Хуторна поэзія/Зазивний Лист до Украінськоі Интеллікгенціі
| ◀ Эпилог | Хуторна поэзія Зазивни́й Лист до Украі́нськоі Интеллікге́нціі |
|
Духа не угашайте.
Апостолъ Павелъ.
Живий живе гадае.
Пословиця.
Der freie Mensch denkt an nichts weniger als an den Tod, und freie Weisheit ist nicht ein Nachsinnen über das Sterben, sondern über das Leben.... Man muss die Handlungen der Menschen weder beklagen, noch belachen, sondern begreifen.
Spinosa.
Як панува́ла коли́сь По́льща, на́шим пре́дкам здава́лось, ні́би Русь від Карпа́т аж до Пути́вля есть неділи́ма часть Ре́чи Посполи́тоі По́льскоі, и ні́би-то, не держа́вшись из Ляхо́м за ру́ки, не мо́жна Руси́нові пробува́ти на сві́ті.
Щи́ро прихиля́лись на́ші пре́дки до Ляхі́в, щи́ро аж на́тто. Найповажні́йші доми́ в Черво́ній Ру́сі, на Поку́тті, на Подо́лі, на Воли́ні и Білорушчині́ и по оби́два бо́ки Дніпра́ на Вкраі́ні — не́хтували на́віть стару́ ві́ру кгре́цьку, щоб не різни́тись ні в чім ис по́льскими пана́ми. Приподо́блюючись до приятелі́в Ляхі́в, роби́лись ри́мськими католика́ми, кальви́нцями, лютера́нами, новокреще́нцями, ария́нами. Чере́с прия́тельство с пана́ми Ляха́ми, ру́ська интеллікге́нція ста́лась по́льскою. Рі́дна мо́ва, мо́ва вели́ких пре́дків, пійшла́ в не́і у занедба́ннє. Писа́ли и розмовля́ли у пова́жних бе́сідах по по́льскі, и хиба́ ті́лько ла́ялись по ру́ські. Отта́к-то самохі́ть поля́чилась на́ша вельмо́жна, гонорови́та Русь, позира́ючи чужи́м о́ком на шля́хту ни́жчу, як и на вся́ку и́ншу ру́ську дрібно́ту.
Тим ча́сом рушчина́ жила́ своі́м приро́днім життє́м у ру́ському простолю́дді, и дава́ла озна́ку свое́і самобу́тности незліче́нними пісня́ми, що диву́ють этно́кграфа свое́ю красо́ю и си́лою. Та, цвітучи́ собі́ и ди́ко бу́яючи, не роби́ла рушчина́ прокгре́ссу, — не роби́ла че́рес те, що не ма́ла путя́ пере́д собо́ю, ані́ че́сти й пова́ги за собо́ю. У церко́вні шко́ли іі́ не при́йнято; с церко́вноі амбо́ни не́ю не гово́рено; судове́ писа́рство іі́ не́хтувало; розмо́ва про широ́ку світову́ жизнь и полі́тику іі́ цура́лась; друко́вана слове́сність нею пого́рджувала. Всю́ди панува́ла або́ ме́ртва мо́ва, котру́ ви́кохано шту́чно по старосві́цьких черне́чих писа́рнях, або́ ж та польщи́зна, котру́ при́йнято в нас між людьми́ пова́жними и для грома́дзького життя́, и для розмо́ви в рі́дних се́мъях.
Се ж усе́ ста́лося тим, що й на́ші ру́ські пани́, и на́ші ру́ські „влади́ки“, звича́йно кре́вні тих же пані́в, не ви́робили про́світи в своі́м наро́ді, и порива́ли о́чі на чужу́. Над шко́лою, над церко́вною амбо́ною, над судово́ю трибу́ною и над літерату́рою царюва́в той же пере́дсуд, що й над сами́м по́бутом ру́ським. Варя́зька Русь так стеря́лась у тата́рському ярмі́, а по Тата́рах у пере́любках з Литво́ю та з Ляхво́ю, що ій здава́лось, ні́би ті́лько й сві́ту, що в по́льскому вікні́.
Пра́вда, що в по́льске вікно́ свобо́дно ри́нув світ гумани́зма звідусі́ль, де ёго́ ще не прига́шували давня́шні просвіти́телі Евро́пи. Та приплати́лась на́ша Русь ве́льми до́рого за те, що позира́ла на европе́йську культу́ру у чуже́, а не в свое́ вла́сне вікно́. На́слідком брата́ння с пана́ми Ляха́ми було́ те, що, як розбуя́лась у По́льскій Ре́чі Посполи́тій соція́льна усо́биця під кіне́ць XVIго столі́ття, — ру́ське церко́вне поспі́льство зрекло́сь еди́ности з ру́ською церко́вною аристокра́тіею, а під ёго́ ревни́вим на́дихом зане́дбане культу́рниками поспі́льство мирське́ ста́ло взива́ти Ляха́ми не ті́лько ру́ських лати́нців и прозели́тів че́сько-німе́цького новові́рства, да и таки́х пані́в, що мурува́ли ёму́ церкви́, спору́джували манастирі́, підпіра́ли свое́ю пова́гою церко́вні брацтва́ и, держачи́сь из диссиде́нтами за ру́ки, стоя́ли на сейма́х о́піром проти́в політи́чнёі систе́ми еди́ности ві́ри в По́льщі.
Сим ро́бом соція́льні усо́биці в Ре́чі Посполи́тій По́льскій прийняли́ злові́щу на́зву боротьби́ козакі́в из Ляха́ми, дарма́ що козаки́ боро́лись из вельмо́жними представи́телями Ру́сі, Остро́зькими, Вишневе́цькими, Сангу́шками, Четверти́нськими, Коре́цькими и т. д. и т. д.
У цій поги́бельній для обо́х на́цій боротьбі́, ру́ських пані́в підде́ржали по́льскі пани́, а ру́ських козакі́в — пани́ моско́вські, ду́мні лю́де царя́ Алексі́я Миха́йловича. И сим-то ди́вним судо́м ввору́женоі си́ли, дре́вня варягору́ська аристокра́тія втеря́ла террито́рию, котру́ осягла́ була́ пра́вом оборо́ни від хи́жого азія́цтва. От як страше́нно приплати́лись на́ші вельмо́жні пре́дки за те, що не вхопи́ли свое́і націона́льноі тропи́, що не второ́пали еди́ности свое́і в рі́дних тради́ціях и в рі́дному сло́ві з Ру́ссю простолю́дною.
Зане́дбана своі́ми церко́вними и мирськи́ми пана́ми рушчина́ зоста́вила бага́то свого́ само́цвіту в по́льскій слове́сності и, прийня́вши в се́бе дово́лі польщи́зни, перейшла́ під моско́вське панува́ннє тако́ю ж просторі́кою, яко́ю була́ й під по́льским. По́слі Вели́коі Руі́ни, що зні́вечила всю робо́ту европе́йськоі культу́ри на обо́х берега́х Дніпра́, — під за́хистом міцно́і свое́ю суці́льностю Москви́, по залю́днених на́ново городища́х и селища́х поста́ла так зва́на по письме́нські Мала́ Россі́я, а по наро́днёму Украі́на.
Тут изно́в гли́боко закорени́лась и бу́йно проросла́ та самоцві́тна мо́ва, котру́, за панува́ння По́льщи, не вважа́в за вели́ку річ ніхто́: ні королі́вська ра́да, ні па́нські сейми́, ні схолясти́чня тогоча́сня интеллікге́нція, як по́льска, так и на́ша ру́ська. Розлила́сь вона́ дале́ко поза край Украі́ни обо́х бо́ків Дніпра́, сягону́ла аж у Ку́рщину и Воро́нішчину, аж до Во́лги, До́ну, Куба́ні. И таки́й ро́злив просторі́куватоі, зане́дбаноі висо́кими властя́ми и не запомо́женоі печа́тним сло́вом рушчини́ пророкува́в ій нови́й про́цвіт, нову́ красу́ и си́лу.
Спра́вді, куди́ ні зано́силась на́ша весе́ла або́ смутна́ пі́сня, на́ша пова́жна дума́ або́ жартовли́ва при́співка, всю́ди по вели́кому Ру́ському Сві́тові слу́хано іі́ з уподо́бою и пере́ймано залюбки́. У вели́ких ду́ків царя́ Петра́ Пе́рвого, за трапе́зою дзвони́ли в ко́бзу и спі́вали сліпі́ козаки́, а при дворі́ цари́ці Анни Ива́новни в царсько́му шта́ті знахо́димо кобзаря́ украі́нського. Ті́лько ж бо на́ші пани́, що поста́ли на Вкраі́ні з нови́х наро́дніх ду́ків, дба́ли не про те, як би рі́дну мо́ву підня́ти до нау́чноі чи хоть громадя́нськоі пова́ги, а про те, як би приподо́битись до своі́х приятелі́в, пані́в моско́вських.
Тогді́ ще було́ ра́но дава́ти вагу́ тако́му ді́лу, як простолю́днє сло́во, ви́печатане найкра́шчою печа́ттю свое́ю по сільски́х пісня́х. Наш ті́лько вік зна́е, чого́ сто́іть сей о́рган націона́льного самочуття́. Так са́мо, як за панува́ння по́льского не́хтувано рі́дною мо́вою задля́ мо́ви приятелі́в Ляхі́в, так са́мо не́хтувано не́ю вдру́ге задля́ мо́ви моско́вського па́нства, пома́заного чужозе́мщиною. З ним бо на́ші пани́ своя́чились и едини́лись; з ним у царські́й слу́жбі и в придво́рних церемо́ніях товаришува́ли; до моско́вських ду́ків, яко люде́й могу́чих, лести́лись; до іх мо́ди и до іх звича́ів приспосо́блювались.
Че́рес таку́ похі́пливость, опада́в у ку́пі с пусто́цвітом и найкра́шчий цвіт на́шого наро́ду. Столи́чня прима́на тягла́ до се́бе украі́нських ду́ків, мов би яки́м магни́том. Коли́б моско́вське па́нство ходи́ло не до „правосла́вноі“ це́ркви, а до католи́цького косте́ла чи до протеста́нського збо́ру, — не подиви́лась би на́ша аристокра́тія на старода́вні ру́ські церкви́ своі́, и пе́вно, ра́ди ново́го добро́дія свого́, Моска́ля, ста́лась би чужові́рною.
Сим ро́бом, наслі́ддє неза́знаноі старосві́ччини, на́ша коха́на мо́ва, зоста́лась упослі́дженою вдру́ге. Держа́лись бо в нас іі́ по Вкраі́ні ті́лько зне́хтувані столи́цями доматорі́, лю́де мало́і нау́ки, узе́нького круго́зору, панки́, підпанки́, полупанки́, міща́не, козаки́ та посполи́та чернь, хліборо́би. Уся́ ж интеллікге́нція, все що́ пяло́сь на світові́ висо́кості, усе́ бага́те, пи́шне, вельмо́жне, усе́ осві́чене яко́ю Бог посла́в нау́кою, прихиля́лись ро́зумом и се́рцем до великорушчини́.
Як ба́чимо, ста́лось из на́ми те ж саме́ під моско́вським панува́ннєм, що́ було́ під по́льским. Самохі́ть на́ші мирські́ и духо́вні пани́, гла́ви поспі́льства, зрекли́ся рі́дноі рушчини́ свое́і. Старі́ пере́дсуди на кори́сть мо́ви госуда́рнёі и тогоча́сня байду́жість про зако́ни приро́ди в жи́зні на́ціі роби́ли те, що ніхто́ и не дога́дувавсь, яки́й вели́кий ска́рб лиша́ли в простолю́дній ма́ссі ті на́ші лю́де, що пяли́сь на „россі́йський Гелико́н“ або́ поуча́ли с церко́вноі амбо́ни рі́дних браті́в чужо́ю мо́вою. Так са́мо, як и в поедна́нні с По́льщею, ні́кому було́ в нас запрова́дити наро́дню мо́ву в шко́лу, ні́кому звести́ на церко́вню амбо́ну, ні́кому посади́ти іі́ на судові́й трибу́ні. Соро́мились розмовля́ти не́ю сере́д люде́й великосві́тніх; пого́рджували тисячолі́тнім пре́дківським сло́вом у печа́тнях.
Були́ ми до́вго на́че ме́ртві, були́ нерухо́мі в летарги́чному сні ро́ків ис півтора́ста по́слі то́го, як наш Богда́н запро́дав нас ра́зом у дво́е рук, а ёго́ alter ego хоті́в запро́дати ще и в тре́йті. Ис сёго́ ле́таргу пробуди́ла нас рі́дна мо́ва, як то пра́вду сказа́в вели́кий Лях:
По яко́мусь таемни́чому зако́ну воскресе́ня заме́рших наро́дностей, у Полта́вщині, у Ха́рківщині и, як ба́чимо, на́віть у Черні́говщині, мов на тій ко́бзі струна́ до струни́, озва́лись оди́н по одному́ лю́де чужі́ й дале́кі між се́бе, и, без ли́шніх ора́цій, провозгласи́ли нову́ на́цію між на́ціями, во и́мя рі́дного сло́ва и самоста́йнёго світо́гляду.
Вели́ке се ді́ло роспоча́в простоду́шно, без особли́вого за́думу, Котляре́вський, и роспоча́в так радика́льно, мов соція́льний реформа́тор. Постя́гував з Оли́мпу богі́в и боги́нь с полубога́ми, а з висо́ких постаме́нтів поспуска́в на долі́вку широкосла́вних геро́ів, що можновла́цці бра́ли собі́ за взір, и все те олимпи́йське та боготво́рене по вели́ких міста́х па́нство поверну́в у мужи́цьку просто́ту. Зъ уподо́бою прийняли́ письме́нні лю́де „перелицёвану Енеі́ду“ вели́чнёго Римляни́на бо поба́чили в ній свое́ поспі́льство, поба́чили, хоть и з ви́вороту, та все ж таки́ не сліпу́ючи так, як сліпува́ли, захили́вшись за чужомо́вні книжки́.
Сам Котляре́вський не знав до́бре, що́ він тво́рить. Він покоря́всь недовідо́мому велі́нню наро́днёго ду́ха; був ті́лько знаря́ддєм украі́нського світо́гляду. Чу́ючи ж, по своі́й поэти́чній приро́ді, що сміхотво́рна „Енеіда“ торкну́ла не всі стру́ни в душі́ у землякі́в, змалюва́в Котляре́вський життє́ наро́днє идиллі́чно въ своі́й опере́тті „Ната́лка Полта́вка“. Тут уже́ кри́тика вбача́е на́черк літерату́ри поважні́йшоі.
Не ху́тко спромо́жецця яка́ б ні була́ початко́ва грома́да на змалюва́ннє себе́ пи́саним сло́вом. Се бо вже висо́ка ста́дія розумо́воі культу́ри. На́шим оцця́м здава́лось поро́жнёю за́бавкою те, що́ написа́в Котляре́вський. Уме́р він у своі́й рі́дній Полта́ві, а з ним на́че заги́нула и ёго́ про́ба пера́ се́ред невпоко́ю життя́ грома́дзького. От же з мало́і и одру́баноі собі́ ре́чи суди́лось народи́тись тако́му, що́ зросло́сь из на́шою до́лею на ві́ки, чого́ не му́симо забу́ти, чого́ не занапасти́ть ні па́нський экгоі́зм, ні госуда́рня полі́тика: народи́лась украі́нська літерату́ра.
Літерату́ра ся ста́лась демокра́тнёю не ті́лько по во́лі, а таки́ й по нево́лі. Появи́лась вона́ на Бо́жий світ не до па́нськоі вподо́би, а до вподо́би и нау́ки тих, котрі́ не бажа́ють, щоб те́мні брати́ ім служи́ли, а бажа́ють самі те́мним брата́м послужи́ти.
Пряму́ючи до тако́і мети́ ро́бом вели́кого Учи́теля, літерату́рні робі́тники на́ші не щади́ли ні своі́х сил, ні своі́х доста́тків, аби́ посі́яти сере́д наро́днёі темно́ти и бідо́ти таки́х пропові́дників нау́ки, котрі, при на́годі, могли́ ис прини́женоі до землі́ ма́сси ви́кликати до свого́ гу́рту приро́дніх, руко́ю Бо́жою засі́яних „чад прему́дрости“, и вку́пі з ни́ми утвори́ти на́цію самочутну́, саморозумі́ючу, на своі́й доро́зі видю́щу, про свою́ бу́дущину дбайли́ву.
Не шко́див сей вели́кий за́дум ніко́му, опріч тих, що вважа́ють мир за знаря́ддє свого́ экгоі́зму, — опріч тих, що, допя́вшись до висо́ких титу́лів та вели́ких гоно́рів, забеспе́чують до́лю свою́ діточка́м своім и діточка́м діточо́к свои́х яки́м би то ні було́ ро́бом. Не то що не шко́див нічо́му и ніко́му, а приспоря́в вели́кому Ру́ському Сві́тові вели́ку бу́дущину. Ним бо ма́лося, на підмо́гу спі́льному добробу́тові, ви́двигнути з наро́днёі за́лежи животво́рню си́лу, котра́ тепе́р исну́е собі́ німу́ючи, сліпу́ючи, біду́ючи або́ гайну́ючи.
От же знайшли́ся в Росі́і такі́ правителі́, що позира́ли скри́ва на этнокграфи́чню Украі́ну, роспросте́рту ши́роко се́ред Ру́ського Сві́ту, ні́би вона́ свое́ю мо́вою ро́бить яки́йся пере́кір царсько́му господарюва́нню. Ста́ли сі лю́де, сі політи́чні homunculi, міркува́ти, яки́м би ро́бом зупини́ти ро́сцвіт украі́нськоі мо́ви, и привели́ царське́ прави́тельство до неможли́вого діла — до угаше́ння ду́ха.
Тут почина́ецця нова́ по́вість про избие́ннє младе́нців…
Було́ в Росі́і таке́, що букварі́ и початко́ві шкі́льні книжечки́ дозволя́лось печа́тати по жму́дзькі, по самоі́дзькі, по тунгу́зькі, ті́лько заборо́нено по украі́нські.
Було́ таке́, що збіра́ти грошо́ві жертви́ мо́жна було́ на вся́ку у́чту и на вся́ку світову́ пусто́ту; поста́в ті́лько зака́з Украі́нцям склада́тись хоть по вдовині́й ле́пті на науко́ву запомо́гу земляка́м своі́м.
Було́ таке́, що не боро́нено видава́ти вся́кі кгазе́ти и журна́ли лю́дям поро́жнім, ра́ди реда́кторськоі нажи́ви з людзько́го недо́свіду и легкоду́мства; украі́нським же народолю́бцям забороня́ли сповіща́ти рі́дний край про все, чим би освіти́лась ёго́ те́мрява.Було́ таке́, що Бо́же сло́во перекла́дувалось и зиря́нською и комли́цькою мо́вою, ті́лько неві́льно було́ перекла́дувати ёго́ мо́вою украі́нською.
Поста́ло наконе́ць уже́ й таке́, що на́віть у повістя́х, пи́саних великорушчино́ю, цензу́ра поправля́ла изба там, де в руко́писі стоя́ло ха́та; впи́сувала барин там, де а́втор писа́в пан, и т. д.; а коли́ чума́к заспіва́е в а́втора:
„Пропи́в воли́, пропи́в вози́,
Пропи́в ярма́ и зано́зи“,
то цензу́ра виче́ркувала чума́цьке співа́ннє, я́ко украі́нське.[1]
Як іі́ ні назива́ймо, а підляга́ти ій, мов бесслове́сні звіря́та, не му́симо. Бо коли́ ми диву́емоеь, як се на́ші пре́дки так необа́чно збі́гли пі́ною с кипу́чоі украі́нськоі жи́зні, то неха́й же хоть нас на́ші пото́мки не доко́рюють ма́рним шумува́ннєм.
Ті́лько легко́духам здае́цця, що на́ша си́ла ніщо́ супроти́в тіе́і си́ли, котра́ ри́не на нас из високо́стів госуда́рнёі вла́сти, мов яка́ Ніакга́ра, грімлячи́, кру́шачи, слі́плючи и тума́нячи. Аж два царюва́ння сплямо́вано вже гаше́ннєм на́шого ду́ха. И хиба́ ж ёго́ вга́шено? Хиба́ ж ми злили́сь ув одну́ на́цію ис „правосла́вним“ Моско́вським ца́рством? Не ті́лько не злили́сь, а ста́ли від нёго, черес те наси́льство, ще да́льше, ніж були́ коли́сь від По́льского католи́цького королі́вства.
Черес те наси́льство и тира́нство, ми ті́лько зрозумі́ли ро́зумом и поба́чили очи́ма, скі́лько ми втра́тили неоплати́моі си́ли, піддо́брюючись Москале́ві.
Ми вже не ма́емо свои́х церко́вних іера́рхів. Задля́ госуда́рнёі моско́вськоі полі́тики, вони́ нас изра́дили так са́мо, як изра́дили коли́сь задля́ полі́тики по́льскоі.
Не ма́емо вже и свои́х сано́вників: бо й сі відбі́гли нас тим же ро́бом, що й на́ші Остро́зькі, Вишневе́цькі и т. д.
Не ма́емо ні свого́ украі́нського трибуна́лу, ані свого́ звичае́вого пра́ва.
Не ма́емо ні тако́і це́ркви, котра́ підляга́ла б суду́ грома́дзькоі со́вісти, ні тако́і шко́ли, котра́ вихо́вувала б на́ших діте́й згі́дно з ду́хом на́ціі.
Не ма́емо на́віть рі́дноі пре́сси, котра́ б не дава́ла націона́льній мо́ві ми́ршавіти під на́пливом чужо́і, и освіжа́ла б ду́ха наро́днёго серед на́шого безголі́въя.Одно́ ті́лько на́ше зоста́лось при нас живе́ украі́нське сло́во. И тому́ задекрето́вано зги́нути. Побала́кають, мовля́ли, ще тро́хи сим жаркго́ном хліборо́би, зі́йде він ті́лько на те, щоб розмовля́ти про вози́, воли́, я́рма, пу́ги, нали́гачі, и, не оппе́рте ні об це́ркву, ні об шко́лу и пре́ссу, зни́кне собі, мов той недо́рід, що ёму́ не суди́лося й на світі жи́ти…
От же воно́ не зни́кне вже черес те саме́, що ёго́ ти́снуть и го́нять. На́ше сло́во загарто́ване в уста́х Оле́гів, Святосла́вів, Володи́мерів ище́ тогді́, як Москва́ й не наклю́нулась. Загартува́ли ми ёго́ и в уста́х того́ ри́царства, до котро́го сла́лась из зази́вами вся Евро́па, вою́ючи з ворога́ми віри Христо́воі або свобо́ди реліги́йноі.
То ж воно́ служи́ло в боротьбі́ си́ли му́скульноі з му́скульною. Тепе́р наступи́в для нёго час боротьби́ ду́ха з ду́хом. Як ні впослі́джують нас ті лю́де, що озива́юцця представи́телями Москви́, а му́сять призна́тись, що украі́нський дух ви́ступив на свое́ діло жи́зні героі́чно.
Моско́вське ца́рство давно́ вже почало́ зва́тись Всероссі́йським. Два́десять язи́ків, за при́водом Наполео́на, розби́лось об ёго́ поту́гу. Исто́рия ёго́ дія́ній ста́ла печа́татись деся́тками томі́в, голосни́х, мов горла́ті гарма́ти. Пиша́ючись перева́гою над боёви́ми си́лами Схо́ду и За́ходу, моско́вський самоде́ржець став зупини́ти політи́чні бу́рі в Евро́пі, мов той Непту́н у Вирги́лія, одни́м по́гуком: Quos ego! А моско́вська мо́ва обріла́ для се́бе таки́й невміру́щий о́рган, як поэт Пу́шкин. Вели́чня зроби́лась Москва́ не одніе́ю стихи́йною си́лою. Здава́лось би, нам подоба́ло втону́ти у тому́ вели́ччі, зни́кнути в блискави́чному ся́еві всеросі́йськоі сла́ви, стопи́тись ув оди́н мета́л из Москво́ю серед страше́нного огню́, котри́м вона́ пали́ла зе́млю и во́ду, перекува́тись у щось неодмі́нне во ві́ки під залі́зним ці́пом тіе́і ба́би яги́, що в на́шій ка́зці куе́ москалі́в на мідяно́му току́, покрепля́ючи си́лу реше́тами карте́чи.
Москва́ ви́росла яки́мся ди́вом перед очи́ма в Исто́риі. Про нас, що помогли́ ій зня́тись од землі́ аж під не́бо, ніхто́ й не зга́дував, прославля́ючи іі́ царі́в та геро́ів. Нас мов би ніко́ли не було й на сві́ті…
Аж ось, са́ме піт ту вели́ку годи́ну, як засия́ла по́вним сві́том невміру́ща сла́ва Пу́шкина, найкра́ща сла́ва, яко́ю мо́же велича́тись на́ція, — у нас на Вкраі́ні, сере́д забу́тих степови́х моги́л, мужи́цька мо́ва підняла́сь из нече́вля до високо́сти всенаро́днёго жалю́, плачу́, підняла́сь до пого́рджування вели́кою горди́нею и до погро́жування вели́кій поту́зі.
То пра́вда, що в нови́х кобза́рських спі́вах було́ бага́цько сліпо́го буя́ння, як и в геро́йських по́двигах тих варя́гів, що руйнува́ли Болга́рщину и Византі́ю, як и в гайдама́цькім завзя́тті тих козакі́в, що розбива́ли по Чо́рному мо́рі христия́нське купе́цтво заодно́ з бесурме́нським, а до́ма плідрува́ли ру́ські своі́ городи́ тата́рським ро́бом. Ті́лько ж бо славя́нська интеллікге́нція не занедба́ла піснотво́рнёго кге́нія через ёго́ недо́свід. Ши́роко від Петербу́рга до се́рбського Білгра́да, а від се́рбського Білгра́да до че́ськоі Пра́ги розлила́сь на́ша нова́ пі́сня, и на́віть чужомо́вня Евро́па дові́дувалась черес пере́клади, у чому́ си́ла нето́рканих ще струн украі́нськоі ко́бзи.
Си́ла була́ в пророкува́нні ново́і боротьби́, боротьби́ за наро́днє пра́во вже не мече́м и огне́м, а ду́хом и пра́вдою. Заговори́ло понад Дніпро́м німе́ камі́ннє; озва́лись го́лосно буръянува́ті городища́, и все живе́ почу́ло, що гаря́ча пре́дківська кров кипі́ла и бушува́ла не даре́мно.
Вхо́плено й за́мчано кобзаря́ на край світу, між азія́цьку ди́чу; прида́влено ёго́ й примуче́но на ті́лі, осла́блено ёго́ й скалі́чено на ду́сі; а голосна́ пі́сня ёго́ черес те ще поголосні́йшала на широ́кому сві́ті. Усе недоду́мане и недосвідо́ме з не́і поче́зло зоста́лось ті́лько саме́ ся́ево…
Так у вели́ких пропові́дників людзько́і ві́ри, чи вони́ схо́дили з громохма́рнёі гори́ у юдо́ль повсяде́нщини, чи зъявля́лись посере́д степово́і рі́вняви з блиску́чими своі́ми сна́ми и таемни́чими призи́вами, ни́кне маро́ю те, чим вони́ рі́вня призе́мкуватим лю́дям, и ся́е невгаси́мим во ві́ки сві́тлом те, чим вони́ ви́шчі над похи́лу до землі́ людзьку́ приро́ду. Так наслі́ддє пре́дківськоі сла́ви чи́стицця в непрогля́дних столі́ттях, мов у во́дах мовчязно́і Ле́ти, и зостае́цця нам від не́і саме́ геро́йство ду́ха, що підійма́е се́рце на благода́тні за́думи и на вели́кі по́двиги.
Оце́ ж не суму́ймо про мизе́рну до́лю на́шого Украі́нського наро́ду; не журі́мось про те сирі́цтво, у яко́му зостава́всь и зостае́цця він бес перво́цвіту свого́ громадя́нства и свое́і дре́внёі це́ркви. Зна́ючи з истори́чнёго до́свіду, як устава́ли на́ціі, пове́ржені незго́дою або́ ди́кою си́лою в прах, упова́ймо ду́хом бо́дрим, що в на́шій давнині́ затаі́лася си́ла невміру́ща, и що ми тіе́ю си́лою ді́йдемо коли́сь до того́ зро́сту, яки́й сама́ приро́да нам на роду́ написа́ла.
Не заги́не те сло́во, що дало́ животворя́щу запомо́гу аж двом літерату́рам. Вели́ке воно́ по своі́й приро́ді; а вели́ке сло́во свідку́е про вели́ччє того́ наро́ду, що зача́в ёго́ в глибині́ свого́ ду́ха.
Так, ми не мали́й нарі́д, дарма́ що́ нас не доба́чають на́ші сусі́де у своі́м велича́нні. Не мали́й уже́ тим, що до́кіль стоя́ли ми за По́льщу, під пято́ю в Ляха́ извива́лась Москва́; а як почали́ стоя́ти за Москву́, ста́ла тогді́ По́льща пища́ти під пято́ю в Москаля́.
Не мали́й и тим, що, да́вши По́льщі и Москві́ архиере́ів, вельмо́ж и писателі́в, не поши́лись ми в чужозе́мщину слідо́м за своі́ми споку́шеними гла́вами.
Найбільше ж вели́ччє Украі́нськоі на́ціі я́вне с то́го, що, зоста́вшись бес церко́внёго, політи́чнёго, воі́нського и науко́вого передовни́цтва, спромогла́сь вона́ ви́дати с се́бе самобу́тню літерату́ру, и затріво́жила не пома́лу сило́міцних единителі́в Ру́сі.
Памятне́ бо нам сло́во моско́вського ора́кула: що по́лське повста́ннє есть ніщо́, як порівня́ти ёго́ с повста́ннєм літерату́рнёі Украі́ни. Там, рече́, відпа́ла б, мо́же, під лихи́й час, невели́чка прови́нція від Импе́риі; а тут мужи́цька мо́ва, ста́вши літерату́рнёю, роско́ле Импе́рию на самі́й серцеви́ні. Так промо́вила, віщу́ючи про нас, моско́вська пи́ѳия, и се нам не мали́й прогно́стик, що ми, літерату́рнёю пропага́ндою, утво́римо собі́, ско́ро чи неско́ро, таку́ церко́вню іера́рхию, котра́ велича́тимецця чимсь кра́шчим, ніж цяцько́вані ми́три, и таке́ вельмо́жество, котре́ пиша́тимецця чимсь достойні́йшим, ніж пре́дківське надба́ннє, и таку́ интеллікге́нцію, котра́ бу́де розу́мна малоуче́ним лю́дям, як батьки́ и матірки́ розу́мні ді́тям своі́м.
Благода́тна земля́, що зроди́ла вже сті́лько бага́того жни́ва, лежи́ть облого́м перед на́ми. Зачаро́вано сей облі́г ище́ тогді́, як боро́лись на́ші ру́ські козаки́ з на́шими ру́ськими пана́ми, зачаро́вано й за́клято: щоб на сёму́ обло́зі полама́всь уся́кий плуг, котри́й не сам на́рід-абори́кген собі́ ви́куе.
Оце́ ж почали́ ми ёго́ кува́ти, сёго́ чудо́вного плу́га, с того́ часу́, як постяга́ли богі́в з Оли́мпа, а полубогі́в из мраморя́них постаме́нтів, та пороби́ли громадя́нами. Дарма́ що нас так тя́жко тісня́ть и пригні́чують необа́чні госуда́рники. Ми и в тісно́ті и в при́гнеті куемо́ та й куемо́ собі́ слове́сні лемеші́ та чере́сла пома́лу. И при́йде той час, що паха́тимемо пре́дківське за́ймище бес цензу́рного до́зволу.
А щоб роса́ не вибива́ла нам оче́й, по́ки зі́йде на́ше со́нце, со́нце духо́вноі свобо́ди, — тре́ба нам, бра́ттє земляки́, заложи́ти літерату́рній кіш у вбезпе́ченому висо́кою цівилиза́цію мі́сті.
Шкода́ нам зва́ти Москаля́ дя́дьком. Дя́куючи нам и за ору́жню и за мора́льню підпомо́гу, він хо́че загла́дити на́ше обли́ччє сере́д наро́дів; хо́че, щоб ми забу́ли, хто ми и яке́ на́ше націона́льне пра́во; хо́че, щоб ми не ма́ли ні путя́, ні че́сти, ні пова́ги на сві́ті.
Оце ж, пропові́дуючи и́стину, я́ко исто́чник свобо́ди, му́симо ходи́ти ро́бом тих, котри́м вели́кий Учи́тель ро́ду людзько́го наказа́в: що коли́ гна́тимуть іх ув одному́ мі́сті, неха́й утека́ють до дру́гого. Пе́вно ж бо зна́йдецця в культу́рному сві́ті приту́лок, звідкіля́ у всю Ру́ську зе́млю изи́йде віщ́аннє на́ше, на про́буд со́нних и на воскреше́ннє ме́ртвих.
Роспочина́ю се спасе́нне ді́ло кни́жкою, котру́ назва́в „Хуторно́ю Поэзіею“ на озна́ку того́, що коли́б ні в одні́м го́роді и ні в одні́м селі́ не знайшло́сь уже́ живо́го зерна́ до за́сіву націона́льноі ни́ви, то рука́ Бо́жа зна́йде ще ёго́ в хутора́х, и ши́роко позасіва́е на́віть и жиді́вське по́ле на Вкраі́ні, не ті́лько те, що підляга́е на́шим пере́вертням.
Ви́ставмо, ми́ле бра́ттє, на високо́стях нау́ки и літерату́ри на́ше націона́льне зна́мено. Не поба́чить на нёму пля́ми ні оди́н край, опрі́ч хиба́ тіе́і Моско́вщини, що слу́хае цькува́ння своі́х поги́бельних полі́тиків, своі́х сліпи́х кни́жників и фарисе́ів. Чи́стий стоя́тиме сей стяг у ся́еві гуманіта́рности. Не стя́гуе він люде́й на кріва́ве ді́ло, на га́рбаннє чужо́і пре́дківщини, на топта́ннє під но́ги чужо́і святи́ні. Стя́гуе він украі́нську роспу́джену се́мъю до наслі́дування пре́дківського надба́ння — рі́дного сло́ва, до наслі́дування пра́вом нау́ки и слове́сности.
Сим не зупиня́ймося, ми́ле бра́ттє, що таке́ вели́ке передвзяттє́ роспочина́ємо мали́ми си́лами. Усе́ вели́ке на землі́ поста́ло з мало́го, и все поту́жне з малоси́льного. Не зупиня́ймося й мора́льним зане́падом на́ших Украі́нців.
Понури́лись вони́ тепе́р у зе́млю німу́ючи, мов ті воли́ підъяре́мні. При́йде ж той час, що вони́ ви́простаюцця, и з „німо́го язика́“ зро́бляцця віща́телями націона́льноі пра́вди. Перелі́чять вони́ себе́ всю́ди: и на рі́дній и на чужі́й землі́, и по се́лах и по города́х, и по степа́х и по моря́х. Проки́нуцця и в столи́ці, що стоі́ть на людзьки́х кістка́х, ви́кована с само́го залі́за. Відгукне́цця ни́ми й страше́нний Сібі́р, перемі́ряний на́шими нога́ми. Забъе́цця украі́нське се́рце на́віть и в и́ншого пере́вертня, мов у того́ „Ляха́ Потурнака́, клю́шника кгале́рського, недові́рка христя́нського“. Плодю́ща на́ша полуде́нно-ру́ська земля́. Насища́ла вона́ своі́ми ді́тьми дво́е вели́ких царств, та ще й тепе́р и́нші з них жи́ві в чужоя́дній утро́бі, мов той проро́к у символи́чному ки́товім че́реві. Зве́ргне іх чужа́ націона́льність, на про́повідь рі́дноі, украі́нськоі.
До гу́рту ж, небожа́та, и вели́кі й малі́! До гу́рту паненя́та з мужича́тами! До гу́рту рятува́ти святе́ наслі́ддє — слово! Воно́ бо скарбі́вня на́шого ду́ха. Воно́ — вели́кий заві́т незазна́ноі на́шоі пре́дківщини. Воно́ — правди́ве пророкува́ннє на́шоі бу́дущини.
Му́симо, лю́бі земляки́, заходи́тись уку́пі всі живі́ ко́ло тіе́і пра́ці, що започали́ на́ші пре́дки варя́ги й козаки́. Вони́ роби́ли свое́ націона́льне ді́ло буя́ючи, я́ко лю́де ві́ку те́много; а ми роби́тимем свое́ розмишля́ючи, я́ко лю́де осві́чені нау́кою; вони́ — мече́м та кула́ччєм, а ми — перо́м та ла́годою. Неха́й царі́ царю́ють, а вели́кі пани́ пану́ють. Общі причи́ни привели́ іх до страшно́і перева́ги; о́бщі причи́ни вка́жуть и розу́мну мі́ру іх перева́зі. Не хита́ймо висо́ких стольці́в; не зневажа́ймо и вели́ких заслу́г да́вніх госуда́рників. Неха́й стари́й заві́т исто́риі стоі́ть пе́ред на́ми в своі́й пова́зі. Нови́й ви́робить и нове́ вино́, и нові́ міхи́ по виното́ках.
От на таки́х-то осно́винах тре́ба нам працюва́ти в тих благослове́нних зе́млях, де над ми́слячою голово́ю не стоі́ть из до́вбнею безголо́вий це́нзор, и за плечи́ма в пропові́дника Христо́воі свобо́ди не притаі́вся поработи́тель кат.
Усе́ те зле й лихе́, що заподі́яла нам коли́сь нещасли́ва Ляхва́, а тепе́р оста́нніми ча́сами необа́чна Москва́, ста́лось чере́с політи́чню те́мряву, — чере́с те, що полі́тика не пита́ла доро́ги в нау́ки, а нау́ка не оппіра́лась на еди́ну филосо́фию, досто́йну свого́ и́мени, на филосо́фию природові́дання. Дійшо́вши, с прокгре́сом кругосвітнёі науко́воі пра́ці, тіе́і пра́вди, що бескра́ій и безмі́рний ко́смос, у величе́зних и найме́нших тво́ривах Бо́жих, дае́ нам зако́н громадя́нського життя́ и розумо́вого прямува́ння, кладемо́ іі́ в осно́вину на́шого пропові́дання украі́нськоі націона́льности и духо́вноі свобо́ди. Заки́нене сере́д чужо́і нам громадя́нщини, сере́д чужоплемі́нного и чужоя́дного на́товпу, сло́во на́ше хова́лось ті́лько по невміру́щих пісня́х да в тайника́х на́ших се́мей, — у тайника́х, недоступни́х політи́чній инспе́кціі. Виклика́емо ёго́ тепе́р з оста́ннёго схо́вища на ши́ршу про́сторонь. До́сі перепрова́джено ёго́ в нас тілько чере́з вікові́чні кни́ги Свято́го Письма́. Наступи́ла черга́ перепрова́дити ёго́ чере́с поэти́чні тво́ри вели́ких наро́дів и чере́с философи́чню, оппе́рту на природові́даннє нау́ку.
Яки́й ні есть мали́й собі с початку́ наш видавни́чий за́хід, як ні тру́дно роби́ти на о́дшибі те ді́ло, котре́ наро́ди свобо́дні ро́блять у се́бе до́ма; та, не ма́ючи и́ншого спо́собу пропові́дання на́шоі за́гнаноі и заби́тоі пра́вди, му́симо вважа́ти свое́ видавни́цтво — не з го́рдощів, а з гірко́го жалю́ — и за наро́дню шко́лу, котру́ нам заборо́нено до́ма, и за церко́вну амбо́ну, котро́і на́ше духове́нство нам не соблюло́ и не впова́жнило.
Спогада́ймо, бра́ттє, про ту годи́ну бідола́шню, як, під колотне́чу за „духо́вні хліби́“, замика́ли и пустоши́ли церкви́ по ру́ських на́ших города́х, не ті́лько инові́рці, а й самі ті, що назива́лись „благочести́вими“ влади́ками. Зане́дбане, а ча́сом и роспу́джене поспі́льство вихо́дило тогді́ в по́ле и під чи́стим не́бом слу́хало церко́внёі нау́ки, на яку́ спромага́лись убо́гі и гони́мі благовіствува́телі. Ми живемо́ під одна́ковим гони́тельством. Коли́ ж спасе́нні ду́ші, у своі́й науко́вій темно́ті, перехова́ли свя́то ві́ру пре́дків свои́х, як тогді́ найкра́ще мо́жна було́ іі́ зрозумі́ти, то, ма́ючи в рука́х такі́ могу́щі знаря́ддя до пропові́дання и́стини, як нау́ка и літерату́ра, ми тим па́че возмо́жемо перехова́ти пре́дківський заві́т націона́льноі свобо́ди и свобо́дноі со́вісти.
Неха́й же на́ша си́ла в нашій не́мощі соверша́ецця. Неха́й з нашо́го се́рця ри́не та вели́ка поту́га, що на́шим полёви́м благовіствува́телям не дала́ підклони́тись під замика́телів и пустоши́телів святи́х церко́в. Коли́ завзя́ті лю́де меча́ и по́ломъя були́ на́шими пре́дками по кипу́чій крові, то безбоя́знені лю́де Христо́воі пра́вди — сіль Украі́нськоі землі́, ти́хий світ наро́ду Украі́нського, геро́і христия́нськоі любо́ви и самоотверже́ння — були́ на́шими правди́вими пре́дками по невгаси́мому ду́хові.
Памята́ймо, рі́дне бра́ттє апо́стольске сло́во, що поста́вили ми деви́зом до сёго́ Зазивно́го Ли́сту: Ду́ха не угаша́йте! Не гасі́мо ёго́ самі́ в собі́; тогді́ ніхто́ ёго́ не вга́сить и в на́шому наро́дові. Неха́й на́ших гаси́телів побъе́ всёгосві́тній со́ром, а на́ше зна́мено неха́й сия́е свое́ю чистото́ю и правото́ю во ві́ки.
Гірка́ и мов уже́ безви́ходна на̀ша до́ля, що́ й казати!… Спогля́нувши, яки́й страше́нний росплоди́вся на Вкраі́ні тиск чужомо́внёго, нам воро́жого па́нства, яке́ зрадли́ве сиди́ть у нас на апо́стольских сіда́лищах архиере́йство, и як почино́вничено в нас наві́ть люде́й нау́ки; спогля́нувши на ту жмі́ньку люде́й, котри́х мо́жна у нас назва́ти о́ком, у́хом и се́рцем Украі́ни, ті́лько зітхне́ш, промо́вивши ш Шевче́нком:
„Обі́драна сирото́ю
Понад Дні́пром пла́че…
Тя́жко, ва́жко сироти́ні,
А ніхто́ не ба́чить, —
Ті́лько во́рог, що сміе́цця“…
Та нема́ тако́і безо́дні, с котро́і б не ви́карабкалась на́ція мора́льною перева́гою над стихі́йною си́лою, над си́лою незапрацёваного че́сно бага́цтва и над си́лою вла́сти, не опра́вданоі филосо́фиею приро́ди.
По́ки що́, втіша́тимемось хоть тим, що чу́емо в собі́ дово́лі снаги́ на проте́ст пере́д всёгосві́тнёю интеллікге́нціею за сліпе́ и тира́нське вбива́ннє на́шого націона́льного ду́ха.
——————
- ↑ Знамени́тий декре́т про украі́нщину ста́вся 18 мая 1876 ро́ку. До сіе́і да́ти, у „Газе́ті Гатцука“ надруко́вано полови́ну мого́ оповіда́ння про украі́нський по́бут, и дозво́лено в ній па́нові зва́тись па́ном, ха́ті ха́тою и т. д. У дру́гій же полови́ні того́ ж само́го оповіда́ння це́нзор звелі́в реда́кторові печа́тати вже барин, изба и т. д., и не дозволив чумака́м співа́ти про воли́, вози́, про я́рма и зано́зи.