Українські народні казки (1920)/Убогий та багатий і дівка-чорнявка

by Зі збірника І. Рудченка

◀ Про царенка Йвана та чортову дочку

Українські народні казки Зі збірника І. Рудченка Убогий та багатий і дівка-чорнявка

Безщасний Данило й розумна жінка ▶

Малюнки: Юрій Магалевський

Ляйпциґ: Українське Видавництво в Катеринославі, 1920

Убогий та багатий і дівка-чорнявка.

В иншому царстві, у козацькому гетьманстві, у такому селі, як Пикарі, жило два брати: один убогий, другий багатий. У багатого дуже багато всього було, тільки не було дітей; а в бідного — тільки парка воликів, а дітей купа.

Ото заробив убогий брат десь грошенят і надумав собі, що робити, щоб більше було. Прив'язав їх до палички з капшучком, пішов до багатого брата до комори й знайшов дірку таку, що вліз той капшучок із грішми, а сам держить за паличку та й хитає, приказуючи: »Ідіть, гроші до грошей!« (щоб, бачте, братові гроші йшли до його грошей, у капшучок). От поти гойдав, поки ниточка розв'язалась, і упав тоді капшук із грішми в комору до братових грошей, а він вийняв саму паличку.

»Отак«, каже, — »братових не дістав, а своїх ізбувся.«

Дуже заплакав і пішов додому, нарікаючи на свою долю.

Прийшов і хвалиться жінці:

»Та коли б ти знала, жінко, що я зробив!…«

— »А що там таке?« — пита жінка з ляку.

»Е«, каже чоловік, »не знаю, чи тобі казати, чи ні: то й самому собі соромно, не тільки людям хвалитися…«

— Та що там? Кажи! — пирцює жінка.

»Уже«, каже, »нема тих грошей у нас, що були…«

— А де ж ділись? — пита жінка.

»Та що ж? Я тобі по правді скажу, що я собі надумавсь, щоб у нас грошей побільшало, та взяв свої гроші — прив'язав до палички з капшучком і пішов до брата, — щоб, бач, братові гроші йшли до моїх грошей… Як упустив їх у дірку та й хитав і казав: »Ідіть, гроші, до грошей!« Та де ти бачила, щоб убогому те було, що багатому? Як кажуть, багатому й чорт діти колише, воно й правда! То так і це: що в брата багато грошей, а в мене трошки, та й ті туди впали… І я з плачем додому прийшов…«

— Бо братові дужчі, — каже жінка. А як би ти розумний та прив'язав мотузком, то б, може, було б і держалось.

»Та воно так«, каже чоловік, »та нічого не поможеться!«

Ото як напала його жінка, мов мокрим рядном. »Де хоч, а гроші бери, бо що ми робитимем без грошей?!« Чоловік і каже: »Мовчи, жінко, не лай! Я запряжу воли й поїду в ліс — там нарубаю дров, продам, то й будуть гроші.«

Поїхав чоловік у ліс та так заїхав, що тільки небо та земля, а то й сам не зна, де він: бо тоді ліса дуже великі були! Поставив він волики під грабом, а сам поліз на граба високого, щоб подивитися, кудою краще виїхать. Коли чує — щось гомонить; він оглянувсь сюди-туди — коли біля його недалеко людей дуже багато, і все великі люде, з великими вусами й чубами, і — як один — у голубих жупанах і сідлають коні: кудись-то поїдуть. Дивом дивується чоловік, що ще таких і не бачив людей; і перелічив — аж сорок чоловіка.

«Е, так це то ті гайдамаки, що в нас у селі кожний рік обдирають пана: що пан розживеться  — набере з людей, то вони прийдуть та й обдеруть до сорочки: вози понабірають, а пан і пані повтікають; вони так просто йдуть — людей не займають. Ну, так тепер я знаю, які гайдамаки! Не дурно пан із трьох сіл збірав громаду й їх шукав по всьому лісу, та не найшов!… Та як їх найти, бо вони так собі живуть, що й хати не знати — самі двері!«

Ото всі посідали на коні, останній вийшов із дверець і сказав:

»Двері, замкніться!«

І двері замкнулись, гайдамаки поїхали.

Як заїхали вони, не стало видно, тоді чоловік ізліз із дерева, та за воли, й поїхав туди, до їх дверей. Поставив воли, сам роздивився скрізь — нема ніде́ нікого: він до дверей — двері замкнуті були; він і каже, як казав гайдамака:

»Двері, одсуньтесь!«

Дверці одчинились — увійшов він у хатку: дуже там гарно було всередині — а образів на всіх стінах! — дуже гарно!… Стіни були муровані, а вікна були пороблені з такого скла, що не можна було й знати, що воно таке, тільки видно й гарно, а лавки були кругом, а біля печі стояли засіки, понакривані білими настільниками.

Він узяв, розкрив один засік — там мідні гроші, розкрив другий — там срібні гроші, розкрив третій — там золоті гроші. Чоловік аж за голову вхопивсь: годі дивитися на все — давай шукати мішків! Найшов, вибрав яких найкращих і найбільших три лантухи й набрав: мідних грошей один лантух, срібних — другий, а золотих — третій. Поклав усі три мішки. Зверху приклав дровами, щоб не так видко було, засіки понакривав, вийшов з хати й двері зачинив і сказав: »Двері засуньтесь!« — вони засунулись, він за батіг та воликів за налигач і виїхав на шлях, сів на віз та й: »Гей! соб! цабе, помаленьку!« Поїхав собі з Богом, не поспішаючи: аби на вечір додому, щоб ніхто не бачив.

Приїхав додому, вже сонце зайшло — стало смеркати. Увійшов у хату — жінка побачила та й каже:

»О, хвалить Бога, що ти приїхав, а то я тут турбувалась — чи не лучилась тобі знов яка придибашка, що довго не було!«

— Ні, — каже чоловік, — дякувати Богу, приїхав благополучно, — іди тільки поможи скидати дрова.

»Добре«, каже жінка, »ходім.«

Прийшли до воза, а чоловік і каже:

»Оце, жінко, Господь нам дав щастя: я найшов гроші, та це привіз, — де ми їх дінем, щоб ніхто їх не бачив?«

— У коморі стоять три жолобки, — каже жінка, — то туди хіба позсипаймо: у нас ніхто не ходить у комору, опріч тебе та мене, то ніхто не знатиме.

Порадившись, так і зробили: в один зсипали — мідні, у другий — срібні, а в третій — золоті. Насипали три жолоби грошей, понакривали та й живуть собі помалу: не дуже тими грішми шикують, щоб ніхто не замітив.

Ото, порадившись з жінкою, каже чоловік:

»Купимо пару волів, та своя парка, то я наберу грошей і поїду в Крим і там літо побуду, то дещо куплю більше, то не так буде знати; а то щоб люде не постерегли, то ще буде клопіт, бо вже й так дуже на мене поглядають, як я йду до церкви.«

Так і зробили: поїхав чоловік у дорогу, а жінка зосталася з дітьми.

То це брат багатий і шле жінку свою, щоб розпитувалася: де убогий узяв грошей, що купив пару волів і пішов у дорогу. То жінка вбогого брата й каже:

»Які наші гроші! Стяглись на ту скотинку у велику силу, та й Бог його знає, як буде, пішов у дорогу, а я тут із дітьми великого горя наберуся… Коли б хоч благополучно приїхав!«

І так ятрівки дві зберуться, побалакають та й розійдуться.

Нічо́го багатий брат і не дізнався — і тяжко йому! Аж тут приїздить убогий брат із дороги й приганяє дванацять пар волів: шість маж соли, шість риби; а жінці турецької матерії набрав на спідницю, на хвартух, і на корсет, і на юпку, ще й турецьку хустку; і дітям усього понавозив — усяких басаримків.

Попродав він воли, сіль і рибу попродав і зробив собі крамничку; накупив усякої матерії й став торгувати, розживатися, став багатіти. А багатого брата дуже в серце коле: де бідний набрав грошей, що так розжився?

Ото прийшло свято — чи Різдво, чи Великдень — а вбогий брат і каже жінці:

»Знаєш що, жінко: покличмо ми брата мого до себе в гості — може, він не погордує тепер нами! Бо Бог дав на те людям свято, що родина до родини йде; а я відколи оженився, то не був у мене брат і за порогом, не то в гостях.«

Порадившись, так і зробили, покликали брата.

Прийшов брат багатий із жінкою — ще й радий був, що його покликав убогий. Гуляють собі та бенкетують. Підпили трохи, а багатий і каже:

»Скажи мені, будь ласка, брате, як ти забагатів?«

— Е, брате, — каже убогий — так мені Бог дав. Ти ще, брате, не бачив мого зерна, та й кажеш, що я забагатів, — аж ходім у комору, всі ходім!«

Увійшли в комору, а бідний брат привів до мідних грошей та й каже: »Оце в мене овесець!« А прийшли до другого жолоба, а він каже на срібні гроші: »А це в мене пшениця!« А як прийшли до золотих грошей, він і каже: »А це в мене саме чоло!«

А багатий брат аж за голову ухопивсь та й каже:

»Брате, голубчику, скажи мені, де ти їх набрав, що я зроду багатий, а в мене стільки нема, як у тебе?«

А убогий каже:

»От, брате, я тобі скажу: не находив ти часом у себе якого капшучка з грішми?«

— Де ж то! Найшла моя жінка, — каже багатий, — і ми його кочергою вигорнули з комори, думаючи, що то які чари; коли роздивився — аж там гроші; то ми гроші забрали, а капшук викинули.«

»Ото ж мій капшук!« каже убогий.

Пита багатий:

— Як же він попав туди?

»А так«, каже убогий: »я заробив грошей трошки й хотів, щоб побільшало, прив'язав до палички й казав, упустивши до тебе в комору: »Йдіть, гроші, до грошей!« Нитка розв'язалась, а вони туди й упали. А як прийшов до дому та сказав жінці, то вона на мене як напалась, то я поїхав у ліс і надибав, де живуть розбійники; і як вони виїхали на здобитки, то я пішов у їх хату — й там так усього багато, що я не знав, що й брати! Побачив, що там стояло три кодовби, накриті білими настільниками; я подивився — аж там гроші! Я й набрав грошей — і це трохи розжився… А це знову хотів їхати та ніяк не приберусь.«

Багатий брат і каже:

— Скажи мені, будь ласка, братіку, де це той льох, чи хата їх, і як ти одчиняв, бо то в гайдамаків повинні бути добрі замки. І, мабудь, живуть, що їх і незамітно, де хата: що стільки їх шукали громадяни, та й пан сам скрізь їздив, та не найшов.

Бідний брат і каже:

»Я тобі скажу, братіку, тільки нікому не кажи й сам не їдь, а колись поїдем удвох.«

— Добре, — відповіда багатий.

А вбогий і каже:

»Знаєш же ти, брате, того граба, що скоро виїхати з Довгого яру, — і там стоїть дуже великий граб; а проти того граба, в ярку, є двері того льоху.«

— А як ти відчинив? — пита багатий брат.

»А так«, каже вбогий: »я сказав: „Двері, одчиніться!“ — то вони й одчинились, а сказав: „Зачиніться!“ — то вони й зачинились.«

Погулявши, побалакавши, розпрощавшись, пішов багатий брат додому з жінкою, а вбогий почав збіратися на ярмарок. Склався й поїхав. А багатий брат цілу ніч не спав — усе складався та приготовлював вози, а вранці запріг дванацять пар волів і поїхав у ліс, де живуть гайдамаки, щоб усе забрати. А жінці сказав, — як хто спитає, то щоб сказала, що поїхав у ліс по дрова.

Приїхав туди, де брат казав — аж воно так і є все, тільки не було розбійників: кудись їздили. Він позавертав вози, пішов до дверець та й каже:

»Дверці, одчиніться!«

Дверці одчинились.

Увійшов він туди й не знає, на що вперед дивитися й що брати. Кинувсь багатирь зараз до грошей і насипав їх на шість возів, а на шість усякого збіжжя — тілько їхать та й годі!

От і сподобалась багатиреві одна ікона — Богомати, що стояла на покуті, у самому золоті й дуже гарна. Він став на лавку, взяв її, повернувсь до дверей, а дверці й зачинились, і він остався у хаті.

Кинувсь одчинять — та не одчинить. Він уже всяк казав — не одчиняються. Він і каже:

»Це мене Богоматір наказала!«

Поставив ікону, де вона стояла, сам став відчиняти: не одчинить; шукав сокири, прорубати дірку й вилізти, та не найшов; хотів у вікно лізти — залізні вікна: не можна; вже він і плакав, і кричав — нічого не помагалось…

Уже день минав, вечір настав. Гайдамаки приїжджають додому, отаман попереду. Як побачив воли й вози з добичею, то аж крикнув:

»Гей, братці, щось у нас хазяйнує! Глядіть, щоб у вас були готові рушниці й самопали, бо, може, тут і багато декого є!«

Приїжджають до хатки — нема нікого, тільки воли та вози стоять наготовлені. Отаман скочив із коня — до дверей: двері зачинені. Він каже:

»Скоріше, хлопці, кругом хати ставайте! А деякі, нум іти в хату.«

Тоді й каже: »Дверці, одчиніться!« Дверці одчинились.

А багатир прожогом хотів утекти поміж ними. Так його й схопили на списи, не дали йому й пирхнуть! — Закололи, тільки засміялись:

»Отака ловись! Один чоловік, а нас сорок та й перелякались! Нумо шукати по кутках, щоб дехто не зоставсь іще… І як він сюди добився!«

Шукали скрізь — ніде не найшли нікого.

Поскидали все, як було, позносили з возів, а воли позагонили в далекі льохи. Отаман і каже:

»Отепер, брати, посідаймо, одпочинемо й порадимося, що будемо робити з чоловіком оцим, бо він не один, а видно, що в його сім'я є. Яй-би дізнатися?«

Ото порадили: закопати на при́тині два стовпи й повісити його за руки й за ноги: хто буде йти проз його — як рідня, то заплаче, то тоді можна буде дізнатися.

Так і зробили: закопали стовпи й повісили тіло, а два гайдамаки стерегли, поки хто йтиме.

А того багатиря жінка ждала-ждала — нема чоловіка, вона до брата побігла та й братові:

»Будь ласкав, Охриме, іди шукай свого брата, бо вже, мабудь, нема його й на світі: з волами десь поїхав по ті гроші!«

Брат із ляку аж за голову ухопився:

»Тепер же нема його живого! Я йому казав, щоб він сам не їхав!«

Запріг конячку й поїхав туди прямо; коли дивиться — біля притини стоїть два стовпи й висить його брат; він узяв, поїхав і поїхав дальше — кругом об'їхав і вернувсь додому. Покликав братову та й каже:

»Бачив я брата, — піди, коли хоч, і ти подивись: там на стовпах висить — тільки не плач і не журись: у мене жінка плоха, то я собі тебе візьму за жінку.«

Пішла вона, оддалеки подивилась та й вернулась.

»Не витерплю«, каже, »щоб не плакати!«

Він і каже:

»Коли не витерпиш, то візьми, вберися, як панська наймичка, набери пляшок із вином, із медом і з горілкою повний кошик та й іди поз ті стовпи, де висить брат та й спіткнися, упади навмисне й побий ті пляшки — й плач, стільки тобі хочеться. А як хто спитає: »Чого ти плачеш?« — то ти скажеш, що йшла од панів, несла оцього добра до других панів і це нещастя лучилось — упала й побила все!«^[1]

Вона так і зробила.

І як упала недалеко біля свого чоловіка, як побила пляшки, як стала голосити, — то разбійник вийшов і став її питати:

»Чого ти плачеш?« А вона й сказала:

— Як мені не плакати, коли це все панське, — то що мені буде, що побила все!

Виплакалась добре за своїм чоловіком і пішла додому. А вночі посходились усі гайдамаки.

»А що«, кажуть, »ніхто не був?«

— Ні, — одказав гайдамака: — »тільки одна молодиця до панів несла повний кошик пляшок із медом та з вином, упала, чисто все побила й дуже плакала«…

Ото вони взяли того багатиря й понесли у свою оселю, порізали його на шматки, почетвертували й порозкладали по кутках, а на покутя голову положили; а самі поїхали на здобитки.

А брат виліз на того граба й сидів, поки гайдамаки виїхали; тоді зліз, подивився — нема ніде́ нікого. Він пішов у їх хату, подививсь, що брат пошматований, узяв, склав його в мішок, положив на віз і повіз додому.

Приїхав додому, стали радитися: я́к би його зшити й заховати по закону? Усі радяться — не знають, що й робити. А в їх була дівка-чорнявка — служила. От вони й кажуть:

»Покликати її, чи не знає вона кого такого, щоб умів зшить?« Запитали її, вона й каже:

»Я знаю тут недалеко такого діда, що колись людей лікував, а тепер тільки зшиває; коли хочете, то я до його піду: якщо схоче, щоб його привести так, щоб очі зав'язать, щоб не знав, де він і був, — то я його приведу.«

Порадились, і пішла дівка-чорнявка.

»Так і так«, каже, »дідусю!« А він і каже:

— Добре, як дасть сто карбованців, то вже піду, хоч очі зав'яжи.

Сторгувались, зав'язала очі й повела. Прийшли в хату, розв'язала очі, зшив дід того чоловіка, заплатили йому, знову зав'язали очі й повела дівка-чорнявка до його хати.

Ото пішла скрізь чутка, що багатирь нездужа, а дівка-чорнявка кожний день біга в аптеку — бере ліки; а як хто спитає, нащо, то вона каже: »Хазяїн нездужа.« Оте повиливають, а за другим іде́, і так три дні лікували; а там сказали, що вмер багатирь.

Його дуже гарно ховали — аж три попи було! А обід дуже великий зробили… Упослі багатирева жінка перебралась в одну хату до бідного, й почали хазяїнувати вкупі й трохи забувати цього клопоту.

А гайдамаки приїхали з добитків — аж нема того чоловіка; дуже вони здивувались. Посідали всі за стіл, а отаман напокуті й застромив ножа у стіл, щоб усі мовчали й слухали, що отаман говоритиме. Отаман і каже:

»Слухайте, брати мої, що я буду казати! Це дуже погано, що хтось хазяйнує у нас, і як дізнаються Ляхи, де ми, то всі чисто пропадемо, не тільки наша здобич; бо вони на нас зуби гострять. А, може, між вами є такий, щоб яким-небудь побитом одшукав цього хазяїна: дуже тому хорошого коня даю за те; а як же підманить, то оцим ножем голову зрубаю.«

Один і каже: »Я найду«.

Ото всі стали з-за столу, а той гайдамака став убіратися: надів на себе рясу чернечу й шапку, розчесав чуб, попрощався та й пішов у го́род розпитуватися, що в них чути.

Прийшов у го́род, ходить і розпитується, що чути, та якось і попав гайдамака до того діда, що зшивав багатиря. От і каже гайдамака:

»Що у вас, дідусю, — чи скрізь тихо? Чи не вбралось яке лихо: не чути у вас часом про гайдамаків?«

— Е, пан-отче, нічого й казати про гайдамаків: то в нас свої люде. Дякувати Богу, вони нас не зачіпають, а панів хоч обдирають, то їм так і треба, бо вони людей деруть. А їх піддирають розбійники: за їх неправду«, сказав дід та й задумався, повісивши голову.

Подумав, помовчав дід та й каже:

— Ось як мені лучилось, оце на тім тижні, то правда, що диво: вже живу на світі дев'ятьдесять років, та не чув такого дива, як прийшлося самому робить!«

»Що ж там таке за диво?« питає гайдамака.

А дід і каже:

— Ось послухайте, пан-отче, що було: прийшла до мене дівчина, чи молодиця, та й каже, щоб я пішов чоловіка зшивать, і договорилась так, щоб мені очі, зав'язать. Я й пішов, чи вона мене вела, бо я нічого не бачив. Як прийшли й як зшив я того порубаного та поколотого й зав'язали мені очі й привели до моєї хати — та оце я й досі думаю, що́ воно за чоловік був так помучений?

Гайдамака й каже:

»А чи не можна, дідусю, щоб ви мені показали: де це та хата, що вам таке трапилось?«

— Чом не можна! Тільки зав'яжіть мені, пан-отче, очі — каже дід, — то я просто йтиму, куди вона мене вела, тільки придержуйте, щоб де не спіткнувся та не впав.«

Якраз дід і довів гайдамаку до тієї хати. Там гайдамака написав щось на воротях, попрощався з дідом і пішов до своїх братів у ліс. Розказав оце все отаманові, що йому було. Отаман сказав, щоб усі готові були, бо вве́чері їхати.

А дівка-чорнявка вигонила до череди й побачила, що щось у них на воротях написано, а на чужих — ні. Вона взяла й понаписувала на всіх воротях, що стояли підряд, — сама нікому нічого не каже.

Приїжджають розбійники вночі саме до тієї хати, а отаман і пита:

»Який же ти положив знак, щоб дурно людей не кривдити?«

— А такий, — каже гайдамака, — написав на воротях!

Стали дивитися — аж на всіх воротях написано. Розсердився отаман і кричить:

»Як же це на всіх понаписував? Ти дурний, чи що: хиба всіх людей будемо мучити? Пропади ти краще сам, що нас усіх підвів!«

І зрубав йому голову; той із коня впав; отаман сказав, щоб його взяли й у Дніпро вкинули, а самі поїхали до своєї оселі.

На другий день убрався другий гайдамака купцем і пішов шукати того діда. Знайшов, розпитався — дід і цього повів до тієї хати. Цей гайдамака замітив, як хлівці стоять, як і хата стоїть, як і комора стоїть, як саж стоїть, і підійшов до вікна — а там ще топилось: дівка поралась, а наймит зарізав козла й саме білував. Гайдамака й написав на воротях: »Вариться козел«, а сам подякував дідові й попрощався та й пішов у своє місце; а дід собі пішов.

Прийшов, усе розказав отаманові й усім, що й як він замічав, і як написав, і як його дід водив.

А дівка-чорнявка вийшла корови доїть і скрізь обдивилась; коли дивиться — аж на їх воротях написано: »Вариться козел«; вона взяла з своїх воріт стерла, а на всіх воротях понаписувала: »Вариться козел«.

Приїжджають уночі гайдамаки: на всіх воротях понаписувано, а на тих ні, що гайдамака сказав, що »оце та хата й це той двір, — тільки не написано на воротях: а я«, каже, »написав.«

От отаман і каже:

»Е, брати, нум вертатися додому: вже ж мені всіх вас не перебити й людей невинних ради Христа не мучити! А тут є якась німецька штука, що все оце робить; а ми якось иншим побитом приїдем.«

І так поїхали до своєї господи. Радились, радились, що тут робити? Отаман і каже:

»Ось що, хлопці, ми зробім: запряжемо ми всі коні й покладем кухви й ви всі повлазьте в кухви (злегка позакривати дна), а в одну кухву насиплемо оливи, я зроблюсь купцем і буду казати, що оце доставляю оливу в Полтаву, а там є дуже великий купець, то це йому. І впрошусь я туди ночувати; там, може, підгуляєм, бо я з собою наберу всяких напитків.«

Так порадившись, і зачали робить. Сорок кухов наготовили, а тільки в одну насипали оливи, та позапрягали коні, самі повлазили у кухви, а отаман поганяє коні й їде.

Приїхав до того двора й став прохатися на ніч, щоб позавозити кухви у двір і зачинити добре, бо в нього не було, щоб стерегти. Вийшов той хазяїн та й став розпитувати: хто він такий. А гайдамака й розказує: звичайно, бреше. Чоловік вислухав усе та й каже:

»Ви ж, будь ласкав, добродію, розпрягайте коней і все так і ставляйте: тут вам шкоди ніякої не буде; а я наймитові прикажу, щоб поглядав за кіньми. А вас прошу щиро: йдіть у хату!« Гайдамака, звичайно, подякував.

От, як упорав, то й приказав усім своїм хлопцям, щоб вони не спали:

»Як, каже, всі поснуть, то я буду зпочатку кидать маленьким камінням, то ви приготовляйтесь: а як уже стану кидать великим камінням, то просто йдіть у хату й почнем хазяйнувати по свойому.«

Увійшов отаман у хату, стали їм давати вечеряти. Вийняв він пляшку горілки, а другу наливки, а третю меду — й тут такий бенкет підняли, що ну! І співи, і танці, і все…

А дівка-чорнявка порається у другій хаті — оджимає сорочки. От увіходить наймит Петро, а дівка й каже:

»Будь ласкав, Петре, піди до хижі, пошукай: чи нема де у нас свічок? А то мені ще багато прати.« А Петро й каже:

»А ти, дурна, не знаєш, що й робити: у нас у дворі є багато кухов із оливою — пішла-б та наточила, то й було б з тебе чим світить і на завтра, не то на сьогодні — однаково біля їх нікого нема. А хазяїн так загулявся, що й усі можна кухви повивозити — то й не чутиме: такий куций бал підняли!«

Дівка-чорнявка й каже:

»Та й правда! Піду наточу цебер, то й буде з мене на цілу зіму. Посидь же, Петре, в хаті, а я побіжу та вточу.« І пішла дівка.

Тільки що взялась за чіп, щоб одіткнуть, а гайдамака й каже: »А що, чи готово?«

А дівка-чорнявка й охолола та й каже:

»Ні, ще!«

Прийшла до другої кухви та й застукала. І там обзивається: »А що, чи готово?«

Вона до всіх кухов підходила й стукала, її все гайдамаки питають: »Чи вже готово?«

А вона одказує, що ще. Тільки пішла до крайньої кухви — стукала, стукала, а там мовчало, бо в тій кухві була олива. От вона наточила оливи й унесла в хату; ніко́му нічо́го не кажучи, затопила й поналивала в казани оливи й позаставляла в піч. Як олива закипіла, а вона виносить на двір, одтика воронку й по два кухлі в кожну кухву, — і міцно закривало, щоб дух не виходив. І так дівка-чорнявка всіх гайдамаків подушила. Після виходить, стука, та вони нічого вже не казали: мовчать… бо були неживі!…

Нагулялись і полягали спати всі, а гайдамака, хоч ліг, але не спав. Чує, що всі поснули, — він почав кидати маленькі камінці — не чути; він зачав і великі кидати камінці — все мовчать, не вилазять з кухов. Він як розсердиться, як побіжить сам до кухви: розкрив одну — аж лихо! неживий! Він до другої — й там так… Він до всіх стукав — не чути голосу… Він через тин так перескочив та навтікача! Утік до своєї хати та й сидить, мов неживий.

На другий день повставали всі, а хазяйка й каже наймичці, щоб готовила снідати задля того купця. А вона й каже:

»Оглядіться, чи є той купець!«

— А де ж? — каже хазяйка.

»Е«, каже дівка-чорнявка: »поминайте, як звали! Вже він давно втік: і я цілу ніч не спала та його доглядала та й доглянула: побіг, мов божевільний!

А то ви думаєте, що олива? Ото ті сорок розбійників, що дядька зарізали; а тепер же й вони пропали: я їх подушила всіх!«

Хазяйка з ляку до чоловіка побігла, розбудила й розказала; той схопився — та туди, до тих кухов. Стали одбивати, — дивляться — аж правда… Господи! хазяїн не знав, як і дякувати наймичці за це. І стали радитися, де тих гайдамаків діти. А дівка-чорнявка й каже:

»Викопати в саду велику яму й туди їх поскладати всіх і закопати.«

Так і зробили: гайдамаків заховали, а кухви поскладали в повітки й коні позачиняли, щоб ніхто не бачив, — та й живуть собі, остерігаючись того одного, отамана.

А той сердешний отаман сидів-сидів, а тоді набрав повний віз усякої матерії й поїхав у го́род, купив крамницю й почав торгувати.

Ото й познайомився з того багатиря сином.

Одного разу син і кличе його до себе в гості, а гайдамака й каже:

»Я тепер не піду, а піду в неділю; глядіть, щоб була гарна музика, щоб гарно погулять!«

— Добре, — каже син та й сказав батькові.

Вони й приготовились гарненько й музику кликнули.

Приходить і той купець у гості. Гуляли-гуляли, танцювали, а потім купець і каже:

»Чи нема якої дівчини, щоб потанцювала?«

Хазяїн і каже, що в нас є дівка-чорнявка.

Вона ввійшла, стала танцювати й як окрутнулась та й вихопила в нього з-за халяви ножа, замахнулась — і одрубала гайдамаці голову. Тоді всі наробили крику, то вона сказала:

»Цей той гайдамака, що тоді втік!«

Коли роздивились — аж правда.

Тоді все зібрали й його заховали, і поїхали в ліс до тієї хати — і там усе позабірали. А дівку-чорнявку з сином обвінчали.

1. Народній звичай каже, що по кожному небіщикові треба голосити та обов'язково своє відплакати.