко з Шевченком розлучатись, раз почавши про його говорити; трудно вичерпати скарби його високих дум, трудно змалювати красу його натхненного слова, однаково дужого й вимовного і в тихих ідилічних картинках ясного людського щастя („Вечір“, „І досі сниться“, „На великдень на соломі“, „За сонцем хмаронька пливе“ і т. и.), і в грізних драматичних переживаннях, яких зразки ми вже бачили; однаково глибокого і в розумінні людської психології, і в описах природи. Хоч і не дбає він про форму, але на палітрі у Шевченка таке невичерпане багацтво фарб і такої сили, що й між геніяльними заступниками людської думки завжде вміє він проказати власне слово і так проказати, як тільки один він потрапить. Найкраще може буде його силу та його ж словом і виказати.
Неначе той Дніпро широкий
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко
І ніби тим огнем пекли
Холодні душі („Пророк“).
Справді, для України вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великим письменникам на їхній батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що „за собою день веде“, — день нового нарождення на світ великим культурним народом; його поезія стала найкращим виразом національної самосвідомости на Україні, як його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу. На Україні ім'я Шевченка — не тільки ім'я великого поета, але й символ національного відродження, ознака перемоги над тією смертію, що до неї засудила була український народ низькоока політика державного централізму. На претензії централізаторів, що домагаються казенної одномастности, народ наш спокійно може відповісти, показавши на Шевченка, і спокійно ж своїм шляхом далі йти. Геніяльні люде всюду велике роблять діло, — всюди вони творять життя, роспускаючи паруси світа і тепла навкруги себе, повертають людей на нові шляхи, нові думки їм проказуючи. Але на Україні геній Шевченка зробив не тільки це. Адже ж тут ціла нація, живцем похована, конала, роблючи надзвичайні силкування, щоб прогнати смертельний холод од своїх задубілих членів. Результатом того силкування було нове письменство перед-Шевченкової доби. Та воно не здужало ще скинути смертельні кайдани з рідного краю; добре на початок, воно все ж таки не мало стільки сили, щоб збудити національний организм і вивести його на спасенну путь оновлення. Це зробити міг тільки світової міри геній і таким генієм для України й став Шевченко. 50 років оце минуло, як помер великий автор „Кобзаря“, а його книга й досі свіжою сяє красою, служить невичерпаною криницею глибоких думок. Це через те, що поезії Шевченка належать до тієї категорії творів, які не старіються й не пліснявіють, бо зворушують усяку людську душу, хоч би за яких часів вона жила. Люде цієї міри вічно дивляться вперед і мов витичками позначають собою ті шляхи, що проходить людскість у своєму невпинному ходові до одвічних ідеалів правди, добра і щастя. І коли б українське письменство було більш відоме за межами України, то напевне б Шевченкові давно визначено було б те місце, якого він заслужив і яке признала йому не тільки своя, українська, а й російська критика в особах кращих своїх заступників. „Гигантъ южнорусской поэзіи“, мовляв Скабичевський, „послѣдній кобзарь и первый великій поэтъ новой великой литературы славянскаго міра“, як зве Шевченка А. Григорьєв, повинен бути в пантеоні всесвітнього письменства, — і безперечно він там буде. Вже й тепер переклади творів Шевченка єсть не тільки на всіх слав'янських мовах, а й на багатьох инших європейських, і всюди вони роблять велике вражіння своєю оригинальною красою. В рідному ж письменстві, на Україні, ім'я Шевченка не тільки ім'я геніяльного письменника, а й запорука того, що не може без сліду зникнути народ, що таку силу з-межи себе виставив; це національний стяг наш, на якому написано найкращий заповіт „живим і мертвим і ненарожденним землякам“, як мовляв у своєму посланії Шевченко. Високі ідеали правди, добра і волі, рівности й братерства записано в тому заповіті, та ще так записано, як тільки виборна істота може написати, — а це такі ідеали, які ніколи не старіються. Бувши апостолом правди не тільки для свого рідного краю, а й для всієї людскости, не перестаючи сподіватись, що правда все переможе, Шевченко і в своєму „Заповіті“ ще раз висловив ту свою невмірущу надію:
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Не злим, тихим словом.
„Велика, вольна, нова сем'я“ і для нас такий самий ще ідеал, як був і за часів Шевченка, проте й тепер не забуто співця того сподіваного ідеалу. Повною ж мірою віддячать і українці, і всі люде великому Кобзареві України справді тільки за нових обставин життя, до яких — треба сподіватись — ми таки наближаємося з кожним днем, що відходить у минуле…
Діяльність Шевченка ввела українське письменство до гурту світових літератур і на новий шлях поставила його, давши свіжі мотиви й нові форми поезії, як рівняти до попереднього періоду, здобувши нові стимули для праці на полі українського письменства. Генії не можуть з'явитися без попередньої роботи цілих поколіннів, що прочищають дорогу одному вибранцеві; з другого боку, не можуть рядові робітники обійтись і без того синтезу їхньої роботи, який творить геніяльна людина. З цього погляду Шевченко з'явивсь якраз у пору, коли треба було зміцнити роботу попередників і здобуті позиції так, щоб назад не було вже вороття, та разом покласти підвалини й на потомні часи. І як попередня література українська завершилась у своєму розвиткові Шевченком, так і вся дальша на йому засновується. Ставши в центрі нашого літературного розвитку, Шевченко й досі лишається центральною фигурою в українському письменстві і хоч як піде наша історія на далі, а для XIX в. такою центральною фигурою Шевченко в ній і зостанеться.
50-ті роковини смерти Шевченкової припали на часи може не так і великого, але все ж помітного громадського оживлення після доби короткого, та важкого занепаду. Отієї „нової сем'ї“, про яку згадував Шевченко, ми не маємо й тепер, як і 50 літ тому — це, правда. Ми не можемо так пом'янути й досі декому зненависного й досі гонимого апостола правди, як він того заслужив і як того б ми бажали — це так само правда. Але й те правда нестеменна, що година, коли це можна буде зробити, з кожним днем наближається і з кожним же днем зменшається час панування тієї неправди, що проти неї так боровся Шевченко.
|
Минуть, Уже червивий і малий |
Так пророкував Шевченко. І можемо тільки найдужче бажати, щоб той „вітер з поля“ не забарився й своїм подувом до решти прочистив атмосферу, в якій ще можуть виростати страхіття з отим наскрізь гнилим корінням…
- 1911.
——————
- ↑ Як-раз 19 лютого до недужого поета навідався один з його знайомих, Черненко. Шевченко стояв біля вікна, спершись обіруч на стіл; він був збентежений, очі й вид увесь виявляли нетерпляче дожидання. Скоро Черненко увійшов до його, замісць звичайного привітання Шевченко кинув: „Що — є? Є вже? Є маніфест?“ — і глянувши в вічі Черненкові, зрозумів відповідь. „Так нема? Нема?… Коли ж воно буде?“ І загнувши прикрим словом, Тарас закрив лице руками і впавши на ліжко, заридав. (О. Кониський — Т. Шевченко-Грушівський, т. II. Львів, 1901, стор. 373).
- ↑ Перечитавши вже по повороті з заслання твори Щедрина, Шевченко так записує в своєму щоденникові: „Я благоговѣю предъ Салтыковымъ. О Гоголь, нашъ безсмертный Гоголь! какою радостью возрадовалась бы благородная душа твоя, увидя вокругъ себя такихъ геніальныхъ учениковъ своихъ. Други мои, искренніи мои! Пишите, подайте голосъ за эту бѣдную, грязную опаскуженную чернь, за этого поруганнаго, безсловеснаго смерда“!
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|