Чорна рада (1943)/XVIII
| ◀ Глава сімнадцята | Чорна рада Глава вісімнадцята |
Пояснення ▶ |
|
Тепер би то оце треба нам їхати слідо́м за Шрамом і його сином і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; тільки ж, якби почав я виставляти в картинах та в реча́х, я́к той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достать і вистинать усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхности, і як старий Шрам головою своєю одкупив полко́вий свій город, то б не скоро ще скончив своє оповідання. Нехай же остається та історія до іншого часу, а тепер скажемо ко́ротко, що Шрам Паволоцький, жалуючи згуби Паволочан, сам удавсь до Тетері і приняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника на смерть осудити і, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так зогнавши з світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого столечного міста.
Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Симеоні, одтято голову й Сомко́ві з Васютою, у го́роді Борзні, на Ганчарівці. Брюховецький доказав таки свого, хоч послі й приняв слушну кару од гетьма́на Дорошенка: пропав під кия́ми собачою смертю.
Так то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам Паволо́цький, і славний рицар Сомко Перея́славський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоч же вони і полягли головами, хоч і вмерли лютою смертю, та не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літопи́сами, поміж усіма розумними головами.
Тут би мені скінчити свою історію про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; та хочеться ще озирнутись на тих, що послі тої біди остались живі на світі.
Одправивши по пан-отцеві по́хорони, поплакавши та пожурившись, Петро не довго загаявсь у Паволочі. Думав би іти на Запорожжя і розпродав усе своє добро, та я́кось і звернув мислі на Київ. Опинивсь козак коло Хмари́ща. Звонтпив однак, та й дуже, ізблизившись до хутора. Ворота були не причинені; не стеріг їх Василь Невольник.
— Мабуть ніхто не вернувсь у Хмари́ще! — подумав Петро; серце занило. Іде до хати. Квітки коло хати позасихали і позаростали бур'яном. Як ось чує — наче хтось співає стиха. — Боже мій! Чий же це голос?
Біжить у хату, одчинив двері, аж так! І Леся й Череваниха обидві в пекарні.
— Боже мій милий! — крикнула Череваниха, сплеснувши руками.
А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як укопаний. А Леся як сиділа на ослоні коло стола, то так і осталась, і з міста не зворухне́ться. Та вже Череваниха почала́ Петра обнімати; тільки вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, як рідного сина. Петро тепер уже сміло підступив до Лесі, обняв і поцілував її, як брат сестру; а вона аж слізоньками вмилась. Довгенько з радощів не змогли до себе прийти; плакали, сміялись, розпитували, і одно одному перебивали.
Як ось — у двері сунеться Черевань. Насилу переступив через поріг од радости: тільки „бгатіку!” та й кинувсь до Петра, розставивши руки; обіймає, цілує і хоче сказати щось, і все тільки „бгатіку!” та й замовкне.
Як же вже трохи вгамувались, тоді Череваниха посадила Петра на лавці, і сама сіла коло йо́го (а Леся з другого боку, і обидві держались йому за руки) та й каже:
— Ну, тепер же розкажи усе по ряду, Петрусю, щоб ми знали, як оце тебе Бог спас од смерти. Нам сказано, що ти вже певно оддав з пан-отцем Богові душу.
А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слухати; сідав і коло жінки, і коло дочки, так усе далеко, і треба голову набік нагинати, щоб на Петра дивитись; далі взяв та й сів напротив його долі, підобгавши під себе ноги.
— Ну, — каже, — бгате, тепер розказуй, а ми слухаємо.
От і почав Петро усе оповідати, як було в Паволочі. Не раз приймались усі плакати. Як же дойшло до прощання з пан-отцем, то Черевань так і зарюмав, та одною рукою сльози втирає, а другою Петра придержує, щоб не казав дальш, поки переплаче. А про Череваниху та про Лесю що́ вже й казати? Усі злили́сь у одно серце і в одну душу; і тяжко було всім і я́кось радісно.
— Розкажіть же, — каже Петро, — і ви тепер, як ви викрутились од запорожця та добрались до Хмари́ща?
— Ні, — каже Череваниха, — хіба він викрутив нас із біди, а не ми викрутились од йо́го. Братік мій узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечері, як була та безталанна рада, і почав зараз сватать Лесю за ледащи́цю Вуяхевича. Як ось смерко́м їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожців, у двір. Показав братові якийсь перстень: „Оддавай”, каже, „мені Череваня з усім його кодлом”. — „На-що? Куди?” — „Звелів гетьман забрати та везти просто до Га́дяча. Мабуть”, каже, „Череванівні на роду́ написано бути гетьманшею”.
— Так, так, бгатіку! — каже Черевань. — Я вже думав, що справді доведеться зробитись собачим родичем.
— Стали просити, — знов веде річ Череваниха, — стали просити Кирила Тура, щоб не губив невинної душі — куди! І не дивиться. Запрягли коні в ридван, посадили Василя Невольника за погонича і помчали нас із двора. Ми плачемо. А Кирило Тур тоді: „Не плачте, курячі голови! Вам треба радуватись, а не плакати: не в Га́дяч я одвезу вас, а в Хмари́ще”. Ми давай дякувати, а він: „Що́ мені з такої дяки? Тоді мені подякуєте, як на рушнику з вашою кралею стану”. Ми знов так і похололи: із одного лиха та в друге! І таки справді думали, що в йо́го ця думка в серці. Та вже, як привезли́ нас у Хмари́ще, тоді вразький запорожець сміється та й каже: „А ви справді думали, що я такий дурень, як яке Шраменя! Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо стає на землі! Лучче з вами зовсім не знатись! Нехай лишень зва́рять нам вечеряти: нам іще далека дорога”.
— Куди ж це їм була далека дорога? — спитав Петро.
— У Чорну Гору, бгатіку, — каже Черевань. — Додержав таки Кирило Тур свого слова, що все хваливсь тою Чорною Горою. Я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. Попились вразькі запорожці так, що й повивертались у садку на траві. Думав, що ще й завтра будуть у мене похмелятись; устану вранці, аж їх і слід простиг: такий народ! Так розказував Кирило Тур за вечерею: „Я”, каже, „з са́мого пе́ршу хотів направити братчиків на добру дорогу, щоб Сомка́ з гетьманства не спихали, так що́ ж, коли Іванцеві сам чорт помагає! Уже якими я шляхами до січової громади не захо́див! Так ні, та й годі! От”, каже, „бачачи, що вже тут чортяка заварив собі кашу, то вже Сомко́ві і в сто голів помоги не видумаєш, махнув рукою, та щоб не бачити того лиха і не чути про йо́го, і хотів ото з'їхати з України. Так отже”, каже, „нечистий підсунув під ніс вашу кралю. Тепер уже співайте”, каже, „Сомко́ві вічную пам'ять; не сьогодні, так завтра поляже його золота голова…” Та чи піймеш ти, бгатіку, віри? Як розказував про Сомка, то наче всміхається вразький запорожець, а сльоза в ложку тільки кап!
— Так оце він, — каже Петро, — і сестру й матір покинув для тої Чорної Гори?— Ми, бгате, в йо́го питали: „Як же ти зоставив свою матір одну з дочкою при старості?” — „Що́”, каже, „козакові матір? Наша мати — війна з бусурманами, наша сестра — гостра шаблюка! Зоставив я їм грошей, буде з їх поки жи́ві; а запорожця Госпо́дь сотворив не для запічка!” Отакий химерник!
Так розпитуючись та розмовляючи, і не зчулись, як настала обідня година. Коли ж саме перед обідом шасть у хату Василь Невольник, і веде за собою слідом божого чоловіка. Ходив старий на торг у Київ, та, попавши там десь дідуся́; зараз і загарбав його до Череваня: дуже кохавсь Черевань у його співах. Як же то зрадів Василь Невольник, побачивши Шраменка! То з того, то з другого боку зайде, розставить руки, здвигне плечима і, бачся, сам собі не йме віри. І божий чоловік зрадів: аж усміхавсь, облапуючи кругом Петра.
Ще веселіш почали́ тоді гомоніти. Леся щебетала як ла́стівочка. Послі обіда божий чоловік іграв і співав усяких поважних пісень. А як одхо́див із Хмари́ща, Петро положив йому гаман гро́шей за пазуху на викуп невольника з неволі, за пан-отцеву душу.
— Смутно мені, — каже божому чоловікові, — що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жадної награди!
— Не кажи так, синку, — дав одвіт божий чоловік, — усякому єсть своя кара і награда од Бога.
— Як же? — каже Петро: — Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм пан-отцем гіркую випили?
А божий чоловік:
— Іванця Бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство, або верх над ворогом? Діти тільки ганяються за такими цяцька́ми; а хто хоч раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає… Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча од моїх ближніх? А це ж хіба мала милость Господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій пан-отець, уганяє за славою! Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське́ благо; а славному слава у Бога!
Так проглаго́лавши, замовк старий, похилив голову, загадавсь. І всі задумались од його речі. Далі поклонивсь божий чоловік на всі сторони і пішов з хати, почепивши через плече́ бандуру.
А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сем'ї. Черевань йому став тепер за батька, а Черева́ниха за матір. Стали жити вкупі люб'язно́ та прия́зно.
Ну, цього вже хоч і не казати, що, зождавши півроку, чи що́, почали́ думати й про весілля. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки́ в саду́ в Лесі не одцвіли́сь, а вже Петро із Лесею і в парі.
Так то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке то воно страшне усякому здавалось! А отже, як не Божа воля, то їх і не зачепило. Це так, як от інколи схопиться заверюха — громом гримить, вітром бурха́є, світу Божого не видно; поламле старе дерево, повиворочує з корінням дуби́ й берези; а чому указав Госпо́дь рости й цвісти́, те й останеться, і красується ве́село та пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.