Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/VI
| ◀ V. Тајна не втајна | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? VI. Дознавсьа |
VII. Хазьајін ▶ |
|
Льагла зіма. Вијшов Чіпка за царину; ходить коло земльанки, голову повісивши. Дідова осельа снігом прикрита; мороз малі віконцьа позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увішов у земльанку. Пусто та холодно! „Нема діда — думаје Чіпка — і земльанка, така шче недавно привітна, тепла, стала холодноју та неодрадноју… От шчо робить сильниј з немочним! Пани — з крепаками… Вони ј з мојім батьком таке виробльали… одібрали јого від мене… ја јого не знају, не бачив… покрили моју голову соромом, докорами… Прокльаті!“
Вертаје Чіпка в село. Јде улицеју мимо шинку: роздивльајетьсьа, прислухајетьсьа. Там льуде сновикгајуть; там чоловіки бідкајутьсьа својім убожеством та льутими морозами; там молодиці сварьатьсьа через тин… Коло шинку крепаків ціла јурба, позбивалась у купу. Крик, гук, спірка, змаганьньа…
Одні викрикујуть: — Шчо вони нас дурьать?… шчо вони над нами знушчајутьсьа? Шче јакісь два роки видумали?… шче трохи?!
— А видно, шчо трохи, — одказујуть другі. Так вони, бач, намовились, шчо б не зразу својі панські руки покальати…
— Кат јіх бери, з јіх руками! — озивајутьсьа треті: — вони звикли чужими жар загрібати…
— Еге ж… А тепер пријшлосьа својіми, — так вони: хоч шче два роки!
— Так-то, видно, јім наші руки подобались, — зарішаје сивоголовиј дід.
— Ну, стривај! — кричить знову хтось з горьачіших: — Тільки діјде до царьа чутка, шчо вони ј јого, ј нас дурьать, — знатимуть вони! Він јіх зараз у крепаки поверне, а нас панами поробить…
— Це тоді буде, јак на долоні волосьсьа виросте. — охоложује нејмовірниј.
— Чого волосьсьа виросте? — кричить гарьачиј. — Скаже царь: будьте панами… ну, ј будемо!
— От-тоді то буде!! — глузује нејмовірниј.
— А вже ж… не те, шчо тепер!
— Ја б свого зараз, јак бовкуна, запріг у саньчата — та по дрова… а то тепер у хаті така холоднеча, шчо аж вовки вијуть, каже хтось з гурту.
— Ну, вже ј морози! Шче таких сьу зіму ј не було…, загомонів гурт.
— То чи не підемо грітись до Гальки?
— Ходім, ходім! — одказало разом кілька голосів.
Јурба посунула в шинок. Чіпка пішов до дому, повісивши голову, — про все, шчо чув, роздумујучи…
На весну радитьсьа Чіпка з матірју: — Шчо, мамо, робити? — дід у неволі… чи не взьатись мені з ким овець пасти?
— Знајеш, сину, јака моја рада? каже мати. — Ось покинь ти својі вівці, — не вік же јіх тобі пасти… Пријмајсьа крашче коло землі. Не все ж чужим та чужим јіјі робити. Може, јак-небудь розгорьујемось на скотинку: свіј хліб буде. Сам хазьајіном станеш… А на осінь, јак бог приведе діждати, треба ј об чому инчому подумати. Ја вже стара, нікчемна стала… хто в хаті порьадок дасть? Слава тобі господи, ј ти вже не малиј… Другі твојіх літ дітеј мајуть…
Та не слуха Чіпка материнојі ради. Степ, привільльа, — от шчо јому снитьсьа! „Ја зріс, викохавсьа коло овець… коло них і посивіју,“ — дума він.
На другиј день пішов радитись з громадоју.
Не приньала јого послуги громада. „Молодиј шче, ненадежниј… Нам треба вівчарьа старого, шчо б овець не порозгубльував.“ Так одказали Чіпці хазьајські голови ј наставили вівчарем јакогось діда з другого села.
Тьажко образила Чіпку громадська неправда. „Чи ја не служив? чи ја не годив? чи за мене јака пропажа сталасьа?… І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдоју… Скрізь однаково…“
Вернувсьа він до дому, трохи не плачучи. Волеју-неволеју треба було за плуг братись.
Закипіла в Чіпки в руках робота. Наньав плуг волів; зорав поле; засіјав, заборонив: зіјшло, — јак шчітка! У косовицьу став за косарьа, — викосив дванадцьать копиць сіна. Је чим овечок у зіму годувати. — Настали жнива, — місьачнојі ночі жне. Розгорьувавсьа десь на десьать рублів, купив у зајізжого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: оттакі скирти понавертав! Дивујутьсьа льуде, шчо Чіпка до хазьајства такиј удатниј! А Чіпка — дивись — уже ј хліб вимолотив, сама солома стојіть — завалив увесь город ожередами. — Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кільки мішків хліба, — та в осени купив корову на јармарку.
Радіје Мотрьа. Коло тијі корови, јак коло дитини, ходить. Ось і тельатко знајшлосьа. І молоко своје, ј сир, і маслечко. Чого шче? Је дльа себе, је ј дльа льудеј. — Продаје Мотрьа молоко глечечок по глечечку, складаје копіјку до копіјечки. Настьагалосьа рублів на кільки грошеј, — та к Різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного појаса, чоботи добрі јухтові. Дьакује богові, шчо з Чіпки вијшли льуде.
Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадаје до хазьајства. Рано встаје, пізно льагаје, — та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіје та ј не журитьсьа: за роботоју ніколи. Сам на себе, на своју працьу, всьу надіју покладаје. Припаде до того польа, наче закохавсьа в јого… Не тільки в будень — і в свьато…
— Чого се ти, сину, так унадивсьа в те поле, шчо ј у недільу не посидиш дома? питаје Мотрьа. — Чи ти, бува, не нагльадів чого там?
— Еге ж, нагльадів… сміјетьсьа Чіпка: — там така перепеличка!…
— Ти б собі пошукав, сину, хазьајки, а мені — помочі…
Чіпка нічого не одказав: узьав шапку, вијшов з хати…
Недільа. День випав јакијсь хмурниј. Дошчу не було, — тільки десь сонце заховалосьа, небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістити до церкви. Чіпка убравсьа, пішов з матірју… Вернулисьа з церкви, пообідали. Напојів Чіпка корову, кобилу. Рано шче. Ходить він по двору, нудитьсьа. „Хіба пітти? — дума. — Піду… јіјі не побачу, — на поле нальубујусьа…“
Зньавсьа, ј пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чује — знову тој самиј голос… Він увесь затрусивсьа, а серце — отак заходило!
— „Ні, постривај… тепер не так! прошештав він; — тепер не счујешсьа з відкільа ј лихо складетьсьа!…“ Постојав шче трохи, послухав, та присів у борозну, ј тихо, јак тој злодіј, порачкував на голос.
Дівчина сиділа на обніжку, на зеленіј траві, та плела вінок з ромену, сокирок, травјанок, і других польових квіток, шчо тут же не далеко на луці розстилались чудовним цвітним килимом, напували пахошчами обітрьа. Вона сиділа спиноју до того місцьа, звідкільа підкравсьа Чіпка. Кругом нејі обсипано було квітками, натрушено травоју; повна хвартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина знај опускала туди то одну, то другу руку, витьагала квіточку по квіточці, підбірала один колір до другого; зплітала до купи, перевјазујучи гнучкими петровими батогами. Одначе робота цьа забрала не всі јіјі думки: дівчина стиха співала… Тихенькиј подихав вітер: шевелив јіјі невеличкими чорними кучерьами, шчо повибивались на висках з товстојі та довгојі коси; мајав червоноју широкоју стежкоју, заплетеноју в косу, ј розносив по польу журливу пісньу… По сумному голосу, по задуманому личку, можна було помітити, шчо дівчина не жила без лиха…
— Здорова була! — гукнув јіј на саме ухо Чіпка, скрившись з-за спини.
Дівчина кинулась, затрьасласьа; схопилась, шчо б утікати, та, висипавши на земльу квітки з хвартушини, похопиласьа; знову опустилась на траву ј стала обома руками гарбати ј кидати назад у хвартушину польове добро.
— А куди ти тепереньки втечеш від мене? — пита јіјі Чіпка.
— Ја ј тікати не буду… перевівши дух, одмовила вона, — та ј підвела на јого својі оксамитні очі. — О-ох… та ј зльакав же ти мене… хај тобі!
Од искристого погльаду, од јіјі голосу, свіжого та дзвінкого, — так і звивсьа Чіпка! „А хороша ж јака!… а льуба, та мила!… промелькнуло в јого в думці. — Він стојав перед неју мовчки, та милувавсьа такоју вродливоју красоју. Мовчала ј вона, підбирала квітки. Він осміливсьа — сів поруч з неју.
— Шчо це буде? — обізвавсьа першиј, показујучи на недоплетениј вінок.
— Хіба не бачиш? — вінок! аж скрикнула.Знову замовкли обоје. Він схиливсьа більа нејі трохи на локоть, та скоса погльадав на јіјі личко, шчо від такојі несподіванојі трівоги зашарилось, здајетьсьа — пашило полумјам. Вона підбирала квітки, та звјазувала в невеличкі пучечки одномастних колірів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки бујні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовльали з собоју; од квіток пахошчі разом з повітрьам втьагались грудьми, і легко ј мило було дихати…
— Се твоје поле? — трохи згодом, јакось бојазко, спитала вона Чіпки, не одривајучи очеј од вінка.
— Моје.
— І хліб твіј?
— Міј.
— І то, під гајем, твоје?
— Моје.
— А ја ту місцину најдужче льубльу… Бач, јакі на ніј гарні квітки ростуть.
Чіпка непотрапив, шчо јіј одмовити, — та замість того, уставивсь на нејі очима. Розмова перерваласьа. Хвилина… дві… Чіпка не спускаје з нејі очеј.
— Чого ти дивишсьа на мене? — обізваласьа вона, скинувши на јого погльад. — Дивись — јаку моду вигадав… мов ззісти хоче…
Чіпка не одриваје очеј. Так јому мило дивитисьа на нејі!
— Не дивись; — скрикнула вона, та ј затулила јому очі својеју рукоју.
Чіпка — сам не свіј… так јому льубо, шчо вона доторкнуласьа до јого виду својеју біленькоју, пухненькоју рукоју… Здајетьсьа, јак би можна, так би гамкнув за мизинчик-пальчик, шчо світивсьа навпроти світа, јак рожева квітка… Вона в одну мить приньала руку. Він знову, осміхајучись, упјав својі очі.
— Не дивись! чујеш?… а то повернусьа! — Та взьала справді ј повернулась до јого спиноју.
Чіпка, јак мала дитина, переліз на другиј бік, — та все таки загльадаје в вічі.
— А-а-а, осоружниј!… причепа! не дивись, кажу! не дивись!! Та давај јого вінком по голові ј по виду бити.
„Биј — дума Чіпка — биј дужче… биј хоч цілиј вік так, — тільки не прогонь від себе… Мені так льубо та мило з тобоју!“
Вона тріпала об јого вінок, а він тільки осміхавсьа… Вінок швидко розсипавсьа; головки од квіток поодлітали; бадильльа вона кинула геть у траву — і зацокотала:
— Бач, шчо ти наробив? Бач, шчо? Бач?! Та згорнувши по під ліктьами својі білі руки, — сама вже послала јому бісики очима…
Чіпка не видержав. Јак кіт на мишу, — так він кинувсьа на нејі; міцно-міцно здавив јіјі цупкими руками, вліпивши в шчоку такиј поцілунок, шчо аж вильаски роздалисьа, наче хто удрав долонеју з усіјі мочі.
— Пу-у-сти… п-у-у-ст-и-и! — закричала дівчина, пручајучись. Він јіјі шче міцнішче — пригортав, поки вона, випручувавши руку, не мазнула јого по виду… Тоді він випустив.
— Ну, та ј удрала ж, — аж закрутило в носі! — каже він, скривившись.
— А чого ж ти лізеш, безстиднику?… Рад, шчо саму дівчину застукав на полі, то вже ј лізе!… каже вона. А в самојі очі — так і сміјутьсьа, так і грајуть!
— Дурна ти… хіба шчо?
— Јак шчо? Он, послинив… ве-е! — Та ј стала витерати рукавом шчоку.
— Не одкусив же, — сміјетьсьа Чіпка.
— Ото б добре, јак би одкусив… Тоді б ја тобі ј очі видрала!
— Јак-би подужала.
— Тоді б побачив…
Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивиласьа, а він — на нејі. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, шчо заступала сонце; воно з-під нејі виплило в својіј пишніј красі — ј обдало јіх хвильами блискучого світу, наче горьачим золотим дошчем осипало. Жита зашамотіли, піднімајучи до-гори својі похилені колоски.
Дівчина прьамо гльанула Чіпці в вічі; — јак раз стріласьа з јого очима, — та спустивши в низ довгі ј густі віјі, — запитала:
— Де ти був, шчо так довго тебе не видно було? чому ти сьуди не приходив?
— Ніколи було, — не признајетьсьа Чіпка, а сам собі подумав: чому ја јіјі не зустрічав тут?
— Шчо ж ти робив? — вона јому.
— Коло хазьајства…
— А в тебе земльа шче де је?
— Ні, нема.
— А хата је?
— Је.
— А батько та мати? брати та сестри?
— Одна мати.
— Де ж ти живеш?
— У Пісках. А ти де?
— Тобі на ві-шчо?
— А ти ж мене питала…
— На шчо ж ти росказував?
— Скажи хоч: јак тебе звуть?
— Так јак хліб жујуть…
— Чија ти?
— Батькова та материна…
— Чудна ти!
Він приліг грудьми на земльу, підпер своје лице обома руками під шчоки, та пильно-пильно задививсьа на нејі.
— Чи ти справді налагодивсьа мене ззісти?… Чого ти витрішчив очі?
— Бо хороша дуже…
Вона всміхнуласьа, навела на јого својі чорні очі — гльадила ними, вабила…— Іди вже собі до дому.... Чого ти пријшов?.... ковтнуть хоче! не дав вінка доплести…
— На шчо ж ти побила?
— Чого ж ти ліз, безстиднику?… Геть собі!… Та јак пихорне јого руки својіми, — так Чіпка ј кльунув носом у зелену траву. Вона зареготаласьа молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло роскотив по золотіј тарільці.
Не вспів Чіпка підньати голову, — коли чује, шчось гукаје: — Гальу!… Гальу!… Гальу!
Дівчина кинулась, стрепенуласьа. Чіпка дивитьсьа то на нејі, то в тој бік, звідкильа вчувсьа голос.
— Хто то? питаје він.
— Не знају! — промовила вона, — та јак сполохнута перепелка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхаје в гору, — так вона одскочила від јого, і — тільки оком моргнути — мајнула подовш жита.
Чіпка підвівсьа, встав, випрьамивсьа, не спускав јіјі з очеј… Вона, јак вихор, мчаласьа густим житом — воно тільки розльагалосьа за јеју, јак розльагајутьсьа хвилі під натиском дужојі руки, шчо керује човном. Далі та далі — пролинувши через квітьучу луку, вона підньалась на гору, стала з очеј зникати… Чіпка підтьупцем побіг собі в догонку за неју. Вона скриласьа за гороју… Він напружив ноги, наче доганьав злодіја; мчавсьа стрілоју; миттьу вискочив на гору, перевів дух; гльанув на долину — ј јому в вічі кинулись ось шчо. Коло хутора, гон, може зо двоје від гребеньу того самого згірка, на котрім стојав він, — під двором, стојала товста, натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонць, та на всьу околицьу гукала Галі. Дівчина бігла прьамо до жінки, та шче здалека озиваласьа: — „Чого ви? Ја — ось! Ось-осьо — за-раз!… зараз…“ Незабаром вона опиниласьа коло жінки, та разом обидві ј пішли в двір.
— Ну тепер же ја знају, чіја ти! — промовив голосно Чіпка ј весело повернув назад.
Післьа того — аж мов пројаснивсьа трохи: з лицьа спала давньа туга, очима не вигльадав смуток: став він веселіјшиј, привітніјшиј; иноді можна було ј пісньу почути від јого… Шчастьа јого манить до себе, пестить, голубить доброју надіјеју; світ јому льубо всміхајетьсьа, дивитьсьа на јого Чіпка не злим оком, прислухајетьсьа чутким серцем; хочетьсьа јому увесь мир обньати, втерти јому сльози, втихомирити горе…
Повернетьсьа він до себе думкоју, — чује, јак у голові борьукајетьсьа острах з надіјеју: то надіја подужаје острах, то острах — надіју. — Оже надіја все таки з верху! „А може… всього на світі буваје! Часом убогиј покохаје багачку, а багачка убогого, та ј поберутьсьа…“ А страх знову сполохне надіју: „Може москаль јіјі панові судовому кохаје… не попусти, боже! завјане, помарніје свіжиј квіт під холодним, жовтим погльадом нельуба… погаснуть јасні очі; поблекнуть рожеві уста… захльане душа… Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може… проривајетьсьа на верх таки надіја: — шчастьа, јак трьастьа…“ І очі в јого засьајуть радістьтьу; серце затрепоче в грудіх вільнішче…
З того часу — поле јак причарувало јого. Перебуде день, два, — та ј іде… „Може, хоч з далека побачу, коли не доведетьсьа побалакати…“ Ходить по польу, з ниви на ниву, від шльаху до гори, від гори до шльаху; всьуди никаје, до всього додивльајетьсьа. „Отут јіјі вперше зобачив… осе-дечки вінок плела… ось та місцина, де сиділа… сьуди тікала… а це — видно — недавно ходила, бо свіжиј слід…“ Дивись: не стьамивсьа ј звідки, вихопилась, та ј почемчикувала житами, — тільки одежа матнајетьсьа… Чіпка намітив, — берегтисьа стала.
— Ач, утекла!… мовить він голосно. — Ген-ген уже… за гороју… Ну, та ј дівчина ж!!
І вертаје він назад у Піски, радиј та веселиј, шчо хоч з далека побачив.