Чорна рада
Пантелеймон Куліш
Глава вісімнадцята
Краків ; Львів: Українське видавництво, 1943
ГЛАВА ВІСІМНАДЦЯТА.
 

Тепер би то оце треба нам їхати слідо́м за Шрамом і його сином і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; тільки ж, якби почав я виставляти в картинах та в реча́х, я́к той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достать і вистинать усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхности, і як старий Шрам головою своєю одкупив полко́вий свій город, то б не скоро ще скончив своє оповідання. Нехай же остається та історія до іншого часу, а тепер скажемо ко́ротко, що Шрам Паволоцький, жалуючи згуби Паволочан, сам удавсь до Тетері і приняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника на смерть осудити і, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так зогнавши з світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого столечного міста.

Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Симеоні, одтято голову й Сомко́ві з Васютою, у го́роді Борзні, на Ганчарівці. Брюховецький доказав таки свого, хоч послі й приняв слушну кару од гетьма́на Дорошенка: пропав під кия́ми собачою смертю.

Так то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам Паволо́цький, і славний рицар Сомко Перея́славський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоч же вони і полягли головами, хоч і вмерли лютою смертю, та не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літопи́сами, поміж усіма розумними головами.

*

Тут би мені скінчити свою історію про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; та хочеться ще озирнутись на тих, що послі тої біди остались живі на світі.

Одправивши по пан-отцеві по́хорони, поплакавши та пожурившись, Петро не довго загаявсь у Паволочі. Думав би іти на Запорожжя і розпродав усе своє добро, та я́кось і звернув мислі на Київ. Опинивсь козак коло Хмари́ща. Звонтпив однак, та й дуже, ізблизившись до хутора. Ворота були не причинені; не стеріг їх Василь Невольник.

— Мабуть ніхто не вернувсь у Хмари́ще! — подумав Петро; серце занило. Іде до хати. Квітки коло хати позасихали і позаростали бур'яном. Як ось чує — наче хтось співає стиха. — Боже мій! Чий же це голос?

Біжить у хату, одчинив двері, аж так! І Леся й Череваниха обидві в пекарні.

— Боже мій милий! — крикнула Череваниха, сплеснувши руками.

А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як укопаний. А Леся як сиділа на ослоні коло стола, то так і осталась, і з міста не зворухне́ться. Та вже Череваниха почала́ Петра обнімати; тільки вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, як рідного сина. Петро тепер уже сміло підступив до Лесі, обняв і поцілував її, як брат сестру; а вона аж слізоньками вмилась. Довгенько з радощів не змогли до себе прийти; плакали, сміялись, розпитували, і одно одному перебивали.

Як ось — у двері сунеться Черевань. Насилу переступив через поріг од радости: тільки „бгатіку!” та й кинувсь до Петра, розставивши руки; обіймає, цілує і хоче сказати щось, і все тільки „бгатіку!” та й замовкне.

Як же вже трохи вгамувались, тоді Череваниха посадила Петра на лавці, і сама сіла коло йо́го (а Леся з другого боку, і обидві держались йому за руки) та й каже:

— Ну, тепер же розкажи усе по ряду, Петрусю, щоб ми знали, як оце тебе Бог спас од смерти. Нам сказано, що ти вже певно оддав з пан-отцем Богові душу.

А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слухати; сідав і коло жінки, і коло дочки, так усе далеко, і треба голову набік нагинати, щоб на Петра дивитись; далі взяв та й сів напротив його долі, підобгавши під себе ноги.

— Ну, — каже, — бгате, тепер розказуй, а ми слухаємо.

От і почав Петро усе оповідати, як було в Паволочі. Не раз приймались усі плакати. Як же дойшло до прощання з пан-отцем, то Черевань так і зарюмав, та одною рукою сльози втирає, а другою Петра придержує, щоб не казав дальш, поки переплаче. А про Череваниху та про Лесю що́ вже й казати? Усі злили́сь у одно серце і в одну душу; і тяжко було всім і я́кось радісно.

— Розкажіть же, — каже Петро, — і ви тепер, як ви викрутились од запорожця та добрались до Хмари́ща?

— Ні, — каже Череваниха, — хіба він викрутив нас із біди, а не ми викрутились од йо́го. Братік мій узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечері, як була та безталанна рада, і почав зараз сватать Лесю за ледащи́цю Вуяхевича. Як ось смерко́м їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожців, у двір. Показав братові якийсь перстень: „Оддавай”, каже, „мені Череваня з усім його кодлом”. — „На-що? Куди?” — „Звелів гетьман забрати та везти просто до Га́дяча. Мабуть”, каже, „Череванівні на роду́ написано бути гетьманшею”.

— Так, так, бгатіку! — каже Черевань. — Я вже думав, що справді доведеться зробитись собачим родичем.

— Стали просити, — знов веде річ Череваниха, — стали просити Кирила Тура, щоб не губив невинної душі — куди! І не дивиться. Запрягли коні в ридван, посадили Василя Невольника за погонича і помчали нас із двора. Ми плачемо. А Кирило Тур тоді: „Не плачте, курячі голови! Вам треба радуватись, а не плакати: не в Га́дяч я одвезу вас, а в Хмари́ще”. Ми давай дякувати, а він: „Що́ мені з такої дяки? Тоді мені подякуєте, як на рушнику з вашою кралею стану”. Ми знов так і похололи: із одного лиха та в друге! І таки справді думали, що в йо́го ця думка в серці. Та вже, як привезли́ нас у Хмари́ще, тоді вразький запорожець сміється та й каже: „А ви справді думали, що я такий дурень, як яке Шраменя! Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо стає на землі! Лучче з вами зовсім не знатись! Нехай лишень зва́рять нам вечеряти: нам іще далека дорога”.

— Куди ж це їм була далека дорога? — спитав Петро.

— У Чорну Гору, бгатіку, — каже Черевань. — Додержав таки Кирило Тур свого слова, що все хваливсь тою Чорною Горою. Я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. Попились вразькі запорожці так, що й повивертались у садку на траві. Думав, що ще й завтра будуть у мене похмелятись; устану вранці, аж їх і слід простиг: такий народ! Так розказував Кирило Тур за вечерею: „Я”, каже, „з са́мого пе́ршу хотів направити братчиків на добру дорогу, щоб Сомка́ з гетьманства не спихали, так що́ ж, коли Іванцеві сам чорт помагає! Уже якими я шляхами до січової громади не захо́див! Так ні, та й годі! От”, каже, „бачачи, що вже тут чортяка заварив собі кашу, то вже Сомко́ві і в сто голів помоги не видумаєш, махнув рукою, та щоб не бачити того лиха і не чути про йо́го, і хотів ото з'їхати з України. Так отже”, каже, „нечистий підсунув під ніс вашу кралю. Тепер уже співайте”, каже, „Сомко́ві вічную пам'ять; не сьогодні, так завтра поляже його золота голова…” Та чи піймеш ти, бгатіку, віри? Як розказував про Сомка, то наче всміхається вразький запорожець, а сльоза в ложку тільки кап!

— Так оце він, — каже Петро, — і сестру й матір покинув для тої Чорної Гори?

— Ми, бгате, в йо́го питали: „Як же ти зоставив свою матір одну з дочкою при старості?” — „Що́”, каже, „козакові матір? Наша мати — війна з бусурманами, наша сестра — гостра шаблюка! Зоставив я їм грошей, буде з їх поки жи́ві; а запорожця Госпо́дь сотворив не для запічка!” Отакий химерник!

Так розпитуючись та розмовляючи, і не зчулись, як настала обідня година. Коли ж саме перед обідом шасть у хату Василь Невольник, і веде за собою слідом божого чоловіка. Ходив старий на торг у Київ, та, попавши там десь дідуся́; зараз і загарбав його до Череваня: дуже кохавсь Черевань у його співах. Як же то зрадів Василь Невольник, побачивши Шраменка! То з того, то з другого боку зайде, розставить руки, здвигне плечима і, бачся, сам собі не йме віри. І божий чоловік зрадів: аж усміхавсь, облапуючи кругом Петра.

Ще веселіш почали́ тоді гомоніти. Леся щебетала як ла́стівочка. Послі обіда божий чоловік іграв і співав усяких поважних пісень. А як одхо́див із Хмари́ща, Петро положив йому гаман гро́шей за пазуху на викуп невольника з неволі, за пан-отцеву душу.

— Смутно мені, — каже божому чоловікові, — що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жадної награди!

— Не кажи так, синку, — дав одвіт божий чоловік, — усякому єсть своя кара і награда од Бога.

— Як же? — каже Петро: — Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм пан-отцем гіркую випили?

А божий чоловік:

— Іванця Бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство, або верх над ворогом? Діти тільки ганяються за такими цяцька́ми; а хто хоч раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає… Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча од моїх ближніх? А це ж хіба мала милость Господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій пан-отець, уганяє за славою! Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське́ благо; а славному слава у Бога!

Так проглаго́лавши, замовк старий, похилив голову, загадавсь. І всі задумались од його речі. Далі поклонивсь божий чоловік на всі сторони і пішов з хати, почепивши через плече́ бандуру.

А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сем'ї. Черевань йому став тепер за батька, а Черева́ниха за матір. Стали жити вкупі люб'язно́ та прия́зно.

Ну, цього вже хоч і не казати, що, зождавши півроку, чи що́, почали́ думати й про весілля. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки́ в саду́ в Лесі не одцвіли́сь, а вже Петро із Лесею і в парі.

Так то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке то воно страшне усякому здавалось! А отже, як не Божа воля, то їх і не зачепило. Це так, як от інколи схопиться заверюха — громом гримить, вітром бурха́є, світу Божого не видно; поламле старе дерево, повиворочує з корінням дуби́ й берези; а чому указав Госпо́дь рости й цвісти́, те й останеться, і красується ве́село та пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.