Прилученнє України до Москви в московській історичній літературі
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Прилученнє України до Москви в московській історичній літературі Київ: Шлях, 1917 |
|
|
 |
В. Пічета.
Прилученнє України до Москви не раз було метою ученої уваги московських істориків і правників, які намагались скласти собі науково обгрунтовану думку про форму згоди між Москвою та Україною, вияснити суття історико-правничих відносин, що утворились з часу прилучення України до Москви. В історико-правничій літературі можна вказати на велике число учених праць, які так або инак торкались сього питання. Велика кількість праць являється прекрасним показчиком несхожісті думок в істнуючій історико-правничій літературі. І історикам, і правникам не вдавалось вірно підійти до розвязання не тільки історико-правничого, але й політичного задання. Дякуючи сьому в московській історіографії нема загально-признаної думки, яка увійшлаб в науковий вжиток. З другого боку, прилученнє України до Москви не завжди однаково інтересувало московських істориків і правників. Через се дуже часто одновіді давались неповно, не завжди правниче і історично обгрунтовано. Для більшости істориків-правників прилученнє України до Москви є питаннєм настільки відомим, що, на їх думку, не варто було його докладно студіювати і повсяк час історико-правники замісць серйозного детальового розбору обмежувались поверховими замітками. З більшою увагою віднеслись до сього питання історики-українці, але і їх думки далеко не завжди були науково обгрунтовані, що, можливо, залежало і од загально-політичних умов російського життя.
Вважаючи питаннє про прилученнє України до Москви другорядним і не надаючи йому належної уваги, історики-правники кинули в російське суспільство необгрунтовані погляди, які суспільство дуже швидко присвоїло, що в значній мірі і завважало йому підійти до розвязання украиського питання. З другого боку, історики та правники у своїх університетських курсах також мало торкались питання про прилученнє України до Москви, зачеплюючи його тільки мимохідь, коли приходилось говорити про зовнішню політику і про зріст Московської держави в XVII столітті. Недивно, що люде, скінчивши вищу школу, були дітьми в українському питанні. Між тим пануючі тенденції і погляди прививались і в середній школі, через те, що навіть кращі підручники по російській історії, говорячи про приєднаниє України до Москви, виявляли коли не цілковите незнайомство з піднятим питаннєм, то, у всякому разі, повну одсутність історичного чуття і знання розбиратись в складних історичних задачах, що залежало, звісно, од тої історичної школи, під впливом якої вони були. Тільки в останні часи, се питаннє знову звернуло увагу учених і його студіювання тепер вже зовсім в иншому напрямі, ніж раній. Не можна не визнати трохи запізненим такий напрямок в історико-правничій науці, яке поки що не придбало прав горожанства в науці, через що в широких колах російського суспільства нема і об'єктивно наукового погляду в питанні про форму згоди України з сусідньою Московщиною.
Розглядуючи думки і погляди московської історіографії що до приєднання України до Москви, необхідно мати на увазі, як загально політичні умови російського життя, цензурні умови, які не дозволяли торкатись вищезгаданого питання, так і пануючий напрямок в історичній науці. І те і друге часто завважало історику-правнику підійти до аналізу згоди 1654 року так, як сього вимагала першорядна важливість піднятого питання. Крім того, невміннє признати за українським народом права на національне самовизначеннє і погляд на українську мову, як тільки на одно з нарічь „обще-русскаго язика“, значно впливали на історико-правничу думку московських учених, котрі й до сього часу не можуть увільнитись від затупілих теорій та миркувань. Історико-правнича наука розросталася в Росії поволі і, до того, при вельми несприяючих обставинах. Абсолютний царизм, що дуже суворо ставився до того, аби прямо чи наздогад не висловлювались думки, що йдуть насупроти практики та теорії істнуючого державного устрію, не дозволяв об'єктивно відноситись до дуже значних проблем. З другого боку, дух полицайського царства, що отруював своїми отруйними газами все повітрє російського життя, не дозволяв історику і правнику піднятись над російською дійсністю і віднестися до певного явища так, як сього потрібувала об'єктивна наукова думка дослідувача. Се особливо вірно для наукового оцінування праці Бантиша Каменського „Исторія Малой Россіи отъ водворенія славянъ въ сей странь до уничтоженія гетманства“ 1830 р. Праця Б.-Каменського не згубила свого значіння і до нинішнього часу, дякуючи численним випискам з архивних документів, що переховуються в Министерстві закордонних справ. Але його історико-політичні погляди жодної цінности з себе не уявляють. Праця виявилась присвяченою „всесвѣтлѣйшему, державнѣйшему, великому государю“, і вже се наперед сказало про її загальний дух поклонення перед абсолютизмом московського царя і разом з тим вплинуло на оцінку московської політики відносно України. Кажучи про приєднаннє України до Москви, Б.-Каменський розглядає сей акт, як «исполненіе желанія Хмѣльницкаго и малороссіянъ». І малює загальний вигляд подій, що були на Вкраїні. Простота і однобічність думки Б.-Каменського краще за все виступає в його думках з приводу домагання Хмельницьким присяги з боку московських послів в непорушности українських привилей. Відмова, послів — се, на думку офіціяльного історіографа, виявленнє міці бояр, зумівших піддержати достоїнство господаря Росії, а саме домаганнє гетьмана розглядується, як «характерні приклади недовірчивости українців і їх ватажка»[1]). Саме приєднаннє «покорившагося единовѣрнаго народа» розглядується, як «повернення Російському царству країни» без пролиття крови і при тому без жодних царських видатків[2]. Показуючи, що цар «даровалъ малороссіянамъ и ихъ предводителю разныя милостивыя грамоты, утвердилъ статьи, присланныя оть Хмѣльницкаго»[3], Б.-Каменський, передаючи їх зміст, не пробує вияснити певности правничих відносин поміж Москвою і Вкраїною. Правниче становище України з'ясовується «милостью» царя. Отся ж «милость» може бути одібраною в любий момент, коли народ не буде її заслужувати. Не даремно офіціяльний історик знаходив вірною політику Петра відносно України, котру він вирішив перетворити, маючи на увазі зради гетьманів та „внутренее переустройство сего края при Скоропадскомъ“[4]. Зрозуміло, що і Маркевич в своїй «Исторіи Малороссіи» (1842) міг тільки обмежитись переказаннєм подій, без спроби глибше їх проаналізувати і дать самому факту більш об'єктивне історико-правниче освітленнє. При тогочасному політичному курсі се фактично було неможливо, та й сам Маркевич навряд чи був у силі дати щось инше, крім пересказання літописних подій. Отже, Маркевич не одкидає істнування договору поміж Москвою і Вкраїною[5].
Не зважаючи на те, що праця Б.-Каменського цілком перейнята духом і тоном офиціяльного самодержавья, все ж таки в ній знаходяться єретичні думки з точки погляду офіціяльної політики. Хай «малороссійскій народъ», являється одновірним, але він все таки вважається, як щось окреме від московського народа. Правда, се не висловлено прямо і ясно, та і не могло бути так вияснено при тогочасних політичних обставинах, але сю думку, як лейт-мотів, що проходить через всі праці Б.-Каменського, підмітити не трудно. Шкода, що вона не досить глибоко була підтримана слідуючими російськими істориками і правниками.
Обидва вищезгадані історики по суті не належали ні до котрої історичної школи. Се особливо відноситься до Маркевича, що занадто довірливо без жодної критики відносився до своїх джерел. У них нема ані цілости в історичному світогляді, ані сталих методологичних прямувань. Се історики-аматори, у працях котрих почувається любов і прихильність до того народу, минулу судьбу котрого вони змальовували з більшим або меншим поспіхом. Але в те ж Миколаєвське царюваннє московська історико-правнича наука зробила більші кроки наперед, почала розвиватись під прапором сталого історико-философського світогляду, виробляла науковий метод, потрібувала об'єктивности від дослідувача і критичного відношення до джерел. Правда, сього історико-празничого напрямку не можна не визнати однобоковим. Історики і правники були прихильниками царства і державности, і сі два початки були метою їхньої дослідувачої уваги. Життє народне їх цікавило постілько, посколько народ являється об'єктом для держави і носить державні або проти-державні ідеї. «Русскій народ — єдін», не зважаючи на свої розвітлення, і його наподілість одбивається в зрості держави і державного початка, убиваючого місцеві особливости і ріжниці, все централізуючого і скріплюючого своїм авторитетом, при чому захистителем державного початка являється переважно московський народ, дужий своєю прихильністю до своїх ватажків-царів і до православно віри.
Історико-правнича школа лічить в своїх рядах чимало блискучих іменнів, маючих великі заслугі перед московською історико-правничою наукою і утворивших цілий напрямок історичної думки, вплив котрої не згубив своєї сили і до останнього часу. Посеред представників історико-правничої школи перше місце належить С. М. Соловйову.
Його заслуги перед московською історичною наукою дуже великі. Його погляди до сього часу одбиваються в московській політичній та історичній думці. Як прихильник царства і державности, С. М. Соловйов давав у своїй історії малюнок зросту російської держави і державности. Гадаючи, що вся серйозність історії московського народу лежить в повільному пануванні державних початків, С. М. Соловйов в козацтві бачив лише одбиток антидержавних початків. С. М. Соловйову так і не довелось дізнатись про справжнє значіннє козацтва. Одкидаюче я відношеннє до сього явища цілком ясно одбивається в його пряцах. Через те і вкраїнське козацтво, а точки погляду С. М. Соловйова, явище безумовно не приємне. Для Соловйова Київська Русь, Північно-Східна і Московська Русь — се все стадії одного і того я процесу. З розбиттєм Північно-східної Русі на „удѣлы“ і роз'єднаннєм її від Київської Русі, остання повільно увіходить у склад нової формації — литовсько-руської держави. Але коли закінчилось теріторіяльне об'єднаннє Північно-східної Русі, починається процес злучення останньої з Русью литовською. Прилученнє Укрїни до Москви — се лише частина в сьому великому процесі. Спільність національна і церковна була фактором, що пов'язував в одно ціле Північно-східну Русь з Литовською. Разглядуючи під таким кутом погляду взаємновідношення Русі Литовської з Московською, С. М. Соловйов ще в своїх „Очерках Исторіи Малороссіи“ розглядав приєднаннє України до Москви, як акт, що був направденим до збереження в недоторканости руської народности та православної віри. Зрозуміло, для Соловйова правнича природа взаємповідношення Москви і України не була річчю його вченого зрозуміння і розглядалась ним тільки лише, як приняттє України у підданство, розуміючи останнє в прямому значинні сього слова. Того ж питання торкався С. М. Соловйов і в своїй „Исторія Россіи съ древнѣйшихъ временъ“. Том, присвячений україньським справам, з'явився багато пізній його „Очерковъ истории Малороссии“, але істотність його поглядів залишилась нерухомою. Повстаннє Хмельницького Соловйов по попередньому розглядує, як рух під релігійним прапором[6]). Приєднанне відбулось без жодних передчасних умовин. Але далі московський уряд задоволнив „челобитье“ українців, що було до Москви прислатим з осібними посланцями в березілі 1654 року. Соловйов змалював досить подрібно картину всіх переговорів Хмельницького з Москвою, але, обмежуючись тільки завданнєм описання, Соловйов не торкнувся питання приєднання з такою глибиною, якої воно цілком заслуговує. Вказуючи, що „челобитьє малороссіян“ було задоволено, хоч з важливими виправками. Соловйов не старався вияснити істности ідеології українських проводирів, а також вияснити взаємновідносини України і Москви, що утворились після статей з березіля 1654 р. Так, Соловйов лише розказав історію приєднання України до Москви, але однобічність і вузькість історико-философського світозрозуміння повстали на перешкоді до підходу визначного історика до важного питання без такої наперед узятої, мало національної точки погляду.
Погляди Соловйова на питаннє про привднанне України до Москви виявились пануючими в московській історіографії. Націоналістична ідеологія московських істориків примусила їх одстоювати свої позіції, цілковито замовчуючи або закриваючи свої очі на нові факти і явища у звязку з історією приєднання України до Москви. Ся однобічність в ізученні українського питання в значній степени зменшила значіннє висновків, до котрих приходили ті або инші історики. Се особливо відноситься д. Карпова, котрому не можна одмовити ані в знатті джерел, ані в літературі питання. Коли Карпову доводиться на підставі документів навести малюнок минулого, се він робить з великою точністю[7]). Але коли не можна обмежуватись тільки одним оповіданнєм, а необхідно спробувати зрозуміти те або инше історичне явище, безсилість Карпова робиться ясною, а його висновки перетворюються до вельми неглибоких миркувань. Критикуючи в своїй статті «Костомаровъ, какъ историкъ Малороссіи» висновки і спостереження українського історика відносно подій 1654 року, д. Карпов, одхиляючи точність наведених Костомаровим відомостів, буцім то бояре дали за царя присягу держати війско запоріжське по його правах і вільностях, показав, що на Переясловській Раді не могло бути й мови про яку б там не було згоду з Москвою. Україна, що попала в дуже прикре становище, «могла тільки одного бажати, що б її не виддали Польщі», і для сиєї мети «згодилась тільки в інтересах православія“ приєднати Україну[8]). Маса ж народня менш за все думала про права. От і все поясненнє великої події 1654 року. Коли Україна, на думку Карпова, не думала про які б там не було права, то появленнє ряду конституцій України, про котрі каже Карпов можна лічити цілком незрозумілим актом московської політики[9]). Від схеми Соловйова не міг увільнитись навіть такий відомий майстер історичної науки, як М. П. Милюков, що обмежується лише згадуваннєм про приняттє України в підданство до Москви, не вияснюючи більш детальово, в чому лежала суть сього підданства[10]). За те другому майстру історичної науки, фундатору нової історичної школи, пощастило трохи одійти від традіційного пояснення приєднання України до Москви, хоч і В. О. Ключевський торкнувся сього питання трохи поверхово, не відповідно його складовости і важности. Ключевський не зрозумів і не розібрався в українських справах що до приєднання України до Москви. Автор каже, що Москва не дуже вірила „бунтовливому гетьману“ і в той же час боялась його випустити, а тому в Москві, „затягували, вичікували, як люде, що не мають власного пляну, а ждуть його від ходу подій“. Ключевський визнає, що Москва хотіла взяти Вкраїну до своїх рук, але при обов'язкових умовинах, щоб в містах сиділи московські воєводи. Хмельницький же, на думку того ж історика „думам зробитись чимсь то в роді герцога Чигиринського, управляючого Україною під далеким сюзеренним надзором царя московського і при допомозі козацької старшини". Ключевський запевнює, що в Москві дивились на прилученнє України з традиційно-політичної точки погляду, як на продовженнє теріторіяльного збирання „Русской“ землі, як на відложеннє великої области від ворожої Польщи, на користь вотчини московських царів. Крім сього, в Москві мало розуміли і внутрішні українські відносини, і мало займались ними[11]). Подавши картину взаємного відношення поміж Москвою і Вкраїною, Ключевський торкнувся його постільки, поскільки се було необхідно для характеристики зовнішної політики, зовсім не торкаючись і не розбираючись в умовинах приеднання України до Москви і статей березіля 1654 року. Для Ключевського українське питаннє — се епизод з зовнішньої політики московських царів, до того епизод, що приніс сурйозні ускладнення у напрямку останньої. І така невдала постановка питання, тільки мимохідь зачепленого істориком, виявила великий вплив на цілу історичну школу, па покоління молодіжи, дая котрої українське питаннє було все лише епизодом у зрості московської держави. І таке відношеннє до нього слідує признати домінуючим в петербурсько-московській школі істориків. Не можна не визнати сього відношення глибоко невірним і у великій мірі однобоково освітленим.
Таким чином, московські історики більш захоплені змалюваннєм подій, обставин, при котрих відбувся акт 1654 р., ніж спробуваннєм вияснити суття утворившихся поміж Москвою і Україною правничих відносин. Заповнити сей пробіл взяли на себе привники. Але навряд і їхні думки вщерть до останнього часу можна визнати вірними. Так, для проф. Алексєєва прилученнє України до Москви є ніщо инше, як традиційна політика інкорпорації. Від професора державного права можна було чекати більш глибокого відношення до такої важної державно-правової проблеми[12]). Другий відомий державовід Коркунов вважає, що Україна після акту 1654 р. знаходилась у васальній залежности від Москви. До менту прилучення „Україна не стояла в Москвою в рівноправних відносинах, вона була й підлегла, хоч і мала осібного управителя в лиці гетьмана, що користувався навіть правом вести самостійно поміж-народні зносини, але український гетьман підлягав московському царю, як вищому властителю[13]). За те історики московського права вирішують теж питаннє трохи инакше. Сергеєвич вважав, що на Переясловській раді було дано певні завірення зберегти всі особливости України. Він цілком правий, коли каже, що приєднаннє України до Москви було иншим, ніж прилученнє Твері, Рязані та ин. князівств. Україна залишалась осібною державою, в своїм законодавством і навіть з правом зносин з закордонними державами. Таке прилученнє, на думку Сергєєвича, инакше і неможна пояснити, як тільки унією. Україна не з'єдналась в московським царством, а тільки визнала своїм царем царствуючого в Москві царя з його нащадками[14]). На жаль, погляд Сергєєвича на Україну, як на окреме царство не привився в історико-правничій літературі. Другий відомий історик-правник, Дьяконов визнавав, що Україні жалованою грамотою було дано широку автономію, однак лічить, що з'єднаннє було не тимчасовим, яким з'являється унія, а вічне, що ясно витікав з тексту жалованої грамоти. Населеннє приносило присягу московському царю, а не гетьману. Тому з'єднаннє України з Москвою Дьяконов кваліфікує, як реальну унію[15]).
Останніми часами питаннє про правний стан України після приєднання і до Москви було підняте правником-державником Нольде. Йому не можна одмовити в доброму освідомленні питання. Студіюючи історію приєднання України до Москви і аналізуючи зміст актів 1654 р., Нольде вважає, що між Україною і Москвою було закладено договора, котрий признавався і пізній Петербурським урядом. Тому „Статт Хмельницького“ завжди визнавали основним актом, що з'ясовував відносини поміж Україною та иншою Росією. Правда, в сей договір вносились важні зміни, але, не зважаючи на се, правне становище України залишалось без змін. Приймаючи до уваги „Статті Хмельницького“, як головний документ, що з'ясовує правниче відношеннє України і Москви, Нольде з'ясовує правниче становище України, як „положеніе самоуправляющейся на собственномъ правѣ, на правѣ „автономной“ единицы"[16]). По шляху, прокладеному Нольде пішов і Розенфельд у своїй роботі „Присоединеніе Малороссіи къ Москвѣ" (1915). Подаючи історичний нарис України до приєднання її до Москви, д. Розенфельд вважає, що після повстання 1648 р. Україна перетворилась въ самостійну державу. Представник останньої, гетьман мав фактично необмежену владу. Рада, що стояла над гетьманом, перший час збиралася рідко, і гетьман сам правив краєм. І сусіди визнавали гетьмана головою української держави. Внутрішнє життє держави керувалось законами, що видавались гетьманом. Молода держава прагнула до зовнішньої небезпеки і національного самовизначення. Приєднаннє до Москви треба шукати в обставинах життя молодої держави, бо самостійно Україна проістнувати не могла. Сі умовини і примусили гетьмана роспочати переговори з Москвою про прилученнє України до сусідньої держави. Але прилученне України не було підданством. Правне становище України забезпечували статті Хмельницького, що були договором поміж Україною і Москвою. Кажучи про правниче становище України після її приєднаннє до Москви, д. Розенфельд не згоджується з думкою Нольде, і, покликаючись на ріжні авторитети з обсягу державного права, знаходить можливим охарактеризувати акт 1654 року, як інкорпорацію на осібних умовинах. Правда, сам автор є готовим признати, що принціпової ріжнаці поміж „неповною інкорпорацією і автонамією в опреділенні Нольде“ не істнує. Але формула Розенфельда, на думку автора, більш правдива, — „вона опреділяє і характер ранійшого самостійного буття України, як державного організму, і рядового поняття однань, нарешті, опреділяє автономні права в послідуючому житті. Так в московській історико-правничій літературі було об'єктивно опреділено правничий зміст акту 1654 року. Після цього схеми історико-правничої школи залишаються тільки лише як історична реминісценція. Так дивились на акт 1654 року московські історики московсько-петроградської школи.
- ↑ Бантышъ-Каменскій, Исторія Малой Россия, 1903 р., стор. 205.
- ↑ Бантышъ-Каменский, Исторія Малой Россіи, 1903 р., стор. 209.
- ↑ Ibid, стор. 257.
- ↑ Ibid, стор. 426.
- ↑ Маркевичъ. История Малоросіи, 1842, стор. 334, 344.
- ↑ Соловьевъ. Исторія, Изд. общ. пол. Х. стр. 1559.
- ↑ Жур. М. Н. Пр., 1871, №№ 11-12.
- ↑ lbid, стор. 16.
- ↑ Карпов, Крит. обз, источн., до ист. Малор, относящихся, ст. 18.
- ↑ Милюковъ. Очерки русской культури, I, стор. 59.
- ↑ Ключевский. Курс, III, стор. 148, 150, 152.
- ↑ Алексѣевъ. Русское Государственное право, 1887, ст. 194—195.
- ↑ Коркуновъ. Русское гос. право, I, 1904, стор. 181.
- ↑ Сергѣевичъ, Лекции и наслѣдования, вид. 3-е, стор. 106—107.
- ↑ Дьяконовъ. Очерки общ. и госуд, строя древ. Руси, 1908, ст. 246—247.
- ↑ Нольде. Очерки рус. гос. прав, 1911, стор. 387, 311,
Програм: Красне письменство. Літературно-критичні статті. Громадсько-політичні статті. Характеристики. Мистецтво — малярство, музика, театр. Дописи з-за кордону. Вісти про вкраїнське життє. Бібліографія. Некрольоги. Оповістки.
О. Агієнко, В. Алешко, Х. Алчевська, М. Біляшевський, М. Вороний, М. Жук, Г. Журба, П. Зайцев, Х. Коломийченко, С. Крилач, проф. А. Кримський, М. Левицький, І. Липа, Х. Майстренко, Я. Мамонтов, О. Олесь, Т. Осадчий, О. Підгорецький, В. Пічета, В. Різниченко, М. Рильський, В. Самійленко, О. Святогор, О. Слісаренко, В. Тарноградський, М. Філянський, Г. Хоткевич, М. Чернявський, Г. Чупринка, М. Янчук та инші.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|