Чужомовні слова в украінській мові
 |
Вол. Самійленко.
в украінській мові.
|
В-во „ШЛЯХ“. № 23.
|
Коли який небудь землячок починає вам доводити про бідність української мови, — а „землячки“ мають особливий до того потяг, — то як найвищим доказом побиває вас таким афоризмом: „Вѣдь в вашей мовѣ всѣ культурныя слова чисто русскія“. І лукаво прижмуривши очі й зробивши павзу для ефекту, з виглядом переможця додає: „Какъ, напримѣръ, будетъ по вашему телеграфъ“? Отямившись од остовпіння, яке повинно викликати таке влучне запитання, ви звичайно кажете землячкові: „А скажить, будь ласка, як буде по вашому, по російському, те саме слово телеграф“? Коли ж він здивується теж, не розуміючи в своїй загально-російській простоті вашого запитання, то ви йому популярно поясняєте, що слово телеграф зовсім не російське, що воно чуже слово і в російській мові, і в французькій, і в кожній иншій, окрім грецької, і далі відкриваєте йому Америку, що його славна російська мова навряд чи багатша за українську, бо має в собі теж чимало чужомовних слів, нагадуєте йому про такі спеціяльні словники, як „60000 иностранныхъ словъ въ русскомъ языкѣ“.
Але багато є людей, які хоч і знають, що чужомовні слова в українській мові є власне чужомовні, а не російські, але визнають, що мова наша була б і багатшою й більш зрозумілою для народа, коли б у їй не було тих чужих слів і щоб на кожне поняття ми мали свій рідний вислов. Де хто може бажав би всі так звані „чужоземні“ слова поперекладати на вкраїнську мову.
Що тепер жодна літературна мова не може обійтися без чужомовних слів, навряд чи й треба доводити. Тим паче не може без їх обійтись українська мова, що далеко пізніш ніж більшість инших європейських мов почала развиватися в літературну на щиро народній основі та на протязі не одного століття зовсім не була офиціальною мовою.
В питанні про те, в якій мірі чужомовні слова можуть увіходити в українську мову, можна приняти такий прінціп: не цуратися їх, але й не бгати їх у нашу мову без міри. Одним цим ще мало сказано для практики в тому чи иншому випадку, і треба до цього додати кілько міркувань.
Є такі поняття, які вже ввійшли в обіхідку всього нашого народу й для вислову яких маємо чужомовні слова, загально йому відомі. Кожний, навіть неписьменний селянин, знає такі слова як, наприклад, телеграф, контора, театр, агент, газета і т. и. — Що виграє мова коли ми яке небудь із цих слів перекладемо на вкраїнську мову? — Популярнішою мова наша не стане, бо хто знає само чужомовне слово, той, побачивши його переклад, може не зрозуміти, що те нове українське слово значить як раз те саме, що й знайоме йому чужомовне слово. Річ певна, що кожне чуже слово можна якось перекласти на українську мову; припускаю й те, що письменники наші можуть погодитись між собою, що той чи инший переклад якогось чужого слова є дуже влучний і повинен заступити орігінальне чуже слово. Але цього замало; треба щоб і ширші круги вкраїнського громадянства, принаймні більша частина хоч трохи освіченої людности, вподобала те нове слово й приняла його до вжитку, тоді тільки той неольогизм дістане право громадянства в мові всього народа. Оцього саме й трудно досягти, і можливо це тільки в тім разі, коли в перекладеному слові з цілковитою певністю для кожного буде ясний той само обсяг поняття, який міститься в відповідному слові чужомовному. І часто й тоді українське слово не вижене з ужитку чужомовного слова, а істнуватиме поруч із ним. От, напр., добре в нас переложено слово прогрес словом поступ, котре тепер уживається всюди, але й слово прогрес теж не вийшло з ужитку. Так саме як у сусідній російській мові істнують поруч абстрактный і отвлеченный.
Часом трапляється, що коли переклад чужомовного слова приймаєтьтя до вжитку і разом з тим залишається в мові й само чужомовне слово, то ці два слова починають уживатися в трохи одмінному одно від другого значінню. Тоді присутність у мові таких подвійних слів збагачує мову.
Тепер наша література ще в такому стані, що не кожний одділ її заповнено однаково. Найбільш розвинена поезія і белетристика та публіцистика. Популярних книжок з поля ріжного знання маємо теж чимало. Чисто наукових праць маємо далеко менше: по деяким питанням майже нічого орігінального й небагато перекладів. Через те ми маємо гарно оброблену мову для поеми, драми, повісти, статті до журналу, а для мови спеціяльної й наукової ще часто бракує нам виразів; властиво маємо їх багато, бо кожний або утворює свій неольогизм, або бере чужомовне слово, українізуючи його на свій лад, але ті неольогизми не мають загальної ухвали, й це вносить безладдя в мову.
Для впорядкування нашої наукової, техничної й офіціяльної мови організовано в нас уже кільки комісій, котрі впорядковують термінольогію всякого роду, витворюють і ухвалюють ті чи инші неольогізми, перекладають або українізують ті чи инші чужомовні терміни й технічні вирази. Робота таких комісій дуже потрібна й користна, але треба жадати, щоб до тих комісій була ще одна — така, котра б обєднувала всю роботу впорядкування мови, щоб не було так, що одна комісія ухвалить якийсь термін, а инша утворить инший, і знов ладу не буде в нашій мові.
Бажано щоб ті комісії, які вже є та які ще мають бути, не переймалися тим принципом, що всю термінольогію взяту з чужих мов треба невідмінно якось перекласти. Принцип сей дуже небезпечний. Звичайно, зробити таку революцію в мові ми спроможемся, виженем з мови всі барбаризми, створимо мову фільозофії, математики, медіцини, музики, взагалі мову всякого знання й умілости, техніки й промислу, але як що цю мову створимо сьогодні, то будьмо певні, що через десяток років та наша спеціяльна мова зробиться архаічною. Бо мине кільки років, і те, що ми тепер творимо здебільше похапцем, стануть творити инші органічно, шукаючи кращого вислову для своїх ідей, котрі вони творитимуть або переноситимуть, пропускаючи через призму свого індивідуального розуму. І це особливо треба сказати про вислов абстрактної думки.
Та й навіщо перекладати такі слова як модус і субстанція, детермінізм, онтольогічний, метафизика і безліч инших. Хто не розуміє ніяк цих слів, той і в перекладі їх не зрозуміє, коли не знайомий з їх змістом. Знов, яка буде шкода нашій мові, коли не будуть переложені інтеграл і діференціял, сінус і косинус, катет і гіпотенуза? або тампон, бістурей, трепанація, або мотор, пропелер, барометр, гігроскоп? Аж ніякісінської шкоди. Між тим як у перекладі завше є небезпека неточности, невідповідности слова обсягу поняття. Так що велику силу чужоземних слів у нашій мові краще залишити без перекладу. Але це не значить, що їх треба брати в абсолютно чужомовній формі. Ми не будем казати субстанціа, а субстанція, не революціо, а революція, себто не тільки робити транскрипцію звуків чужої мови своїми літерами, але й почасти підміняти саму форму слова, українізувати його. Щоб доладу робити українізацію чужомовних слів, треба знати вимову (власне вимову, а не правопис) кожного такого слова в тій мові, з якої воно походить, або на основі якої воно створене, а не тільки ту форму його, в якій воно могло дійти до нас із других або третіх рук.
Перехожу до деяких практичних уваг про транскрипцію чужомовних слів в українській мові й про їх українізацію. Насамперед, як віддавати звук ґ чужомовних слів?
У нас панує той правдивий, беручи взагалі, прінціп, що коли приняте в нашу мову чуже слово складається з таких саме звуків, які маєм і в нашій мові, то ці звуки повинні бути задержані й у вкраїнській транскрипції того слова. Звук ґ у вкраїнській мові ми маємо, вимовити його можемо (народні слова: дзиґа, ґуля, ґава і т. и.) і тому пишемо: ґенерал, інтеліґент, ґеометрія, контінґент і т. и. Чи так і повинно писати?
Наш люд, коли приймає ці слова, то систематично замінює в них звук ґ звуком г (майже на всій теріторії України, крім західного кутка, де звук ґ більш охоче вживається), і той саме селянин, що чудово вимовляє ґ в словах „дзиґа, поґуляти“, ніколи вам не вимовить: аґент, інтеліґент, а тільки; агент, інтелігент, фонетизуючи такі слова по анальогії з словами словянського коріня спільними з російськими, де вимовляється, напр. гуляти, коли в російській мові ґулять, гора, коли в російській мові ґора, багатий — в російскій боґатый. Коли селянин чує слова вимовлені так: аґент, інтеліґент, то йому все здається, що ви трошки закидаєте по-московському.
Для людини освіченої звук ґ в таких позичених словах тільки тоді не бренітиме теж русизмом, коли ця людина знайома з латинського мовою; инші ж мови не наводять на потребу заховання звука ґ, бо цей звук часто віддається в тих чужих мовах: у мові французькій звуком ж, в італійській звуком дж, а в еспанській звуком х. А всі ж ті мови мають і звук ґ як і латинська мова.
Чи не йти й нам слідом за народною фонетізацією таких слів і там, де вимовляють: римлянин ґ, француз ж, італієць дж а еспанець х — не вимовляти ні першого, ні другого, ні третього, ні четвертого, а наше пяте, себ то г?
Можуть на це сказати, що вище наведена паралель сюди не стосується, бо коли, напр., римлянин вимовляв арґентум, а вимовляють тепер: італієць ардженто а француз аржан, то ні для італійця ні для француза то слово не є чужомовне, воно є спільного коріня для всіх їх, тільки вимова його здіференцувалася ходом розвитку мов, анальогічно як у словянських мовах: українець каже нога, а москаль і поляк ноґа. Але можна взяти ще иншу анальогію.
Еспанська мова є мова романська і грецькі слова, що в неї ввійшли, безперечно є їй чужомовні, отже еспанська[1] мова, маючи звук х і дуже люблячи вживати його, в тих словах латинського коріня де в латинській мові були звуки ґ або й, тим не меньше в тих грецьких словах звук х міняє на звук к.
Так саме, мені здається, повінні ми згідно з народньою фонетикою в чужоземних словах замісць звука ґ вимовляти й писати звук г. На мою думку звук ґ треба вживати в нашій мові тільки в таких випадках: 1) у тих народніх словах чи тих чужомовних, що давно ввійшли в народню мову з звуком ґ, як слово ґрунт, 2) у тих власних іменнях чужонародних, які не вживаються в нас, напр , Ґастон, Марґо, 3) у тих іменах, що вживаються й у нас, коли вони надаються не українцеві, і тоді не тільки вживати в їх звук ґ, як що в тих іменах він вимовляється в відповідній мові, але й транскрипцію цілого ймення робити як найближчу до тієї мови; значить вимовляти й писати Ґреґуар, коли мовиться про француза, а не Грегуар і 4) ще в деяких небагатьох словах, де перед звуком ґ є склад із звуком г, щоб уникнути тяжкої до вимови какофонії: гіґієна, гіґроскоп. У слові ґанґрена краще заховати обидва ґ чужої мові для консеквентности, тим більше, що народ чудово вимовляє початкове ґ в словах ґанок, ґава.
До речі тут нагадаю, — хоч це й не стосується до правопису чужомовних слів, що деякі ймення родинні українські теж треба писати й вимовляти через ґ — Довґело, Ґалаґан, Недриґайло.
Із звуком ф маємо справжню трагедію для нашого центрального, найкращого фонетично діалекта, котрий я зву нашим тосканським діалектом. На жаль той діалект, хоч має фонетіку цілком подібну до тосканської в Італії, тільки багатшу за неї на кілька звуків, тим найголовніш і відріжняється від неї, що не має саме того звука, з котрого починається слово фонетика. Наша Тоскана не вимовить ні фонетики, ні фуґи, ні дифтерита, ні графа, а скаже: хвонетика, хуґа, діхтерит, грап. Та здається й на більшій частині української території звук ф зовсім не вимовляється в народі; замінюється він, як видно з попередніх прикладів, звуками х, хв і п (останнє звичайно на кінці слів і рідко спочатку — грап, штрап, Пилип). Пояснити таке явище треба мабуть великим консерватизмом мови і тим, що й у давній словянській мові, з котрої витворилась наша, звук ф вимовлявся тільки в словах позичених з грецької мови, а може й не вимовлявся, а тільки писався в тих словах.
Як же нам бути зі звуком ф у чужомовних словах? Коли стояти на тому, щоб фонетика нашої загальної літературної мови цілком відповідала фонетиці одного діалекту, котрий ми признати можемо найкращим фонетично, то тоді справа була б проста: немає звука, не треба й літери, а слова чужомовні писати як вимовляються: хворма, телеграп. І це не така вже страшна річ. Адже еспанці, не маючи звука ж, звуть російського письменника Мережковського Мерехковським (Merejkowsky). Чи може робити так як французи, що не вимовляючи звука х все ж мають для чужих слів з звуком х особливу ортографію, пишучи в грецьких словах ch, а в російских kh, себ то й нам тільки писати ф, з тим щоб воно вимовлялось инакше? Але прінціп нашого правопису того не дозволяє зробити. Отже справа стоїть так: або не писати ф, або писати й вимовляти.
Треба сказати, що все ж на досить широкій теріторії України ф вимовляється; трохи на захід од Дніпра завше кажуть офірувати, а не охвірувати. І коли ми трохи відступимо від точної фонетики центрального нашого діалекту в цілях її збогачення, то повинні звук ф приняти. Що до звука ф ми повинні ставитись инакше, ніж до звука ґ в чужомовних словах, можна побачити ще з такого факту: українець, котрий зроду не вимовляв ф, а звук ґ вимовляв у слові ґудзик, але не вимовляв у словах агент, інтелігент, пройшовши школу російською мовою, в котрій обовязково вживаються обидва звуки, скоріш навчається вимовлять ф ніж ґ і по тому г в Москві зараз пізнають украінця.
От же я гадаю, що треба взагалі писати ф у чужомовних словах: напр. форма, фізика, офорт і в таких инших.
Тільки не треба мати на увазі виключно ту форму слів, у якій ми їх бачимо в мові російській. В російській мові через ф пишуться й ті слова, що в грецькій писалась через θ (theta). То був звук мало схожий із звуком ф і ще давні латинці, беручи грецькі слова писали їх через th, а слідом за ними й инші європейські народи стали вимовляти t, пишучи ради етимольогії через th. Отже про ті слова, що ми знаємо через російську мову, треба знати й те, як вони пишуться в инших мовах: коли, напр., у французькій мові через f або ph, то треба писати ф, а коли через th, то в нашій мові неодмінно треба писати т. От же не можна писати ні аріфметика, бо це буде москализм, ні арихметика, бо це буде теж москализм, тільки зукраїнізований, а аритметика. Треба писати Теофан, а не Феофан, Теокрит, а не Феокрит. Правда, що є кілька імен, які так приросли до вкраїнської мови (принаймні придніпрянської й лівобережної) з звуками х, або хв, — хоча власне в їх потрібне т, — що доведеться їх так і писати — Хома, Хведір, коли не говориться про українця з місцевости, де вимовляють: Томаш, Тодор.
Додам ще кілька уваг про те, як віддавати в нашій мові звуки чужомовних слів. У словах грецьких треба держатися Еразмової, а не Рейхлинової вимови, бо з такої вимови (етацизм) робиться транскрипція грецьких слів у європейських мовах. Отже треба писати: Атени, а не Афини, бібліотека, а не бібліотика або вівліофіка, як колись писали росіяне згідно з Рейхлиновою вимовою. Іпсилон, що переписується в більшости європейських мов літерою y (ігрек), писати через и: гимн, синод, а не гімн, сінод.
Ще про кінці грецьких слів. Чи писати: тезіс, кризис, тема, чи теза, криза, темат? У словах тезис, кризис ис є закінчення імен женського роду. Закінчення чужомовне ми маємо повне право відкинути й замінити його своїм відповідного значіння. Так робить і французька мова (crise, thèse), і польська (kryza, teza), так можем робити й ми і писати: криза, теза. З словом тема трохи инакше: там у номінативі неповна основа слова, другий відмінок має форму тематос, де ос є закінчення, а темат — основа. На підставі цього польська мова приняла форму temat; французька залишає тільки корінь тем, додаючи своє закінчення (thème). Мені здається, що головна форма, в якій ми приймаємо в мову іменники, є номінатив, і чого нема в номінативі чужого слова, те якось дивно бачити приточеним до такої ж форми того ж імени в його транскрипції українською мовою. В даному разі більш доладу робить російська мова, в якій такі слова пишуться: тема, поэма, драма. Нам теж треба писати: тема, поема, драма, приймаючи ці іменники, по значінню в українській мові закінчення ма, яко імена женського роду. Про транскрипцію л європейських слів треба сказати ось що: українське л буває в нашому центральному діалекті трьох відтінків: тверде, як російське л у слові лошадь або польське в слові woly, середнє як у французькій aller і мягке як російське в слові боль; твердим воно буває на початку й кінці слова або складу і перед а, і, о, у (перед і вагається, зближуючись до середнього л). Напр., піл, Полтава, лай, лопата, лука; середнім буває перед е, и, напр., зле, але, коли, були; мягким буває в усяких комбінаціях: лякати, біль, зілля, тільки, льох. У діалекті галицькому й значної частини Київщини середнє л невідоме; є тільки тверде й мягке. Тепер щоб віддати нашим звуком французьке (середнє), напр., у словах Emile Zola ми пишемо Єміль Золя або Зола. Як краще? Перше написання мягше ніж треба, а друге надто тверде. Все ж краще схилитися в бік мягкости й писати: Золя, лямпа, Вольтер. Але немає потреби писати; колєгія, Валєр, себ то з мягким ль, досить писати колегія, Валер, бо перед е л ніколи не вимовляється твердо, а тільки середьо, то й не треба його робити зовсім мягким. Слово але вимовляється точнісінько як aller, Валер як Valére. Це галичанам здається, що як не зробити ль мягким перед е, то вийде так як би написане було польською азбукою Wałer, бо в їх як і в поляків є тільки два л, тверде й мягке.
Звуки французької мови en, an, em, am, переписувати треба звуками ан і ам, коли в орігінальному слові чується дифтонг а з носовим н; значить буде стиль Ампір, а не Емпір, хоч по франц. пишется empire.Особлива увага: нема гіршого злочинства проти двоїх мов одразу, французької й української, як писати амфілада. В цьому слові пишуть м тільки високограмотні газети деяких наших „меншостей“, ми ж повинні знати, що анфіляда не родична ні амфітеатрові, ні амфібрахієві.
Велика помилка писати Додет, Беранжер. Литери т і р у цих іменах не вимовляються в орігіналі, то не треба їх переписувати. Треба найголовнішу увагу віддавати фонетиці, а не ортографії слова. Якби ми написали імя Шекспір тими літерами, які пишуться в англійськім слові, себ то Шакеспеаре, і прочитали це імя англійцеві, то він ні в вік не догадався б, що це є імя його великого письменника.
Французькі звуки eu і німецькі ö і ä, як найближчі до нашого е, треба віддавати через е й писати Пастер, Берне. (Pasteur, Börne).
Найбільше буде труднощів з англійськими звуками. Не знаючи добре англійської мови з живих уст, не можливо зробити транскрипцію майже ні одного англійського слова, остільки в англійській мові правопис одріжняється від вимови. І чужі переклади тут мало поможуть, бо, напр, французи, користуючись тим, що мають ту саму латинську азбуку що й англійці, а правопис далеко не фонетичний, коли беруть англійське імя або вираз, то просто списують його букву по букві, пишуть ale, Wallis, залишаючи на волю читача вимовляти по англійському, чи як не вміє то по французькому.
Тому, хто бажав би перекладати з англійської мови, знаючи її хочби й добро, але тільки з підручників, себ то мало знаючи її фонетику, треба порадити мати під рукою такий англійський словник, де показана вимова кожного слова, і про кожне імя або инше слово, яке можна дата без перекладу, довідатися точно, як воно вимовляється, а то в нас буде як у російській літературі: сотню літ перекладали люде і Дікенса, і Шекспіра, і Вальтерскота, дали цілу літературу англійську в перекладах, і все писали: Смитъ, Веверлей, мистриссъ, та тільки в кінці девятнадцятого віку додивилися, чи дослухалися, що треба писати: Смисъ, Уоверли, миссисъ.
Дехто з письменників наших хочуть запровадити звичай, щоб кожне чужомовне імя чи власне особове, чи загальне, раз воно осілось на теріторії нашої мови, зараз позбулось національно-персональної автономії, підлягало законам української деклінації й приймало форми всіх відмінків української граматики, котрих маємо цілих сім (відповідно лічбі Вселенських Соборів, смертних гріхів і такого иншого). Хочуть деклінувати: Гайне — Гайного, Гете — Гетого, Кліше — Кліша, Додет — Додета, Золя — Золі, Пальто — Пальта, Шосе — Шоса і т. и.
Гайне — Гайного: це бренить неначе гарне — гарного, ніби, кажучи Гайне, ми уявляємо собі якусь якість чи прикмету, що стосується до якоїсь річі середнього роду. Цього ж нема. Деклінувати прізвище Підгайний на зразок прикметника — річ натуральна, бо це й є прикметник; Підгайний — той що під гаєм, але Гайне не є те, що належить до гаю; словом, не є прикметник середнього роду. Те саме треба сказати про імя Гете, Берне, і т. д.. Додет — Додета, Беранжер — Беранжера тому не можна деклінувати, що в цих іменах шелестівка на кінці не вимовляється; для слуха вони кінчаються на голосівку е, таку форму вони повинні мати і в транскрипції, в називному відмінку. Імена ж на е не можуть в українській мові деклінуватися по мужському роду.
Не треба деклінувати Гюґо, Золя, Бурже, Монтеґю, Гольдоні, Жанліе, пюре, шосе, раґу (котре слід писати з ґ, бо в його ввійшло слово goût, котре в нас вимовляється ґуст, а від останнього маєм слово куштува́ти, окремо від слова ко̀штувати). Можна встановити таке правило: не підлягають деклінації ті імена, які в українській формі мають закінчення на голосівку, коли й у орігінальному слові це закінчення не має значіння родового закінчення; не деклінуються теж такі власні імена, котрі відносяться до жінок, а закінчення їх мають в українській мові значіння мужеського роду.
Всі імена загальні, коли переходять в українську мову з закінченням мужеського роду, деклінуються по мужеському роду: період — періода, кодекс — кодекса, ліфт — ліфта. Так саме деклінуються й такі саме імена особові, коли вони відносяться до мужчин, Шекспір — Шекспіра.
Імена особові мужеські, що і в українській і в своєрідній їм мові мають закінчення граматичного женського роду, переходять із значінням мужеського роду, але деклінуються по женському роду: Сирокомля — Сирокомлі, Петрарка — Петрарки — Петрарці, Спіноза — Спінози.
Імена власні італійські й еспанські, що кінчаються на o — Pietro, Paolo, Pedro, Pablo, треба деклінувати, бо в їх кінцівка о є така сама прикмета мужеського роду як і в нас у тих самих іменах: Петро, Павло. І тому треба писати: Петро пішов до Паола, або Педро з Паблом.
Деклінація історичних і митольогичних грецьких і латинських імен залежить від тієї форми, в якій вони переходять у нашу мову в номінативі. Гераклес — Гераклеса, Геракль — Геракля чи Геракл — Геракла, Геркулес — Геркулеса, Арес — Ареса, Арей — Арея, Біас — Біаса, Біант — Біанта, Паллада — Паллади, Венера — Венери буде краще, ніж Паллас, Венус, — котрі в українській мови не деклінуються. Що до транскрипції подібних імен, то ми вже маємо довголітню традицію від Енеіди Котляревського й навіть давнішу. А для тих імен, що ввійшли в святці від часів приняття християнства, традицію літературну ми можемо приняти з деякими поправками в напрямі зближення до транскрипції принятої в більш нам відомих європейських мовах, ті ж імена які маємо в святцях, писати так як вони там пишуться тількі тоді, коли вони надаються православним українцям, бо деякі з тих імен, приняті в католицькі святці, пишуться там з иншою транскрипцією.Чужомовні славянські прізвища, які мають у орігіналі форму прикметника, треба й у вкраїнській мові деклінувати як прикметники: Толстой — Толстого, а не Толстоя. Хоч закінчення ой у мужеському роді й немає в українській мові для прикметників, але завдяки близькости мови російської, почуття прикметности цього імя українець не втрачає.
Є сила чужоземних слів, котрі російська мова приймає з надставкою ир: апеллировать, констатировать, сортировка. В нашу мову такі слова повинні ввійти без тієї надставки насамперед через то, що вона плеонастична, бо стоїть поруч іще й з другою, своєю, по-друге через те, що вона належить не тій навіть мові, з якої позичаються само слово. Навіть у слові сервировка вона барбаризм у барбаризмі, бо хоч у французькій формі інфінітива дієслова є закінчення ір, у инших виведених з його словах зникає звук р.
Поправна транскрипція буде: констатувати, формувати (ув неакцентоване), констатований, формований (ов під акцентом), а слово service, коли воно взяте в значінню певної кількости посуду, вимовляти й писати сервиза (трошки українізуючи), а те що по-російському говориться сервировать, сервировка, перекладати відповідними українськими словами.
Треба відріжняти значіння надставок у таких позичених словах, як гармонійний, гармоничний, мельодійний, мельодичний: перші форми значуть те, що має в собі багату гармонію, мельодію, другі — те, що ввіходить до законів гармонії, мельодії, бо науку про ті закони треба звати мельодика, гармоніка (у французькій мові melodieux — melodique).
Інструкційний — інструктивний. Перше — значить той що належить до інструкції, друге — той що може дати інструкцію, навчити.
Ті чужомовні прикметники, що походять від назвів наук на -ія і -ика, котрі в російській мови кінчаються на -ическій, повинні кінчатися в українській мові на –ичний: математичний, алгебраічний (іч а не їч, фільольогичний, антропольогичний, геометричний.
Прикметники, що взято в російську мову з закінченням на іонный, у нас треба кінчати на –ійний: позиційний, лекційний, ревізійний.
Треба писати через іаль: принципіальний, нотаріальний, адвербіальний, лябіальний (губний), але через іяль: губерніяльний, парафіяльний, колегіяльний, бо імена від яких походять ці слова, чуються в українській мові як губернія, парафія, колегія, а не губерніа, парафіа, колегіа.
Нема потреби писати іят у словах секретаріат, шаріат, бо вимовляючи ці слова, ми не відчуваємо, щоб вони походили від імен на ія.
Треба б ще сказати про подвоєння шелестівок і транскрипцію звука і в чужомовних словах.
Що до подвоєння (коллегія, аннексія, іррегулярний і т. д) то ми можемо йти слідом не за росіянами, що переважно їх подвоюють і за італійцями, котрі навіть республіку пишуть через два б (Repubblica), а драму через два м (dramma), а за еспанцями й поляками, котрі їх не подвоюють, та за французами, котрі ради етімольогії подвоюють на письмі, але вчать, що так вимовляти не треба. Отже це буде й простіше: анексія, колегія, ірегулярний і т. д.
Як переписувати звук і чужомовних слів, чи через і чи и? Це питання зараз тяжко вирішити. Етимольогично слід би писати всюди і, де в чужих мовах пишеться і, але народ наш любить вимовляти в таких випадках тверде и: вимовляють — директор, ревизія; пишуть же в нас то і то и. В усякім разі треба зазначити, що в закінченнях ія, ію, іат, іація, іальний, іяльний, де звук і стоїть перед йотою або голосівкою, вимовляти й писати треба і а не и: Азія, Азіят, а не Азия, Азият: так саме по голосівці: Данаіда, алкалоід, егоіст. Тільки в цих випадках ніяк не годиться писати ї, як рекомендують у нас, а просто і. Алкалоід не значить той, що їсть алкалі. Треба теж на кінці слів вимовляти і: Кардуччі, Неґрі, валі, і т. д., тим більше, що коли б ці слова вимовляти через и, то вони здавались би номінативом множини, хоч правда що й у формі з і граматичне їх становище невиразне.
Коли саме можна приймати в свою мову чужомовні слова, більш або менш їх українізуючи, а коли бажано заміняти їх справжніми перекладами, утворюючи неольогизми, або визначаючи яким зворотом заміняти брак тих слів, як що переклад їх не бажаний, — про все це треба багато говорити, і до цього питання ми ще може звернемось иншим разом.
Володимир Самійленко.
——————
- ↑ Точна транскрипція назви краю буде Еспа́нья, а не Іспанія і не Еспанія. Але назву породи овець і вишень „шпанка“, здавна українізовану з початковим ш, так і треба залишити.
Ціна 1 карб.
| 1. | Хведір Коломийченко. Економика й Украіна |
ц. 15 к. |
| 2. | Хведір Коломийченко. Революція й життя будівництво Украіни |
15 к. |
| 3. | О. Агієнко. Вільний театр |
18 к. |
| 4. | Катюль Мандес. Поезіі в прозі. З франц. переклав Микола Вороний |
40 к. |
| 5. | Гнат Хоткевич. Авірон. Библійна повість |
1 р. 80 к. |
| 6. | О. Агієнко. Революція духа (думки з приводу реформи церкви) |
25 к. |
| 7. | 35 к. |
| 8. | К. Тетмайєр. Поезіі в прозі, пер. А. Павлюк |
65 к. |
| 9. | А. Шніцлер. „Зелена папуга“, мал. на 1 дію, перек. М. Вороний |
1 р. — |
| 10. | М. Рильський — На Узліссі, іділія |
40 к. |
| 11. | Йосип Зоранчук. Утічка |
55 к. |
| 12. | М. Біляшевський. Наші національні скарби |
55 к. |
| 13. | Гі де-Мопасан. Чабанський скік. Переклав проф. Є.7Тимченко |
30 к. |
| 14. | О. Святогор. Поеми з п'яти літер |
55 к. |
| 15. | В. Самійленко. Дбаймо про фонетичну красу мови |
30 к. |
| 16. | Іван Липа. З нового світу. Повість |
65 к. |
| 17. | Сава Крилач. Право на життє |
30 к. |
| 18. | Леонід К. В справі Герба України |
75 к. |
| 19. | Проф. Олекс. Грушевський. З етнографичних студій Івана Франка |
25 к. |
| 20. | Шарль ван-Лерберг. Пан. Сатирична комедія на 3 дії. Переклад М. Рильського |
3 карб. — |
| 21. | Й. Зорончук. Шляхом душі |
70 к. |
| 22. | С. Шелухин. Наша пісня |
3 карб. 40 к. |
| 23. | Вол. Самійленко. Чужомовні слова в українській мові |
1 карб. — |
Приймається передплата на журнал
Рік видання
третій.
Рік видання
третій.
„ШЛЯХ“
ОРГАН НЕЗАЛЕЖНОЇ ДУМКИ
місяшник літератури, мистецтва та громадського життя.
Участь беруть кращі українські письменники.
Передплата — в конторі редакції: Київ, Мар.-Благовіщенська, 123, п. 20, Тел. 50-59. Вартість: річно — 30 карб. ½ р. — 16 карб.
Редактор-видавець Хведір Коломийченко.
Київ, 1918, листопад. Друкарня „Дніпро“
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|