Хуторна поэзія/На Сповіді

Хуторна поэзія
П. А. Куліш
На Спо́віді
• Цей текст написаний кулішівкою.
• Інші версії цієї роботи див. На сповіді
Львів: Накладом П. Куліша, 1882

XV.
НА СПО́ВІДІ.

Но правдой онъ привлекъ сердца,
Но нравы укротилъ наукой…

Пушкинъ.

И славныхъ лѣтъ передо мною
Являлись вѣчные слѣды…

Пушкинъ.

Множество же премудрыхъ спасеніе міру, и царь премудръ утвержденіе людемъ.

Прем. Солом. XXVI, 6.

Я не палю́ по капища́х кади́ла,
Не ча́ю від покі́йників чуде́с,
Що чернь важки́ми ша́тами окри́ла
И низвела́ на то́ржище з небе́с.

Не сту́каюсь я до царя́ й цари́ці
У чотирна́ццять золоти́х ворі́т:
Про ме́не, до іх пи́шноі столи́ці
Позароста́в би вже траво́ю й слід.

Я атеі́ст, що зна́е ті́лько Бо́га,
А чо́рта и святи́х не признае́…
Ні, не ляка́йсь, душе́ моя́ убо́га:
И че́рті и святі́ про те́бе е́.

Я демаго́г, мовля́в, що тілько й дба́е,
Як ца́рську си́лу си́лою зломи́ть…
Душе́ моя́! де царь умо́м сия́е,
Ти, мов раба́, гото́ва там служи́ть.

Згада́й, яки́й хао́с розбушува́вся
Після́ того́, хто не зляка́всь гріха́
Скрути́ть ченця́, що ж жи́ру біснува́вся,
Боя́рина, стрільця́ и козака́.

Воню́ча грязь пів сві́ту затопи́ла,
И те́мрява круго́м нас обняла́,
А ди́ка во́ля ми́ром колоти́ла,
Як бу́ря чо́вном бес стерна́ й весла́.

Тогді́ між нас яви́лася цари́ця,
Супру́га божеві́льного царя́,
Як а́нгел га́рна, хи́тра як лиси́ця,
Як де́мон злю́ща, му́дра як змія́.

Пере́д святи́ми не́бо віччини́ла,
Лука́вників лука́вством обійшла́,
И, що прему́дро лю́тих злюк души́ла,
Звелі́ла нам не памята́ти зла.

Оце́ ж, душе́, такі́ твоі́ святи́і,
Котри́х ти че́ствуеш и лю́биш, а чорти́

Пеке́льниі, — о сві́те злочести́вий!
О сві́те па́косний ! іх по́вен ти́.

Ти, мов свиня́, гризе́ш и рвеш корі́ннє
У ду́ба, що тебе́ году́е жолудьми́,
Не дба́ючи, ким на́ше поколі́ннє,
Яки́ми убеспе́чене людьми́!

Ти б іх, у свя́тості твоі́й мерзе́ній,
З гріха́ми іх, на ца́рство не пусти́в,
Не дав сия́ти ім у вік той те́мний,
Що сам себе́ ти му́чив и души́в.

Дозна́вся б ти, хто с ким обня́вся та́йно,
И хто підли́зам се́ла дарува́в,
И хто Ляхву́ куёвдив правосла́вно,
И хто ножі́ свяче́ні підсила́в…

Згріба́ють всю́ди грязь хлопя́та вче́ні
Та вгонобля́ють твій леда́чий смак,
А кобзарі́ виду́мують свяче́ні,
Опра́вдуючи пре́дків-розбиша́к.

Нау́ка, из невда́чности ослі́пши,
3 Нетя́мою по бра́цькі обняла́сь,
И, мов пъяни́й пъяно́го ш ши́нку ві́вши,
В одні́й калю́жі з не́ю улягла́сь…

Споко́йся ж ти, душе́ моя́ убо́га!
Твое́і не соро́млюсь наготи́.
Хоть атеі́ст я, ті́лько ж зна́ю Бо́га,
И е́ святі́ у ме́не и чорти́.