Чорна рада (1943)/XVII
| ◀ Глава шістнадцята | Чорна рада Глава сімнадцята |
Глава вісімнадцята ▶ |
|
Мізкує собі ледачий Іванець, ходячи по світлиці, аж ось увійшов вартовий:
— Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити.
Дозволив гетьман позвать перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тільки очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чима́лий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь: так уже грішна душа його тривожилась.— Хто ти такий?
— Той, кого тобі треба.
У Йванця пішов мороз поза спиною.
— Кого ж, — каже, — мені треба?
— Тобі треба такого, щоб заворожи́в на впо́кій гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люди та компонують, як би Сомка́ на волю визволити; та й ніженські міщани шепотять про Сомка́, як жиди про Мусі́я.
— Що́ ж ти за чоловік?
— Я чоловік собі мізерний — швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.
— Як же ти заворожиш гетьманщину?
— А так. Піду тільки та розкажу́ Сомко́ві твій сон; зараз усе і втихомириться.
— Дияволе! — скрикнув Брюховецький. — Звідки ти мій сон знаєш?
— Од усатого пацюка знаю.
— Буде ж тому пацюкові!
— Угамуйсь, пане гетьмане, на цю годину; лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було — сьогодні пан, а завтра пропав.
Довгенько помовчав Брюховецький.
— Одкрий, — каже, — голову; я подивлю́сь, чи не нечистий справді до мене присусіджується.
— Нечистому багацько діла й по манастирях, — одвіту́є той, та й одкинув відлогу.
Брюховецький аж одшатнувсь.
— Кирило Тур!
— Цить, пане гетьма́не! Буде й того, що ти знатимеш, хто́ був Сомкові катом, — каже Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою.
— Невже ти оце ві́зьмешся за таке діло? — питає Брюховецький.
— А чому ж? — каже. — Хіба в мене руки не людські?
— Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомко́м!
— Так як чорт із попом. Я вже давно на йо́го чига́ю, і в Києві — сам здоров знаєш — трохи не доказав йому дру́жби. А наші дундуки подякували мені кия́ми. Отака в світі правда!
— За́що ж ти на йо́го злишся?
— Я то вже знаю, за́що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тільки, як до йо́го добраться.
— От як, — каже. — Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш.
— Гарна каблучка, — каже Кирило Тур. — Ще й сагайдак із стрілкою на печаті вирізано.
А Брюховецький: — Це, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хмельницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив із цим зна́ком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман подарував мені його на пам'ятку.
— Еге! — каже Кирило Тур: — що́ то з доброї руки подарунок! Так от він на добро й здався, — та й вийшов із світлиці.
Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче:
— Лягай спати, не турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, перед світом і справдиться.
Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи́, ні високого ста́ну. Так собі наче горбатий дід. Уже надво́рі стемніло. Ось добирається він до Сомко́вої глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище:
— Геть!
— А це що́? — каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень.
Скоро взрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері.
За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак… Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері, і третій козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у йо́го каганчик і ключ од глибки.
— Іди, — каже, — до свого товариша. Я буду сповідати в'язня, так може таке почуєш, що лучче б тобі на цей час позакладало.
А той йому: — Та я й сам рад звідси заздалегідь убраться. Знаю добре на яку прийшов ти сповідь.
— Ну коли знаєш, то й лучче, — каже запорожець. — Гляди ж, не входь сюди до са́мого ранку. Він після сповіді засне.
— Засне після твоєї сповіди всякий! — бурчав, зачиняючи двері, сторож.
Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко́. Одним залізом за по́перек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап'я́нців. Усе харцизяки поздирали, як узяли́ до в'язе́ння; тільки вишиваної сріблом та золотом сорочки посо́вістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівка́х широких рукавів повиписувала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мере́жки; а Череваниха подарувала її безталанному гетьма́нові на пам'ятку гостюва́ння в Хмарищі. Так оця тільки сорочка зо всього багатства йому осталась; і чудно і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьма́нові сіяла!
Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизивсь до понурого в'язня. Той дивиться на йо́го мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестивсь:
— Що́ ж? — каже, — роби, що тобі сказано робити.
А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом:
— Хіба ж тобі не страшно вмирати?
— Може б мені, — каже Сомко, — й страшно було, якби не було написано: „Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити…”
А Тур каже: — Та це ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по груди́ні…
— Адова утробо! — крикне тоді Сомко. — Невже тобі мало моєї крови? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по твойму голосу, що ти, як паскудний червяк, живучи́ під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко́ стогне!
— Добре, їй-Богу добре! — каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж за халяву. — Їй-Богу! — каже, — мені здається, що я смик, а всі люди скрипки: як поведу, так вони і грають! Не життя я на світі коротаю, а весілля справляю.
— Що́ це! — каже Сомко, — невже я од нудьги починаю з маро́ю розмовляти? Скажи на ім'я Боже, чи справді ти Кирило Тур, чи це вже моя голова починає з печалі туманіти?
Запорожець зареготав:
— Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторо́жі? Тільки він один зачарує всякого так, що й саме не тямить, що робить.
— Що́ ж ти мені скажеш?
— А о́т що я тобі скажу. Давай лишень мінька́ на одежу, та виходь із ції́ пакосної ямки. Тут тільки б гадині жити, а не чоловікові. Уподобав же чорт знає що́! Там тебе під Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навіки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря бач, пронюхав, що́ тут ко́їть супротив його Шрам, та, пронюхавши і давай тиснуть паволочан — притьмо́м хоче зруйнувати місто; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака навпе́рейми: „Постривай”, кажу, „попе, ще може вернемо со́кола з клітки!” А тут і поміж миром пустив таку поголоску, що Сомко́ вже на волі, так куптесь і ждіте гасла. Ти, може, не знаєш, сидячи тут, що вже розжував усяк харцизяку Іванця. Тепер тільки гукнеш по Україні, так тисяча тисячу попихатиме та до тебе бігтиме. Підні́муться й тії, що не були на раді; бо на раду позла́зилась до Йванця тільки сама погань з України, а добрі люди не поняли́ гольтяпакам віри. Тим то Іванець із поганцями таке лихо і вко́їв! А з Запорожжя теж тільки самі пали́води на Україну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тільки озвешся, руку потягне і допомогу дасть. Що́ ж ти мовчки слухаєш, мов я тобі казку кажу?
— Того слухаю мовчки, — одвіту́є Сомко́, — що з це́ї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крови Виговський за те нещасне панство та гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьманувати: невже ж не уйметься плисти́ по Україні кров християнська ні на часину? Оце я ще почну одного супротив другого ставити, і за своє право людську кров точити! Бо Йванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Україну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьманував!
— Отже ні, коли хочеш знати! — каже Кирило Тур. — Не на те, щоб Сомко гетьманував; а на те, щоб правда узяла́ верх над кривдою!
— Ві́зьме вона верх і без нас, брате Кириле. Може, це тільки на науку мирові попустив Господь Україну в руки харцизякам. Не можна, ма́буть, інше, як тільки горем та бідою, довести людей до розуму.
— Так оце ти зрікаєшся свого гетьманського права? — питає Кирило Тур.
— А що ж би ти́ робив? Уже коли в мене були й други й приятелі, були й полки й гармати, та не благословив мені Бог вла́ствувати; „друзи мої і іскреннії мої оддалече мене сташа і чуждахуся імене моєго” — так чого ж мені тепер супротив своєї долі пручатись?
— Старий Шрам не так думає, — каже Кирило Тур.
— Думав і я гордо та несито, поки смерть не заглянула мені в вічі.
— Ну, да́рмо, — каже запорожець. — Нехай воно буде собі, як хотя́; тільки все ж таки у тебе в голові зосталось, ду́маю, доволі мозку, хоч і заглянула смерть у вічі. Ні́чого тобі ждать обуха у цих різницях, коли тобі одчинено настіж двері. На лиш надінь відлогу, та ще оцей персник про запас візьми, то пройдеш крізь огонь і воду.
— А кайдани? — спитав Сомко.
— Що́ нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тільки притулю́, так ік нечистому й порозпадаються. Ке лиш сюди ноги.
— Підожди, брате, — каже Сомко: — скажи перше, а ти ж як звідси вийдеш?
— Що́ тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу…
— Е, ні, мій голубе! Цього не буде. Нехай той гине, на кого Госпо́дь показав перстом своїм! Чужою смертю я волі купувати не хочу.
— Смертю! — засміявшись, каже Кирило Тур. — Ка-знає що́ городить! Мабуть, тут од вологости в голові тобі завернулось. Може, думаєш, я тут довго сидітиму? Найшов дурня? Ще до схід сонця опинюсь на волі…
— Як же ти вирвешся звідси?
— Як? Так як Бог дасть… мені вже про те знать. Хіба не чував ти про наших характерників, що намалює у́глем на стіні човен, сяде та й попливе, неначе по Лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх, щоб і собі чого такого не видумав?
— Дивно мені, — каже Сомко, — як у тебе достає охоти жартувати, одважившись на смерть!
— Ех, пане мій милий! — одвіту́є Кирило Тур. — Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губа́х медом, ти думаєш: отут то щастя! Аж глянеш — усе одна омана! Тим то й кидаєш її нізащо. Та що́ про те балакати! Ну, лиш давай мінька на одежу.
— Ні, мій голубе сизий, цього не буде!
— Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А щоб же ти цього не дождав! Я тільки й радувавсь, що отже — кажу — старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо; а ти в мене й послідню радість однімаєш!
— Невже оце, щоб тільки оправди́ть Запорожжя перед Шрамом? — питає Сомко.
— А тож якого мені ще біса? — каже Кирило Тур. — Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчи́зна! Що от би то визволю своєю головою Сомка́, — він тепер більш потрібен… Ка-знає що́! Так робить тільки, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби́ пришлось положить голову за дітей, або́ що, так це було б святе діло, бо сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, у нас на Україні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок?
— Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко. — Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці, і не загине вона на Україні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі!
Запорожець насупивсь.
— Так ти справді хочеш зостаться у цій різниці?
— Я вже сказав, — одвіту́є Сомко, — що чужою смертю не куплю́ собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить!
— Так? — питає Кирило Тур, пильно ди́влячись Сомко́ві в вічі.
— Так! — одвіту́є гордо Сомко́, ди́влячись на йо́го.
— Будь же про́клята оця година! — каже тоді запорожець. — Хто в неї народиться, або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни́ топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротах! А як кому Бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до ме́ртвого тіла! Проклята, проклята од нині і до віку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на цім мізернім світі!
Обняли́сь, і обидва заплакали.
Вийшов Кирило Тур із сірої глибки, скинув із себе відлогу і швиргонув сторожам.
— Нате, — каже, — вам, Іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур прихо́див одвідати праведну душу!
Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув поду́шку, що була в його за спиною замість горба:
— Візьми, — каже, — собако, щоб не спати на соломі, стережучи́ неповинну душу!
І пішов із замку. Усі по персню його пропускали.
Незабаром знайшов свого побратима. Той дожидавсь його з кіньми під ветхо́ю дзвіницею. Побратим не знав, що́ було на думці в Кирила Тура, як оставляв він тут його з кіньми; бо Кирило Тур сказав тільки: „Прийде до тебе чоловік і скаже: „Шукай вітру в полі!” — так саджай його на мого коня і проведи до Бугаєвого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою злучитись”.
Смутно було тепер Кирилові Туру сідать на коня, що для Сомка́ наготовив, а ще смутніш їхати до старого Шрама та розказувати, що вже Сомко́ між козацтво не вернеться.
А Шрам бідаха жде, не дождеться його під Бугаєвим Дубом на Бабичівці. Загле́дівши оддалеки́ двох козаків, аж не встояв на місті, — скочив на коня і підбіг назустріч. Як же побачив, що Сомка́ немає, то й голову повісив. І питав би, і питать боїться, та вже насилу зміг промовити:
— А де ж Сомко?
— А ти справді поняв мені віри? — каже Кирило Тур. — Отак мороч людей, то будеш запорожцем!
— Кирило! — каже Шрам: — Годі юро́дствувати, бо й голос тебе не слухає. Коли не вдалось, то хоч скажи, чому?
— А от чому, — каже запорожець. — Сомко́, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою. „Чужою смертю волі купувати не хочу!” Уже я йому й отчи́зну, уже я йому й правду під ніс тикав, а він своє та й своє. Сказано — дурному хоч кіл на голові теши! З тим його й покинув, бодай лучче покинув свою голову!… Прощай!
— Що́ ж ти тепер думаєш із собою чинити? — спитав Шрам.
— А що́ ж? Уже ж пак не те, що ти. Живий живе гадає… Оце, поїдемо до превражого сина Гвинтовки та вкра́демо ще раз Череванівну. Мабуть, їй на віку́ написано моїх рук не минути. Махнем аж у Чорну Гору та й заживемо́ там, п'ючи́ та гуляючи. Прощайте, прощайте!
І, вклонившись низько Шрамові з сином, повернув коня і полину́в із побратимом до Гвинтовчиного хутора.
Аж ось наздоганяє його Петро Шраменко.
— Чого ще оцей бабський реп'ях од мене хоче? — каже зупинившись Кирило Тур.
— Кирило! — каже Шраменко, — у тебе душа щира, козацька…— Авжеж не жидівська, — каже запорожець.
— Ми їдемо з пан-отцем на смерть у Паволоч…
— Боже вам поможи: діло не ледаче!
— Передай од мене два слова Череванівні; передай так, як з того світу!
— Добре, — каже Кирило Тур, — передам. — А чорногорцю потиху шепче: — Знаю наперед: якунебудь лю́босну нісенітницю.
— Скажи їй, що й на тім світі її не забуду! — каже Петро.
— Добре скажу́.
— Ну, прощайте ж, братці, навіки!
— Прощай, брате! — каже запорожець, — та не забувай і нас на тім світі.
Роз'їхались. Тоді Кирило Тур засміявсь та й каже:
— Як то ми тим світом завча́су порядкуємо! А там, може, чортяки так припечуть, що й усі любощі к нечистому з голови вилетять!