Хуторна поэзія/Историчнє Оповіданнє
| Хуторна поэзія Истори́чнє Опові́даннє |
До Кобзи ▶ |
|
Се азъ посылаю вы, яко агнцы посреди волковъ.
Луки X, 3.
Се даю вамъ власть наступати на змію и на скорпію, и на всяку силу вражію.
Луки X, 19.
Не бойся, малое стадо.
Луки XII, 32.
Рік 1847й стано́вить эпо́ху в жи́зні Украі́ни, про́званоі Малоро́сіею. Сим нещасли́вим ро́ком роспочина́ецця пери́од гоне́ння на́шого рі́дного сло́ва в на́шім рі́днім кра́і.
Ще го́дів за три́ чи за чоти́ри до сіе́і сумно́і эпо́хи, украі́нська пі́сня и непи́сана слове́сність наро́ду Украі́нського натхну́ли молоді́ уми́ в Ки́еві спасе́нною ду́мкою — ви́двигнути свою́ на́цію с те́мряви, котра́ не дава́ла духо́вним си́лам іі́ підня́тись из зане́паду, а тим сами́м ні́вечила и іі́ добро́бут.Сере́д сіе́і благода́тнёі моло́діжи зъяви́вся Шевче́нко, з голосни́м плаче́м своі́м по нещасли́вій до́лі земля́цькій, и заспі́вав пере́д небожа́тами:
„Сві́те ти́хий, кра́ю ми́лий,
Моя́ Украі́но!
За́ що тебе́ спліндро́вано,
За́ що, ма́мо, ги́неш“?…
Спів сей був для не́і во и́стину гу́ком воскре́сноі труби́ арха́нгела. Коли́ гово́рено коли́-не́будь по пра́вді, що се́рце ожило́, що очі загорі́лись, що нач чоло́м у чолові́ка засвіти́вся поломяни́й язи́к, то се було́ тоді́ в Ки́еві.
Тре́ба се зна́ти, що ки́івська моло́діж, про котру́ мо́ва, була́ гли́боко просві́чена святи́м письмо́м; що се була́ моло́діж висо́коі чистоти́ духо́вноі, и що апо́стольство любо́ви до бли́жнёго дохо́дило в ній до энтузия́зму.
Вдохновля́ючись чудеса́ми христия́нськоі про́повіди серед спі́дленого Ри́мського ца́рства, вона́ заві́т Учи́теля благо́го: возлюби́ бли́жнёго твого́, як сам себе́ лю́биш, виповня́ла перш усёго, як и подоба́е, на тих, хто ма́е найпе́рше пра́во зва́тись на́шими бли́жніми. Се були́ до́брі ді́ти своі́х оцці́в и матіро́к, до́брі брати́ своі́х браті́в та се́стер, до́брі, щи́рі дру́зі своі́х дру́гів, незлоби́ві терпели́вці ворогі́в своі́х и ве́льми прихи́льні приятелі́ те́много наро́ду. Но́сячи в се́рці рай любо́ви и благоволе́ння, га́ряче жада́ли вони́ розли́ти сі боже́ственні да́ри всю́ди, де ступне́м ступа́ли и з реча́ми оберта́лися.
Ис сёго́ благослове́нного на ві́ки по́вабу ви́никла іх ду́мка — пропові́дати сере́д просві́щенних пані́в украі́нських визволе́ннє наро́ду с крепа́цтва доро́гою про́світи, ра́зом и христия́нськоі и науко́воі. Яко царі́ в своі́х до́брах, украі́нські пани́ ма́ли тоді́ во́лю и си́лу мужика́ ні́вечити; то ще бі́льше ма́ли во́лі и си́ли шука́ти сере́д мужикі́в люде́й доте́пних, зда́тніх, возді́бних, и таки́х люде́й підійма́ти нау́кою до мора́льноі и соція́льноі рі́вности с собо́ю, а ма́ссу, по́ки що́, зоставля́ти на попече́ннє ви́двигненим та́ким ро́бом из нево́лі чоловіколю́бцям и на робо́ту бу́дущині.
Оце́ ж, перш усёго хоті́ли благочести́ві ю́ноші ки́евські натхну́ти ду́хом свое́і любо́ви и благоволе́ння лу́ччих люде́й у па́нських се́мъях, злу́чених з ни́ми висо́кими интере́сами нау́ки и поэзіі, а вку́пі с сими́ людьми́ осия́ти нови́м сві́том и тих, що спра́вді сиді́ли „во тмѣ и сѣни сме́ртнѣй“.
Вели́ке се було́ передвзяттє́, а проте́ комму́на, сполу́чена таки́м за́думом, була́ не бі́льша жме́ні щи́рих душ, що не схоті́ла розі́йтись рі́зно віт того́, хто не мав де глави́ підклони́ти: бо „куди́, мовля́ли, ми пійдемо? глаго́ли живота́ ві́чного и́маши.“ Учи́телем ки́евськоі ку́пки послідува́телів пропові́дника глаго́лів живота́ ві́чного був сам він. Усі́ бо вони́ були́ рі́вні між се́бе, и ті́лько той бува́в між ними́ пе́рвим, хто бува́в усі́м ім слуго́ю.
Ті́лько на Шевче́нка взира́ло незвя́зане нічи́м, опріч дру́жби, бра́ттє, як на яки́йся небе́сний світи́льник, и се був по́гляд пра́ведний. Озира́ючись наза́д, мо́жемо сказа́ти без кощу́нства про ёго́ вели́кого, хоть и прига́шеного де́чим, ду́ха: „Онъ бѣ свѣти́льникъ горя́ и свѣтя́“. Шевче́нко зъяви́вся посере́д нас, я́ко види́ме оправда́ннє на́шого натхне́ння звиш. (Не ина́ко ми про се́бе, ба и в христия́нськім смире́нні своі́м, ду́мали. Скажу́ більш: коли́б ми так не ду́мали, то й не зняли́сь би вго́ру до вели́кого за́думу ви́двигнути рі́дну на́цію з духо́вного зане́паду, а украі́нського крепака́ з нево́лі духо́вноі и соція́льноі.)Пора́ сказа́ти и про те, що ми тве́рдо памята́ли сло́во св. Павла́: „Бра́ттє мое́, не бува́йте ді́ти ро́зумом. Бува́йте ді́тьми се́рцем, а ро́зумом — доро́слі.“ Нече́стє ми́ра сёго́ и сліпе́ де́споцтво на́ших Пила́тів-иге́монів, на́ших злочести́вих кни́жників и страшни́х свое́ю поту́гою фарисе́ів ми зна́ли. Тим и не було́ між на́ми нія́кого пи́саного стату́та, догово́ру або хоть конспе́кта на́шоі спасе́нноі робо́ти. Деви́зом на́шого пропові́дування ста́лося: „Бува́ймо невлови́мі, як во́здух“.
Так прова́дили ми на́ше діло́, в благода́тній ти́хості, до ро́ку 1845го. В осени́ 1845го ро́ку, я розлучи́всь ис ки́евськими апо́столами наро́днёі свобо́ди и переі́хав на слу́жбу в столи́цю.
Щасли́ва до́ля звела́ мене́ бли́зько з найкра́шчою, мо́же, люди́ною, яка́ була́ тоді́ в роси́йськім Вавило́ні, з близьки́м дру́гом Пушкина, Плетнёвим. Не мину́ло тоді́ ще й десяти́ літ од сме́рти Пу́шкина. Ще па́хло ним усю́ди по тому го́роді, котри́й хоть би́ й запа́вся, то жи́тиме вічно в ёго́ животворя́щому сло́ві; а нігде́ так вира́зно и так лю́бо не па́хло Пу́шкиним, як у госпо́ді в ёго найбли́жчого дру́га. Хиба́ в небе́сному ца́рстві було́ б міні́ так до́бре, як було́ коло сёго́ те́плого, чи́стого, ясно́го, коло сёго́ висо́кого и про́стого се́рця. Та не про Плетнёва мо́ва моя́.
Не ма́ючи від нёго нія́коі та́йни, я докомпоно́вував „Чорну Раду“ и ве́льми ча́сто посила́в листи́ до украі́нського апо́стольства. Був я в сих листа́х „невлови́мим як во́здух“: бо й сам Плетнёв остерега́в мене́. Був бо се чолові́к чи́стий, як го́луб, и му́дрий, як змія́. Раз я сказа́в ёму́: „Пе́тре Олекса́ндровичу! (звичайно, не по на́шому) от, ви були́ наста́вником вели́кого кня́зя наслі́дника. Чом ви не зроби́ли з нёго тако́го чолові́ка, як самі́, щоб у нас коли́сь царюва́в такий толера́нт, як ви“? Ви́слухавши се наі́вне пита́ннє, аж россе́рдивсь на ме́не испові́дник Пу́шкина (так мо́жна ёго́ велича́ти). „Ах, ви мечта́телі“! гі́рко промо́вив, шчервонівши од благоро́дного гніва́. „Ви й сёго́ не зна́ете, що, тим ча́сом, як я годи́ну чи дві з ним бесі́дував, під двери́ма стоя́в уже́ деся́ток чорті́в, и він од ме́не перехо́див до них у лабе́ти“!
Ма́вши пора́дника, що розмовля́в зо мно́ю як ба́тько с си́ном про вся́ку столи́чну вся́чину, був я в своіх листа́х спра́вді невлови́мим як во́здух; та вони́ ди́хали восто́ргами ева́нгельского блаже́нства, котри́х лука́вий мир опа́суецця, и, як тепе́р ба́чу, були́ ще дале́кі віт тіе́і зміі́ноі му́дрости, котру́ вели́кий серцеві́дець запові́дав лю́дям чи́стим и ти́хим, як го́луб. На мою́ біду́, дові́давсь я, або́ лу́чче сказа́ти догада́всь ис корреспонде́нціі, що мое́ ки́евське бра́ттє щось компону́е собі́ и́нше, ши́рше и небеспе́чнійше од на́шоі первохристия́нськоі комму́ни. Гаря́ча моя́ прихи́льність до них дава́ла міні́ пра́во ім дорека́ти и присво́ювати собі ні́би яку́сь над ними́ зве́рхність. Пи́шучи в Ки́ів у такі́м гаря́чім то́ні, я вия́влював себе́ аж на́тто вира́зно перед людзьки́м нече́стєм, чи то зако́нним беззако́нством.
Листи́ моі́ сёго́ найщасли́вшого пери́оду мое́і жи́зні, опини́вшись навпо́слі у прему́дрого генера́ла Ду́бельта, на котро́му виіжджа́в ще премудрі́йший граф Орло́в, привели́ іх обоі́х до инквизиці́йно розу́много до́мислу: що я пъя́вся до гетьманува́ння на Вкраі́ні, — що я був а́льфа и оме́кга знакоми́того това́риства свя́тих браті́в Кири́ла и Меѳо́дия, котре́ моі́ кия́не без ме́не собі́ скомпонува́ли. Ще, на біду́ собі́, жарту́ючи старосві́ччиною, и́ноді я підпи́сувавсь руко́ю вла́сною. Шкода́ було́ прави́телям росі́йського ро́зуму дово́дити, що сі слова́ були́ те саме́, що́ й manu propria: вони́ зроби́ли з них „руко́ю вла́стною“, а власть підрозумівалась тут, мовля́ли, гетьма́нська. Та про се бу́де мо́ва в ме́не да́льше.
На поча́тку ро́ку 1847го, гостюва́в я на Вкраі́ні, переі́здом за гряни́цю, и тре́ба знов тут сказа́ти, що не було́, мо́же, тоді́ й на всій Украі́ні тако́го щасли́вого чолові́ка, як я. Бо, не зга́дуючи ні про що́ и́нше, дово́лі було́ для вели́кого мого́ ща́стя й того́, що і́хав я прості́сінько до учи́теля и дру́га Пу́шкина, В. А. Жуко́вського, и мав у па́зусі лист од Плетнёва, котри́й почина́вся слова́ми: „Посила́ю до вас дру́гого се́бе“;[1] а в Жуко́вського жив тоді́ Го́голь.
Бу́вши таки́м щасли́вим, я заста́в и своі́х лю́бих кия́н тако́ж ве́льми щасли́вими, а найщасли́вшим був між ни́ми Шевче́нко. Він бо тогді́ и сам у собі чув, и всі, як одно́ се́рце, чу́ли, що подае́, я́ко поэт, наді́і кграндио́зні. Тогді́ вже ёго́ му́за запротестува́ла з усіе́ю эне́ргиею свое́ю проти́в ле́дарства си́льних ми́ра сего́, и се була́ причи́на, що нові́ ёго́ тво́ри були́ міні́ зо́всім незна́ні. Ніхто́ бо не смів посила́ти до ме́не на столи́цю тако́го ди́ва, як ёго́ плачі́ та пророкува́ння. И розу́мно ко́жному, що міні́, поно́вленому га́рною душе́ю Плетнёва, вони́ здали́сь мов би яки́мся одкриттє́м з не́ба. И до мого́ пере́ізду на столи́цю душа́ моя́ була́ по́вна того́ впова́ння, котро́му, ле́ле! суди́ла до́ля сповни́тись ище́ ве́льми неско́ро. Тепе́р проро́чий плач и проро́че взива́ннє кобзаря́ кобзарі́в украі́нських зроби́ли міні́ сі впова́ння таки́ми, нена́че я осяза́в іх.
Неха́й зна́ють, кому́ се тре́ба зна́ти, що, піклу́ючись коло́ свобо́ди украі́нського крепа́цтва, ма́ли ми на ду́мці не одно́ те, щоб ті́лько ви́рвати крепака́ у па́на з рук. Сёго́ з нас було́ ма́ло, або́ лу́чче сказа́ти, се в нас було́ ді́ло оста́ннє. Прокгра́мою на́шого освобожде́ння крепакі́в служи́ли слова́ Избави́теля „И уразумѣ́ете и́стину, и и́стина свободи́ть вы́“.
Зада́ча на́ша пра́вда що була́ субъекти́вна: диктува́ла нам іі́ на́ша самонаді́йна ю́ность; а проте́ ма́ла вона́ під собо́ю кгрунт глибо́кий. Не даре́мно бо написа́в оди́н ветхозаві́тник: що душа́ чолові́ча більш и́ноді ска́же, ніж се́меро блюсти́телів, що сидя́ть на висо́кому мі́сці наблюда́ючи. А боже́ственного сло́ва про и́стину, котра́ ро́бить чолові́ка свобо́дним, ніхто́ не назове́ субъекти́вним або мечта́тельним.
Ми зна́ли, що в Англиі не пра́во и не декре́т, а культу́ра зни́щила крепа́цтво, и допевня́лись перш усёго, щоб украі́нські пани́ вкуси́ли од боже́ственноі ча́ши знання́ так благогові́йно, як се роби́ли ми, та щоб и вони́, вкуси́вши, так са́мо ви́діли, я́ко благ Госпо́дь, та й сповни́лись ёго́ бла́гостю до крепака́ по на́шому. Ві́руючи в сло́во велича́йшого из освободи́телів: „ищи́те пре́жде ца́рствія Бо́жія и пра́вды его́, а сія́ вся́ приложа́тся ва́мъ“, ми не сумни́лись, що, за сим пе́рвим и найважні́йшим фа́ктом свобо́ди украі́нськоі, поста́нуть уже́ и́нші фа́кти, аж до оста́нніх своі́х на́слідків, які ті́лько возмо́жкні для Украі́ни.Чи те ста́нецця за на́шого ще живота́, чи геть ище́ не ско́ро, про се ми не дба́ли, зна́ючи, що у Го́спода „Тысяща лѣтъ — яко день еди́нъ“. Ми, по апо́стольскому сло́ву, вважа́ли себе́ за неключи́мих рабі́в своѓо спасе́нного за́думу, и коли́б що́ вді́яли, то вважа́ли б, що вді́яли ті́лько тим, що му́сили вді́яти. От же дарма́, що ми смиря́лись перед вели́ким по́кликом на жа́тву Христо́ву, котро́і всю́ди так мно́го, ми підлягли́ очарова́нню христия́нськоі любо́ви так са́мо, як и пе́рві послі́дувателі нау́ки Христо́воі. Про те, що́ й тепе́р ще нам здае́цця возмо́жним ті́лько в дале́кій бу́дущині, ми помишля́ли в се́рці своі́м так, на́че воно́ сповни́цця ду́же ско́ро. Слова́: „близъ есмь, при двере́хъ“, на́че хто промовля́в над на́ми; так би́лось на́ше се́рце соло́дкими споді́ванками. Зна́ли бо ми, що не погиба́е в Бо́га ні оди́н до́брий учи́нок, и що на́ша сійба́ на вели́кій ниві жи́зни „дастъ плодъ свой во вре́мя свое́“. Та не в тому́ була́ сама́ си́ла, щоб ви́двигнути из зане́паду рі́дну на́цію, а в тому́, щоб намно́жилось тяму́щих и великоду́шних люде́й на Вкраі́ні.
Так ду́мало бра́ттє мое́ в Ки́еві. Так ду́мав я, дале́ко від них, у „пи́шному и бі́дному го́роді“ Пу́шкина.
Хто се все тонки́м чуттє́м обійме́ и се́рцем зрозумі́е, той зрозумі́е й те, як я зраді́в, почу́вши на Вкраі́ні висо́кі но́ти націона́льноі ко́бзи. Молоді́ на́ші мрі́і, здава́лось міні́, знайшли́ свое́ оправда́ннє; ца́рство ви́шчого ро́зуму, ца́рство спасе́нних за́думів мов би вже наступа́ло. И воно́ так було́ спра́вді, коли́ не забува́тимем, що и Христо́ве жада́ннє; „да пріи́детъ ца́рствіе твое́“, сповня́ецця не ху́тко. Спра́вді на́ші молоді́ мрі́і знайшли́ в Шевче́нкові благослове́нне оправда́ннє, знайшли́ зару́ку свое́і бу́дущини.Сам Шевче́нко зроби́всь не тим, яки́м я ёго́ поки́нув, і́дучи з Украі́ни. Се вже був не кобза́рь, а націона́льний проро́к. Восто́рженому ща́стєм, нау́кою и поэзіею, міні здава́лось, мов би пере́д на́ми ста́лося те, чого́ дозна́в на собі́ ветхозаві́тний посе́л Госпо́день, — те, що́ змалюва́в нам, по ёго́ сло́ву, таки́й же вели́кий, як и сам Шевче́нко, кге́ній сло́ва:
„ . . . . . . . . . . . .
И онъ къ устамъ моимъ приникъ,
И вырвалъ грѣшный мой языкъ,
И празднословный и лукавый,
И жало мудрыя змѣи
Въ уста замершія мои
Вложилъ десницею кровавой.
И онъ мнѣ грудь разсѣкъ мечемъ,
И сердце трепетное вынулъ,
И угль пылающій огнемъ
Во грудь отверзтую водвинулъ.
Какъ трупъ въ пустынѣ я лежалъ,
И Божій гласъ ко мнѣ воззвалъ:
Возстань, пророкъ, и виждь и внемли,
Исполнись волею моей!
И, обходя моря и земли,
Глаголомъ жги сердца людей.“
Під сей незабутни́й час, поста́вила мене́ до́ля бли́зько коло́ одніе́і земля́чки. Се була́ люди́на хуторна́, ма́ло свідо́ма в сві́ті и ёѓо широ́кій до́брій и злю́щій жи́зні, ма́ло уче́на, ма́ло тяму́ща в рі́дному сло́ві (бо моско́вщина вку́пі с францу́щиною прибива́ли ёго́ к землі́), и ве́лико розу́мна тим ро́зумом, котри́й натхну́в непоро́чні уста́ промо́вити: „въ мірѣ ско́рбни бу́дете, но дерза́йте: я́ко а́зъ побѣди́хъ міръ — ве́лико зді́бна до зрозумі́ння тако́го, що́ бува́е вта́ене од прему́дрих и розу́мних, — ве́лико чуйна́ до краси́ и си́ли рідного, приби́того вже к сами́й землі сло́ва. Я став чита́ти ій на па́мять (бо всі ми зна́ли іх як „Отче нашъ“) Шевче́нкові плачі́ та пророкува́ння. Нове́ тво́рчество поэта освіти́ло и осія́ло іі́ ду́шу такъ, мов небе́сне обітува́ннє чого́сь гряду́чого в перевазі сві́ту нат те́мрявою, пра́вди над олже́ю, любо́ви над нена́вистю.
Не забу́ду до ві́ку тих сліз, яки́ми вона́ пла́кала, слу́хаючи сі поэти́чні плачі́, сі побіди́тельні пророкува́ння. Сповни́лося тут зруша́юче нас бажа́ннє незна́ного ще кобзаря́ у прелю́диі до ёго́ дум:
„Одну́ слёзу з оче́й ка́рихъ —
И пан над пана́ми.…“
Се не були́ ті слёзи, про котри́ да́вній яки́йся кобза́рь промо́вив:
Се були́ сле́зи воскресе́ння в нову́, вічню наро́дню жизнь. Гли́боко почу́ла Украі́нка вели́кі скорбо́ти поэта, вели́кі ёго́ за́думи, и за́раз почала́ міркува́ти, як би спокутува́ти гріх щерба́тоі Тара́совоі до́лі. Энтузія́стка рі́дного сло́ва носи́ла в німі́й душі́ своі́й чолові́чню иде́ю сёго́ вели́кого сло́ва. Недо́вго ду́мавши, вона́ тут же предложи́ла до по́слуги кобзаре́ві-перебе́нді усе́, що́ ма́ла, усю́ свою́ худо́бу, уве́сь свій скарб. Зрекла́сь для нёго на́віт и того́, чого́ найва́жше зрека́тись же́нщині. Оди́н из ветхозаві́тних прему́дрих люде́й, догле́джуючись до таемни́ць приро́ди лю́дзькоі, покли́кнув так „Забу́детъ ли невѣ́ста красоту́ свою́, дѣ́ва — мони́сты пе́рсей“? От же немо́жня річ для Сио́нськоі дще́ри ста́лася мо́жнёю для дще́ри Украі́нськоі.
Була́ вона́ са́ме тогді неві́стою чи „молодо́ю княги́нею“, и предложи́ла тому́, хто оцѐ пи́ше, оберну́ти все іі́ ві́но на те, щоб Шевче́нко прожи́в за гряни́цею три го́ди; а ві́ном іі́ були́ жемчуги́, кора́лі, нами́ста, сережки́ й персні́, що перехо́вувались у роду́ ще, мо́же, ш ча́сів Вели́коі Руі́ни по́льскоі, да три ти́сячі рублі́в гото́вими гроши́ма. Пра́вда, що „молоди́й князь“ був собі́ на всю гу́бу пан, и ба́йдуже було́ ёму́ про те ві́но.
Зостава́лось ті́лько нахили́ти поэта до приёму тако́го при́носу. У сёму́ дражли́вому ді́лі спусти́лись на ме́не.
Са́ме того́ часу́ де́які пануви́ті земляки́ ви́старали у мини́стра для Шевче́нка мі́сце профе́сора живо́писі при всеучи́лищі Св. Влади́мера. Лю́бо прийня́в Шевче́нко віта́ннє мое́ с тако́ю перемі́ною ёго́ коза́цького по́буту. Нічо́го так не хоті́лось тіма́сі, як зачепи́тись на життє в Ки́еві, и вже мечта́в про яку́сь живопи́сну акаде́мию на Вкраі́ні, про яќесь ца́рство пла́стики украі́нськоі. Бо він тогді́ більше дбав про пла́стику, ніж про саму́ поэзію. Ще й сам не знав, куди́ и як дале́ко сягоне́ ёго́ іеремі́евське пророкува́ннє. Бі́льше зна́ли се або́ чу́ли душе́ю ми, ніж вели́кий кобза́рь наш.Веселючи́сь уку́пі з ним ясни́ми перспекти́вами украі́нського ду́ху, поча́в я жалкува́ти, що він у Ки́еві, я́ко арти́ст, бу́де самітнико́м, и що самі́тность не дасть ёму́ розви́нути худо́жницького смаку́ свого́ до по́вноі по́вні.
„Не по чім и бъе, як не по́ голові“! відказа́в Тара́с, насу́пившись, и міцно сту́кнув по які́йся товсте́лезній кни́зі своі́м кулако́м, ду́жим, як у кгладиа́тора.
Тогді́ я сказа́в ёму́ про́сто, що коли́б він здобу́в собі худо́жницький па́шпорт за гряни́цю, то гро́ші бу́дуть видава́тись ёму́ ви́давцем, як ис царсько́го ска́рбу, три го́ди, а скарбівни́чим бу́ду сам я, неха́й ті́лько дасть сло́во не допи́туватись, звідкіля́ сі гро́ші взяли́ся.
Почу́вши се, Шевче́нко зраді́в як дити́на, простоду́шно и поэти́чно. Лю́бо міні́ було́, що се ёго́ й не здивува́ло. За́раз поча́в міркува́ти, як роздобу́ти худо́жницький па́шпорт. Були́ тогді́ в нас між пана́ми такі́ лю́де, тут підложи́ли б своі́ ру́ки під вели́кого кобзаря́. Спра́ва була́ не морокува́та.
Ве́льми щасли́вий и восто́ржений, яки́м ще не бува́в ніко́ли, ви́іхав Тара́с ис Ки́ева в Черні́говщину, щоб позбіра́ти доку́пи своі́, як він звав, шпаркга́ли. Бо, туля́ючись по Вкраі́ні козако́м-арти́стом, поки́нув не в одно́му па́нськім дому́ своі́ руко́писі.
Чи так міні́ здава́лось у мое́му вла́сному ся́еві ща́стя, чи й спра́вді так ре́чі стоя́ли, на́ші пани́ — беручи́ іх огу́лом — були́ тогді́ яко́сь бі́льше схо́жі на люде́й, ніж опісля́, як роспочала́сь украі́нська мартироло́гия. Поэтові жило́сь між ними́ незгі́рш, дарма́ що вони́ рі́дко поде́куди розумі́ли, що воно́ таке́ за проя́ва! Оце́ ж, кочу́ючи тепе́р, уже зімо́ю, від куреня́ до куреня́ и від буди́нка до буди́нка, Шевче́нко опини́всь на весі́ллі в тіе́і само́і Украі́нки, що поже́ртвувала свое́ ві́но на коха́ннє ду́ха ёго́ між духа́ми во́льними, незапеча́таними сёма́ печа́тьми, як ми на Вкраі́ні.
Скорота́ли ж тогді́ ми с Тара́сом не оди́н весе́лий день и ве́чір на лю́бих розмо́вах и спі́вах. Та найбі́льш міні́ памятна́ вечори́на в одного́ нежона́того па́на, поблизу́ ху́тора „молодо́і княги́ні“.
Був він тако́ж собі́ поэт с приро́ди. Ще до по́яву Шевче́нка в литерату́рі, писа́в сей хуторни́й проя́ва украі́нські пісні́, взо́ром звича́йних жіно́чих, та й коза́чих, и в и́нші з них ули́в сті́лько души́, що співа́лись вони́ або чита́лись у руко́писі геть ши́роко по Вкраі́ні між пана́ми, а де́які чува́в я й між проста́цтвом. Так са́мо, як у Ха́рківщині прояви́лась рі́дна поэзія за при́водом Гулака́-Артемо́вського, а в Полта́вщині за при́водом Котляре́вського, так и в Черні́говщині, незна́ть извідкіля́, повіну́ло тогді́ по ти́хих хутора́х поэти́чнім на́дихом, и козакува́тий сусі́д на́шоі „молодо́і княги́ні“ був самоста́йнім о́рганом ново́го почуття́ на́ціі.
Беручи́ сю люди́ну в ці́лости, му́шу сказа́ти, що був се чоловя́га з вели́ким приро́днім да́ром; та, на біду́ собі́, з ні́женськоі го́голевськоі гимна́зіи шу́рхнув у військо́ве това́риство, в кирасі́ри здае́цця, а до́бре там загартува́вшись, чи то, мовля́в той, „приви́кнувши до слу́жби“, устря́в, дома́торствуючи на господа́рстві, між таки́х приятелі́в, про котри́х сам говори́в по́часту: „вели́кий не́дурень ви́пити“!
Ви́пити й сам він був не́дурень, та ссо́вувався з глу́зду в ка́ртах: бо пройграва́в ти́сячу за ти́сячею, и з бага́того па́на зроби́всь убо́гим панко́м. Нещасли́ве закоха́ннє с сестро́ю на́шоі „молодо́і княги́ні“, котру́ не схоті́ли одда́ти за пъяно́го картовника́, ще часті́йш почало́ штовха́ти горопа́ху то в Сци́ллу — пъя́нство, то в Хари́бду — картовни́цтво.
Як гостюва́ли ми в нёго ш Шевче́нком, тогді ще він не спи́вся и не зві́вся, а ті́лько ве́льми сумува́в на те́му:
„Мимо́ двір, де живе́ ми́ла,
Я проі́хав дві́йчі,
Та й не ба́чив голу́боньки
Я свое́і в ві́чі“…
Се ж ёго́ були́ й вірші́. Люби́в іх співа́ти, дзво́нячи в ко́бзу, и тя́жко було́ слу́хати бідола́ху: бо я знав, що́ там у нёго на душі́ ді́ецця. Сумува́ти про невила́зні довги́ тогді́ ще ёму́ не дово́дилось; а хоть він и люби́в справля́ти в се́бе широ́кі бенкети́, хоть и люби́в кулика́ти, так що рід́ко бува́в и твере́зим, та без карт ёму́ худо́би стало б до сме́рти, и не довело́сь би с тако́ю чу́лою, як у нёго, душе́ю, поміра́ти в свое́і сестри́ на ласка́вому хлі́бі.
Оце́ ж и тепе́р було́ в хуторно́го поэта бу́чно и гу́чно. Зібра́лось до нёго дово́лі „вели́ких не́дурнів ви́пити“, тих що роби́ли з нёго дру́гого Ти́мона Аѳи́нського. Річ зна́на, що й Шевче́нко спра́вджував на собі слова́ ки́евського літопи́сця: „Ру́сі есть весе́ліе пи́ти,“ и неда́рмо написа́в у в одному́ шинку́ на стені́ ву́голем таки́й экспро́мт:
„Ви́пъеш пе́рву — стрепене́сся;
Ви́пъеш дру́гу — схамене́сся;
Ви́пъеш тре́йтю — в о́чах ся́е,
Ду́ма ду́му поганя́е“.
Держа́всь він о́сторонь от тіе́і світли́ці, де приятелі́ ново́го Ти́мона Аѳи́нського го́лосно регота́ли, весе́ло гука́ли и підспі́вували під господа́рську ко́бзу. Засі́вши с твере́зими круго́м ками́на, він бесі́дував из ними́ тве́резо й пова́жно про нау́ку и литерату́ру. Диву́ючись и раді́ючи се́рцем, постері́г я в нім тогді́ вели́ку зді́бность до поэти́чного критиці́зму, що ним до тако́го висо́кого ступня́ влада́в еди́ний росі́йський поэт Пу́шкин, взо́ром недося́жного в прему́дро поэтичнім критиці́змі ба́тька нови́х поэтів, Шекспи́ра.
Розмовля́в Шевче́нко ши́роко про свою́ поэму „Ива́н Гус“, почи́туючи га́рною ди́кціею свое́ю де-які́ місця́, и жалкува́в, що, писа́вши, не спромі́гся прошдудирува́ти гара́зд усі́х обста́вин ча́су и само́і осо́би че́ського проро́ка герма́нськоі реформа́ціі. Раз по́ раз, у сій розмо́ві порива́в наш кобза́рь о́чі за ту ме́жу, що відмежо́вуе Импе́рию од наро́дів свобо́дних, и я оди́н розумі́в усі́ слова́ ёго́. А росколиха́вши ду́ха, перейшо́в од розмо́ви до наро́дніх пісе́нь, як се бува́ло в нёго що-ра́зу, ско́ро ёго́ се́рце забъе́цця га́ряче з ра́дощів, з вели́кого гніва́ на недо́людків, або́ з вели́коі ту́ги.
Нещасли́вий коха́нець учи́вся в Ні́жені, вку́пі з Го́голем, си́дючи з ним на одні́й ла́вці. Ще́дра украі́нська приро́да надала́ ёму́ не сами́й ті́лько дар поэзіі и музи́ки. Між мно́гими зді́бностями своі́ми до вели́ких и мали́х річе́й, дивува́в мене́ він більш усёго своі́м коми́змом, своі́м ю́мором и вмі́ннєм поста́вити на сце́ну ко́жну люди́ну, про яку опові́дував, так, мов іі́ ба́чиш своі́ми очи́ма и чу́еш вла́сними уши́ма: чи то був Моска́ль, чи то Лях, чи то піп, купе́ць, мужи́к, Жид, Ци́ган, чи то дівча́, чи стара́ ба́ба, чи мала́ дити́на. Оповіда́ння ж ёго́ були́ не про́сте бала́каннє: се були́ такі́ зрозумо́вані вся́кими обста́винами сце́ни, які́ рі́дко дово́дицця вбача́ти на теа́трі. Тут він вия́влював ро́зум проникли́вий, чу́вство глибо́ке, всеодоліва́ючий коми́зм и могу́щу сати́ру.
Хоть, мо́же, хто й здиву́ецця, та я скажу́, що се в нас був би дру́гий Го́голь, ще, мо́же, до то́го Го́голь украі́нський, коли́б у нёго була́ така́ доро́га, як у Го́голя, и такі́ приятелі́. Тре́ба дода́ти й се, що худо́бу свою́ проци́ндрив сей дороги́й чолові́к не на одни́х ка́ртах та широ́ких у́чтахъ, по старосві́цькому звича́ю гости́нности. Був він ве́льми милосе́рдий до вбо́гих и без уся́коі мі́ри великоду́шний до своі́х дру́гів. Бага́цько свято́го добра́ було́ в сій нещасли́вій люди́ні, и все те ззі́ла леда́ча па́нська жизнь, та жизнь, котру́ нам не дали́ спра́вити на лу́ччий шлях, та сама́ жизнь, котру́ так ве́село и так гі́рко малюва́в Го́голь, а змалюва́вши промовля́в: „Ску́чно на сім сві́ті, пано́ве!“
По́руч ис поэтом, що вже втону́в по ши́ю
„Въ томъ о́мутѣ, гдѣ съ ва́ми я
Купаюсь, милые друзья“…
ні, в гі́ршому, дале́ко в гі́ршому того́, в котрі́м тону́в та й потону́в таки́ Пу́шкин, — по́руч из ним, тіма́хою, ба́чив я пере́д очи́ма души́ мое́і дру́гого поэта, ра́няшне со́нце поэзіі, що ті́лько ще окра́йцем своі́м ви́двигнулось на чермну́ючімся не́бі и сипну́ло промі́ннєм по росяни́х тра́вах. Ще не підби́лось воно́ вго́ру; не зазирну́ло у гидку́ безо́дню пансько-рабі́вського и христия́но-и́долського по́буту; просві́чувало ті́лько кріз ті слёзи, що зроси́ли поэти́чні береги́ прозаі́чноі безо́дні, и немо́в би облива́ло кро́въю золоті́ коро́ни драко́нів, що назира́ють зви́сока сю мракобі́сню безо́дню, наслі́днє достоя́ннє свое́.
Слу́хав я Шевче́нка одни́м у́хом; слу́хав, бо не мі́г не чу́ти, ёго́ това́риша дру́гим; то раді́в, то сумува́в, то знов раді́в, и ду́мав:
„Ти, ча́до попсо́ваного привиле́ями па́нства, втеря́ло еси́ на ві́ки возмо́гу кра́шчого життя́ духо́вного. Ти ж, представи́телю сві́жоі сво́ею поэти́чностю ма́сси, тебе́ ще спасемо́ гурто́м од мертвя́чого по́диху тіе́і среди́, що без бо́ю побива́е в люди́ні „сокрове́нного чолові́ка се́рця“. Сохрани́ ті́лько непідле́глу во́лю ду́ха свого́, не підда́йся тим, що й сами́м благоволе́ннєм своі́м пони́жують висо́ку приро́ду поэта до низьки́х идеа́лів свои́х; то зро́бисся, зро́бисся пе́вно звіздо́ю пе́рвоі величини́, и возсия́еш на кругозо́рі Украі́ни, Росі́і, По́льщи, ці́лоі Славя́нщини, та й усёго́ культу́рного сві́ту“.
Спра́вді Шевче́нко був того́ ве́чора, так би сказа́ти, у найви́шшій порі́ преображе́ння свого́. И жени́х вели́коі почита́тельки ёго тала́нта задиви́вся на нёго, заслу́хався ёго́ проро́чихъ річе́й, ёго́ чаровни́чих пісе́нь, и не хапа́всь до „молодо́і княги́ни“. Завдя́чений поэтові, що він квітка́ми души́ свое́і уквічча́в ёго́ ща́стє, не знав він, як ви́словити свою́ дя́ку, и замісь дя́ки проси́в ёго́ до се́бе „ста́ршим боя́рином“.Залюбки́ прийня́в Шевче́нко ёго́ проха́ннє, ба, мо́же, й с тае́мною одра́дою. Не мав кобза́рь наш ніко́го ни́жшого від се́бе на Вкраі́ні, та не мав же ніко́го й ви́шшого. Брата́всь охо́чо из оста́ннім перебе́ндею ста́рцем, а проте́ дя́дьком не вважа́в и найпе́ршого па́на. Тепе́р, на́шого ча́су, поста́вити упоэтизо́ваного мужи́чого си́на ша́фером серед украі́нського па́нства було́ б ді́лом звича́йним. Три́ццять же и пять літ наза́д се була́ пречудна́ дико́вина. Хуторни́й поэт шаферува́в уже раз у тому́ до́мі, и бажа́в шаферува́ти ще раз. На вира́знім, хоть и бахусова́тім, виду́ ёго́ зже́вріла оби́да, и він дав сёму́ чу́вству во́лю при пе́рвій на́годі; а го́сті ёго́ здвигнули́ бес сорома́ плечи́ма. Не зна́ю, чи догле́дівсь до сёго Шевче́нко: бо „молоди́й князь“ пові́з до свое́і „молодо́і княги́ні“ свого́ „ста́ршого боя́рина“ за́раз.
Там зна́ли Шевче́нка по ёго́ тво́рах та по ёго́ лю́бій, то жартовли́вій, то пова́жній, або́ сумні́й розмо́ві. Ніхто́ ще не знав, що він преди́вний, мо́же, найлу́ччий співа́ка наро́дніх пісе́нь на всій Украі́ні обо́х дніпрови́х берегі́в, и сам я не ду́мав, що почу́ю в ёго́ пісня́х щось ище́ нечу́те ба и в гости́ні в хуторно́го поэта, де, пра́вду сказа́ти, пъяні́ го́сті приглу́шували голоси́ твере́зих.
Нови́й ёго́ тала́нт ви́явився того́ ж таки́ ве́чора. Тогді́, між украі́нським па́нством рі́дко ще хто вмів розмовля́ти рі́дною мо́вою, и сам Шевче́нко говори́в у го́стях у пані́в ма́ло не все по росі́йські. Хиба́ знахо́див ду́же спочутну́ собі́ люди́ну міз земляка́ми, що вічча́лили вже від рі́дного бе́рега и вплили́ гли́боко в моско́вщину. Тогді́ забува́в про вся́ке и́нше у́хо, и ш чужозе́мнёго бесі́дника робі́всь украі́нським златоу́стом.
Тако́ю люди́ною ста́лась ёму́ того́ ве́чора, та й до конця́ весі́лля, молода́ княги́ня. Поча́в з не́ю розмовля́ти по на́шому, и, на вели́ку собі ра́дість, поба́чив, що в своі́й розмо́ві не шпе́тила вона́ рі́дного сло́ва. Тогді́ Шевче́нко захо́дивсь экзаминува́ти іі́ з рі́дних пісе́нь. Репертуа́р „молодо́і княги́ні“ ви́явився зна́чнім, и звесели́в „ста́ршого боя́рина“ ще бі́льше; а як показа́ла вона ёму́ го́лос и сами́й текст пісе́нь, котри́х він у не́і допи́тувавсь, він похвали́в чи подя́кував іі́ по сво́ёму: сам поча́в ій співа́ти, и се зроби́в так про́сто, як сказа́в про се́бе оди́н з ёго́ рі́дних браті́в поэтів:
Позаклада́вши наза́д ру́ки, поча́в ходи́ти по за́лі, мов по гаю́, и заспіва́в:
„Ой изійди́, зійди́,
Ти зі́ронько та вечі́рняя:
Ой ви́йди ви́йди,
Дівчи́нонько моя́ ві́рная“…
Дово́лі було́ тогді́ госте́й у тім пова́жнім зда́вна дому́. Гули́ вони́ по всіх кутка́х, мов ті шмелі́; щебета́ли, мов горобці́. Як же почу́ли Шевче́нкове співа́ннє, ущу́хли всі так, на́че зоста́вся він оди́н, під вечі́рнім не́бом, виклика́ючи дівчи́ноньку свою́ ві́рную.
Як у ту по́ру свое́і жи́зні співа́в Шевче́нко, а й на́тто, як він співа́в у той ве́чір, тако́го або́ рі́вного ёму́ спі́ву не чувя ні в Украі́ні, ні по столи́цях. Порва́лись ра́зом усі розмо́ви и міз стари́ми, и між молоди́ми. Посхо́дились и з усі́х світли́ць го́сті до за́ли, мов до яко́і це́ркви. Пі́сню за піснею співа́в наш солове́й, спра́вді мов у те́мному лу́зі, серед черво́ноі кали́ни, а не в зі́мнёму за́хисті серед наро́ду. И, ско́ро вмовка́в, за́раз ёго́ блага́ли ще заспіва́ти, а він співа́в и співа́в, лю́дям на вті́ху, а собі́ само́му ще й на бі́льшу. Ти б каза́в, звесели́вся поэт гірко́го плачу́ и доко́ру, що знайшо́в modus vivendi з очужі́лими земляка́ми, що знайшо́в modus животворя́щоі розмо́ви с ти́ми людьми́ на Вкраі́ні, до котри́х поклика́в у своі́м посла́нні до ме́ртвих и живи́х и ненаро́жденних:
„Уми́йтеся, о́браз Бо́жий
Багно́м не скверні́те;
Не дурі́те діте́й сво́іх,
Що вони́ на сві́ті
На те тілько, щоб панува́ть“…
Душа́ поэта, объяви́вшись посере́д чужо́го ща́стя своім ща́стєм, оберну́ла весі́ллє покло́нниці ёго́ вели́кого тала́нта в націона́льну о́перу, яку́, мо́же, ще неско́ро чу́тимуть на Вкраі́ні. И всіх більш роскошува́ла не́ю щасли́ва своі́м таемни́чим по́двигом „молода́ княги́ня“…
Проща́ючись иш Шевче́нком, вона́ подарува́ла ёму́ на спо́мин ще оди́н дороги́й клейно́т, найдоро́жший з усёго́ добра́, яке́ ма́ла коли́: свою́ вінча́льну кві́тку. Сим задуше́вним подару́нком вона́, в ми́слях своіх, знаменува́ла на нім и віта́ла єго́ гряду́ще вели́ччє, котро́го так га́ряче жада́ла для ща́стя Украі́ни.
Тут кінча́ецця весі́ллє и роспочина́ецця по́хорон. Провозві́снику и пе́рвому геро́ю справде́шнеі свобо́ди украі́нськоі, не тако́і, яко́і допевня́лись козаки́, гото́вилось те саме́ по́прище, до котро́го довоюва́лись завзя́ті вороги́ завзя́тих ёго́ пре́дків:
„Wyzwanie przyszle mu szpieg nieznajomy,
Walkę z nim stoczy sąd krzywoprzysiężny;
A placem boju będzie doł kryjomy,
A wyrok o nim wyda wróg potężny.
Приі́хавши, на поча́тку ро́ку 1847го в Ки́ів, дочу́всь я глу́хо, що мое́ о Христі́ бра́ттє зорганизува́лось у яке́сь товари́ство Кири́ла та Меѳо́дия, скомпонува́ло собі стату́т и на́віт ма́е свою́ це́ху — з ли́того залі́за персні́, на котри́х ся́ють лі́тери К. М. Оди́н с сих послідувателі́в чи покло́нників святи́х браті́в славя́нських ла́годивсь і́хати в Славя́нщину, щоб у че́ській Пра́зі и по дру́гих центра́х славя́нського народові́дання повиу́чувати славя́нські мо́ви, а верну́вшись шука́ти собі́ про́товпу до каѳе́дри в котро́му з украі́нських всеучи́лищ. Я хоть и прямува́в з листо́м Плетнёва до Жуко́вського, та не для то́го, щоб засі́сти в Німе́щині. Неда́вно перет тим уме́р акаде́мик слави́ст Прейс, а про Срезне́вського, що ёго́ заступи́в опісля́, ще не було́ мо́ви. Акаде́мия Нау́к посла́ла мене́ допо́внити мое́ славянові́даннє, с тим щоб верну́вшись бу́ти міні́ заразо́м и адью́нктом Акаде́миі и профе́сором Университе́ту. Змо́вились ми с сим бра́ччиком і́хати за гряни́цю вку́пі. От я й приступи́в до нёго с коро́ткими гужа́ми: чи сёму́ ж бо таки́ пра́вда?
Беспе́чно засмія́вшись, відказа́в міні́ бра́ччик: що се була́ в них, на які́йся час, хлопя́ча за́бавка, та вони́, схамену́вшись, той стату́т давно́ спали́ли, а персні́ позакида́ли в во́ду.
Була́ ж се в них загото́влена про ме́не и про Шевче́нка о́дповідь, на случа́й, коли́б ми дові́дались, як не́будь про іх політи́чнє о́бщество. В стату́ті, як опісля́ вже ста́ло міні́ ві́домо, між и́ншими прему́дрими за́думами, було́ ска́зано, що Украі́нці сполу́чять усю́ Славя́нщину в одну́ федера́цію, під проте́кціею всеросі́йського импера́тора, а́, колиб всеросі́йський импера́тор на се не зволи́в, то бу́дуть промишля́ти об собі́ як не́будь и́нше.
Обо́х нас не при́йнято в та́йне політи́чнє о́бщество задля то́го, що ми й самі́ по собі́ працюва́тимемо для славя́нськоі и вкраі́нськоі свобо́ди, а тим ча́сом, на случа́й иге́монського гоне́ння, до нас ніхто́ не приче́пицця.
Се була́ ведме́жа по́слуга. Дру́жнє благоро́дзтво погуби́ло обо́х нас.
Втіша́ючись вели́кими своі́ми по́двигами в бу́дущині, не вважа́ли кия́не на малі́ ре́чі, и розмовля́ли про своі́ таемни́чі за́думи так го́лосно, що за двери́ма все було́ чу́ти. Яки́йся Петро́в, підслу́хавши шось ди́вне, знайшо́в собі́ доро́гу до това́риства; поча́в серед нёго глаго́лати ще голосні́йше про во́лю Украі́ни, про моско́вську тісно́ту и таке́ и́нше. Украі́нські полі́тики за́раз прийняли́ ёго́ між своі́ чле́ни, а він, ма́вши в рука́х де́які озна́ки та́йного політи́чнёго о́бщества, пода́в іх па́ну Юзефовичові́ Миха́йлові, що пра́вив тогді́ за попечи́теля ки́евського уче́бного о́круга.
Як у сёму́ ді́лі справля́вся пан Юзефо́вич, неха́й про се роска́же хто и́нший. Сам я нічо́го не ба́чив, и каза́в би тілько ка́зане; дозна́вши ж з ра́ннёго мо́лоду вели́кого добро́дійства від сёго́ чолові́ка, ве́льми був би рад, коли́б воно́ було́ все так, як сам пан Юзефо́вич міні́ про свою́ пози́цію у сій спра́ві ра́зів зо́ два опові́дував.
Ви́іхали ми з до́брим, и спра́вді ве́льми до́брим, бра́ччиком благополу́чно с Ки́ева в Варша́ву, та й почали́ там довба́тись у старосві́цькій польщи́зні, за підпомо́гою и пора́дою благоро́дного тру́женика нау́ки, Ва́цлава Алекса́ндра Мацєіо́вского. Пи́шемо ми собі́ та випи́суемо с книжо́к уся́ку вся́чину удво́х на одному́ столі́, піджида́ючи зві́стки од Шевче́нка, и не в дога́д міні́, що в шупля́дку того́ стола́ зало́жено страше́нну ми́ну. Сіе́ю ми́ною був стату́т о́бщества святи́х браті́в Кири́ла та Меѳо́дия, що бра́ччик мій, з яки́мись великоду́шними мрі́ями, пер у Славя́нщину, не натякну́вши міні́ про се ні півслове́чком.
Між и́ншими людьми́ в Варша́ві спізна́лись ми с сена́тором Стороже́нком, що був тогді́ право́ю руко́ю покори́теля Варша́ви, кня́зя Варша́вського гра́фа Паске́вича Эрива́нського. Сей земля́к вели́кого полково́цця и сатра́па піддо́брювавсь ёму́ тим жартовли́вим украі́нським бала́каннєм, котре́ ще й за росі́йських цари́ць не одного́ на́шого земляка́ „виво́дило в лю́де“. Був бо Паске́вич тако́ж наш патрио́т, що до анекдо́тів, борщу́, варе́ників и и́нших украі́нських ла́сощів. Раз ёму́ й ка́же пе́рвий ёго́ мини́стр, докла́дуючи до пі́дпису вся́кі папе́ри: „Світлі́йший кня́зю! от ви коха́етесь у туте́шніх на́ших земляка́х, що вони́ гара́зд про на́шу Украі́ну бала́кають; а я вам покажу́ не тако́го земляка́, — щи́роі коза́цькоі поро́ди, земляка́ чистокро́вного, що від нёго так и несе́ низови́м ві́тром, Сі́ччю Ма́тіррю и Вели́ким Лу́гом Ба́тьком“. — „Чи спра́вді“? пита́е сатра́п, підпи́суючи кому́сь там во́лю або ка́торгу, жизнь або́ смерть. — „Не шуткү́ю, ва́ша сві́тлость. Сей вам роска́же и розма́же не то про запоро́зькі звича́і, та й про всі запоро́зькі ду́мки“. „Рад, рад ёго́ послу́хати; привези́, бра́тець, ёго́ до ме́не“.
Са́ме під сю лю́бу розмо́ву двох патрио́тів украі́нських, подаю́ть сатра́пові паке́т ис столи́ці. Роспеча́тав, позирну́в и засміявся: „Хорошъ, братецъ, землякъ-то твой! вели-ка его арестовать по высочайшему повелѣнію“.
Так скінчи́лись на́ші варша́вські сту́диі
У Тре́йтёму Одділе́нні Со́бственноі Его́ Импера́торського Вели́чества Канцеля́риі, аж нога́ми з доса́ди затупоті́ли, як я сказа́в, що з ро́ду впе́рше ба́чу знамени́тий стату́т, а чув про нёго отта́к и так. „Что, вы насъ за мальчишекъ считаете“? гукну́ли на ме́не Ду́бельт и Орлов. А вони́ обо́е спра́вді були́ мальчи́шки, по на́шому хлопя́та, під си́вим у́сом, ті́лько що лиха́ моско́вська до́ля звелі́ла ім пра́вити доро́слими, та ще як! без уся́кого зако́ну. „Пра́ведникамъ бо зако́нъ не лежи́тъ“, або́ „ду́рням зако́н не пи́сан“. Хто л вони́ були́, чи пра́ведники, чи ду́рні, неха́й ска́же исто́рия.
Варша́вський бра́ччик мій, котро́го вхо́плено и приве́зено слідо́м за мно́ю, вислебі́зував ім усе́, як од ме́не таі́лись и про що́ таі́лись на́віть ис само́ю на́звою о́бщества. Шкода́! Де́сять раз приво́дили нас під салда́цькими штика́ми, перед Пила́товський трибу́нал; де́сять раз перепи́тували, гада́ли, міркува́ли. Бі́дний хло́пець, ба́чивши, що заподі́яв міні́ й Шевче́нкові таке́ ли́хо, котро́го не бажа́в би й во́рогові, упа́в навко́лішки перед си́ми пра́ведними чи прему́дрими прави́телями Импе́риі и плачучи́ блага́в, щоб не кара́ли нас за чу́жу про́вину. „Каковъ хитрецъ-то“! говори́ла, спогляну́вши на ме́не, сивоу́са дітво́ра: „чужими руками жаръ загребаетъ“!„Молодой человѣкъ“! промо́вив з импера́торською пова́гою Орло́в до пла́чущого бідола́хи, спра́вді ще ду́же молодо́го хло́пця: „это вамъ дѣлаетъ честь, что вы такъ великодушно оправдываете пріятеля.“
А по́тім ка́же до Ду́бельта: „По моему докладу, его величеству благоугодно было освободить благороднаго юношу отъ заключенія въ кръпость. Отправьте его въ Петрозаводскъ; рекомендуйте губернатору, какъ отличнаго молодаго человѣка, и чтобъ далъ ему хорошее мѣсто“.
Як ба́чимо, ся дітво́ра не була́ собі́ и без благоро́дзтва. Вона́ таки́ про нёго чува́ла. Та хто ж сёго́ не зна́е, що й між чле́нами свято́і инквизи́ціі бува́ли благоро́дні лю́де?
Тим ча́сом листи́ моі́ с столи́ці до кия́н поклада́ли докла́ччики перед верхо́вними без-зако́нними су́ддями, и чого́ в мене́ по тим листа́м допи́тувались, те я му́сив тут же, відказа́вши, писа́ти. У ме́не пита́ли: „Для чего вы подписывались рукою властною, какъ малороссійскіе ге́тманы“? — „Что означаютъ въ вашихъ письмахъ слова: не разговоры, а дѣла должны поглощать ваше время“? — „Какъ понимать фразу: тогда отъ вашихъ словъ, какъ отъ трубъ, падутъ стѣны іерихонскія“? и т. д. и т. д. За три́ццять пять літ уся́кого ли́ха и вся́коі турбо́ти, я вже й позабува́в бага́цько с хлопя́чоі іх и́грашки.
Памята́ю одна́кож до́бре, як по́дано міні́ раз ви́писку з моіх листі́в, щоб я на не́і відписа́вся. Прочита́вши, я сказа́в; „От по́сі моі́ слова́, а дальш напи́сано чию́сь ви́думку“. И, як спра́вді в автокгра́фі моі́м не знайшло́сь фалшо́ваноі при́писки, я, з вели́коі доса́ди, забу́в, що сиджу́ в ле́вовій пе́льці, и поча́в здо́рово лая́ти своі́х су́ддів. „Хиба́ ж причи́нен царь у тому́, що́ ви ко́іте“? гука́в я на ввесь розбиша́цький верте́пъ. „Та 'ж не ёму́, а вам ис сёго кори́сть, щоб ми були́ винува́ті. Як ва́ше лука́ве се́рце пове́рне спра́вою, так він біда́ха и задекрету́е. На вас и на ва́ших ді́тях лежа́тиме проли́та по ёго́ декре́ту кров непови́нна, и коли́ не ви, то ва́ше ко́дло за не́і покутува́тиме“.
Поляка́лись, да́лебі що так, ни́ці геро́і сліпо́го де́споцтва, почу́вши сло́во пра́вди-ма́тери, и, мов шкі́льна пусто́та, почали́ передо мно́ю опра́вдуватись — чим би ви ду́мали? — по́милкою!
Та не на кори́сть міні́ ви́йшла вся моя́ пра́вда. Не знахо́дячи ні в ме́не само́го, ні в и́нших папі́рах, котри́х тогді́ понаво́жено воза́ми з Украі́ни, нія́кого слі́ду мого бунтовни́цтва чи „загово́ра“, як вони́ велича́ли сю мизе́рну спра́ву, и чу́ючи од усі́х, що я не знав, як и зве́цця те о́бщество, котро́го, не обину́ючись, и Ду́бельт и Орло́в велича́ли мене́ главо́ю, розу́мні лю́де аж скрегота́ли зуба́ми ж жа́лю, що я, мовля́ли, „всѣхъ водилъ за носъ, и остался чистъ“.
Ду́бельт усе міні́ торо́чив про яку́сь „казнь“, а коли́б я, мовляв, призна́всь, то „его императорское величество, общій нашъ благодѣтель, могъ бы васъ и помиловать, по великому, всему свѣту извѣстному своему мягкосердію“.
Скі́лько я ні впевня́в ёго́, що міні́ ні́ в чім признава́тись, він позира́в на ме́не скри́ва, всміха́ючись, и пита́в: „Ну, за кого, право, считаете вы насъ“?
За́місь, щоб сказа́ти про́сто, за кого́ іхъ обо́хъ щита́ю, я говори́в ёму́, як дити́ні: „Помірку́йте самі́. От ви мене́ вважа́ете за яко́гось гетьма́на; ви ду́маете, що това́риші моі́ гото́ві ри́нутись у по́ломє по мое́му нака́зу; ви ду́маете, що вони́ даду́ть зня́ти с се́бе шку́ру, а мого́ гетманува́ння не ви́являть; вам здае́цця, що по всій Украі́ні нагото́влені вже полковники́ та сотники́, що ті́лько пода́й га́сло, то и вро́дицця коза́цьке ві́йсько. Та ви б же попе́реду дові́дались, які моі фина́нси, и яки́й мій рід, и популя́рність на Вкраі́ні. Та'ж таки́х вели́ких річе́й не мо́жна чини́ти чолові́кові вбо́гому и зо́всім незна́чнёму та нігде́ незна́ному. Я свою́ жизнь проси́дів у чотиро́х стіна́х, над книжка́ми, мов той черне́ць у манастирі́“. — А він міні́, покрути́вши здорове́нного си́вого ву́са, відка́зуе: „Можно сидѣть въ четырехъ стѣнахъ и взволновать все государство. Мы видимъ ясно, къ чему вы стремились: опрокинуть все къ верху дномъ, уничтожить существующій порядокъ вещей. И для кого же? для мужиковъ! Это у васъ люди? Посмотрите на этого фонарщика (пока́зуючи міні́ в вікно́). Вы думаете, это человѣкъ? Это звѣрь, который умѣетъ только ѣсть, спать“, а да́лі сказа́в ище́ такі́ глаго́ли, котри́х не напеча́тала б и казе́нна друка́рня.
От и говори́ до гори́!
Ще знайшли́ були́ за́чепку. На одні́й руко́писі моі́й про коза́цький по́бут нарисова́в я оливце́м стя́ту коза́цьку чуба́ту го́лову; під не́ю туре́цька шаблю́ка; на ній степови́й оре́л видо́вбуе о́чі; на небоскло́ні степова́ моги́ла; зза моги́ли серпо́м підби́вся мі́сяць. Ко́жному розу́мно, що се о́браз коза́цькоі боротьби́ з во́рогом христия́нства. Моі́ су́дді зроби́ли з нёго о́браз Росі́і, що видо́вбуе Украі́ні о́чі. Так-то на зло́дію ша́пка гори́ть! Коли́ б уже́ міні́ заману́лось тако́і эмбле́ми, то змалюва́в би я собі́ двогла́вого, або́ хоть укороно́ваного орла́. А коли́ вже эмблемува́ти Росі́ю без коро́ни, таку́ Росі́ю, яку́ собо́ю изобража́ють Орло́ви та Дубельти́, то, замі́сь орла́, тре́ба малюва́ти сову́ полу́ношницю, що сліпу́е в день, и пасе́цця в ночі́.„Глубокомысліе“ инквизиторі́в моі́х и тут не вді́яло нічо́го.
Ну, що́ ж? гетьма́н, гетьма́н, а чортима́е в нёго ні булави́, ні бунчука́, ні я́ких и́нших клейно́дів; на́віт и универса́лів з ёго́ пі́дписсю не зна́йдено; ті́лько й є що та неща́сна рука́ вла́сна, да й там нема́ того́ „тве́рдо“, котре сі письме́нники навя́зували гетьмана́м. Чу́хаючи поти́лицю, таку́ ж розу́мну, як и саме́ чоло́, му́сили висо́кі инквизиторі́ спусти́тись на ни́жший лад. Прийняли́сь критикува́ти мою́ кни́жечку: „Повѣсть объ Украинскомъ Народѣ“, що я торік напеча́тав.
Се була́ компиля́ція тих шкодли́вих для на́шого ро́зуму ви́думок, що на́ші літопи́сці виду́мували про Ляхі́в, да тих, що на́ші кобзарі́ скла́дували про Жиді́в, на піджо́гу або́ на вті́ху козака́м-пъяни́цям, да тих, що роски́дано по апо́крифах да́вніх ні́би сказа́ній и по фалшо́ваних ще за на́ших прапра́дідив истори́чніх доку́ментах. Се була́ одна́ с тих утопи́чних и фантасти́чних праць, без кри́тики, з яки́х пошши́вана в нас уся́ исто́рия боротьби́ По́льщи з Москво́ю. Козаки́ в ній виступа́ли, я́ко на́ція, а все те, що стано́вить на́цію, икгнорува́лось або́ відкида́лось до супере́чнёго та́бору. Усі́х коза́цьких ворогі́в помалёвано тут людоі́дами, а сами́х козакі́в пра́ведними му́чениками и благоро́дними патрио́тами. Коли́ тре́ба було́ скара́ти а́втора за те, що він поперекру́чував исто́рию так, як іі́ й до́сі перекру́чують, то скара́ти хиба ре́готом. Ні, мій ареопа́г слу́хав чита́ннє сіе́і нісени́тниці с таки́м пова́жним чоло́м, з яки́м, пе́вно, вислухо́вував уся́чину той коня́ка, що Гелиогаба́л настанови́в старши́м над ри́мським сена́том.
„Повѣсть объ Украинскомъ Народѣ“ написа́в я для па́ні Иши́мовоі, що вчи́ла дочку́ Плетнёва и видава́ла журна́л для діте́й, „Звѣздочку“. Се було́ зро́блено при́хватком, par complaisance для до́броі до ме́не, чужозе́мця, осо́би, и всёго́ 200 примі́рників одпеча́тала вона́ на моі подару́нки знако́мим лю́дям. У про́дажу сіе́і кни́жечки я на́віт и не пуска́в. Прему́дрий мій ареопа́г зроби́в з не́і проклама́цію. „Се ж ва́ша цензу́ра дозво́лила печа́тати“, каза́в я своі́м лю́бим кри́тикам. „Що́ ж ви тепе́р міні́ погро́жуете“? Та, ма́буть, кри́тика одну́ ма́е вда́чу и в журна́льних кага́лах, и в таки́х синедрио́нах, як Тре́йтє Одділе́ннє.
Про мою́ нісені́тницю напи́сано таки́й докла́д, мов нови́й Катили́на гру́кав у воро́та ново́го Ри́му, и я сам ба́чив, як га́рно, прега́рно, мов кгравиру́ючи про́пись, перепи́сував сю цицеро́нівщину — не пи́сар, ні! чино́вник генера́льского ра́нгу, чолові́к сам по собі́ добря́щий, як и Гишпа́нець Торквема́да. Ми вдвох іі́ и шчи́тували, щоб, храни́ Бо́же, не було́ яко́го про́пуску в прему́дрім тво́рі.
Я вже сказа́в, що мудреці́ Тре́йтёго Одділе́ння були́ собі́ не без благоро́дзтва. Тепе́р скажу́, що були́ вони́ й не беш че́сности, та й не без мо́зку. Вони́ таки́ рошчовпа́ли и рошшоло́пали, що олимпи́йському громове́рсцеві не ли́чить ля́скати блискави́цею над жме́нею соло́ми: бо й спра́вді ся діцька по́вість була́ жме́нею соло́ми без зе́рна. Пра́вила вона про таки́й Украі́нський на́рід, яко́го ніко́ли не бува́ло на сві́ті. От и зосмі́лилась всеподдані́йше ходата́йствувати в царя́, що дово́лі вже я попому́чивсь за три мі́сяці Пила́тівського истяза́ння в Тре́йтёму Одділе́нні, а тепе́р зроби́ти б уже́ міні́ таку́ превели́ку ми́лость, щоб я жив собі́, за́сланий на край сві́ту, на во́лі, яка там за́сланим бува́е, та вже хоть би неха́й переста́ло облива́тись кро́въю те молоде́ се́рце, від котро́го мене́ одо́рвано и котре́ на вазі́ в пра́ведного Бо́га ва́жило більш, ніж усі́ инквизиторі́ з іх верховника́ми.
Се ж я переклада́ю той докла́д на свою́ мо́ву: бо нія́ка па́мять не вде́ржала б хитроспле́теного сло́ва того́, що за нёго Тре́йтє Одділе́ннє плати́ло ще доро́жше своі́м арти́стам, ніж за чудо́вну калікгра́фию.
Пи́шучи истори́чнє оповіда́ннє, не годи́цця міні́ вмо́вчати, що Ду́бельт не все бува́в страшно́ю гие́ною. Спе́ршу він так був мене́ зляка́в, що я трохи́ не впав: бо в оча́х у ме́не позелені́ло, и передо мно́ю, мов живі́, зъяви́лись дві дорогі́ міні́ осо́би, ди́влячись на мою́ казнь за самозва́нне гетьма́нство. И впа́в би таки́, та пан Микола́й Пи́сарев, ки́івський мій литерату́рний добро́дій, а тепе́р инквизи́тор, підде́ржав мене́ и гукну́в, щоб да́но міні́ води́. Як же поба́чив Ду́бельт, що я вмі́ю й ла́ятись, тогді́ поча́в зо мно́ю розмовля́ти про вся́чину, як ба́тько с си́ном, а дорогі́ міні́ листи́, котрі́ ёму́ пода́вано, прино́сив нероспеча́туючи сам, свое́ю кріва́вою персо́ною, туди́, де я сиді́в, мов яки́й тигр, за залі́зною кра́тою, ди́влячись, як блищя́ть кріз неі салда́цькі бакгне́ти. Ще й на́тто: си́дячи до́вго зо мно́ю по ноча́м, сам на сам, у своі́м инквизи́торськім кабине́ті за столо́м, дава́в міні́ чита́ти листи́ своеі жі́нки, розмовля́в зо мно́ю як до́брий семяни́н и лести́в мое́ серце́ найкра́шчими реча́ми. Він таки́ й спра́вді ду́мав, що я нови́й Павлю́к, чи Налива́йко, чи яки́й и́нший геро́й че́сти и свобо́ди, про котри́х письме́нні на́ші земляки́ понату́ркували вся́ких дурни́ць не ті́лько в украі́нські, та и в моско́вські го́лови. На мою́ бі́ду, оди́н с кия́н затя́вся сказа́ти Ду́бельтові та Орло́ву хоть одно́ сло́во, відказа́вши, з истори́чнёго о́дуру, котри́м нас и до́сі дурма́нять: „Ви мо́жете мене́ четвертува́ти, колесува́ти, тягти́ з ме́не жи́ли, трощи́ти моі́ ко́сті, здира́ти з ме́не живо́го шку́ру, та не допита́етесь у ме́не ні еди́ного слова́“. Ба́чивши по сёму́, що в Росі́і шчина́ецця таке́, яке́ змалюва́в у По́льщі, по ви́думаному Кони́ському, Го́голь, на вгоно́бу лени́вому до истори́чнёго до́сліду ро́зуму, — Ду́бельт, як я ба́чив и тогді́, поча́в мене́ шанува́ти, як шану́е чолові́к ехи́дний ще ехидні́йшого. Бо так и зоста́лось прему́дре прави́тельство при своі́й ду́мці: що я, заколоти́вши ми́ром, зумі́в позагреба́ти жар чужи́ми рука́ми. Ро́ків с пять наза́д, у „Вѣстнику Европы“ напеча́тано, ні́би я з и́ншими Украі́нцями скомпонува́в був у Ки́еві славя́нське о́бщество Кири́ла та Меѳо́дия. Ра́ди истори́чнёі пра́вди, я написа́в ве́льми про́сто и сми́рно, що сю честь припи́сано міні́ не по пра́вді, и посла́в напеча́тати. Це́нзор ви́черкнув мое́ заявле́нне черво́ним чернило́м с корректу́рного а́ркуша, и сим ро́бом не дозво́лив міні́ зложи́ти с се́бе сан, котри́м облекло́ мене́ Тре́йтє Оділе́ннє.[2] Оце ж я гетьману́ю собі́ аж и до́сі на Вкраі́ні, так са́мо, як гетьманува́в, по мило́сти Ду́бельта, ро́ку 1847го.
Ласка́вий до ме́не Ду́бельт зоставля́в мене́ й нада́льше під свое́ю благотво́рною ла́скою: бо й опісля́ писа́в до ме́не в заточе́ннє стрічо́к по де́сять свое́ю бессме́ртною в исто́риі росі́йськоі сла́ви руко́ю. Тим-то я й знав, из вели́коі ёго́ до ме́не прихи́льности, що́ було́ про ме́не доло́жено ёго́ вели́честву, впова́ючи, що він, я́ко осо́ба всемилости́ва, не відмо́вить так ве́лико мене́ поми́лувати. Як же докла́д верну́всь до Ду́бельта, він показа́в и прочита́в міні́ напи́сані на нёму царські́ слова́, мов би вмива́ючи передо мно́ю ру́ки: „Третье Отдѣленіе слабо разсматривало книгу Кулиша. На два мѣсяца въ крѣпость, а потомъ въ отдаленныя губерніі, съ запрещеніемъ служить по министерству народнаго просвѣщенія“.
Неха́й же тепе́р підслу́жливі столи́чні кгазе́тники не зами́люють мовчу́щим лю́дям оче́й, відпи́суючи литерату́рним конггреси́стам у Европу, що ні́би в Росі́і ніко́ли не ка́рано за литерату́рні тво́ри. Мене́ ска́рано за напеча́тане з до́зволу цензу́ри, ска́рано ве́льми жорсто́ко за хлопя́чу кни́жечку; а Шевче́нка ще з бі́льшою ди́костю ска́рано за те, що, вхопи́вши ёго́ серед шля́ху під Ки́евом, знайшли́ в нёго „шпаркга́ли“, котрі́ він гарне́нько позбіра́в доку́пи, щоб до́бре в Ки́еві перегле́діти, та й розібра́ти, що́ годи́цця, а що́ й не годи́цця печа́тати.
Колиб Шевче́нка пу́щено хоть на три ро́ки туди́, де лю́де живу́ть на во́лі — мо́же б він бага́цько де́-чого попереро́блював у свои́х руко́писях. Бо, пе́вно, ми б не були́ з ним там ле́жнями, и свій час тра́тили б не на саме́ бала́каннє. Пе́вно, серед люде́й не згні́чених цензу́рою, догле́ділись би ми з ним истори́чнёі пра́вди, и коли́б що́ писа́ли, то не все напи́сане в старовину́ черне́чим перо́м або́ спі́ване кобза́рським го́лосом уважа́ли б за святу́ пра́вду, як ро́блять лю́де, догоджа́ючи тим, котрі́ шуп́лять ще ме́нше і́х сами́х.
Тепе́р же, як що́ пописа́лось у Шевче́нка під на́дихом фалшо́ваноі истори́чнёі тради́ціі, так воно́ й закля́кло на ві́ки, и, мо́же, ще гі́рше пра́вди ко́ле о́чі вели́кому кобзаре́ві по тім бо́ці Ахеро́на. Позира́ючи на ту воло́ву шку́ру, що на ній спи́суе дия́вол людські́ гріхи́, бідола́ха Тара́с, міг би сказа́ти иму́щому ву́ші на слу́ханнє: „Твоя́ от твоі́хъ тобі́ прино́шу и за се́бе само́го, и за всіх землякі́в моі́х. Іж на здоро́въе, та зга́дуй мене́ по́ки сві́ту со́нця. Бо й твоі́ золоті́ казю́ки, що взяли́ собі́ за деви́з: après moi le déluge, и ті, кощу́нствуючи поза плечи́ма в свого́ бо́га, пороби́ли посло́вицями такі́ моі́ слова́:
„Од Молдава́нина до Фи́нна,
На всіх язи́ках все мовчи́ть:
Бо благоде́нствуе“…
Не мовча́тиме ж воно́ ві́чно; коли́сь таки́ та загово́рить. До́бре ж, коли́б заговори́ло мо́вою интелликге́нціі. А от бі́да, як ди́ка си́ла де́споцтва та ви́кличе с пе́кла ди́ку силу ра́бства! Тогді́ и в на́шій бідола́шній Украі́ні справди́цця іереми́евське пророкува́ннє Шевче́нка:
„…Загово́рить
И Дніпро́ и го́ри,
И потече́ сторі́ками
Кров у Чо́рне мо́ре
Сині́в ва́ших, и не бу́де
Кому́ помага́ти:
Оццурае́цця брат бра́та
И дити́ни ма́ти“…
Прави́телям Импе́риі 1847го ро́ку здава́лось ді́лом дрібни́м запрото́рити в росі́йську преиспо́дню мужи́чу дити́ну, що писа́ла вірші́ не знать яко́юсь мо́вою. Тепе́р ся мужи́ча дити́на стоі́ть по́руч дити́ни па́нськоі, по́руч Пу́шкина. И як усе́ че́сне, усе́ благоро́дне и висо́ке умо́м у Росі́і иде́ слідо́м за Пу́шкиним, так усе́, що́ есть и́стинно лю́дського на Вкраі́ні, иде́ за стя́гом Шевче́нка. Тим ча́сом оби́два вони́ змалюва́ли неодна́ко передовикі́в и ве́летнів ру́ського ду́ха, спаси́телів Импе́риі серед хуртови́ни, созда́телів іі́ стано́вища в Евро́пі и головни́х підпомо́шників могу́щоі вже й тепе́р, дарма́ що прити́снутоі, пре́сси, — Петра́ Пе́рвого и Катери́ну Втору́ю. Бо Шевче́нко, начи́тавшись псевдоисто́риків, так возглаго́лав про них:
„Се той Первий, що роспина́в
На́шу Украі́ну,
А Втора́я докона́ла
Вдову́ сироти́ну“…
Оби́два поэти обдаро́вані вели́кими дара́ми приро́ди, Шевче́нко ще бі́льшими, ніж Пу́шкин. Хто ж из них прозирну́в гли́бше в истори́чню пра́вду, чи па́ньска, чи мужи́ча дити́на? Хто з них був компете́нтен возглаго́лати про такі́ вели́кі ре́чі: чи той, що мав на́году запомогти́ приро́дній дар свій широ́ким оберта́ннєм у жи́зні, культу́рі и нау́ці, чи той, хто сіе́і на́годи не мав? Пе́вно, що перева́га тут бу́де в Пу́шкина, а не в Шевче́нка.
Коли́б су́дді Шевче́нкові зна́ли свое́ сті́йло и не міша́лись у такі́ ре́чі, котри́х ім не да́но розумі́ти, — кріз те се́рце, що засвіти́лося спасе́нною ду́мкою „споку́тувати гріх щерба́тоі Тара́совоі до́лі“, кріз те пра́ведне се́рце не пройшо́в би го́стрий меч; Шевче́нко, доро́гою нау́ки, зъедна́вся б ис Пу́шкиним (бо пра́вда одна́, нема́ двох правд), и те ру́ське еди́нство, котро́го допевня́юцця и такі розу́мні лю́де, як Петро́ с Катери́ною, и такі „о́лухи Царя́ небе́сного“, як Ду́бельт из Орло́вим, се спасе́нне для на́шоі бу́дущини ру́ське еди́нство покрепи́лось би Шевче́нком ище́ більш, ніж сами́м Пу́шкиним.
Оце́ ж тепе́р и вбача́йте, чого́ нако́іла сивоу́са дітво́ра!
Не пишу́ я сво́еі автобиокгра́фиі, ані́ своі́х мемуа́рів. Я виставля́ю нау́ці истори́чні фа́кти ра́нше, ніж вона́ про них дові́даецця з запре́тних по́ки що архи́вів. Бо жизнь не жде, не хо́че жда́ти, и живи́й живе́ гада́е. Неда́вно сказа́в вели́кий исто́рик Мо́мзен у Берли́ні, що прави́телі наро́дів приво́дять наро́ди зо́всім не до то́го, до чо́го привести́ силку́юцця. И спра́вді ж бо, наро́ди живу́ть по зако́ну Бо́жому, по зако́ну приро́ди, и вся прави́тельска му́дріст ті́лько в тому́ й есть, щоб сёго́ зако́ну не лама́ти, — ска́жемо лу́чче: щоб об сей зако́н не розби́тись.
Тим же-то й наш мизе́рний, зні́вечений и незгі́дний на́рід Украі́нський ма́е таке́ вели́ке пра́во на свою́ жизнь, як и найме́нша трави́нка на свою́. Ба и найме́ншій на землі́ трави́нці дала́ приро́да таку́ вели́ку поту́гу жи́зні, що хоть би всі де́споти, від само́го Нимро́да поча́вши, працюва́ли нат тим, щоб іі́ на сві́ті не було́, — не здолі́либ сёго́ вді́яти.
Що́ поста́ло на Вкраі́ні послі 1847го ро́ку, се ми всі зна́емо. Зна́емо и незабутни́й у літо́писях про́світи царськи́й декре́т 18 ма́я 1876го ро́ку про на́шу рі́дну мо́ву.
Нам тепе́р на Вкраі́ні так до́бре, як тому́ Паліе́ві в сібі́рних пусти́нях, — що ка́же ду́ма:
А як прийшо́в пан Палі́й додо́му,
Та й сів у наме́ті,
На банду́рі виграва́е:
Ли́хо жи́ти в сві́ті!
Той, ду́шу закла́вши,
Сви́ту, бач, гапту́е,
А той по Сібі́ру
Мов у Лу́зі дубу́е.
Як за ча́сів Паліе́вих були́ земляки́, що на́віт и „пра́ведного царя́“ підво́дили засила́ти до́брих ёго́ слуг на Сібі́р, аби́ собі́ беспе́чно гаптува́ти зо́лотом сви́ту, так и тепе́р не перево́дяцця добро́діі, що ро́блять нам Сібі́р из на́шоі домі́вки. Оце́ ж ми, ро́бом Семе́на Палія́, и виграва́емо собі́ на ко́бзі про свое́ вели́ке ли́хо, про сво́ю гірку́ тісно́ту.
Неха́й земляки́ не здиву́ють, чу́ючи то́ни су́мно пону́рі. Бо ні Велика Руі́на, ні коза́цькі усо́биці, ні запоро́зька гайдама́ччина, — сі три глибо́кі ступні́ до мора́льного та́ртару, — не завели́ нас у таку́ те́мряву, як на́ше рабі́вське безголі́въе, що наста́ло по́слі безголо́воі Гетьма́нщини. Співа́емо собі́ по хутора́х не про те, що́ весели́ть се́рце, бо весели́тись ёму́ на Вкраі́ні ні́чим, а про те, що ёго́ вража́е, мов ноже́м кра́е.
Одну́ одра́ду чу́е хуторяни́н, спуска́ючись ми́слю свое́ю с те́много ступня́ ще до темні́йшого, у безо́дню націона́льноі поги́бели, — ту одра́ду, що він зна́е тепе́р, де ми опини́лись, и не дойма́е вже ві́ри ні лука́вим у своі́й ту́пості кни́жникам, ні ехи́дним у своі́й свя́тості фарисе́ям:
Ой бу́де світ, бу́де,
Проки́нуцця лю́де!
У вся́ке віко́нце
Засия́е со́нце…
Тепе́р ми вже гиду́емо тьмо́ю, що возлюби́ли були́ па́че сві́ту. Се на́ша одра́да, еди́на одра́да.
——————