Наші національні скарби
| Наші національні скарби Київ: Шлях, 1918 |
|
|
 |
Наші національні скарби.
Видавництво „ШЛЯХ“.
М. БІЛЯШЕВСЬКИЙ.
Наші національні скарби.
Видавництво „ШЛЯХ“
Київ, Костельна, 9. 1918 р.
Серед напруженої роботи, серед боротьби, що панує навкруги, завше думки звертаються до минулого, бо там основа, там підвалини для нового, воскресаючого з мертвих життя України. Разом з сим, як цілком нормальний висновок, набувають незвичайної вартости — вартости національної — ті матеріяльні пам'ятки, що, не зважаючи на нашу недбалість в сьому напрямі, ще якимсь чудом збереглися від давнини.
Справді, хиба се не чудо? пережила Україна часи Руїни, пережила довгий, довгий час царизму з його твердо, з самого моменту прилучення, проваженою політикою вивищування усього національного, з його умисним затрімуваннєм розвитку; дійшла, дякуючи отсій сістемі до значного пониження культури — і все-ж таки, не зважаючи на усе се, як в більших її центрах, так і по ріжних закутках заховалося ще чимало пам'яток історічних, особливо мистецьких, що лишилися від тієї доби, коли свідомість української нації не була так пригнічена, десь далеко, далеко захована.
Періоди волі були короткі, були неспокійні, для чисто культурної роботи залишалося дуже мало часу, головна частина національної енергії йшла на боротьбу за незалежність, а проте, як я зауважив, багацько пам'яток з ріжних відділів мистецтва — будівництва, малярства, художніх промислів — дійшло до нас. Остільки могутньою була продуктивність національного духа, так широко вона розливалася по усіх просторах життя, не обминаючи ні одної з його сторін — і усе се дякуючи тільки тому, що в народню душу вливалося свіже повітрє волі, яке викликало стихійну творчість в необмежній сфері виявлення свого національного „я“.
Що-ж зроблено за для того, що б зберегти отсі наслідки народньої творчости? Зроблено, треба правду сказати, дуже мало. Не вважаючи на те, що обслідування пам'яток старовини й народньої словесности зоставалося для українців майже що не єдиною сферою, де російський уряд не наклав свого „veto“, хоч і дивився на роботу і в сим напрямі досить підозріло, але робота йшла дуже поволі, переважно із за браку організації, а особливо — засобів.
Усі наші наукові товариства, музеї, архивні комісії, що на протязі останніх двох-трьох десятиліть повстали по ріжних містах України, ледве-ледве перебувалися[1].
Певна річ, що при таких обставинах діло громадження пам'яток в інституціях суспільного характеру йшло дуже поволі, а сей повільний рух мав дуже кепські наслідки, бо що до старовини, то при невисокому культурному рівні загалу, при тій приспаній національній свідомости, яка панувала серед нас, кожна хвиля несла з собою нищеннє й каліченнє пам'яток.
Таким чином, бувший уряд, а разом з ним і ті напівурядові інституції, що близче стояли до життя, як міста та земства, за нечисленними винятками, дуже мало виявили ініціативу й діяльність в сим напрямі. В таких випадках звичайно на сцену в сьому ділі виступала приватна ініціатива — меценатство та колекціонерство. Але як меценатство, так і колекціонерство обовязково звязані з присутністю капіталів, а всім відомо, які українці капіталісти. Правда, чимало було і є людей українського похождення, що «вийшли в міліонері», чи достали в спадщину великі майна, але ми добре знаємо, які з них вийшли українці. А позаяк так ведеться, що кожен багатий чоловік повинен, хоч-не-хоч тратити частину грошей чи то на благодійність — це для загалу багатіїв, чи то на меценатство — се для вибраних, то і наші прилучилися до загального звичаю і почали меценатствувати і збірати, по більшости не маючи ані знання, ані смаку, а ще менш — щирої любові до мистецтва. Збірали, се-б то куповали, усе, на що була мода — образи, меблі, срібло і т. п. переважно західньо-європейського, чи східнього похождення, купували все, але тільки не українське, бо на се не було моди аж до останнього часу. Поребіраючи в пам'яти усіх, що за останні 30–40 років займалися збіраннєм української старовини, можу вказати тільки двох людей, що справді зробили діло і зоставили після себе для публічного ужитку цінні збірки. Обидва вони вже небіжчики, перший — В. Тарновській, дуже характерна людина, що сполучала в собі прикмети старого панства з любов'ю до України (всім відомий його музей, заповіщений чернигівському земству), другий — А. Поль, збірка якого стала основою сучасного катеринославського музею його імени. Решта наших меценатів збірала усе — тільки не українське. І тільки останніми роками, коли на українську мистецьку старовину, на зразки високої художньої вартости, утворені народом, було звернено увагу в пресі, коли одбулося кілька спеціальних виставок, присвячених народньому мистецтву, а особливо коли наші українські музеї змогли показати цілі збірки, складені з добірних річей, — звернули на них увагу й меценати але й тут — почали збірати без сістеми, без плану.
За останні роки в справі збірання української мистецької старовини виник ще один дуже активний елемент, се — «дрібний збірач». Почали збірати люде, що не маючи на се великих засобів, одні — кохалися в старому українському мистецтві і збірали цілком свідомо, де-котрі збірали за для „моди“ на українську старовину, а більшість — не складали спеціяльних збірок, а замінювали в своїх помешканнях фабричну гидоту художньою старовиною.
Залежно від сього значно побільшився і попит на українську старовину, розвелося багацько промисловців, що робили справжні облави на ріжні частини України, особливо там, де ще збереглася старовина, як напр., на Полтавщині та Чернигівщині і повизбірали звідтіль усе, що тільки було можливо. Наслідком було значне побільшеннє цін на речі, що ще збільшилися під час війни, так що, напр., нашим музеям, які обмежені більш ніж мізерними кредітами, майже стало неможливим набувати речі від перекупців, — те, що вдавалося дістати на місцях, — те і йшло, головним чином, на побільшеннє музейних збірок. Для музеїв — факт не дуже приємний, тим більш, музеї переважно, як кажуть, вели перед в сьому напрямі, були ініціаторами, — за ними вже йшли приватні збірачі. Але, з другого боку, таке поширеннє інтересу і любові до рідної старовини, взагалі до національного мистецтва, що ясно давало себе відчувати в настрію нашого суспільства перед війною, що не зменшилося і в час війни, а зараз, в час нашого відрождення, повинно виявитись ще з більшою силою, — остільки важливим вчинком, що попередній факт мусить одійти перед ним на бік — для того й істнують музеї, що б будити замилування до краси, до краси, близької нам по духу, по походженню. Єдине що може викликати тут де-які сумніви — се непевність в тому, що станеться з речами приватної власности? Факти свідчать що такі приватні збірки не завше забезпечені від нищення, від того, що вони часом вивозяться за кордон, роспродуються в роздріб. Проти сього нічого не вдієш. Але з другого боку є фактом і те, що найбільш цікаві речі, навіть і цілі збірки, нарешті достаються до публічних музеїв, стають громадською власністю. І коли справа наших музеїв стане на твердий грунт, коли ми будем певні, що те, що є наслідком нашої культури зостанеться у нас, нарешті, коли наша національна свідомість пошириться і в сьому напрямі, разом з загальним поширеннєм культури серед широких мас, — тоді будуть краще забезпечені й наші національні скарби.
Маючи надію, що останнє наше бажаннє буде переходити в життє і що той святий вогонь, що зветься національною свідомістю, розгоряючись великим полумнєм, допоможе в значній мірі здійсненню культурних заходів, коротко переглянемо, що зосталося від нашої давнини, де сі рештки зберігаються, як краще поставити справу, яким шляхом, треба йти.
Одною з головних рис старого ладу був централізм. Наклав він свою руку і на пам'ятки старовини. Попереду усе, починаючи з Петра I-го, стягалося «по указам» до центру, потім був виданий спеціальний закон, по якому всі нахідки як випадкові, так і ті, що походили з наукових розкопок, кім би вони і для якої б цілі не провадились, повинні посилатись на розгляд бувш. імпер. археольогічної комісії, і більш цінні речі, особливо зроблені з золота, та срібла, там і залишалися, достаючись до збірок Ермітажу. Першорядні емальові вироби, що складають цілі поклажі князівської доби, незлічимі скарби з доби т. зв. скифської в тисячах зразків, що цілими купами наповнюють вітрини в темних залях Ермітажу, — усе це здобуто у нас на Україні, а що до річей князівської доби, то по більшости навіть в самому місті Київі. Таким чином, усе найкраще попадало до центру імперії, а на долю місцевих музеїв зоставалися крихти, і тільки, що до Київа, завдяки заходам відомого збірача, вже небіжчика, Б. Ханенка, коштовні зборі якого, є надія, зостануться назавше у Київі, вдалося скласти дуже гарну збірку князівського золота. Розуміється, треба тепер подбати аби залишалось на місці, в краєвих музеях, все те, що дає українська земля. Можна сподіватися, що не все у неї забрано і досить буде ще роботи для наших дослідувачів, достанеться де-що і для наших музеїв.
Інакше стоїть справа з речами не так давніми, не добутими з землі, а забраними у наших предків — вільних козаків при скасуванні Січі, та при инших негодах. Маю тут на увазі наші національні клейноди-прапорі, булави, бунчуки, гармати і т. п., що переховуються в тому-ж Ермітажу, в артилерійському музеї, по ріжних петербурзьких церквах та в Москві в Оружейній палаті. Вже підіймалося питаннє про поворот отсіх річей на Україну. І от, треба знов його поставити і не тільки поставити, але і розв'язати — тепер саме влучний час.
Велике зібраннє українських річей склада також т. з. «малороссійскій» відділ етнографічного музею, що входить в склад петербурського музею ім. Олександра III. Дякуючи тому, що упорядкованнєм сього відділу керували українці (Х. Вовк, М. Могилянський) і що на зборі і улаштованнє відділу не жалували коштів, сей відділ треба лічити, поки що, найкращим з істнуючих етнографічних музеїв, бо значно старіщий, закладенний ще в 60-тих роках етнографічний відділ московського Румянцевського музею, що те-ж має українську збірку, не може похвалитись добірністю на колекції і взагалі, поповнюється дуже слабко.
Перейдемо тепер на Україну. Ми вже згадували про В. Тарновського і його музей, що перейшов по заповіту до Чернигівського земства і зараз знаходиться в Чернигові. Це зібраннє треба вважати першим по часу і в де-яких частинах — першим по змісту. В. Тарновський був більш „аматор“, ніж знавець. Належучи сам до старого «великого» панства, він збірав ті речі, що торкалися переважно верхів козацтва. Це була помилка, бо в ті часі, коли В. Тарновський почав збірати козацьку старовину, 40–50 років тому назад, ще наші села, козацькі оселі, старі панські дворища заховували силу цінніх з побутового боку річей. Але треба бути вдячним і за те, що встиг зробити покійний збірач, який щиро віддавався своїй улюбленій думці — заховати й показати багацтво й пишність життя булої козацької старшини. Тепер такого зібрання майже неможливо вже скласти — остільки стали рідкими речі, так їх мало взагалі позосталося. Тим більш прикро, що сучасний стан музея ім. В. Тарновського цілком не одповіда його науковій і історічній вартости. Пройшло вже більш 15-ти років, як музей став власністю земства, і за цей час збірки його майже не збільшились, бо те, що можна бачити тепер з нових добутків серед основних річей, цілком не одповіда характеру музея (напр. мамутячі кістки та зуби). Безладдя панує в розміщенню річей, не забезпечені речі від нищення, будинок тісний, нема керовника-спеціаліста. Це усе треба змінити. Найкраще було-б перевести такий цінний музей до нашої столиці — Київа, навіть покійний В. Тарновський хтів в цьому напрямі змінити свій заповіт — не встиг тільки сього зробити. Коли се з формального боку неможливе (хоча в цій справі формальна сторона повинна підлягти потребам діла), то треба пошукати иншого шляху, що-б вивести музей з його сучасного — можна сказати — неможливого стану. Нагадую думку, що була виникла серед самого чернигівського громадянства. Діло в тому, що в невеличкому Чернигові, крім музея Тарновського, істнує ще аж три музея: церковний, архивної комісії й мійський. Два останні вже з'єднано до купи; треба було-б йти і далі в цьому напрямі: з'єднати в один усі чотирі музеї, дати відповідне помешкання й спеціаліста — завідуючого. Тоді-б Чернигів мав-би один з найкращих історічних музеїв, бо і в музеях архивної комісії і мійському, серед більшости мало цікавих річей, є поодинокі дуже цінні (як напр., надзвичайної вартости — й художньої, й історічної — портрет кінця XVII віку п-ні Жоравко), і в музеї церковному — інтересна збірка, правда, порівнюючи з тим, що можна було-б зібрати по церквах, — не дуже численна.
Один з музеїв, що налічує вже чимало років істнування це — музей Полтавського губерніяльного земства. Спочатку діло йшло тут дуже поволі і непевним шляхом, але вже років 10–12 як музей, дякуючи енергії й знанню справи завідуючого К. Мощенка, придбав риси справжнього українського музея з дуже цікавими сістематизованими збірками, переважно по народньому мистецтву. Прилученнє до музея земства церковного відділу, зріст археольогічного відділу, на чолі якого став В. Щербаківський, числений природничий відділ, характеризуючий фльору і фауну Полтавщини, усе це надає полтавському музеєві характер типового «областного музея», де можна познайомитись як з природою країни, так і з минулим і сучасним життям її мешканців. Правда із-за браку коштів, робота тут не мала сили широко розвернутись, але цілком пройнята українською ідеєю, дала при такому стані гарні наслідки.
Велике й багате місто Харків не має до сього часу свого місцевого музею, крім обмеженого вузькою метою мійського музея: тількі тепер вже за часів революції, серед місцевих українців виникла думка закласти „Музей Слобідської України“, що мабудь незабаром і здійсниться. В Херсоні істнує „Археольогичний Музей“, але українських річей там небагато. Найдавнійший на Україні Одеський Музей, поруч з гарного збіркою античних річей (переважно зразків кераміки — усе, більш коштовне, одпроваджувалося до Петербургу) має тільки невеличкий український відділ, що вже років 25, як не більш, не набув ані одної нової речі.
Краще стоїть справа на Волині та на Поділлю. В Житомиру, дякуючи заходам „Товариства дослідувачів Волині“ місцевий Музей за останні роки почав організуватись по плану «областного» музея і вже встиг придбати чимало інтересного. Давно заснований тут церковний музей, набравши в перші роки багато цінних річей, потім став на місці; застиг також і «Городецький Музей бар. Штейнгеля». І тут, як це ми вже казали відносно до Чернигівщини, найкраще було-б злучити усі три музеї до купи. Був ще невеличкий музей в Луцьку — невідомо, що з ним сталося; були заходи закласти музей під «истинно-русским» прапором в Острозі — здається, так вони і зосталися тільки заходами. На Поділлю, в Камянці, при близкій участи відомого знавця краю о. Е. Сіцінського, істнує невеличкий церковно-історічний музей, цілком український. Заходи Подільського земства поставити в Кам'янці музейне діло ширше поки-що не довели до скутку, як здається, із за браку людей. На Холмщині, у Холмі, істнував до війни церковний музей, а позаяк він складався з річей місцевих і, цим самим, мало цікавих для панів русіфікаторів, що були обсіли Холмщину, то і музей, який мав дуже цінні місцеві пам'ятки, був в стані занепаду. Наш обовязок, після війни, звернути найпильніщу увагу на сю частину України, домогти місцевим свідомим силам зброєю культури в їх боротьбі на два фронти. Є ще музей в Катеринодарі для Кубанщини. Заміри при заснованню цього музею були дуже добрі, але відсутність планової роботи і мала знайомість з музейним ділом у керовників музею не дали, та і не могли дати, користних наслідків.
Цей коротенький огляд свідчить про те, що там, де були люде з спеціальною підготовкою, свідомі українці, чи люде, які прихильно ставилися до українства, там справа охорони наших національних скарбів, справа їх збірання і громадження йшла добре; де не було цього, там діло йшло мляво, хоч саме життя, самий развиток культури і вимагав утворення таких місць охорони, якими стають ріжних типів музеї.
Для того, що-б допомогти справі як сій, так і взагалі справі наукового обслідування й охорони наших пам'яток, висувається питаннє про заснованнє українського археольогічного інституту, з широкою програмою, з особливою увагою на ріжні галузі українського мистецтва. А новий український уряд і обрані на демократичних підставах мійські й краєві самоврядування, ми певні, поставляться значно ширше до сієї справи, ніж се було за старого ладу.
Як ми згадували, крім громадських збірок-музеїв, чимало цінних річей з української старовини заховається в приватніх збірках, як мішаних (Ханенків, Янковської, Гансена, Олів і т. д.), так і спеціально українських (Дорошенка, Модзалевського, Крічевського, Грушевського й инш.). Крім приватніх збірок, поодинокі, часом дуже цінні речі, навіть звязані з тим чи другим історічним діячем, переховуються у потомків старих українських родин. Дуже бажано відомости про речі приватної власности звести до купи, зробити й видати реєстр таким речам, щоб завше мати їх на увазі.
На прикінці нам зостається оглянути, що зроблено в цьому напрямі в столиці України — Київі. Вираз «столиця» — поки що бренить тут досить слабко. Мішана людність, центр істінноруської політики, сістематичний гніт усього, що мало тісний звязок з країною, що виростало з рідної землі, — усе це не сприяло утворенню з Київа справжнього культурного центра. Це особливо давало себе відчувати в сфері мистецва, що так тісно звязано з нашою старовиною. З цього боку Київ був типовим провінціальним містом, з котрого тікало усе, що шукало вільного, широкого простору в сфері думки, творчисти, ініціативи. Чужинцям та перевертням мало було діла до тієї краси, що виринала з кожного закутка міста, — відношення було тільки поверхове. Так що нічого нема дивного, що мистецькі пам'ятки самого Київа до сього часу мало обслідувані; нічого дивуватись, що ідея закласти в одному з найстарійших міст скарбницю для місцевої старовини здійснилася дуже пізно — не було серед київського громадянства потрібного для сього живого духу, що зв'язував-би сучасне життя міста з його минулим. Ріжні коміссії, що ще з 30-х років 19-го ст. заснувалися для обслідування місцевої старовини, мали офіціальний характер, а музей універсітету мав метою лише — давати матеріал при викладах археольогії, і то переважно передісторічної. В 70-их роках, при північно-західному відділові географічного товариства було засновано музей, що мав метою українську етнографію і старовину, згідно з самим напрямом відділу, але іменно через се відділ було скасовано і з музея нічого не вийшло. Дякуючи енергії одної людини — проф. М. Петрова склався при Київській Духовній Академії великий церковно-археольогічний музей, але він має мішаний характер, перевагу мають речі не українські і не місцеві, і, окрім гарного відділу української гравюри, збірка українських церковних річей дуже не численна — трудно було одному чоловикові, якби він щиро не ставився до української ідеї — а так ставився проф. Петров — зробити що небудь більше без відповідної для роботи атмосфери.
Тільки 17 років тому була покладена основа історічному музеєві, був вибудований будинок. На той час була вже готова для музея досить гарна археольогічна збірка «покійного В. Хвойки», але як далі вести діло, який дати йому напрям, навіть які відділи закласти — це усе було досить неясне; про такий невиразний напрям музея свідчать і сами його назви: попереду музей звався «Музеем древностей і искусств», потім — «Художественно-промышленным и научным». При дуже важких матеріальних обставинах (що не змінилися і до сього часу) музей почав жити. Вилився він тепер в форму типового провінціального музею, се б то, складеного з ріжних відділів, культурно-історічного та художнього характеру. При заснованню відділів, при послідуючій роботі по збільшенню збірок кожного з них, з самого початку, не вважаючи на назви, які приймав музей, керовала одна думка, одна ідея; звязати музей з краєм, надати йому національні риси. Основа покладена, початок зроблено; як зроблено — не нам про се казати, — мушу тільки ще раз зазначити, що працювати приходилося при дуже несприяючих обставинах. Тепер на черзі повести діло на нових, широких підставах — зробити з цього музея справжній національний музей цілої України, навіть більш — кілька національних музеїв (історічний, етнографічний, художній) — як це слід для столичного міста.
——————
- ↑ Доволі сказати, що певна сума річного утрімання киівського музея перші роки його істнування була обмежена 1500 карб., що такий відомий археолог, як небіжчик В. Хвойка, що так багацько зробив для цього музея взагалі для досліджування передісторічних памяток Украіни, довгі роки мав на місяць 50 карб., на що й мусів жити, цілком віддаючись своій улюбленій роботі. Подібних же прикладів можна навести цілу низку.
55 к.
|
|
| 1. | Хведір Коломийченко. Економика й Украіна |
ц. 15 к. |
| 2. | Хведір Коломийченко. Революція й життябудівництво Украіни |
25 к. |
| 3. | О. Агієнко. Вільний театр |
15 к. |
| 4. | Катюль Мандес. Поезіі в прозі. З франц. переклав Микола Вороний |
40 к. |
| 5. | Гнат Хоткевич. Авірон. Библійна повість |
1 р. 80 к. |
| 6. | О. Агієнко. Революція духа (думки з приводу реформи церкви) |
25 к. |
| 7. | 35 к. |
| 8. | К. Тетмайєр. Поезіі в прозі, пер. А. Павлюк |
65 к. |
| 9. | А. Шніцлер. „Зелена папуга“, мал. на 1 дію, перек. М. Вороний |
1 р. — |
| 10. | М. Рильський — На Узліссі, іділія |
40 к. |
|
11. Йосип Зоранчук. Утічка. |
„ШЛЯХ“
ОРГАН НЕЗАЛЕЖНОЇ ДУМКИ
місяшник літератури, мистецтва та громадського життя.
Участь беруть кращі українські письменники.
Передплата — в конторі редакції: Київ, Маріінсько-Благовіщенська, 123, п. 20, Тел. 50-59. Вартість: річно — 20 карб. ½ р. — 10 карб. ¼ р. — 5 карб.
Редактор-видавець Хведір Коломийченко.
|
|
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|