Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/VIII
| ◀ VII. Хазьајін | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? VIII. Січовик |
IX. Піски в неволі ▶ |
|
Велике село Піски. Роскинулось, розльаглосьа і вздовш, і вшир, і впоперек, на рівніј низені, в балці, а перед самим селом мов хто борошна насипав — білого піску серед чорнојі землі. Так — наче хто білиј килимок прослав, шчо б витерати ноги, вступајучи в село. Посеред села стојіть невеличка старенька церковцьа, трохи перехилиласьа на один бік і вросла в земльу. Не тільки покрівльа, де-где ј ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезниј палац світить дверима-вікнами… І палац уже видно давніј, та шче ј запушчениј. Стіни пооблупувані — де-где вивальујетьсьа цегла; покрівльа поржавіла; у вікнах шибок не долічишсьа. Мабуть ніхто не живе в тому палацу, бо ј двір непрочишчениј — заріс густоју муравоју. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тьагнутьсьа через увесь двір до двох невеличких будинків — по один і по другиј бік палацу. Все те осунулось, опустилосьа… Так вигльадали Піски перед волеју.
А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а ј самих Пісок і сліду не було. Там стојало невеличке сельце, чи то пак — невеличкі хуторці розсипались по балці, јак стоги сіна зімоју по степу. Мазанок було всього, може, хат з пјать, а то все — земльанки при саміј землі, јак могилки повіддималисьа. Тільки один димарь нагадував, шчо то не берлога звірьача, а льудська осельа, шчо оберегала льудеј од звіра ј од лихојі години. — Земльанка була з присінок, схожих на рів, та хати — льоху. У хаті була піч, де можна зварити јісти та погрітисьа; одним одно віконечко — мале, јак оддушина в бджольаниках, вигльадало з боку на шльах. Не далеко від земльанки стојали кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередені — чорніла јама, обставлена очеретом. То — копанка дльа води. Огорожі — ніјакојі. То тепер тільки стали городи обгорожувати, а тоді — ніхто цього ј у думці не мав. Зајвојі землі лежало неозорно перед тобоју ј за тобоју… Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі ј слова не скаже. Хиба тільки сусідніј пан полковник або сотник подумаје: „Ловись, мов, рибко, мала ј велика!“ Поки там пан налагодитьсьа сплести невода, рибка собі в затишку плодитьсьа, прибуваје виростаје… Серед пустих степів красујутьсьа, јак квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже, посеред села, ј церков біліліје, — шче здалека горить хрест на сонці…
Так уродилосьа багато сел і хуторів кругом Гетманського. Де був колись бір, — стало велике село Бірки; серед јарів та бајраків, мов з землі виросли, Бајраки — малі ј великі; там, де колись, на лошчині, вовки вили та лисиці нори рили, — красујетьсьа село Вовча Долина. Тоді заснувалисьа ј Піски.
Оже, јак не давно Піски настали, шчо вже почала вивітрьуватись і льудська памјать про јіх основу, — та льудська памјать не сховала того: коли ј јак оселивсьа в них захожиј січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки льудська спомка, шчо цеј Мирін був уже не молодиј чоловік, коренастиј, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та шчо він шче довго післьа того, јак оселивсьа, не кидав свого запорозького звичају — војуваньньа. „Војував, казав він, з Льашнеју, војував з Башеју, војував з Татарвоју, — а тепер војуватиму з звірем!“ І дивись: скинув рушницьу на плече, та ј потьаг подовш польа — скільки оком згльанеш… Немаје день, немаје два; иноді ј на третіј не видно. А там — гльань! і несе шкур пјать або шість вовчих.
Отак Мирін доки војував, доки бивсьа, рубавсьа, поки ј сам не набіг на свого звіра, шчо ј јого звојував. І ніхто другиј звір тој, јак Марина Зајцівна, — з Пісчанських таки хуторів козача дочка.
Јшов јакось раз Мирін з польуваньньа до дому. Сонце стојало на вечірньому прузі, а шче јак огнем пекло. Вітер подихав гарьачиј, гарьачиј… „Дохожу ја, каже Мирін, до Зајцевого хутора — виморениј, змочениј потом. Пити — аж душа горить. Коли — зирк! — вискочила ласочка з земльанојі нори з відерцем в руках, — та скік у кружало верб, до копанки! Јак забачив ја відро, то в мене аж закіпіло в середині. Піду, думају, напјусьа води холоднојі… Јду. А дівчина нахилилась над копанкоју, бере воду, та стиха співаје… Та таким же то льубим голосом, таким важким співом, — аж за серце хапа!… Підхожу ја… — Дівчино! кажу, дај лиш води напитисьа! — Вона гльанула на мене — льубесенько так… та ј співати годі… А мені вже тоді ј пити перехотілосьа… В јіјі чорних, блискучих очіх втопиласьа моја згага! Подаје вона мені відро, нахиливсьа ја… „А, бодај тебе, кажу, з такоју водоју… јака мутна та нечиста!“ Та вже хотів був напитисьа… Вона — хвіть відро… води — јак не було, — тільки кальужка на землі стала. — „Стривајте, стривајте: ја друге витьагну!“ — Та за відро, та до копанки. Прихилилась, витьагла. Та вже ж і вода! холодна, та чиста, јак сльоза. Напивсьа — трохи не цілісеньке відро видув і подьакував, — та ј пішов… Прихожу до дому. Шчо за знак?… з ума не сходить моја дівчина: так перед очима ј вертитьсьа… Шчо за нечиста мати? думају. От тобі ј напивсьа води!… Переходить день, — все одно, шчо вчора. Минаје другиј, — не забувајетьсьа… Піду на польуваньньа, — вона мені, наче мара, зза бурјанів привиджујетьсьа!! Раз на вовка хука дав; у друге схибив; за третім разом зарьад у пеньок всадив… Овва! зовсім здурів…“
— Так воно ж, бачу, тільки на Січи добре козакувати; а на зајманшчині — хліб робити! — Сказав сам собі, — та, діждавши неділі, ј пішов до Зајцьа на хутір. Росказују јому своју пригоду, та разом, ніби шуткујучи, ј дочку сватају. Гомонимо собі в двох… Кликнув Зајець Марину, — старојі не було, за рік перед тим умерла. Отак і так, — каже дочці: „сватаје тебе Мирін. Чи підеш?“ А вона — звісно, молода, соромјазна: — Не знају, — одказује… „А хто ж зна?“ питаје батько. — Мовчить вона. Так ми з Зајцем у двох випили доброго могоричу, — та ј справу зробили. Узьав він — поблагословив нас. А через тиждень, у недільу, пішли ми до попа на Побиванку, та ј повінчалисьа…
З того часу заржавіла січова рушницьа, злігсьа порох, розгубилосьа креміньньа. Став Мирін Гудзь поле орати, та хліб сіјати, а Марина — сина Јвана колихати…
Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирошчував Івась своју молоду силу. Кров батьківська, січова, шче змалку обізваласьа в жилах малојі дитини. Најльубішчоју забавкоју було јому будувати та розорьати земльанки, вали, окопи, шаньці… Чујучи од батька страшні приповісти про віјни та походи на Туреччину, на Татарву, на панів Льахів, — Івась перекладав усе те в дитьачі играшки. Оце зробить окіп, та ј давај јого розвертати, — буцім з боју бере… Батько дивитьсьа, сміјетьсьа. Льубо старому рубаці згадати на својіј дитині својі молоді літа! Він було Івасьа ј підохочује: А ну-ну, синку! учисьа змалу: на старість — јак нахідка буде!
За те мати не дуже втішаласьа тими страшними играшками. Івась у нејі був одним один. Јіј тьажко ј страшно було подумати, шчо, јак виросте јіјі одинчик, а тут — не дај, господи! схопитьсьа јака заверьуха з Башеју або з Татарвоју, та замчить јіјі јасного сокола бо-зна за јакиј крај світа, — вона јого, може, більше ј не побачить… Там десь, в чужіј стороні, серед крівавојі віјни, зложе він своју козацьку головоньку; мати не закрије очеј својіј рідніј дитині: јіх хижі орли з граками повикльовујуть, голодні вовки-сироманьці порозносьать жовті кості… Хіба тільки зозулька, невтішна вістовницьа — принесе звісточку, шчо јіјі син бідолашниј поліг серед чистого польа!… Важко матері, таке згадујучи: гірко та сумно на душі, больаче в серці — так, наче хто шматочок одриваје од јого… І Марина падала на вкольушки, молила матір божу, шчо б велика заступницьа наслала мир на јіјі рідну сторону ј захистила від напасти! Жахајучись тијі страшнојі хуртовини, јака тоді часто ј густо підіјмаласьа, матирине серце бојалосьа, шчо б Івась у играшках бува не привчивсьа до нејі. І, коли батько ті играшки підхвальував, Марина гримала на батька ј на сина, шчо збив таку кептьугу коло земльанки.
А в вечері, јак не спитьсьа Івасеві, візьме мати јого русьаву головоньку в својі руки, цілује, милује, ј стиха, льубим голосом, мальује јому картину инчого житьтьа… житьтьа тихого хліборобського побиту… літньојі праці на својіј добріј ниві, зімньојі лежні в тепліј хаті, шчо јак повна чаша; серед малих діток, шчо одно говоре, друге белькоче, а третье в колисці мугиче; серед добрих сусід, шчо, — не дај, боже, хвороби, — ј одвідајуть і провідајуть… не то, шчо січове товариство, котре всьуди несе смерть за собоју!
Івась післьа того хиливсьа на матирину руч. На другиј день уже він не рив ровів, не копав шаньців, не висипав окопів і не брав јіх з боју; а ходив собі по вгороду або по польу, та весело виспівував.
Такі речі разом вривалисьа в Івасеву голову. Дитина сама не знала: шчо робити, кого слухати. Оце батько роскаже про најізди на Туреччину. На другиј день Івась і војује з неју. А тут мати, у вечері, својім пестивим голосом нашепче дитині про льубов до всього живого. Івась кидаје својі бојішча та рујнованьньа; льубујетьсьа красоју світовоју, квітучими рослинами, живлом усьаким, — пестить козачків, сонечко, коників; слухаје дзвінку жајворонкову пісньу… Гльане батько на дитину: тој Івась, та не тој! — не висипаје окопів, не рије шаньців, не бере јіх бојем…
— А шчо ж ти, Јване, не береш свого Берестечка? питаје батько.
— Не хочу!
— Чому?
— Мати не вельать…
— Чому?
— Кажуть: грішка змалечку привчатись, јак з льудьми битись… Треба з ними в миру жити!
— Бреше мати! То з добрими, то ј в миру; а з лихими, — коли јіх не вкладеш, то вони тебе вложать…
Оже важчим здајетьсьа Івасеві тихе, льубьазне матирине слово, ніж суворе та грубе батькове. Так шчо, јак повернуло Јвасеві на шіснадцьатиј рік, то він зовсім покинув играшки в бојі — та став ходити більа волів, додивльатисьа до плуга, до борони. Спершу ј це все було хлопцеві за играшку; а далі — увіјшло в јого шчоденні звичајі, близько припало до серцьа. Став він уже більше нудьгувати тоді, коли підласиј, або сіриј віл захворіје, — ніж од приповістки батьковојі за татарськиј набіг…Мати раділа. Та ј батько — не то, шчо б легко було јого січовому серцьу дивитись, јак замерала в синові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горьував від того… Кругом усе старе лицарство роставало. Не стало рівности, — не стало братства. Козацька старшина, шчо колись, вибирајучи, на јіјі голови грудьдьам кидали, шчо б не зазнаваласьа, — позадерала тепер голови в гору, а прості козачі до самојі землі понагинала… Дрьапіжники, сутьажники, всьакі віјскові товариші, роскинули својі тенети — і, јак зајців, ловили в них просту темноту. Не стало вже ј гетьмана. Та ј на ві-шчо він тоді, кому він тоді здавсьа?! Кругом Украјіну облегло панство, позалазило в саме серце — і, јак те гајвороньньа, шматувало јіјі полумертвиј труп… Зажурились наші левенці — та вже було пізно! Та сама земльа, котру вони довгими списами скородили, својіми кістками засівали, обороньајучись од льутих ворогів, — стала дльа них ворогом, од котрого приходилось тікати… Підньавсьа струс, біганина… З одного місцьа переходили льуде на друге, шукајучи волі, бажајучи панів здихатись — не чужих, а својіх уже кревних панів! Од панів тікали в козаки, давали віјськовим дрьапіжкам басаринки, шчо б записали в „компут козачиј;“ а козаки не врьади-годи шукали ласки в панів — бігали од козацькојі старшини, просилисьа „під протекціју…“ А пан і старшина — јак брати рідні! Ворон ворону ока не викльује. А часто — сам пан, сам і старшина… Хто сам собі ворог?
Правда, пісчане були шче вільні. Та шчо з того — коли приходилось дожидати, шчо от-от і јіх залигајуть… А кругом невольа, кругом сум льудськиј, — нікому порадоньки дати. Підньались були за Дніпром гајдамаки, та ј ті повернулись у розбишаки, а не в справжніх лицарів… А тут уже чутка: Текельа на Січі попоравсьа!! Ростеклосьа товариство, — хто куди. Одні — в земльу; другі — до Турка; а треті — на Вкрајіну, до плуга. Придибало јіх шчось два чи три ј у Піски, — та незабаром і померли. Тільки ј памјатки, шчо церков почали будувати…
Все це переживав стариј Мирін, за плугом ходьачи; все це переболіло јого гарьаче серце, коло хозьајства нудьачись… Зоставсьа Мирін сам собі, јак палець. Јак дуб серед осичок в лісі, так він серед пісчанськојі громади. Один одинцем! І син — јого кревнаја дитина — цуравсьа батьківського духу!! Сумне ј недоладнье пријшлосьа січовикові волочити житьтьа на старість… І скрізь вороги, — і ворогів не маје, бо льуде пониділи: ніхто не хоче прьамо мірьатись силоју! Всьуди тихо, хоч умирај… А шче козача вдача гучно одкликаласьа в старому серці; рука шукала потьагатисьа з ворогом… Так же ј ворога, окрім свого хатнього, не маје… Сумно ј глухо!
— Пустіје, глухне наш крај! Не забаром і заплісніје серед такојі каламути! казав иноді Мирін, згадујучи давнье.
— І порьадки јакі тепер настали!?… Шчо воно за порьадки?.. Свіј свого в невольу правторить… Старшина козацтво в нивець повернула… Усі землі посіла… Не даром у пісні співајуть: „Ој дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи ј луки!…“ А тепер на них чужими руками роботизну справльајуть… Ој, не так колись було в нас у Січі — у нашому козацькому крајі! Усі рівні, усі вільні… Сьогодні ти отаман, а завтра — ја! А землі, — скільки хоч… Ори, сіј, де льубішу місцину вибереш… Сказано: вольа… А тепер?… тепер шчо?… Скажіть мені: до чого це јдетьсьа?! Ні! немаје добра… немаје, — та вже, мабудь, јого ніколи ј не буде! — додасть, јак гвіздком прибје, та ј замовкне.
Льуде слухајуть, похньупившись. Инчі — потилицьу скребуть…Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинаје… З льахами-панами ми билисьа, рубалисьа, вставали, јак один чоловік… На ві-шчо? На те хіба, шчо б нас нашоју ж старшиноју побито, у невольу повернено?! Це на те ј вијшло: нашим салом та по нашіј шкурі! Ну, ј носіть јіјі, здорові, поки шче ціла… поки не здеруть… А через ві-шчо все? Усе через те, шчо кожен сам про себе дбаје… Братове лихо — чуже лихо! Немаје једности, — чорт маје ј волі! А јак-би гуртом забрали коси, та шарконули всьу кропиву… От би — так! Чого дивитись? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!…
Отак не раз і не два вигукује було, роспалившись, пјаненькиј Мирін својім сусідам, јак посходьатьсьа де на гульанку, під недільу, або під свьато.
Пісчане слухајуть, міркујуть… Де хто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: јак і в старину добра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча, та свавольа.
— Шчо ми тоді од Льашні та од Татарви наруги приньали! Шчо ми терпіли від Турка, та від Москальа!… Та часом і свіј брат Запорожець, јак було вберетьсьа в хату, то ј ладаном не викуриш… Розор був!
— А тепер? а тепер?? — кричить Мирін.
— А тепер — шчо? Тепер, спасибі богові, хоч тихо… У нас і хліб је, ј скотинка прибуваје, ј захист безпешниј… Живемо, јак і льуде.
— Живете? кричить Мирін. — Нидіјете, а не живете! цвітете… Та постојте, постојте трохи! Буде ј вам те, шчо Ведмідівцьам! Попомнуть і вам боки, јак Подільцьам!… Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите… Видно вже — відкіль вітер віје…
— Поки хвалько нахвалитьсьа — будько набудетьсьа!
— Бевзні! нікчемники!… пенькі головаті!! — Закричить на остатку Мирін, та ј затихне…
Ті, шчо недавно виселились з відкіль-небудь до вільнох Пісок, потьагнуть руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порьадки, а најбільше панів. Стануть росказувати, јак у Гетманському не тільки пан полковник над льудьми знушчавсьа, а јак пані полковницьа черевиками зуби ј очі вибивала; јак по цілому тижньу в колодках морила сердешних дівчат; јак јім коси різала, голову дьогтем мазала ј пірьам натикала; јак ніхто ні женивсьа, ні заміж не јшов, не заплативши куниці…
— То воно ј правду каже дьадько Мирін, — процідить хто небудь крізь зуби, — Воно б то ј викосити… та нікому!
Мирін сидить, насупивши брови, червониј, јак жар, — мовчить. Видно тільки, јак у јого груди то підіјмајутьсьа, то опускајутьсьа, та јак иноді, з під густих брів, блискаје блискавка…
Отак поспорьать, покричать; одні поблагословльать, другі проклинуть тодішні порьадки, та ј розіјдутьсьа. А на завтре — ј ті ј другі знову за шчо-денну хліборобську працьу.
— Хто таки нас зајме?… Вже коли за гетьманів не заньали, то тепер — бајдуже!
І порплитьсьа кожен собі в господі, јак курка на гнізді. Вимошчује, підмошчује, смиче, обсмикује, курчат висижује… Ростуть Піски — ј багатіјуть. Пе врьади-годи — дивись: ні відсіль, ні відтіль, та ј вирветьсьа јакиј захожиј: або з новојі Січі, з-під Турка (бо там віра турецька, земльа бусурменська!) або зза Дніпра, від Льахів, — та все на вільні степи, все на вільні степи…
Зопне курінь, викопаје земльанку, візьме жінку, та ј заживе тихим хліборобом. Гльань: земльанка по земльанці, мазанка по мазанці — з невеличких хутірців, набралосьа хаток на ціле село, з улицьами, з городами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцьам, і церков своја. Не треба вже до чужого попа јти ні дитини христити, ні шльуб брати.
Уже Јвасеві за двадцьать років минуло. Парубок літніј, — час би вже ј про жінку подумати. Также батько не хоче про невістку ј слухати. „Молодиј шче! “ було каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: „ Шче молоко не обсохло коло губів!“ Усе шче, мов чогось дожидав стариј: не рајів синові женитись. Тільки тоді вже, јак почув Мирін, шчо зрујновали Очаків, кликнув Марину (синові стариј січовик соромивсьа про це нагадувати), та ј каже:
— Нічого вже тепер дожидати… Годі! Не так уже поцвіло все — хліборобським ледарством припало… Не козакувати ні нам, ні дітьам нашим… Не треба нас!! Минулосьа козаче царство, настало хліборобське господарство… Пора ј синові хазьајіном стати… Час јому пошукати дружини, — своје кубло звести!
А мати давно вже ј дівчину нагльаділа. У заможного козака Кабанцьа була одним одна дочка Мотрьа. Уродлива, моторна дівчина; працьовита ј невсипушча хазьајка. Мати синові: так, і так — оте ј те казав батько. У Јвасьа аж усміх пробіг по лицьу. — Раје мати синові Мотрьу. А в сина давно вже серце ин-јак тіпајетьсьа, јак де зострінетьсьа з Мотреју.
Порадились отак; поблагословив батько з матірју свьатим хлібом Івана; важко здихнув стариј; мати заплакала — ј вирьадили старостів до Кабанцьа.
Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину ј рід Маринин. Все льуде роботьашчі, не волоцьуги, не пјаниці. Чого шче?
— Јак знајеш, дочко! — каже Мотрі.
А Мотрьа стојіть коло печі, та в запічку колупаје… Почервоніла, розгоріласьа, — шче крашча стала, ніж була.
— Јак мати скажуть… одмовльаје батькові.
— А шчо, стара? Кабанець својіј жінці: — кажи шче ти!
— Та шчо ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки крутенькиј… Та хиба ж јіј з Мироном жити?… А Јван парубок — хоч куди!
— Ну, то ј будьмо сватами! — одказав Кабанець старостам.
Повјазали молодим руки, поблагословили јіх свьатим хлібом з сільльу. Вернувсьа Јван з великоју радістьу: принесли старости обмінениј хліб в батькову хату.
Через два тижні повінчали молодих.
Зажив Іван Гудзь з својеју молодоју дружиноју тихо, та мирно, льубјазно — спокіјним хліборобським житьтьам. Земльу оре, добро складаје. Мотрьа порьадкује з тешчеју в хаті. Живуть, — јак мед пјуть… А тут уже ј дітки пустилисьа. Породила Мотрьа за три роки трьох синів, јак соколів. Је бабі на старість утіха ј забавка! А хлопјата справді вдалисьа — нівроку: один Максим, другиј Василь, а третіј Онисько — здорові, червоношчокі, повні! Раділо серце батькове та материне, на јіх дивльачись, раділа ј стара Марина, гојдајучи онуків… Один тільки Мирін на все чогось понуро дививсьа… Одначе ј він частенько садовив на коліна до себе старшенького онука, Максима, — ј, поки дитина забавльаласьа јого здоровенними сивими усами, він јому росказував грізні приповісти про давні чвари…
Пријшлисьа цікавому хлопцеві до вподоби дідови перекази, страшні, а иноді ј смішні; польубились јому дідови вичити — розумні, правдиві, добрі… І Максим польубив старого діда більше батька ј матері. Уподобав і дід свого розумного ј моторного онука. На крајнім порозі житьтьа оддав стариј своје, літами та негодами побите, серце маліј дитині! Старість побраталась з малістьтьу; малість прилипла до старости. Жили одним житьтьам; тішилисьа одніјеју втіхоју; сумовали одним сумом… Стариј січовик натхнув своју душу в молодісеньку душу онука!