Хмара-вістун (Megha-dûta)/Начерк за елегію Калідаси „Хмара-вістун“

by Павло Ріттер

◀ Частина II. (uttaramegha)

Хмара-вістун (Megha-dûta) Павло Ріттер Начерк за елегію Калідаси „Хмара-вістун“ (Рабіндранат Тагор) пер.: Павло Ріттер

Харків: 1928

РАБІНДРАНАТХ ТАҐОР.

Начерк за елегію Калідаси „Хмара-вістун“.

Примітка. Додаючи цей красний етюд славетного індійського поета — філософа, що я переклав його з бенґальского оригіналу (Збірник Prâcin Sâhitya, p. 9-13 Калькута 1914, що містить його начерки за пам'ятки старовинної індійської літератури, т. т. „Рамаяну“ Вальмікі, „Шякунталу“, „Кумарасамбхаву“ Калідаси то-що) я хочу дати европейському читачеві зразок що-до засобів і методів індійської літературної критики, як вона аналізує поетичний твір, користуючися власними виразами й образами самої поези. Примітки цитують відповідні строфи „Хмари-вістуна“.

*^**

Над усею смугою довжезною найстаровиннішої країни Брахмаварти, від Рамаґірі аж по Гімалай, ритмовно-тихо рухаючися, немов потік живлючий і вістун, ген пролинула хмара. Скрізь, де доби дощів осінніх не буває, там ми нидієм, немов у засланні тривалім. А там, де по узліссях були живоплоти з квітчастих кетака^[1], де пташечки, що годувалися біля осель поданнями з домів, але знялись за наступом дощів осінніх, почали собі звивати гнізда, потім полетіли геть, або ще дерева манґові, що край селищ по гайочках розквітли і пожовкли потім, наче хмара, або той нарід Дашярнів, де всі вони тепер?

А ті старі діди в Аванті^[2], що оповідали про Удаяну, Васавадатту, де вони? Й сама Уджаїні-столиця, що понад берегом потоку Шіпри^[3], хоч як і великі влада і краса її, але навіть докладне відображення її вагою не спаде на нашу пам'ять: ми ніби дихаєм їх духом, ароматом кучерів пахущих городянок тих, що підіймаючися тане через вікна їх палаців. Або ми мріємо, неначе горлиці, що знемоглися сном у темряві нічній по дахах палацових^[4], або немов самітний подорожній у великім місті, де людей ущерть, але їх сон глибокий охопив.

Або подібно ще на те, коли в столиці всі в палацах вже поснули, двері всі зачинені, але коханки поспішають^[5] вулицями зовсім безлюдними, з тремтячим серцем та непевною ходою, а ми їх, наче тіні, прозріваємо, і ми бажаєм, щоб вогонь з під ніг їх блиснув по камінню рискою злотистою.

Всі ці розкидані по старовинній Індії річки та гори, та міста, імення їх такі красиві: Уджаїні, Аванті і Відишя, Ветраваті і Рева, Шіпра! В іменнях цих усіх сама краса, принада, чарування! Адже й вони сами з старих новими стали, їх життя і побут вже змінились, занепали, потім те ж і їх імення. Здається, що вже знайдений той шлях, щоб увійти аж в серце цих усіх Аванті і Відиші, що вони лежать на берегах потоків Реви, Шіпри чи Нірвіндхьї. Отже можливо через ці чудесні звуки адже пристановище знайти в них скрізь собі!

Отож, понад якими там річками чи містами не летіла хмара вістуном від Якші, а зітхання подорожнього, що він пригнічений розлукою, її напевне супроводить. Бо це є Індія поета, наче на зразок того, коли селянки^[6] ще не вміють супить брови над очима, вогкими з кохання, або коли тим городянкам^[7] із очиць їх чорних з-під густих смужок ліян — їх брів, кокетно зігнутих, знімаються угору ключики бжілок — їх погляди жартливі, тоді ми почуваємо лише зворушення, але поет за вістуна ту хмару посилає: адже не кожен може вістуна послати.

Пригадую, давно читав я, що якийсь поет англійський^[8], написав, немов би люди всі відділені один від одного, неначе ті отоки серед моря, ген безмежного, солоного від сліз. Коли ми почнемо здалека оглядатися навколо та розшукувати один одного, то нам здається, я гадаю, що ми всі колись були в великому тепер невідомому світі, та раптово через якийсь проклін, перетворилися у шум морський і наче бризки порснули, пригнічені розлукою. А що до нас, коли ми поглядом озирнемо оце сучасне невеличке та обмежене водою, що його поет відображає, коли почнемо дивитися на нього, розглядаючи лише частину кулі земної, то станемо немов квіткарки^[9], коли ті збирають квіти на кущах жасмину, що ростуть на березі потоку Шіпри, або як діди, що по дворах в Аванті про Удаяну-царя розповідають.

І на зразок того, як виникає подорожньому про жінку спогад тужний, коли погляне він на хмару в перший день липневий: хай нам настане й день зустрітись! Адже коли в нас, людей, буває і об'єднання тривале, то буває й зла розлука. От завдяки поетові минуле може вмить перетворитися в Алаку чарівничу, місто невмирущої краси. І ми, пригнічені розлукою із тими, хмару посилаємо за вістуна до них, з сучасного вмирущого в той потойбічний світ.

Але минуле чи сучасне не існує; проте розлука необмежена для деяких людей. Коли ми схочемо з'єднатися з ким-небудь з тих, що там перебувають десь, на неприступнім березі Манаса-озера, ми можемо оттут на світі прагнути лише до нього. Де чи в якім проміжжі знайдемо безкрайнє врятування? Чи можливо це людині, ще такій нікчемній, досягти до центру безмежности і радощів невичерпаних? Тепер лише через словесне здійснення, в омані, що накреслилась лише, як вогник, що блукає по землі у темряві. Тепер, нидіючи в цім тілі вутлім, що житті та смерті підлягає, ми в цім потокові буття, що так невтримано несеться, доторкаємось лише окремих поривів у вихорі буття. Коли ж хто-небудь з вас, що перейшли в світ потойбійчний, ген на південь, та наблизиться до нас, це буде нам великим щастям: у цім світі, де розлука справді є, нам більшої надії і немає.

„Коли на південь долетить вітрец холодний з Гімалаїв,
Що гарно так пахтить бруньками й свіжим соком деодарів,
Волію обіймати подих запашний його, бадьорий:
Він може обіймав тебе ген там, на півночі далекій?“ (II, 44)

Малюючи таке становище довжезної розлуки, так співає Вайшнава-поет:

„Різниця мусить бути між обіймами й риданням“.

Але ми, спробувавши всіх цих страждань від самітности на верховині тій гірській пустельній, починаєм угорі, на півночі, шукати хмару в просторі. А на землі-красуні тут є Рева, Шіпра і Аванті, і Уджаїні, усе картини щастя та краси, блаженства та величности.

Одним, гадаємо, це щастя буде подароване, а іншим, хоч і близьке, не дістанеться. Дехто з надією дивитиметься, дехто й перестане. Яка різниця буде поміж ними обома?

Нам здається, уся суть цього оповідання полягає в тому, що і ми колись усі були укупі в ідеальнім світі Манаса, але з того часу ми ніби заслані перебуваєм. Так висловився Вайшнава-поет:

„З того, що в серці вашому було, що виявилося? що сталось?
Тепер тобі там більш немає місця!“

Але Баларам-Дас казав:

„Віднині вже немає Баларамові тривалого бажання!“

Бажання, що вони комусь заповнювали розум, злившися в одне, тепер цілком на-зовні виявилися, занепад переживши. Але бажання, коли виявилися вони одне до другого, проте знесиліли: збентежений в цій пристрасній розлуці, потривожений, то він занепадає духом, спробує підвестись знову, через серць бажання об'єднавшись.

Але поміж ним і тими залягла великая земля.

О ти, засланцю, на шпилі пустельному, гірському! В якій би мрії ти не обіймав її, в якій би бесіді не закликав ту хмару, яка би там пустеля не дала тобі притулок в ніч осіннюю останньої години, хай колись настане і тобі тривала зустріч у країні небувалої краси!

Не знаєш ти різниці між істотами живими й неживими!

Але я знаю, як примушуєш ти нас втрачать різницю Поміж бажаним — ідеальним і буттям — реальним.

*^**

Примітка до малюнку.

Ілюстрацію, що додається, переснято з одного з малюнків у фарбах, що їх зробив для „Меґха-дути“ сучасний видатний індійський художник Абаніндронатх Таґор. Вона ілюструє текст І, 45,2: „Бо Сіддхів пари з вінами, краплин жахаючись, уникнуть“ (Літерально: „Ти, що перед тобою звільнять шлях пари Сіддхів з лютнями через жах з водяних краплин“). Знімок зроблено з додатку до розкішного й гарного видання Havell. Indian sculpture and painting. London. 1908 (Plate 74), що містить ще три ілюстрації на інші теми того ж майстра з невеличкою характеристикою цього реставратора в царині національної індійської живописи. Абаніндронатх належить до тієї старовинної і поважної індійської родини Таґорів, що вже дала Індії цілу низку видатних людей по різноманітних сферах (Paul Cremer. Rabindranath Tagore, s. 8 — 9 Berlin. 1914. Emil Engelhardt. R. Tagore, als Mensch, Dichter und Denker. Berlin 1922) і має тепер на чолі таку геніяльну особу, як славетний поет-філософ, поет-музика і великий реформатор 67-літній (народ. 1861 р.) Рабіндранатх Таґор.

---

——————

1. І, 23.
2. I, 30-31.
3. I, 32.
4. І, 38.
5. І, 37.
6. I, 16.
7. I, 47.
8.  Shelley „The Time“.
   Unfathomable See! Whose waves are years,
   Ocean of Time, whose waters of deep woe
   Are brackish with the salt of human tears!
    Шеллі. „Час“.
   Морська безодне! Хвилі — це роки,
   Час — океан води глибоких мук,
   Що він солоний сіллю людських сліз.
9. I, 26.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1939 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.