Тара́се, спогада́й, як ти за на́ми
Хоті́в леті́ть у ви́рей по моро́зу,[1]
Де во́льна ма́ти з во́льними сина́ми
И до́чками паху́чу щи́пле розу,
Любо́ви цвіт, знаменува́ннє ми́ле
Блаже́нного життя́ на високо́стях,
Лести́вий цвіт, як ща́стє легкокри́ле,
Як сни про ві́рну дру́жбу в молодо́стях.
Втіша́юцця, свобо́дою щасли́ві;
Блищя́ть над ни́ми небеса́ бесхма́рні;
Сия́ють у сріблі́ та в зло́ті ни́ви;
Пона́д пашне́ю китяхи́ янта́рні.
Знуди́вшися життє́м своі́м мертве́цьким,
Жада́ли ми у ви́рей полеті́ти,
Де ме́ртвий ка́мінь під різце́м мисте́цьким
Встае́ живи́й, щоб вікові́чно жи́ти;
Де полотно́ пензлёване співа́е
Оча́м про всі дива́ краси́ тае́мні,
И ви́шшу ліпоту́ небе́с явля́е,
И та́ртара страши́лища підзе́мні;
Де нас музи́ка до небе́с возно́сить
И хо́ри а́нгельські дае́ нам чу́ти…
Восхи́щене серде́нько сме́рти про́сить —
На кри́лах у Гармо́ніі засну́ти.
Мій рі́дний бра́те, перед на́ми мо́ре
Всесві́тнёі нау́ки одкрива́лось:
Втопи́ли б ми у нім нево́лі го́ре
И в воскреше́ние свобо́ди обмива́лись.
Втопи́ли б ми в тім мо́рі всю моро́ку,
Яка́ нам з ма́лку го́лови моро́чить,
И тя́гне нас од За́ходу к Восто́ку,
И азія́цтво вічне нам проро́чить.
Лиха́ нам до́ля, бра́те, не суди́ла
Своі́ сніги́ на ро́зи проміня́ти,
И ду́шу, що нево́ля придави́ла,
В сцілю́щих ну́ртах во́лі обновля́ти.
За на́ми те́мрява півно́чня вгна́лась,
У всеору́жжі де́споцтва сліпо́го,
И лю́ба мрі́я, як мира́ж роспа́лась
Від по́диху моско́вства нависно́го.
Ще не було́ Ови́дія й не бу́де,
Яким ти ставсь над ме́ртвенним Ара́лом:
Таки́х пеке́льних нот не чу́ли лю́де,
Які́ на се́рці в те́бе зві́рство бра́ло.
Ти де́сять літ з душе́ю розлуча́вся,
Співа́в, мов солове́й в коше́чих ла́пах,
Живи́й твій ро́зум скристаллізува́вся,
Твій дух пони́к на ка́торжних эта́пах…
Заголоси́ли по тобі́ Хари́ти,
И Украі́ну со́нну розбуди́ли,
Уста́ла ма́ти: „Ді́ти моі́, ді́ти!
Тепе́р на ві́ки ми посироті́ли.
„Ой ле́лечко, мій дрі́бязок убо́гий!
Москва 'б вас бу́де потира́ти ру́ки;
Поста́вить о́чі про́ти вас, як ро́ги;
Чого́ не знав ді́д, зна́тимуть уну́ки“.
„Ні“! обізве́сся знад Дніпра́, кобза́рю,
„Світ не поба́чить Ба́тия ново́го.
Пере́пят вста́не на тебе́, Моска́лю,
Мое́ святе́, мое́ проро́че сло́во.
„О сло́во рі́дне! ти стоі́ш на ча́ті
Предковіко́вих па́мяток святи́ні,
В ясні́й, блиску́чій херуви́мській ша́ті,
Як меч огне́нний, в на́шій Украі́ні.
„Гріши́в я тя́жко, я́ко син наро́ду
И вихова́нець о́лухів пісьме́нних,
Що, в нас укра́вши, вки́нули у во́ду
Ключ розумі́ння, за́думів спасе́нних.
„Та, що скува́в я меч сей обою́дний,
Тим од гніва́ Прему́дрости спасу́ся,
Воскре́сну чи́стий у вели́кдень су́дний,
И о спасе́нні лю́дзькім звеселю́ся“.
|
