Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/VII
| ◀ VI. Дознавсьа | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? VII. Хазьајін |
VIII. Січовик ▶ |
|
Ну, а Грицько шчо?
Грицько — не промах. Јак тільки почув, шчо діда в двір беруть: „Е-е, коли так, — мабуть годі на баранах јіздить, годі за вівцьами ганьати, — бо невелика з них користь… Ось, служив-служив, та тільки ј того, шчо на мені… Час, мабуть, про хліб подумати“. Подумав, — та тијіж таки весни ј покинув діда. Виходили на заробітки пісчане, — потьаг і Грицько з ними, скинув через плече косу, а за спину — торбину з сухарьами, лихеньку свитину та не крашчі ј чоботи.
Невідомі місцьа, котрі довелось Грицькові вперше переходити; льуде, јаких јому лучилосьа стрічати, — все це мало незвичајниј пошиб на парубка. На все те він дививсьа, рота роззьавивши.
— Ач, јак льуде живуть! Ач, јак будови помуровали!… јакі двері, вікна повставльали.. всього тебе, јак у воді видно! І шчо то воно коштује?… Адже, јак би взьав цеглину та пошпурив у шибку — мабуть би ј за рік не одслужив за нејі!… Таке багатство, такі роскоші! — думав він, проходьачи широку улицьу величезних магазинів.
Улицьа — справді на диво. По обидва боки сплошним муром, витьаглись у струнку височезні палаці: і білі — јак сніг, і зелені — јак рута, ј блакитні — јак китајка. Пістрота кидалась у вічі. Парубок не знав, на чому зупинитьсьа, на ві-шчо подивуватись: чи на блискучі проти сонцьа, јак кришталь, двері, над котрими висіла, або стојала по боках, здоровенна червона або блакитна дошка з золотоју наковкоју, або з гарним мальунком усьакојі всьачини — машинеріјі, окульарів, хліба, ковбас, свиньачих окост; чи надзеркальні в чоловічиј зріст вікна, з котрих визерали на улицьу, до ладу розставлені — різні золоті ј срібні виробки, пістріли всьакими колірами ситці, шовкові сајети блишчали, мньакі оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, јак живі вабили носа поньухати… По улиці, з одного ј з другого боку, снували лавами льуде; по середині, битіј камінем, гуркотали карети, кальаски, хвајітони; дзеренчали звозчицькі дрожки…
Заробітчане проходили мимо магазина з дитьачими цьацьками.
— Дьадьку Остапе! обернувсь Грицько до одного з својіх: — шчо то?
— Льальки.
— На ві-шчо?
— Панам на играшки…
— А дивітьсьа — шчо то за звір — роззьавив так страшенно рота, не мов тебе ззісти хоче? Гльаньте — јак у роті червоно!… А зуби јакі?! От, јак-би такого випустити, та піјмав він кого на зуби!…
— Хиба, ти думајеш, він живиј? То зроблено з чогось.
— Не вже? Де ж таки?! Ви гльаньте: он јак у јого очі блишчьать!
— То шчо, шчо блишчьать? І очі јому шкльанні повставльали…
— А чого ж він такиј страшниј? І на ві-шчо робити таку страшну играшку?! допитувавсь Грицько, пригльадајучись кріз шкло на нејі.
— Та хај јому цур! Ходімо… а то шче тут по гамалику заробимо.
Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна льалька. „І шчо воно за звірьука? думав він. Грива тобі — јак у коньа; а сам, — бог јого знаје, на ві-шчо зхоже! А льуте мабуть?… Льутішче вовка!… Не даром рота роззьавило, зуби вишчирило… А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Наврьад, чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від најдужчого чоловіка… А чи ја б то јого подужав? Ні, мабуть… І Чіпка б, мабуть, не подужав… а вовка він раз сам на сам одігнав від овець… Цього наврьад чи одженеш… І де воно заведетьсьа таке!… Господи ти, міј милиј…“
— Дьадьку Остапе!
— Чого?
— Шчо воно таке за звірьака ото? питаје знову Грицько, јак перејшли вони улицьу з магазинами, та јшли трохи глухішоју. —
— Та ја ј знав, јак јого звати, — та забув!
— Кого там звати? питаје третіј чоловік.
— Звірьаку… Там ми бачили в вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззьавило, не мов тебе проглитнути збірајетьсьа, — одмовльаје Грицько.
— А хвіст довгиј?… на конці з китицеју?
— Еге—ге!
— То — лев.
— Лев?! вимовив здивовижениј Грицько. — Шчо ж то воно за лев?
— Звір такиј… Царь над звірьами…
— Царь?!… Так ото тој царь!! А нестеменниј тобі царь! Уже, мабуть, шчо тільки він не скаже, то кожен послухаје. Бо де јого такого страховишча не послухати?
— А звісно. На те він і царь, — одмовльа чоловік.
— Та мабуть же він і здоровиј дуже, сильниј?
— А вже ж — сильниј: сильніше від усьакого звіра.
— Јак же јого ловльать такого? пита Грицько.
— Јак? Звісно, — јакось ловльать… прирозуміли јакось, коли, — кажеш, — держать у хаті.
— Јого, мабуть, один наш царь тільки ј зможе піјмати; а нашому братові — не сикајсьа! каже Грицько.
— Так! царь тобі ловитиме! — увернув дьадько Остап. — Пошле таких, јак ти… от і лови!
— А шчо ж у нас нігде такого не чутно, шчо б ловилосьа?
— Та воно у нас не водитьсьа.
— А де ж воно водитьсьа?
— Десь за морем.
— А хіба за морем је земльа?
— Бог јого знаје. Видно је, коли цеј звір зза морьа.
— А чого ж старі льуде кажуть, шчо за морем уже землі немаје, а тілько три коти… на них і земльа держитьсьа…
— То, може, воно там, між тими котами, ј водитьсьа! — одказав третіј чоловік. Розмова на цім обірваласьа.
Ішли вже заробітчане мовчки, нога за ногоју, кожен сам — з својеју думкоју.
Вијшли з міста в поле на битиј шльах. Тут уже инчі речі клопочуть Грицькову голову; инчі думки захопльујуть јого серце.
Серед широкого ј просторого степу, рівного јак долоньа, над котрим носивсьа тільки бујниј вітер, та чорниј ворін коли-не коли скрикував над головоју, прорізујучи звонко обвітрьа својім дужим крилом, або степова чајка кигикала, з купин на купини злітајучи — мов за дітками плакала мати, — тут јому думка розмальовувала картину за картиноју… То перед јого очима виводила обстави городського житьтьа, бучного, шумного, клопотливого. — Усе те ревло та клекотіло, јак вода в прірві, ј льакало јого својіми роскошами, біганиноју, вигуками, та викриками. Заквилила чајка — ј разом перенесла јого думку на село, в тиху сільську хатину, нагадало про жінку, про діток… Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в нејі до-ладу јакось не тільки в хаті, а ј у роботі: швидко вона повертајетьсьа, діло горить у нејі в руках — чисто, гладко… Дивитьсьа він на јіјі роботу, а самого жаль бере, шчо вона так працьује. Він аж розривајетьсьа, шчо б најбільше зачепити, најважче самому зробити, а жінці шчо б менче зосталосьа, шчо б вона не натрудила својіх білих рук. Хај коли ј робить, то — так, не нароком, мов дльа играшки, а не від нужди. — А пријде свьато, недільа, підуть вони у парі до церкви, з церкви — обідати; післьа обіда — польагајуть спочити… А тут — дивись: Івась або Василько прилізе, стаје дибки коло матері, спинајетьсьа јіј на руку — не даје задрімати.
— Піди, Івасьу, піди гратисьа, каже мати, поки тато задрімаје…
— Ді-ма-је… ма… лепече дитина.
А тато чује це, дивитьсьа на дитину крізь віјі ј серцем радіје… Син одступив од матері; дибаје малими ногами до јого. Він умисне повернув на бік голову — скоса погльадаје на дитину.
— Бач, бач! збудив батька, — каже мати: — не дав спочити…
— Бу-див… ци-ти… одно лепече дитина.
— А батько візьме прута, та — аж-аж-аж-а!
Дитина стојіть, пильно дивитьсьа то на батька, то на матір.
— Жа-жа!… жа-жа! — промовило ј собі за матірју, замахујучи малоју ручкоју коло батькового виду.
— Ој, ти, сучиј сину! за шчо ти бјеш батька? Ось постіј: ја тебе закину, — обізвавсьа він; підвівсьа, бере на руки дитину — гојдаје. Дитина лежить — усміхајетьсьа. Жінка льубо-пријазно погльадаје то на дитину, то на чоловіка…
— Нічого б ја в світі не хотів, — шептав Грицько серед таких думок, — тільки б хату теплу, жінку льуббу, та малу дитинку! А то б — усе мав… хліба б ми заробили за літо, та ј зажили б цілу зіму!
Голубльачи таку думку в серці, непримітно переходив він безкрајі степи без утоми, безвідні довгі шльахи без пекучојі згаги; — тільки ј бажав, шчо б швидче стати на місце, заробити грошеј, вернутись у село, купити дворишче, оженитисьа, та ј зажити тихим сільським громадьанином.
— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі најкрашче — ј тихо ј вільно…
Пријшли вони на місце. Грицько не кидавсьа својіх. — Цілоју громадоју стали вони на косовицьу до сіна, а потім до хліба.
Легка тому робота ј сама најважча, сама најзабарніша, хто јіјі робить по својіј волі, за-льубки, — хто пестить у серці надіју, шчо не марно вона јде, шчо через ту роботу він засьагне свого шчастьтьа, котре шче ј не видне, шче не чутно јого ј шелесту, котре десь далеко-далеко, шче за скількома роками праці, нужди, всьакого горьа, мальује јого думка рожевими квітками надіјі… Легко тому за всьачину братись, — робить він, јак віл, без утоми; — працьује, јак хазьајін, завжде веселиј, покіјниј.
Так робив Грицько весну ј те літо. За цілиј день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попојісти та виспатись. І спав він ту коротеньку, літньу нічку мертвим сном, јаким тільки спить чоловік, виморениј важкоју роботоју. А тільки шчо світова зорьа зајмаласьа, починав жевріти схід сонцьа, — знову в Грицькових руках звивалась коса, јак та гадьука, по рівному степу. Хазьајін згльанувсьа на јого шчиру працьу, похвалив јого ј набавив трохи плату.
— Либонь ти, Грицьку, мајеш думку городи та села закупити, шчо так нальагајеш на роботу! казали јому земльаки-сельане.
— А шчо? усміхајучись, казав Грицько. Чого тут дивитьсьа? Узьав косу, — чеши!
— Гльади лишень, шчо б очкур не урвавсьа, — хто небудь шчипне.— Не біјсь: не твојејі натури! одкаже Грицько, та ј знову за косу.
Одначе, јак не шчиро нальагав Грицько, јак з мочі не рвавсьа, а пријшлосьа під осень лічити заробітки, — тільки сотньу ј налічив!
— Воно ј добре, дума сам собі, оже все таки трохи. Шчо ти з сотнеју вдіјеш? Поганенькиј грунт можна купити, — так же до грунту шче багато треба. Де ти, об ві-шчо руки зачепиш?… Хіба на зіму зостатись?
І справді Грицько зоставсьа. Сельане пішли назад до-дому, а він потьаг далі до Ростову. На дорозі зустрів він таких, јак і сам.
— А куди? завжде питали јого подорожні.
— До Ростову.
— Не ходи до Ростову, — ходім до Херсону! рајів јому один з них.
— Чому?
— Там малиј заробіток, а в Херсоні на корабльах дуже добриј.
— За те ж далі.
— На півтижньа… То шчо? Ходім!
— Та чи ходімо, то ј ходімо, — подумавши, одказав Грицько, та ј пішов з льудьми.
Пријшли вони в Херсон шче зарані, обіјшли город; роздивилисьа; пішли на пристань.
Лиман перед јіх очима — скільки засьагнути — лелів; по јому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними ј параходи снували. Льуде на пристані, јак черва ворушилисьа, бігали, всьаку всьачину виносили, кричали, гвалтували.
— По полтиннику од сотні дошчок! кричав хазьајін з плоту. Народ біг туди.
— По три семигривенники! кричав з другого, — і народ, јак хвильа, кидав цеј плот, — перебігав до другого.
— По карбованцьу день! кричали з судна.
— По карбованцьу з четвертаком! По півтора! —Усьак викрикував своју ціну! усьак бігав, јак несамовитиј, од одного судна до другого, де більше давали; — од плоту — до плоту… Сторгувавшись в ціні, робітники залазили на плот, або на берлину, вијмали з відти усьачину; і не рідко по појас у воді — виносили на головах дошки, бочонки, качали на верьовках сорокові бочки.
Став і Грицько до одного плоту. За день — мало не три карбованці заробив.
— Еге! подумав він, — та це місьаць отакојі роботи, то ј багатирем станеш!
Оже-ба! Раз — така робота не шчо-дньа ј трапльајетьсьа, а в друге — з кожним днем міньајетьсьа ј плата за роботу: то більшаје, јак багато товару присуне; то менчаје, коли дві чи три берлини… Одначе плата за день ніколи не падала від карбованцьа; за те більшала иноді ј до пјати. Все таки далеко користніше косовиці!
Грицько радів, дьакував у душі порадників. А робив — јак тој віл, цілиј день; спав на голіј землі або на колодьдьах; уставав тільки шчо на світ благословилосьа, та знову за роботу бравсьа: навіть мало шчо ј јів, та ј то все на ходу: пильнував, надолужав, јак би більше заробити!
Пізньојі осени, јак уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не коли приходили, роботи треба було дожидати дньами, а не часами. — Грицько полічив својі бариші: дві сотні з лишкоју лежало в јого в кешені!
Грицько радів, јак мала дитина. Тепер јого надіја, шчо, јак виходив на заробітки, шче тільки мріласьа, — стала виразніше виступати перед очима: ј огород, з садком, і нова тепла хата мов уже лежали в јого в кешені… Воно б таке, шчо ј до дому — жінки пошукати, та зіма застукала.
— Јакі тут у вас заробітки зімоју? — питав він знајемих херсонців.
— Очерети косити, — рајіли ті.
Пішов Грицько очерети косити.— Все ж таки, хоч на ті гроші проживу та одьагнусьа, а весна настане — зараз і потьагну в Піски!
Минула зіма; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.
Залишив Грицько думку вернутись по весні до-дому: одіклав на осінь. „А, може, тим часом надіјде хто з својіх, то тоді вже разом!“
Грицько не помиливсьа: пријшли весноју пісчане; роспитујуть — јак, шчо, до чого; росказујуть за Піски — хто оженивсьа, хто заміж пішов, хто вмер; росказујуть, јак трохи крепакам позначилосьа неволі, јакі податки…
— А Чіпка, — јак зажив, коли б ти знав, Грицьку! хвальатьсьа јому.
— А шче не одруживсьа?
— Шче. Та дурниј буде, јак не оженитьсьа… Мати шчо-дньа гризе голову; так усе одкладаје, та ј одкладаје: не маје каже по мені пари!
Грицько ј тому радиј.
— Ми з ним пасли вівці. Він парень добриј, та тільки чудниј собі. А тепер, кажете, зажив? От, і добре!
Витрудив Грицько руки ту весну, ј те літо; а в осени — вернувсьа з својіми в Піски.
Јак тільки пријшов, зараз кинувсьа вишукувати грунту. Тоді јіх не труднаціја була купити; козаки, почувши за Кубанські пустоші, шчо казна оддавала виселеньцьам, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезниј огород з новоју хатоју, з повітками, погребом, колодьазем. За все те шчось півтори сотні, чи шчо.
Купивши грунт, почув себе Грицько зараз инчим, — не мов на аршин виріс, на корх потовшчав. І льуде заговорили в селі: „От парубок! от хазьајін!“ Батьки та матері гострили на јого зуби, јак на користного жениха, — особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім инчими очима дививсьа на льудеј! до богачів горнувсьа, а на голоту дививсьа з горда.
Між парубками він поводивсьа з висока. Јак же лучалосьа јому вијти на улицьу, або піти куди на вечерниці, — він зараз пускав јім ману в вічі. Де, мов, ви бували? шчо видали? Шчо ви знајете?… Ось, јак ја був… отам і там!… Та иноді почне верзти таке, јак тој москаль, шчо вернувсьа в рідне село по білету. Хлопці слухајуть, уха розвішавши, роти пороззівльавши. А він — таке плете, шчо ј на голову не налізе! Правда, дівчата, постерігши від разу такі бальаси, по својіј жартовливіј натурі, часом і геть-то сміјалисьа з јого, пришивали квітки јому прильудно, а про те на самоті кожна думала: — От би за Грицьком бути! Хата је, огород је, та ј грошеньата, мабуть, водьатьсьа… не треба б на першиј раз дуже ј працьувати… От би добре!“
Оже Грицько, хвастајучи својеју бувалостьу, пишајучись својіми достатками, сам тепер думав не про убожество. Јому бажалосьа до свого добра приточити шче ј жінчине, шчо б вијшло одно, та велике! Отак поміркувавши сам з собоју, — засилаје він старостів до најбогатчого козака Лози, котриј шчо року посилаје в дорогу паровиць по десьать за сільльу та за рибоју. Так же ј Лоза Грицьковојі натури. Він думав мати зьатем не простого козака, не такого, шчо колись у драних штаниньатах за вівцьами бігав.
— Шче моја дочка не багато хліба перејіла, сидьачи дома, — одказав Лоза старостам.
Це трохи збило пиху Грицькові, осадило јого на низ. Він притих, присмирів, навіть зајшов јакось до Чіпки, котрим почав був гордувати, — та не застав дома.
Оселивсьа Грицько на зіму в чужіј сімјі, в котројі купив город з уговором, шчо вони житимуть до весни у проданіј хаті. Пристав у сусіди, хоч і в својіј хаті, та ј почав роздумувати: јаку собі жінку брати. Хочетьсьа ј багачки; хочетьсьа, шчо б була ј уродлива. Довго він міркував собі, перебрав у думці всіх дівчат на селі, — та сам не счувсьа: јак і коли закохавсьа в сусідчину најмичку — веселу, моторну ј робочу дівчину, хоч і невелику красульу.
Христьа — так јіјі звали — зосталасьа малоју післьа батька-матері. Родичі, шчо можна було, рознесли; — осталосьа тільки днів на пјать польа, та ј тим орудував дьадько, у котрого сперша вона ј жила. Јак підньалась на ноги, — бачить: скільки не роби на дьадька, нічого собі не придбајеш. Так вона кинула дьадька, а сама пішла в најми. Перепелиха, заможна козачка вдова, шчо жила не далеко од Грицьковојі хати, наньала Христьу. Зажила вона в Перепелихи, јак у себе дома. Перепелиха була вже стара льудина, добра, жалісна. Вона жила великоју сімјеју, — з дочками, сиротами-внуками, за котрими треба було пригльанути, нагодувати, напојіти. Христьа — молода, весела, шчебетуха, працьовита дівчина; — дьадина шче змалку не давала ногам та рукам јіјі одпочинку, призвичајіла до роботи. Хазьајка вподобала најмичку; најмичка — хазьајку. З боку дивльачись — Христьа не најмичка, а дочка рідна.
Так оцьа то Христьа, низенька, чорньавенька, не дуже хорошојі вроди дівчина, јакось не нароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про великиј посаг, јакиј думав затьагти за жінкоју; годі думати про јакусь незвичајну красу, — давај лицьатисьа та женихатисьа з Христеју… Не довго ј тьаглисьа јіх льубошчі: післьа водохрестьа заслав Грицько старостів до Христі, а через тиждень наші молоді ј побралисьа.
На весну одібрав Грицько в дьадька Христину земльу; купив парку биків та корівчину за остатні гроші, јакі заробив, плоти розбирајучи, очерети бјучи, та ј став тују земльу орати, спрьагшись з таким же, јак і він, не багатим козаком — сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським житьтьам, — хоч не таким, јаке јому за парубоства думка висновувала, а все таки гаразд, — так јак і льуде.
З жінкоју Грицько жив мирно, льубјазно: ні лајки, ні сварки не чула јіх простора, весела хата. В будні — обоје вони працьували; в свьато — ходили вкупі до церкви; по обіді — спочивали, або куди в гостину ходили, або в себе гостеј пријмали… І стали вони між льудьми поважними хазьајінами, чесними, робочими льудьми, добрими сусідами, на вдивовижу пароју…
— От, з кого беріть, дітки, примір, јак у миру жити! — не одна, не дві матірки радили својім дочкам з зьатьами, або синам з невістками: — з Грицька та Христі… Він зоставсьа сиротоју, і вона сиротоју. — А шчо з них вијшло? Чесноју працеју он-скільки надбали! Чесно вони ј поживуть јого… у миру, та в ладу, јак брат з сестроју… ніхто з них і не замутить… Одна в них думка, одна рада… Отак, дітки, треба на світі жити!