Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода/Критичний життєпис Г. С. Сковороди
| ◀ Передмова. Ювілеї Г. С. Сковороди; завдання, характер і зміст праці | Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода Критичний життєпис Г. С. Сковороди |
Погляди на особу Г. С. Сковороди ▶ |
|
|
Сковорода, його доба і соціяльне оточення. Огляд і оцінка попередніх розвідок про Сковороду — Г. П. Данилевського, Вл. Ерна. Джерела для життєпису Сковороди: „Жизнь Сковороди“ М. І. Ковалинського; біографічні замітки про М. І. Ковалинського й оцінка складеного ним життєпису Сковороди що до змісту й літературної форми; инші джерела про Сковороду. Життя Сковороди в с. Чорнухах і місцеві українські впливи на нього; спомини про нього старих людей, записані Ізм. Ів. Срезневським; гра на сопілці. Наука в Київській Академії і шкільні впливи. В царській капелі в Петербурзі. Закордонна подорож. Поворот на Україну. Вчительська праця в Переяславській духовній школі. Вчительська праця у Тамари в с. Коврай Переяславського повіту на Полтавщині. Подорож до Москви. Поворот до Тамари. Закохання природою. Самопоглиблення і внутрішня боротьба, як вона виявилася в тодішніх його поетичних творах. Переселення на Слобідську Україну. Педагогічна діяльність у Харківському Колегіумі й Казенній школі. Чверть століття мандрованого життя, філософської думки і філософської творчости. Його друзі. Любов до Харкова. Харківські його приятелі і його добрий на них вплив. Подорож до Хотетова, до друга і учня М. І. Ковалинського. Кінець мандрівкам — смерть і похорон. Могила його в с. Паніванівці Харківського повіту. Треба поставити йому пам'ятника в Харкові.
Діяльність кожного історичного діяча, велика й мала, з її засобами й метою, оцінюється з індивідуально-етичного погляду корисною для суспільства щирістю його мотивів, вагою та величністю його провідної думки. І коли його мотиви дуже щирі і, як кришталь, прозорі, коли вони високо підносяться над особистими і приватними інтересами, коли вони перейняті інтересами людського добра, особливо трудового народу, коли у своїй діяльності він іде на жертви, забуває про себе, коли його праця захоплює його цілком, захоплює всі його сили, здібності та енергію, тоді це буде справжній громадський діяч. Але нам потрібно встановити певний погляд на ролю історичних діячів в історії з соціологічного та матеріялістичного марксистського погляду. Вони — плід суспільства, яке має над усіма індивідуумами примат. Воля кожного індивідуума суспільно детермінована. Кожен ставить собі свою мету, виявляє немов свою волю й з цих бажань, з їх конфлікту складається рівновага — історичний процес. „Історик, що описує минуле, ніколи не зможе цілком обминути окремих діячів, коли він бажає з'ясувати особливі форми, в які складався історичний розвиток в особливих умовах. Кожний діяч є дитина свого віку й свого соціяльного оточення. Індивідуум не утворює цілком нових громадських проблем, але, може иноді побачити їх там, де инші нічого не бачать“. Так точнісінько й у вирішенні цих проблем людина звязана тими засобами, які дає в розпорядження її-ж доба. Але навпаки, вибір того циклу проблем, якому присвячує себе людина, як вона підходить до розвязання цих проблем і, нарешті, сила, з якою вона захищає свої думки та погляди — це все не можна цілком з'ясувати тільки економічними умовами: поруч з ними тут виступають і індивідуальні умови, що розвинулися завдяки своєрідності природніх здатностей та того оточення, в якому перебувала особа. Усі згадані тільки-що обставини впливають, як-що не на напрямок розвитку, то, принаймні, на його хід та на той шлях, по якому приходять до неминучого наслідку. І ось в цьому відношенні окремі особи можуть дуже багато дати своїй добі. Зокрема мислителі краще розуміють своє оточення, швидче, ніж маса, відкидають традиції та забобони, але-ж і їх визнають лише ті класи, інтереси яких лежать в одному напрямкові з інтересами потрібного розвитку. Ми спробуємо поставити ці вимоги й до Сковороди, але спершу подивимося, що становила Україна тієї доби, коли там жив та працював Г. С. Сковорода, щоб на підставі цього вирішити питання, чи він стояв вище од свого оточення, чи порушив він якісь проблеми для свого часу, з якою енергією переводив їх у життя, оскільки вони були життьові та в якій мірі він сам був продуктом своєї доби. Це була дворянсько-кріпацька доба[1].
Сковорода народився в кінці царювання Петра, що не вважав на вільності українські, стверджені переяславською угодою його батька Олексія Михайловича та статтями гетьманів, що гетьманували після Хмельницького. Україні далося в знаки царювання Петра. Робив він, що хотів, і на Слободській Україні. Те-ж робили і наступники Петра, навіть жінки на престолі, як, наприклад, Ганна Івановна. Автономія була тільки примарою. Були роки, коли зникала й сама влада гетьманська. Єдиним просвітком у політиці була доба Лізавети, що дозволила обрати на гетьмана, призначеного нею Кирила Розумовського, рідного брата її чоловіка Олексія Розумовського, колись-то пастуха в с. Лемішах. Але й Кирило Розумовський був лише царедворцем на гетьманському столі й мало цікавився дорученою нею йому країною. Всі розуміли чудесно, що гетьманство — це примха Лізавети, про яку склали такого веселого вірша:
Веселая царица была Елисавет,
Поет и веселится, порядку только нет.
Таким чином, час з 1722 до 1763 р. — переходова доба в житті України, пережиток старої козацької автономії, але з де-якими ще старими козацькими традиціями. 1763 р. автономію було скасовано, і Сковороді довелося прожити 30 років у важку для України добу царювання Катерини II. Форми політичного життя України, що існували з XVII ст., з часів Богд. Хмельницького — автономія гетьманщини у складі Російської держави та політична автономія, хоч і в менших розмірах, Слободської України, були Катериною II скасовані і, таким чином, українське суспільство з його керовничими класами — козацькою старшиною та козацтвом, що жило політичними інтересами протягом більше, як сто років, опинилися по-за цими інтересами. Накази старшин та козаків до катерининської комісії для складання проєкту нового „Уложенія“ (1767 р.), правда, свідчать, що козацтво, а надто його старшина, не примирилися з цим політичним актом царського самодержавства та навіть попервах виявляли де-який, хоч не дуже великий, пасивний та активний опір. Цікаво, що бажання про відновлення гетьманщини висловлювало навіть козацьке населення невеликих міст та сел. Звичайно, за гетьманщини йому жилося зле, але й реформи Катерини не поліпшували його становища. У всякому разі політичні інтереси в суспільстві зникли, почався політичний занепад. І саме на цей час припали виступи Сковороди, яко навчителя у додаткових класах харківського колегіума, саме в цей час він познайомився з харківським губернатором Щербініним, що касував автономний устрій Слободської України та перетворив її на Слобідсько-Українську губерню звичайного російського типу, з усіма хибами тодішньої губерніяльної адміністрації. І ось у таку сумну добу політичного лихоліття працював Сковорода. Громадянство перебувало тоді в стані політичної летаргії: воно зморилося від політичних завірюх і не находило в собі нових сил, щоб скинути з себе ярмо царизму та бюрократії. Козацька старшина втратила колишній войовничий дух, а козацтво Катерина обачно скасувала, як місцеву військову силу, а замісць нього встановила регулярні гусарські полки; реальної сили для збройної боротьби не було, бо навіть було знищено гніздо козаччини, що підтримувало усякий збройний протест — Запоріжжя. Але більше, ніж на політичний бік реформ Катерини II, треба звернути увагу на їхній соціяльно-економічний бік. Козацькій старшині Слобожанщини (їх було 602 чол.) було даровано робійські чини і, таким робом, їй відкрилася стежка до набуття собі російського дворянства, що здійснювало її старі мрії та бажання, бо дворянство давало не тільки нобілітацію, але й право мати кріпаків, якого у них раніше не було та яким користувалося великоросійське дворянство. Козаки та їхні підпомічники (дуже численна класа — 345.000 чол. з родинами) були перетворені на військових обивателів та вподатковані подушним окладом, що наблизило їх до вільних посполитих. Основна класа населення (їх було 650.000 ч.) — панські підданні, що користувалися доти правом вільного переходу, — була прикріплена до землі й мусила відбувати панщину. Від військових обивателів відокремилося міщанство, а до нього приєдналося і купецтво, що спершу складалося з великоросійських приїзжих купців. Економічною базою дворянства була його земельна власність та експлоатація праці підданних. Землі було багато й її обробляли селяни. Було 148 поміщиків, у котрих було більше сотні підданних, у решти поміщиків менше підданних; було 30 чол. поміщиків – українців, росіян, чужоземців, що мали аж по 600 та більше кріпаків. Усю свою енергію, сили та турботи вища дворянська класа звернула тепер майже виключно на розвиток свого матеріяльного добробуту — на поширення земельного фонду, на збільшення числа підданних та їхніх обов'язків на користь поміщиків.
До того-ж матеріяльного добробуту прагнуло й купецтво, і міщанство, і дрібна буржуазія — міська та сільська. Так само і Слобідсько-Українські манастирі не відставали від панства, позабували цілком заповіти нестяжательства та в часи Сковороди перетворилися на великих землевласників з великою кількістю земель та підданних. Святогорський манастир мав на прикінці XVIII ст. 27.000 десятин землі та 2.000 підданних, инші менше, але все-таки багато. Манастирі скуповували землю, збірали великі скарби, ченці жили у розкошах, піячили. Позитивним явищем тодішнього життя треба визнати нахил до освіти — ним перейняті були усі кола суспільства, не лише вищі, але козацтво й селяни, вони утворили та утримували на свої кошти нижчі школи, що існували по усіх закутках Слободської України та по яких навчали мандровані дяки-вчителі. І Сковорода вчився в одній з таких шкіл, а потім і сам став немов-би мандрованим народнім вчителем, у найкращому цього слова розумінні. Над такими народніми школами стояли середні — колегіуми, у 2-х з них — Переяславському та Харківському навчав Сковорода — а над цими середніми школами стояла вища школа — Київська Академія, де виховувався Сковорода разом з иншими своїми товаришами з світського суспільства, бо по тодішніх школах виховувалися представники усіх кол громадянства. Але величезною хибою усіх трьох типів тодішньої школи був схоластичний характер викладів, панування релігійної стихії та при тому виключно формального характеру. Таким пануванням форми визначався і тодішній релігійний світогляд.
Представники тодішньої православної церкви — попи та ченці — всю свою увагу звертали виключно на зовнішній бік християнства — догматику, обряди таїнства, а не на етику. Вони не могли впливати позитивно на суспільство і прикладом свого життя, бо жили так, як і все суспільство, нічим не відріжнялися від нього. Наукових інтересів в суспільстві майже не було. Скрізь панували гроші та пошана до них, але ні в якому разі не вищі інтереси: інтереси науки, письменства, філософії, мистецтва. Цій моїй думці ні в якій мірі не суперечить те, що окремі багаті магнати були знайомі з творами французьких філософів-раціоналістів або німецьких містиків, утримували в себе оркестри з своїх дворових людей то-що. Це все одначе прийшло до нас трохи пізніше, а за часів Сковороди в українського дворянства були тільки мрії про те, щоб мати на Україні університет, та й то ці мрії мали цілком практичну мету — університет повинен був-би дати змогу дітям козацької старшини набувати собі ранги, уряди, дворянство. Палкою мрією кожного було відокремитися від свого народу і зовнішньою культурною обстановою життя, і мовою, і, переважно, своїм панством, тоб-то шляхетським походженням, чого в дійсности не було, бо українське дворянство вийшло з козацтва. Усе Слобідсько-Українське суспільство, як тільки припинилися заколоти та військові завірюхи, всю свою виключну увагу звернуло на господарчі інтереси, немов-би, щоб повернути даремно прогаяний час, коли йому перешкоджали господарювати постійні війни. Пануюча, і кількістю і своєю продукційною працею, класа — селянство, що тільки-що було позбавлене змоги користуватися наслідками своєї праці, не цікавилося розвитком свого господарства та його удосконаленням, а з другого боку, пригноблене панством, що його підтримував апарат самодержавства, не брало участи в загальній гонитві за „щастям“, тоб-то багатством. Такі-ж настрої панували і у де-якої частини казенних обивателів, малоземельних (середняків) та безземельних (незаможників); їхній ідеал був не в надмірному багатстві, але в тому, щоб мати змогу проіснувати без злиднів, мати те, що потрібно для життя; заможні-ж і по селах і по містах прилучалися до дрібної буржуазії, що немов-би з'єднувала дві крайні групи.
На Україні, як і в Росії, була у цей час доба грошового господарства при пануванні дворянсько-кріпацького режиму. Класова самосвідомість та ідеологія в дворянстві існували та відбилися у наказах українського дворянства до катерининської Комісії. В селянстві було мало класової самосвідомости — воно було розпорошене, неорганізоване, як стан, — але воно, звичайно, стихійно відчувало поневолення і виступало проти нього пасивно, тікаючи в шуканнях волі до Новоросійських степів, та активно, повстаючи проти дідичів, підпалюючи їхнє майно, хліб, то-що; менш пригноблені були казенні обивателі, нащадки колишніх козаків — і яскравим прикладом цього може бути величезний заколот козаків с. Турбаї, колишнього Миргородського полку (Хорольського повіту на Полтавщині), що їх поміщики Базилевські повернули в підданних посполитих. Базилевські в Турбаях завели гарно налагоджене поміщицьке господарство; там були різні сільсько-господарчі заводи, що перероблювали сировину, винниця, солодовня, млини. Базилевські, крім того, провадили широку торгівлю, позичали гроші за лихварські відсотки, то-що. І ось в рік французької революції 1789 р., 8 червня, коли турбаївцям оголосили Сенатський наказ про переїменування їх з козаків у посполиті, вони зчинили заколот та забили двох Базилевських (до речі, вихованців Гетингенського університету). Потім почалася експропріяція поміщицької землі, якою почали володіти турбаївці, сталася немов-би місцева аграрна революція. Але потім турбаївці були суворо покарані. Усі турбаївці, крім судових кар, були виселені з Турбаїв. Але це була окрема пригода, в цілому і посполиті, і казенні обивателі — селяни до якогось часу були пасивні, — та пробували перші в поневоленні панському, другі — казні.
Ось що являла собою Слобожанщина, тих часів, коли в ній працював Сковорода. Та й уся Лівобережна Україна, де народився Сковорода, пробувала, тоді приблизно в такому-ж стані[2]. Сковорода не міг не відбити на собі рис свого часу, доби лихоліття. На ньому, звичайно, відбився вплив згаданих тільки-що соціяльних умов його доби та оточення — і на його освіті, і на його діяльності як вчителя, і на його мандрованому житті, і на його літературній діяльності — його мові та стилі, і на його богословсько-філософських працях. Але разом з цим він виступає перед нами критиком, що иноді досить гостро ставиться до традицій, що в той час панували і разом з цим він утворив власний світогляд, свого власну філософію — науку про життя, — що була синтезом його позитивних поглядів, які він по змозі поширював серед сучасного суспільства, — він всупереч найбільш поширеним в суспільстві ідеалам утворив свій ідеал, здійснення якого він палко прагнув, хоч і тут підпав впливу оточення.
Сковорода, безумовно, був одним з найвидатніших культурних діячів України XVIII в., становив у високій мірі своєрідну особу, був, звичайно, у великій мірі продуктом свого оточення, але значно перевищував загальний рівень його та своєї доби, провадив палку боротьбу з її ідеологією та забобонами надто у найтрадиційнішій релігійній галузі. Це була головна проблема його життя. Він ставився цілком негативно до сучасного йому громадського устрою з його біганиною за матеріяльним добробутом, що будувався на визиску праці инших людей, з його нехтуванням простого, трудового, близького до природи життя. Нарешті, він відповідно до своєї науки збудував на нових підвалинах і своє власне життя, присвятивши його розумовому та моральному пробудженню всього народу, з усіма його класами, до найнижчих, до селянства, включно, до козацьтва з якого він вийшов, та з яким ніколи не розривав, не йдучи тут битим шляхом величезної більшости своїх земляків, що для них освіта була лише засобом стати паном, чи світським, чи духовним, однаково.
Зрозуміло, що ідеологія Сковороди не задовольняє запитанням нашої сучасности, він, як людина своєї доби, відбивав на собі вплив тієї дрібно-буржуазної стихії, як що вжити сучасного терміну, серед якої він пробував, але було-б великим непорозумінням вважати Сковороду за представника класової буржуазної ідеології його доби, такий погляд можна з'ясувати тільки нерозумінням фактів: цьому суперечить і його походження (він вийшов з незаможних малоземельних козаків), і його дальше півпролетарське існування, і те, що він не належав до панства, буржуазії та духівництва (він був на сучасну термінологію декласованим громадянином), і та професія мандрованого народнього вчителя, яку він свідомо обрав собі на все своє життя, і те, що він помер таким-же бідним безпритульним мандрівником, яким і почав свою освітню діяльність, і, нарешті, проти цього говорить і та величезна, виключна популярність, любов та глибока пошана, що він нею тішився серед простого народу і за життя свого і довшій час після своєї смерти; селянська класа визнала його за свого.
Ми, вшановуючи тепер у нашій пролетарській державі його світлу пам'ять, тільки нагадаємо та відновимо в свідомості сучасного суспільства, надто селянства України, послуги перед ним філософа, що вийшов з кол народніх, не відцурався народу та присвятив йому своє життя; діти народу — Шевченко та Сковорода — досягли верхів твірчости — перший художньої, другий філософської. Вони обидва дають яскраве свідоцтво, що народні маси, не зважаючи на дуже несприятливі умови свого соціяльного, культурного та економічного існування, могли дати таких високих представників науки та мистецтва, як Шевченко й Сковорода на Україні, Ломоносов у Росії.В одному з своїх творів — сатиричній пісні — „Усякому городу нрав і права“, Сковорода малює гостро негативними рисами ввесь сучасний побутовий устрій життя — і цікаво, що саме ця пісня, хоч і морально-філософського характеру, але дуже просто написана, так була вподобалася тодішньому суспільству (її співали під акомпанімент бандури, музику написав сам Сковорода), що зберіглася й до наших часів у репертуарі народніх рапсодів-кобзарів.
„Петр — для чинов углы панские трет“, тобто бажає одержати ранги згідно з тільки-що встановленою тоді на Україні Петровською табеллю про ранги, щоб, таким чином, стати справжнім паном; саме тоді стати урядовцем якимсь, бути своїм серед бюрократії, було палкою мрією кожного нащадка козацької старшини, переіменованої тепер у громадянські та військові російські чини; найкращим засобом не пасти задніх у цій гонитві за чинами була не служба, що відповідала-б покликанню, нахилу та здатностям (чому навчав Сковорода), але панський передпокій. „Федька купец при аршине все лжет“. На Україні саме в цей час почала утворюватися купецька класа, переважно, з приїзджого великоросійського купецтва. Слобідська Україна ставала на шлях розвитку торгового капіталізму з її ярмарками та постійною торговлею. „Тот строит дом свой на новый манер“. У цей час почала зникати стародавня простота побуту, багаті люди захопилися будівництвом по новій моді будинків і по містах, і по поміщицьких садибах. „Тот все в процентах: пожалуй, поверь!“ Кредит, відсотки, лихварство було наслідком грошового господарства на Україні. „Тот непрестанно стягает грунта“. Оце стягання ґрунтів є характерною властивостю тієї доби з її надзвичайно розвиненим поміщицьким дворянським землеволодінням. „Сей иностранны заводит скота“. Розвиток тонкововного вівчарства на Слобідській Україні також становить характерну особливість поміщицького господарства тієї доби, він спричинився й до розвитку торгівлі вовною на місцевих ярмарках. „Те формируют на ловлю собак“. Полювання з собаками, як спорт та розвага, стало також однією з характерних ознак тодішнього побуту. „Сих шумит дом от гостей, как кабак“. Піяцтво та веселе розкішне життя, постійні гості, невпинні бенкети — так розкошувало тодішнє панство на копійки, зароблені гіркою працею підданних. „Строит на свой тон приказный права“. Коли на Україні було встановлено нові губерніяльні установи, всевладним представником права став приказний, тоб-то представник владної бюрократії, що його служила генеологія йшла аж від под'ячого Московських приказів. „С диспут студенту трещит голова“ — натяк на ті диспути, що весь час панували в тодішньому Харківському Колегіумі та Київській Академії, та що їхнім початком були диспути єзуїтських шкіл; їхньою метою були дискусії для доказу певних тез, але й ці тези і докази мали цілком схоластичний характер. „Тех безпокоит Венерин Амур. Всякому голову мучит свой дур“. Розпуста панувала тоді серед тодішніх поміщиків та підтримувалася, звичайно, кріпацтвом, що давало в разпорядження панів жінок взагалі та кріпачок з'окрема. „Тот панегирик сплетает со лжей“ — тут Сковорода висміяв тодішню панегіричну літературу, перейняту облесливістю наскрізь; це була хвороба тодішнього часу, надто поширена по всіх тодішніх українських школах, від нижчих і до вищих; прототипом подібних панегіриків можна вважати друкований панегирик Донцям-Захаржевським (розкішна книжка з малюнками), який склав, на їхнє замовлення, Орновський, де їхні військові вчинки перебільшені надмірно; такі літературні праці з'являлися і в Харківському Колегіумі, і сам Сковорода на початку своєї літературної діяльности не цурався таких творів. „Лекарь в подряд ставит мертвых людей“ — натяк на зловживання лікарів, представників інтелігенції, їхнє хабарництво та в звязку з кріпацтвом натяк на „мертві душі при підрядах“. „Сей образы жировых чтет тузов“, тоб-то захоплюється грою в карти; карти були поширені серед усіх кол суспільства, надто серед нетрудового населення, бо в нього було багато вільного часу та грошей. „Степка бежит, как на свадьбу, в позов“ — це дуже характерна побутова риса українського суспільства й старого часу (гетьманщини) і тієї доби, коли жив Сковорода, і в часи старих українських судів, і нових загальноросійських, — от цей нахил до постійних позвів. Цю типову рису змалювали у своїх літературних творах Квітка та Гоголь. Сковорода також змалював тут характерну психологічну рису своєї доби, що на позви, в суди люди йшли дуже радо, немов на весілля. Кожна строфа закінчується приспівом Сковороди, його антитезою змальованій ним дійсності: „А мне одна только в свете дума. А мне одно только не йдет с ума. Как би умерти мне не без ума“. В кінці-ж, мов синтез тези та антитези, говориться.
«Смерте страшна! Замашная косо!
Ты не щадиш ничиих волосов,
Ты не глядиш, где мужык, а де цар,
Все жереш так, як солому пожар.
Хто ж на ея плюет острую сталь?
Тот, чия совесть, как чистый хрусталь“,
Змалювавши усі стани, всі найважливіші явища дійсности, що оточувала його, Сковорода малює свій цілком протилежний їм ідеал свого життя: всі оці турботи про часовий життєвий добробут та розваги, говорить він, закінчуються смертю, якої не боїться тільки людина з сумлінням чистим, мов кришталь. Таким чином, життєвий ідеал Сковороди полягає в його моральній меті. Етика Сковороди є дійсною основою його життя; її він вважав універсальним завданням і для всього суспільства.
Докладний життєпис Г. С. Сковороди було зложено відомим письменником родом з Слобожанщини, Гр. П. Данилевським. Він був надрукований уперше за підписом Ор. Халявського (прибране ім'я Данилевського) в українському журналі „Основа“ за 1862 р., а потім більш повним був передрукований в Харківському збірникові „Украннская старина“ (1866, стр. 1—96). В ньому було чотири розділи, з яких три перших — самий життєпис, а четвертий — бібліографічний огляд творів Г. С. Сковороди та статей про нього з 1806 по 1862 р. Розвідка Гр. П. Данилевського про Г. С. Сковороду для свого часу була досить повним, хоч у значній мірі механічним зводом біографічних про нього фактів та бібліографічних звісток про його твори. І в наші часи мусили нею користуватись навіть новіші дослідники творів Г. С. Сковороди і один з них, небіжчик Вол. Ерн, характеризуючи її, зауважив, що вона має чималу вартість та разом з тим і чималі хиби. „Це не так життя Сковороди, як формуляр, біографічна канва“… Гр. П. Данилевський відриває життя Сковороди від його науки і, даючи досить високу оцінку одному, зовсім не звертає уваги на инше, бо думає, що писання Сковороди для „нашого часу не мають ніякої ціни“. З цією увагою Вол. Ерна не можна не згодитись. І сам Вол. Ерн заповнив головний огріх життєпису Сковороди, зложеного Гр. П. Данилевським, давши не формуляр, а внутрішню біографію Г. С. Сковороди, освітливши його життя та ту духовну боротьбу, що в ньому повставала. На мій погляд, це завдання вирішів Вол. Ерн дуже добре й перша частина його книжки, з 12 розділів, присвячених особі Г. С. Сковороди, і є така внутрішня інтимна біографія. Кажучи про Гр. П. Данилевського, Вол. Ерн зауважує, що „внутрішнє Сковорода зовсім чужий для Данилевського, та коли-б Сковорода не був українцем, то Данилевський ниде-б ні одного рядка не написав про нього“. І це правдиво що до творів Сковороди, та не правдиво що до його особи, як безперечно й те, що сам Ерн — захоплений біографією Г. С. Сковороди, а перша частина його книжки — одуховлена й зворушлива біографія старчика, в основу якої положено за перводжерело життєписа Сковороди, складеного Ковалинським. Таким чином, Вол. Ерн дав нам цікаве інтимне, внутрішнє життя Г. С. Сковороди.[3] Життєпис, зложений Гр. П. Данилевським, тепер перестарів, після нього з'явилося чимало нових біографічних звісток про Г. С. Сковороду. Між ними особливо визначаються нові факти, переказані про нього проф. М. І. Петровим, що дав власне нову спробу біографії Г. С. Сковороди за перший, як він називає, український період життя.[4] Факти чималої ваги є і в виданих під моєю редакцією писаннях Г. С. Сковороди, що ними далеко не в належній мірі покористувався Вол. Ерн і в усякім разі критично їх не вистудіював. Таким чином, я даю тут і зверхній і внутрішній життєпис Г. С. Сковороди на підставі всіх джерел, до звісток яких віднесусь критично, поклавши в основу, як дорогоцінне перводжерело, життєпис, зложений його сучасником, учнем та другом М. І. Ковалинським, бо він і тепер становить оснівний матеріял та канву всього життя Г. С. Сковороди, життєпис великого старчика, хоч і без докладних хронологічних даних. Та життєпис, зложений М. І. Ковалинським, містить у собі не тільки поверхні факти з життя Г. С. Сковороди, але й матеріял великої вартости для характеристики його особи й особливо для вияснення взаємних відносин між учителем та учнем, а також для впливу першого на другого. Тому фактами, що належать до цього останнього питання, я скористаюсь, головним чином, для того розділу своєї розвідки, що буде його присвячено розглядові впливу Г. С. Сковороди на всі верстви місцевого громадянства, а між цими і на шляхетство, видатним представником якого й був М. І. Ковалинський, найпомітніший прихильник науки свого вчителя в дословному та широкому розумінні цього слова.
Біографія Сковороли, зложена Ковалинським, має в собі деякі дуже цінні факти і для його власної біографії: та ми їх доповнимо і біографічними відомостями, що їх звичайно бракувало в працях тих, хто користувався цим, дорогої ціни, джерелом. В історії Московського університету проф. Шевирьова ми знаходимо про Ковалинського ось які біографічні факти з самого початку XIX віку. Михайла Іван. Ковалинського 1801 року було призначено одним з кураторів Московського універсітету. Він був родом з України, був другом її філософа Гр. Сав. Сковороди, учителем та подорожником гр. Л. К. Розумовського (сина колишнього гетьмана Кир. Гр. Розумовського) під час подорожі з ним за кордон. Ковалинський закінчив свою освіту у Стразбурзі. За Катерини II він правив Рязанським намісництвом. На університетському акті 1801 р. він був між кураторами і сидів вище Голеніщева-Кутузова[5].
Ці дані доповнюються відомостями Васильчикова в його книжках про сім'ю Розумовських[6]. Року 1774, каже він, М. І. Ковалинський повернувся з-за кордону, куди їздив разом з четвертим сином Розумовського, Львом Кириловичем, Кирило Гр. Розумовський був дуже задоволений доглядом Ковалинського і пристроїв його до Потьомкина правителем канцелярії його. У Васильчикова надруковано низку листів Кир. Розумовського до М. І. Ковалинського з Батурину, Москви, Яготина за 1776—1778 роки. В приписці оливцем до одного з них він посилає Ковалинському, як збирачеві рукописів, власні листи Петра Великого (32), Олексія (5), Катерини (8), Анни (1), що він дістав у дарунок від гр. Бор. Шереметьєва та ин. Років 1781—1782 листування знов відновились — Ковалинський знов тепер попав на давніше місце до кн. Потьомкина — і листи йдуть з Батурина на Яготин. Ковалинський поїхав за кордон з Львом Кир. та його братом Григорієм, зі слов Васильчикова, в кінці 60-х років, та сам Ковалинській датує свою поїздку 1772 роком. Першою стоянкою їх був Геттінген, де Лев Кир. слухав лекцій. „З Геттінгену Григорій Кир. з Ковалинським переїхали до Ліону, а Лев Кирил. з Петрищевим оселився в Женеві. У Васильчикова надруковано листа (французькою мовою) де-Феронса (головного ментора братів Розумовських) до Ковалинського з Женеви до Ліону. Потім Розумовські на цілу зиму оселились у Лозанні, часто одвідуючи Женеву, де Ковалинський зблизився з кн. Голіциним, племінником Шувалова. Цей не раз бував у Вольтера, в Фернеї Розумовський з Ковалинським теж хотіли одвідати Вольтера, та він був тоді слабий і просив вибачити, що не може прийняти їх. Кн. Голіцин називає в одному своєму листі Льва, Розумовського, учня Ковалинського, своїм „любезним“ філософом. Про Ковалинського споминає Ол. Кир. Розумовський в листі до батька 1777 р. Всі наведені тут факти відкривають перед нами надзвичайно цікаву сторінку з закордонної подорожі М. І. Ковалинського. Тут перед нам виступає й Лозанна, про пробування в якій дає відомості Ковалинський у біографії Сковороди. Тут і сам він виступає перед нами, як ментор Розумовських, при чому виявляється, що своєму вихованцеві він зумів теж уложити любов до філософії. Тут і Вольтер у Фернеї, доступ куди був відкритий кн. Голіцинові та куди хотіли доступити, а може пізніш і доступили Розумовські з Ковалинським. Тут і кар'єра Ковалинського, якою він завдякував останьому гетьманові та новому вельможі Потьомкинові.Наведені тут біографічні факти про М. І. Ковалинського вияснюють нам його признання, розкидані в біографії Г. С. Сковороди, про те, як його після від'їзду з України захопив світ, піднявши його на висоту та потім примусивши його розчаруватися в сталості цих зверхніх благ життя. І він знов, після тяжких розчарувань, вернувся до того-ж старчика Г. С. Сковороди, що його попереджав про небезпеки життьового моря. У біографії Сковороди Ковалинський відкрив перед нами свою власну внутрішню душевну драму, що тепер нам уявиться ясніш, коли нам стала відома його службова кар'єра. До 1774 р., цеб-то до часу повороту з-за кордону, належить кілька друкованих видань М. І. Ковалинського. Це дві оди його Катерині II, очевидна данина кар'єрі та патронові Потьомкинові і записки Христини, королеви Шведської, з примітками д'Алямбера (переклад з французької мови), 1774 р.[7].
Остання праця має для нас інтерес тому, що вирішає поставлене мною питання про належність йому одного філософського трактату, що його приписують Г. С. Сковороді. Покинувши службу М. І. Ковалинській під впливом Сковороди радикально перемінився, як це ми побачимо далі, і поставився дуже негативно до свойого колишнього життя і службової кар'єри. Взагалі, очевидно, не маючи часу за службою, М. І. Ковалинській написав далеко менш, ніж міг те зробити, вважаючи його літературний талант. Він чудово володів російською мовою і зложена ним біографія Г. С. Сковороди, це сама по собі видатна літературна пам'ятка кінця XVIII віку й своїм змістом і стилем М. І. Ковалинський мав всі потрібні дані, щоб написати виключну, видатну своїм змістом біографію Г. С. Сковороди: він знав його краще за всіх, він був його учнем і найулюбленішим другом, перерви в особистому товаришуванні він поповняв листуванням з ним, що мало зовсім інтимний характер та цілком розкривало перед ним душу Сковороди мало не у всі епохи його життя; своєю освітою та нахилом до філософії він міг зрозуміти та оцінити оригінальну філософію самого Сковороди, бо він перейнявся його філософією далеко більш, ніж инші його друзі. Він мав у себе мало не повну колекцію творів Сковороди, найбільше в автографах самого старчика; частина їх була присвячена йому Сковородою. А що найголовніше, ми маємо свідоцтво Ковалинського, що сам Григорій Савич, гостюючи в нього за 2 місяці до смерти, в с. Хотетові й ведучи постійні з ним бесіди, оповів йому цю всю біографію. „За 2 месяца до кончини своей Сковорода, будучи у друга своего в деревне, пересказывал ему всю жизнь свою“. Виходить, що Сковорода оповів Ковалинському про усе своє життя, торкнувшись навіть подробиць. У цьому джерелі бракує лише певних хронологічних дат, та це знаходить собі пояснення в самому характері цієї праці: Ковалинський і хотів дати внутрішню його біографію. Та біографія ця зовсім правдива й без явних помилок, крім кількох недокладностей, що були наслідком відсутности в автора певних відомостей. Праця Ковалинського вільна і від того безпідставного панегіризму, що був так розповсюджений за його часів. Правда, і не треба було йому підіймати Сковороду на якусь височінь, бо він і без того стояв вище за всіх своїх сучасників у тодішньому громадянстві. Що до літературної цінности цього пам'ятника, що до його викладу, то вони, високо оцінені й Вол. Ерном. і акад. М. Ф. Сумцовим. Його написано, каже В. Ерн, року 1796, цеб-то в часи початку російської прози. Мова його не тільки витримує порівняння з мовою Карамзина, але місцями перевищує її своєю простотою та виразністю. „Особа Ковалинського, пише М. Ф. Сумцов, визначна, як особа гуманна, що отримала дуже гарну освіту, начитана, вдумлива, — і його „Життя Г. С. Сковороди“ — дуже цікавий літературний і побутовий пам'ятник другої половини XVIII віку. Воно читається з цікавістю, завдяки легкому літературному стилеві Ковалинського, ясності та послідовності викладу й особливо завдяки щирості та добрій душі, що розлиті від першого та до останього рядка. Видко, що Ковалинський говорить від серця, що слова виливаються з душі, що все, що він каже, він передумав перед тим і пройшло воно через його почування“.
Инших перводжерел до біографії Г. С. Сковороди не багато; сюди треба застосувати передусім спомини про нього осіб, що знали його особисто, — Гес де-Кальве та Вернета. Перший був вихованець Харківського університету, доктор філософії, потім надрукував свої спомини про Сковороду, що мають характер перводжерела. Вони де-що додають до біографічних даних М. І. Ковалинського, йому, здається, невідомих. В них є і фактичні помилки, а найбільш їм шкодить літературна манера того часу — поривання до риторики та заміна певних фактів, що їх бракує авторові, авторськими домислами, які він видає за дійсність. Тому ми будем користуватись ним критично. Вернет становить собою цікавий тип зросійщеного швейцарця, гувернера, а разом з тим російського, чи правдивіше, українського журналіста письменника. Спомини одного й другого про Сковороду надруковані 1817 року в „Украинском Вестнике“, Харківському університетському журналі того часу, з примітками редакції та з додатком двох листів Сковороди до Е. Урюпіна. Більшу вагу мають спомини Гес де-Кальве. На критичному розгляді перших і других споминів я тут затримуватися не буду, бо робитиму це, коли буду наводити з них відповідні уривки. Коли-ж додати до них ще передані мені для використування спомини про Г. С. Сковороду старих дідів та бабів, записані Ізм. Ів. Срезневським, коли він проживав у Харкові, тоб-то в 30-х роках XIX віку, та факти з його-ж характеристики Сковороди в „Утренней Звезде“ 1834 року та листи, видані Срезневським та Каразиним у „Молодику“ Бецького за 1844 рік, та надзвичайно цінні спомини про нього Лубяновського, та анекдоти Баталіна й Ал. К. про зустріч Сковороди з Тихоном і поміщиком Тевяшовим („Москвитянин“ за 1849 рік), та два анекдоти, надруковані в Петербурзькому виданні його творів (1861 р.), та кілька документальних даних і листів до Сковороди у Гр. Петр. Данилевського, і нарешті, 9 листів Сковороди до священика в Бабаях Як. Правицького, виданих і перевиданнх Вс. Ізм. Срезневським, — то й матимемо поняття про основні перводжерела для біографії Сковороди, що були в науці до виходу в світ під моєю редакцією року 1894 збірника творів Сковороди, що значно поповнив ці перводжерела до його біографії. Я добув з Харківського історичного архиву і де-які архивні документи.
„Григорій (син Сави) Сковорода, каже М. І. Ковалинський, вродився в Малій Росії, Київського намісництва, Лубенської округи в селі Чорнухах 1722 року. Ковалинський не каже, коли саме народився Сковорода. Але про це оповідає сам Сковорода: він написав вірш на день свого народження, який надіслав своєму учню (Соч. Сковороди під моїм редагуванням, І, стор. 85—86, лист 50-й); з хронології цього листа видно, що Сковорода народився 22-го ст. ст. листопаду 1722 року, а через те, що у XVIII ст. ріжниця між Юліянським і Григоріянським календарем була на 11 день, виходить, що день його народження припадає на наше 3 грудня 1722 року. Значить, ювілейна дата 200-х річчя є 3 грудня 1922 року. Батьки його були з простого люду: батько — козак, мати того-ж роду. „Вони мали мішщанський достаток середньої заможности, та чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю, лагідністю з сусідами визначались у свойому колі“. Ця звістка потрібує пояснень. Коли М. І. Ковалинський писав життепис Г. С. Сковороди в самому кінці XVIII ст., тоді справді були намісництва, заведені Катериною II, і на Україні, що втеряла свою політичну автономію, був такий-же адміністраційний поділ, при якім Лубенський повіт з селом Чорнухами входив у Київське намісництво, але 22 року, коли вродився Г. С. Сковорода, намісництв на Україні не було й вона поділялася на полки; Григорій-же Савич народився в селі Чорнухах, що належали до Лубенського полку. І от, на підставі цього я, щоб перевірити звістку М. І. Ковалинського, звернувся до рукописних козацьких компутів, що їх чимало в нашому Харківському історичному Архиві, і знайшов там в одному з них таку документальну звістку про місце народження та про батьків Г. С. Сковороди: батько його „Савка Сковорода“ стояв у компуті серед мало ґрунтових (цеб-то малоземельних) козаків сотенного села Чорнух, Чорнуської сотні, Лубенського полку, а по компуту 1745 р. в сотенному містечкові Лубенського полку Чорнухах вписаний „двір Пелагеї Сковородихи, син якої в півчих“. З одної справи видно, що 1738 року козак Чорнуської сотні Лубенського полку, мешканець с. Чорнух, Степан Сковорода просив уряд видати йому паспорта, щоб поїхати до Москви та Петербургу побачитися з своїми родичами (дядьками) Полтавцевими, батько яких був придвірним камер-фур'єром[8]. Певно, тут річ іде про рідного брата Григорія Савича, що невідомо куди подався. М. І. Ковалинський каже, що Г. С. Сковорода вийшов з простого люду, але таким станом у Лівобічній Україні в ті часи, коли там вродився Г. С. Сковорода, були посполиті (селяни), а не козаки. Коли М. І. Ковалинський писав життєпис Г. С. Сковороди, на Україні зазначилось і гостро відмежувало себе від инших громадських станів, а між ними й від козацтва, шляхетство (дворянство), що до нього належав і М. І. Ковалинський, що займав значні посади та мав високий чин. Не диво, що він переніс соціяльні відносини, які панували в його часи, і на часи давніші. Але тоді, в кінці 1-ої четвертини XVIII ст., справа стояла инакше; тоді мало ще було дворянства на Україні, а була козацька старшина, що потім одначе перетворилася на це дворянство. Батько Г. С. Сковороди належав до козаків, але малоґрунтових. А це не те, що він, як каже М. І. Ковалинський, мав середній заможній міщанський достаток. Пояснюючи, треба сказати, що козацтво, як класа в Лівобічній Україні, поділялося, за ступенем економічної заможности, на кілька груп: можноґрунтових, середньоґрунтових та малоґрунтових, цеб-то: а) які мали чималу кількість землі, б) які мали середній розмір її та в) які мали мало землі. Сава Сковорода належав до 3-ої групи. Тим, може, пояснюється й те, що імя його (Савка) стоїть в зменшеній та ніби зневажливій формі. Він не був зовсім безземельним[9]. А все-ж він був козак, а не посполитий і належав, як бачимо, до козацьких підпомічників, а не до виборних козаків, і в козацьких підпомічниках посідав місце серед менш забезпечених. Але все-ж він був козак, тоб-то у всякому випадкові особисто і з сім'єю зовсім вільний чоловік, і не підпадав ніякому кріпацтву, ні з боку поміщика, ані з боку манастиря. І це мало надзвичайну вагу. Батько Г. С. Сковороди належав до того громадського стану Полтавщини, що ніколи не був у кріпацтві, не пережив жаху та деморалізації кріпацтва й зберіг непорушними, а почасти й прибільшив свої козацькі землі до наших часів і в наші часи виступає перед нами, як велика економічна та політична сила (середняки). Через те і в Г. С. Сковороди не було такої психіки кріпака, яка була, скажім, в Т. Шевченка і яка мала вплив на все життя та літературну творчість останнього.
Г. С. Сковорода з малих літ, з дня свого народження почував себе у вільному стані. Це, між иншим, на нашу думку, повинно було мати вплив і на його дальше життя, а зокрема на його освіту. Серед козацтва Лівобічної України у XVIII ст. був дуже великий потяг до освіти та письменности. З документів, знайдених та надрукованих О. М. Лазаревським[10], видно, що в ріжних полках Лівобічної України з половині XVIII ст. була сила народніх шкіл, закладених самим народом та сільським духовенством, що тоді стояло близько до козаків та селян; особливо це треба сказати про дяків, які були вчителями в цих школах. Школи ці найбільш були по козацьких селах, бо козаки особливо потрібували письменности. Чорнухи були сотенним містечком, „здавна людним та торговим містом“. У ньому що-року бувало чотирі ярмарки, куди приїзджали купці, навіть з Київа, Лубень, Прилук та Лохвиці з сукном, шкірами та дрібним крамом, а з округи селяни с хлібом, кіньми та горілкою[11]. Така школа повинна була бути і в Чорнухах, як у сотенному містечкові.
О. М. Лазаревський надрукував у місячникові „Основа“ (1862, травень) цікаву статтю „Статистичні відомості про укр. народні школи та шпиталі XVIII ст.“, де наведено віломості з козацьких компутів та ревізій про кількість шкіл в ріжних полках. На жаль, автор не зробив того, що зроблено мною для слобідсько-українських шкіл, цеб-то він не дав списку тих місцевостей, де були школи, а тільки їх загальну кількість по сотнях. Та все-ж з його відомостей можна зробити висновок, що школа, а може навіть школи, були в Чорнухах, бо в Чорнуській сотні було 11 шкіл[12] і, звичайно перш усього школа повинна була бути в сотенному козацькому місті, коли школи були по селах, ми знаємо, що в подібному випадкові — на Слобожанщині, в більших осадах, в полкових та сотенних містах — було по кілька шкіл. У всьому Лубенському полку тоді (1745 року) було 172 школи.
В Чорнуській школі, на мою думку, і одержав початкову освіту Г. С. Сковорода, що мав добрий голос і співав у місцевій церкві, а ми знаємо, що в цих школах церковний спів займав дуже поважне місце; про це свідчить і І. Ф. Тимковський[13], що сам учився в такій школі. Школи ці ділилися на 3 класи — граматику, часословець та псалтир, з третьої класи набирались охочі в осібну ірмолойну класу для церковного співу, що бував 3 рази на тиждень — взимку в кімнаті дяка, а по-весні під повіткою. Школяри в церкві складали хор півчих, якими дяк пишався. Вони-ж помагали йому дзвонити. На свята він давав їм вірші для віршування, і вони віршували в селян. Школи ці були безстанові або, краще сказати, для всіх станів: вчились там і діти старшини, і козаків, і посполитих, і духовних. Ці факти багато де-чого пояснюють нам і в житті Г. С. Сковороди і, між иншим, його близькість до тодішнього духовенства, його знання церковних мелодій та співів, його вступ для продовження освіти до Київської Академії — туди вступало багато учнів таких початкових народніх шкіл, тим більш, що і Київська Академія складом студентів була не спеціяльною вищою духовною школою, а школою для всіх станів. М. І. Ковалинський каже, що вже на сьомому році життя Григорій Савич став показувати прихильність „до богочтенія“, талан до музики та охоту до наук. Скористуємось тепер для питання про шкільне виховання Г. С. Сковороди споминами старих дідів та бабів, що зберіглися в рукописах Ізм. Ів. Срезневського, а тепер надруковані. Оповідання про науку його в школі, в Чорнухах ми визнаємо цікавим, хоч може і не певним. Будинок, де проживала нища братія, був одночасно шпиталем і школою. Діякон, що про нього тут іде розмова, був, значить, д'ячком-учителем цієї школи. Але до подробиць про пустощі Григорія ми ставимося скептично: тут ми бачимо тенденцію побачити і в дитячих літах його те, що бачили в його старості, цеб-то його упертий норов. Викликає сумнів також звістка про складання ним у такий молодий вік пісень. Зовсім непевна звістка про те, що батько його був попом у с. Чорнухах[14].Я не міг не навести в примітці тексту цих споминків про дитячі літа Сковороди, хоч у мене вони викликають багацько сумнівів. Нехай сам читач ознайомиться з ними хоч-би навіть за для того, щоб їх зовсім одкинути. Я уявляв собі зовсім инше відношення Г. С. Сковороди до школи в Чорнухах і до його вчителя дячка. Батько Григорія був не попом, а козаком у Чорнухах і коли так, то ці подробиці про відношення Григорія до школи і його вчителя непевні. Навряд чи певні також звістки про його пустощі і про те, як їх немов-би одрізало після смерти батька. Я думаю, що і в молодих літах Сковорода не пустував і потім не мінявся, учився дуже добре, з учителем не сварився, над ним не кепкував і вчився в школі дуже довго, як це робили ті учні, що хотіли потім чи так чи сяк продовжувати свою науку — а Григорій належав до таких учнів, бо не дурно він поїхав для дальшої науки до Київської Академії.
Очевидячки, — і це теж було в звичаї — Григорій до школи вступив дуже рано і, як каже далі Ковалинський, з охотою ходив до церкви й співав на крилосі дуже приємним голосом. Улюбленим його співом був вірш Івана Дамаскина. Мова йде тут про трьох отроків — Ананія, Азарія та Місаїла, що наче-б то їх кинули в розпалену піч. З цим М. І. Ковалинський звязує один свій сон, де ці три отрока уявились йому разом з Г. С. Сковородою, що на нього виходили від них проміні блискучого світу. Розуміючи це алегорично, він бачить тут життя Г. С. Сковороди, що переміг свою плоть. Як-би там не було, ми бачимо, що вже в ранньому дитинстві та молодості в батьківській хаті під солом'яною стріхою почала складатися духовна постать Г. С. Сковороди під вражінням місцевої української природи, що він так дуже любив її й серед неї прожив усе своє життя, під впливом тодішнього українського побуту, де визначну ролю грала своя школа з українською мовою викладу, з її дяками вчителями, церковними співами, різдвяними та великодними віршами.
І. Ф. Тимковський в споминах про свої дитячі літа та про своє навчання в одній з таких шкіл оповідає, що як тільки надходила весна, наука переносилася з хати під повітку, цеб-то на вільне повітря, а влітку школярів „пускав (дяк) то купатись коло млинів у річці, то наловити риби, то з лісу, на горі, за річкою, принести йому горіхів, калини та грушок“. Цю близькість до рідної природи сприйняв собі ще в дитячі роки Г. С. Сковорода та й зостався з нею навік. В одному своєму вірші він каже „Не піду до міста багатаго. Я буду на полях жити“, і кожна двохвірша цих віршів кінчається приспівом: „О діброво! Мати моя рідна! В тобі життя звеселене, в тобі спокій, тишина“. Та особливо яскраво висловив Г. С. Сковорода свою любов до української природи в 13-ій пісні свого „Саду божествених пісень“, що різко відрізняється з по-між решти всіх його пісень і своєю художньою вартістю й яка починається так: „Ах поля, поля зелені, поля квітками украшені, ах долини, яри, кручі, могили, горби“… Характерна з цього боку й 18-а пісня, де так само яскраво висловлене замилування сільською природою, малюнок якої нагадує народню пісню. Відомо, що Г. С. Сковорода, грав на „пастушій свірелі“, цеб-то на сопільці. Можна думати, що цю умілість він засвоїв теж ще у рідних полях села Чорнух, де, здається, йому доводилося пасти скотину, і йти з чередою в поле, бо і в молодих літах зоставався вдома (до 17 літ) і, значить, повинен був допомагати батькові в господарстві.
Про його гру на дудочці, цеб-то на сопілці дома в батька оповідає Снегірьов, що брав свої відомості про нього від двох осіб, які особисто його знали[15]. Це підтверджує своїм свідченням і Ізм. Ів. Срезневський, кажучи „він (Гр. Сков.) почав свою музичну діяльність у батьківській хаті, сопілкою-свиреллю. Там, вдягшись в юхтове вбрання, він раненько йшов у гай і награвав на сопілці святих пісень. Потроху він так поліпшив свого струмента, що міг на ньому виконувати переливи голосу співочих пташок. З того часу музика та співи стали постійним ділом Сковороди[16]. Це писано було 1834 року, І. І. Срезневським, що збирав і зібрав багато відомостей про особу Г. С. Сковороди і до якого могла дійти така звістка, принаймні, як усний переказ. Викликає сумнів тільки відомість про поліпшення Г. С. Сковородою сопілки. І на не поліпшеній сопілці (поліпшеної не знаємо) можна було виконувати переливи голосу пташок, напр. виспівування солов'я, — все залежало тут від хисту музиканта, а такій хист в Г. С. Сковороди, видимо, був. Гадаємо теж, що Г. С. Сковорода на сопілці награвав не лише самих свящ. пісень, а й чабанських народніх українських пісень, що звичайно грають їх пастухи коло череди. У 13-ій пісні свого „Саду“ Г. С. Сковорода, мабуть, вихоплює малюнок з власного життя, кажучи:
„А когда взойшла денниця (зоря),
Свищет в той час всяка птиця,
Музыкою воздух растворенний шумит вокруг
Только сонце вникает
Пастух овцы выганяет
І на свою свирель выдает дрожливый трель[17]
Значна частина вчителів у народніх школах була теж мандровані, цеб-то перехожі дяки — і на мандрівне життя, що вибрав його собі потім Г. С. Сковорода, міг мати вплив і його прототип перехожий, мандрований народній учитель, яким був і Г.С. Сковорода у вищому й найліпшому розумінні цього слова[18]. Роки, що провів Г. С. Сковорода їх дома в Чорнухах, були часом гострого занепаду автономії України за Петра та його наступників.
Не задовольнившись хатньою наукою, Григорій Савич вступає з власної охоти до Київської Академії: „з охоти його — каже М. І. Ковалинський, — батько віддав його до Київської школи. Григорій хутко перегнав однокласників своїх в успіхах і похвалах. Митрополіт Київський Самуїл Міславський, чоловік дуже гострого розуму та надзвичайних здатностей до наук, бувши тоді товаришом його, зоставався у всьому нижче од його при найбільшому свойому старанні“. Професор і академік Української Академії Наук М. І. Петров вносить кілька хронологічних пояснень та поправок для цеї звістки, ґрунтуючись на різних офіціяльних документах, поправлючи де в чім і сам себе. Так він припускає, ґрунтуючись на виданих останніми часами списках студентів Київської Академії, що Г. С. Сковорода вступив до першої нижчої класи її, що звали фарою 1738–1739 шкільного року, цеб-то тоді, коли йому було 16 років. Ґрунтує свою гадку М. І. Петров, однак, не просто на списках студентів, де нема імени Г. С. Сковороди, а на тому, що його нема в списках за 1736–1737 та 1737–1738 роки, і на тому, що, вернувшися з Петербургу 1744 року назад до Київа, він вступив до класи піїтики, бо раніш пробув в Академії 4 роки в перших чотирьох нижчих класах цеї школи, — в фарі, інфімі, граматиці та синтаксисі[19]. Таким чином, першого разу Григорій Савич пробув в Київській Академії шкільні роки 1738/1739, 1739/1740, 1740/1741, 1741/1742.
В політичному житті Лівобічної України, початок 40-х років XVIII в. був просвітком та розквітом українських впливів Олексія Розумовського за часів цариці Лізавети Петровни. Від цього залежала й дальша доля Г. С. Сковороди, якого з Академії взяли до двору Лізавети Петровни за придворного півчого 1742-го року. У придворній капелі він пробув коло двох років і р. 1744-го знов вернувся до Академії, щоб продовжити, перервану на який час, освіту. Вернувшись до Академії, він повинен був вступити до класи піїтики (був там 1744/1745 шк. року), далі перейшов до класи риторики (1745/1746 р.), два роки (1746/1747, та 1747/1748) пробув у класі філософії та два роки пробув в останній богословській класі (1748/1749 та 1749/1750). Бувши у богословській класі, він разом з иншими своїми 34 товаришами переписував для Київського мітрополіта Тим. Щербацького богословську розправу Ад. Зерникова, його підпис (Gregorius Skovoroda) між иншими знизу по листам цеї копії разом з підписом Миславського (Myslavski). М. І. Ковалинський, як ми бачили, називає Миславського Самуїла (в миру Семена), потім Київського мітрополіта, шкільним товаришем Г. С. Сковороди. Та в цьому документові не названо ім'я Миславського, а із списків студентів Академії за 1744-й рік, коли Г. С. Сковорода знов вступив до Академії до класи піїтики, видно, що там тоді був його шкільним товаришем Миславський, та не Семен (потім Київський митрополіт Самуїл), а Тимофій Миславський, Семен-же того року тільки вступив до 1-ї класи Академії до фари і, значить, був на 4 курсі — молодший Г. С. Сковороди. В розправі Зерникова, виходить, був підпис Тимофія Миславського. Семен-же (Самуїл) Миславський скінчив богословську класу, Академії 1754 р. цеб-то через 4 роки після виходу з богословської класи Г. С. Сковороди[20].
Змішати двох Миславських, що вчилися в Академії, М. І. Ковалинському, було певна річ, не трудно, тим більш що життєпис Г. С. Сковороди, М. І. Ковалинській писав року 1794-го, цеб-то через 50 років після того, як Г. С. Сковорода був в Академії. Рік, коли Г. С. Сковорода вернувся до Київської Академії (1744-й), був час, коли приїхала до Київа цариця Лізавета Петровна. Лізавета Петровна вступила на царство року 1741-го. Виходить, не пізніше року 1742-го Г. С. Сковорода виїхав з Київа до Петербургу. Цариця Лізавета виїхала з Київа до Петербургу у вересні 1744-го року. Отже, Г. С. Сковорола пробув в Петербурзі при капелі коло 3-х років — 1742, 1743 й частину 1744-го року. Правда, в зробленій мною справці з ревизької книжки 1745 року, Сковороду того року вважали ще за півчого; та до Чорнух могла ще не дійти офіціяльна звістка, що він вийшов з придворної капели, а може бути, як справедливо, на наш погляд, вказав проф. М. І. Петров, вважали його і далі за придворного півчого, мавши на увазі його чин придворного уставщика. Вступив він знов до Академії 1744 року і пробув там на цей раз коло 6 років, не скінчивши в ній цілого курсу наук, але перебувши деякий час (не знаємо, два роки чи один) у богословській класі. Що він був у богословській класі, свідчить сам Григорій Савич, називаючи себе студентом богословії. Гес де-Кальве наводить про цей час ще таку подробицю: „Там молодий Сковорода упадливо вчився єврейської, грецької та латинської мови, працюючи, крім того, над красномовністю, філософією, метафізикою, натуральною історією та богословією“. Це зовсім можливо, бо всі ці науки справді викладалися тоді в Академії, і ми знаємо, що Г. С. Сковорода дійсно потім добре знав ці три мови. Але друга половина звістки Гес де-Кальве про те, що він, не хотячи вступати в духовний стан, прикинувся божевільним і був виключений з Академії, — непевна, особливо з боку способів, що він їх для цього вжив. Річ й тому, що Г. С. Сковорода не належав до духовного стану і тому прийняття священства для нього зовсім не було обов'язкови м, і виходить, вдавати когось з себе, що було не в його правдивій натурі, йому навіть не було потреби; особи світського стану звичайно не кінчали богословської класи. Так зробив і Г. С. Сковорода, коли йому трапилась нагода поїхати за кордон з Вишневським і до того для виконування таких обов'язків (дяка при церкви), проти яких нічого не міг мати й уряд Київської Академії.
Установлена тут хронологія життя Г. С. Сковороди має далеко не одне формальне значіння. Вона, певна річ, потрібна й сама по собі, особливо в критичному життєписові. Та, крім того, вона має і більш основне значіння, бо допомагає нам розглядітися в тих впливах, які мали на Г. С. Сковороду умови його життя. Зокрема установивши хронологію шкільної науки Г. С. Сковороди в Київській Академії, можна встановляти впливи на нього вчителів цієї школи. Це й робить проф. М. І. Петров. У Київській Академії було 8 клас і Г. С. Сковорода пробув у ній років 10, бо в філософській та богословській класах наука йшла по 2 роки. І це були вже свідомі роки його життя, бо він вступив до Академії юнаком 16 років, а вийшов з неї мале не в 30 років. В ці літа вже складається характер, встановляються остаточно шкільні просвітні впливи. Чим-же була собою Київська Академія тих років, коли в ній вчився Г. С. Сковорода, і які були ті вчителі, що могли найбільше на нього вплинути?
Програми наук, що викладались в Академії, виявляють почасти відомі вже нам назви її класів. Окрім початкових предметів, у ній показну ролю грали граматика, риторика, піїтика, філософія та богословія. А це були саме ті науки, що й потім самостійно працював над ними Г. С. Сковорода. Далі видатну ролю грали тут мови з 1738 року, це-б-то з року вступу до Академії Г. С. Сковороди, в ній було уведено виклад мов єврейської, грецької та німецької. Латинська мова викладалась тут здавна. А нам відомо, що Г. С. Сковорода знав добре всі ці мови. Отже, Академія дала йому підготовку для його науково-філософських дослідів і в знанні мов, особливо латинської та грецької. Викладалося й історію. Разом зі зростом кількости наук з першої половини XVIII в. кращала, хоч і помалу, і якість навчання. Добру своїми наслідками реформу в навчанні зробив відомий співробітник Петра I-го Феофан Прокопович: замісць схоластики, що раніш панувала, він дбав заснувати навчання на науках гуманітарних — на піїтиці, риториці та філософії — був тут представником відроження класицизму: добре ознайомившись з ним за кордоном, особливо в Італії, він ширив римських письменників та діячів доби відроження, як Еразми Ротердамський. У богословії він радив додержуватися творів таких отців церкви, як Августин, Афанасій Великий, Василій Великий, Кирил Александрійський. Феофан Прокопович міг мати вплив на Г. С. Сковороду через Георгія Кониського, а потім і своїм друкованим курсом богослогія, що вийшов у 70–80 роки XVIII в. за кордоном двома виданнями. Російською мовою Феофан Прокопович написав „Первое учение отрокам“ (граматку з заповідями, молитвами, символом віри), 4-е видання якого вийшло 1743 року, а року 1744 Г. С. Сковорода вдруге вступив до Академії. Воно могло бути відомим Г. С. Сковороді та стати одною з приводів до складання ним потім його підручника „Начальная дверь ко христианскому добронравию“. В передмові до своєї книжечки Феофан Прокопович висловлює думку, яку Г. С. Сковорода поклав в основу свого підручника.
Як відомо, і підручник Г. С. Сковороди теж викликав заколот у духовних кругах. Феофан Прокопопич залишив після себе багато поетичних творів і між иншими віршів латинською мовою; багато латинських віршів залишилося й після Г. С. Сковороди. В російських віршах Феофан Прокоповича помітно сарказм (уїдливу посмішку), далеко не чужий і Г. С. Сковороді. Його духовні канти: „Хто кріпко на бога вповає“ та „Коли діждуся доброї погоди“ довго співались духовними й мирянами, як це було й з кантами Г. С. Сковороди. І він писав трагедо-комедії.
Наступником та прихильником його богословських поглядів був потім в Академії Георгій Кониський. „В один з просвітків цієї доби, каже М. І. Петров, і вчився в Київській Духовній Академії Г. С. Сковорода. В науці він був духовним сином Георгія Кониського, цього палкого шановника наукових праць Феофана Прокоповича і, виходить, духовним унуком цього останього, та з де-яких поглядів був щасливішим за своїх духовних учителів, бо володів в мовах засобами до освіти. Вернувшися з придворної капели до Київської Академії 1714 року, Сковорода, певно, слухав тут року 1745–6 чи 1747–8 курс піїтики в Георгія Кониського й напевно був слухачем одного з його філософських курсів, читаних років 1747–1751. Його курс філозофії поважався в Академії. Відзнакою його філософічних гадок було те, що, викладаючи міркування допитливої думки, він наводив отців церкви, як високих виразників христіянської думки. Так отзивається про цей курс Філарет у своєму „Огляді російської духовної літератури“. Його промови визначаються блискучою духовною красномовністю. Йдучи за духом часу, Георгій Кониський хотів теж бути поетом, та поетом був невдалим. Георгій Кониський написав драму в 5 діях „Воскресение мертвых“ з 5 жартовливими інтермедіями з народнього життя, де виведено на сцену й селян українців, що говорять своєю рідною мовою. Г. С. Сковорода теж написав, може слідкуючи за своїм учителем, з яким, ніби-то після деяких звісток листувався, якусь трагедо-комедію цеб-то, певно, трагедію зі вставленими інтерлюдіями, але її на жаль до цієї пори не знайдено, хоч вона напевно існувала, бо про неї згадує сам Г. С. Сковорода. Георгій Кониський викладав логіку, етику, фізику, та метафізику; особливо цікавим для Сковороди був його курс етики. У відділ фізики Г. Кониський вводив Шостоднів з святоотецьких творів. Г. С. Сковорода торкається цих питань у своїх богословсько-філософських працях та в напрямкові, протилежному Шостодневу. Виклад філософії в свіжішому та реальнішому напрямкові було введено однак у Київській Академії вже по виході звідти Г. С. Сковороди (за наступників Г. Кониського — Щербацького та Нищинського). Таким чином, Г. С. Сковорода в кожному разі не був підготований до своїх філософських і, додамо, богословських поглядів — тою вищою Київською школою що він пройшов. Можливо, що в деякий звязок з цим треба поставити його вихід з Київської Академії до кінця курсу, коли йому випала нагода поїхати за кордон до джерел тих наукових поглядів, що провідником їх в Академії був, наприклад, Феофан Прокопович. Піїтики та реторики Георгій Кониський не викладав, але в своєму підручникові піїтики він, як і Феофан Прокопович, визволився від середнєвічних додатків і з цього погляду міг мати добрий вплив на Г. С. Сковороду, як на вчителя цього предмету в Переяславському колегіумі та як на автора „Саду Божествених пісень“ а особливо, як на автора трагедо-комедії. В нижчих класах Академії вчителями Г. С. Сковороди були С. Добрина, В. Іваницький, Слонимський (у піїтиці), Т. Олександрович і Д. Галяховський (у риториці); курс філософії перший рік вислухав у Г. Слонимського, богословіє у Сільви Ляскоронського[21]. Додамо ще, що Г. С. Сковорода присвячує одну з пісень свого „Саду“ Івану Козловичу, з нагоди призначення його Переяславським архієреєм, а йому належить рукописний курс філософії, виложеної по Арістотелеві. „Філософія Декарта та Лейбница усунула в його системи багато схоластичних тонкостей. Кінець-кінцем вчителем філософії в Київській Академії з 1739-го до 1744 року, цеб-то за часу пробування Г. С. Сковороди в нижчих класах, був Михайло Козачинський, вихованець Київської Академії, що подорожував перед тим по Німеччині та слов'янських землях. Його курс філософії в російському перекладі було надруковано в Київі 1745 року, цеб-то тоді, коли Г. С. Сковорода був у класі піїтики, а далі вступив і до класу філософії. Г. С. Сковорода міг знати про його закордонну подорож. Він писав гарні латинські та російські вірші, з чим теж міг знайомитись Г. С. Сковорода. Такий був круг дійсних та можливих впливів на Г. С. Сковороду вчителів Київської Академії. Він був, як бачимо, досить великий і відбивався на ньому в двох напрямках — науковому й літературному. І як чимало вчителів Академії об'єднували в своїй особі й наукові й літературні праці, були не тільки вчителями піїтики, філософії та богословії, бо повинні були, по заведеній традиції, давати й зразки риторичних та поетичних творів, цеб-то бути одночасно риторами та піїтами, — так саме й Г. С. Сковорода унаслідував цю традицію в Академії та прикладав її потім у власній науково-літературній діяльності, тим більш, що й сам виступав, як навчитель цих предметів.
Перервавши своє навчання в Академії, Григорій Савич пробував у Петербурзі у придворній капелі, де був коло трьох років — 1742-й, 1743-й і частину 1744-го. От ще каже про цей момент М. І. Ковалинський. Тоді царювала Лізавета, що любила музику та Україну. Хист Сковороди до музики та дуже хороший голос його дали нагоду бути йому вибраним до двору в півчу музику, куди й відправили його, як вступила Лізавета на царство. Він недовго пробув там. Цариця скоро поїхала до Київа й з нею весь двір. Сковорода прибув туди, як двір уже вертався до С.-Петербургу, його було звільнено з чином придворного уставщика, і він зостався в Київі та знов узявся до науки. Що можна додати до цих слів М. І. Ковалинського про цей короткий період його життя? Гр. Петр. Данилевський зробив деякі розвідки в цьому напрямкові, та йому вдалося додати до них небагато. Як каже Аскоченський, Григорій Савич ще в Академії звернув на себе увагу диригента півчої капели й зараз вступив до хору. І це, звичайно, уже можливо. А як вступила на царство Лізавета Петровна й стали набирати на Україні хлопчиків з гарними голосами до придворної капели, то Сковорода попав туди одним з перших. Півчим тоді жилося незле: їм давано платню (по 25 карб. на рік), часом і порцію горілки (5 відер); була й хлібна пайка всім; робили від двору дорослим мундири з зеленого сукна, свитки, куртки й штани, — малолітнім — черкескі, цеб-то українське довге вбрання, свитки й штани з зеленого сукна, каптанки й штани з шовкової матерії — червоно-гарячі чи червоно-рожеві. До визначення постійного утримання партії півчих з українців року 1745 пошили білизну (по 5 пар) дали по 3 рушники з середнього полотна, по 2 парі чобіт, черевиків та панчіх, по одній парі рукавиць.
Гр. П. Данилевський, на підставі документів півчої капели, що передав йому В. В. Стасов, гадає, що під півчим Григорієм, що споминається серед тих, що віршували на Різдво, можна розуміти Сковороду, та це не так, бо звістка належить до р. 1740, коли Гр. Сав. ще не було в Петербурзі. У той час були на версі слави Розумовські (власне, Олексій Розумовський), українці родом. Хлопчиків, узятих до двору за голос, пестили та голубили. Між півчими були діти й знаменитих українських панів, як Стоцькі, Головачевські“. Додамо, що півчі співали й на тих бенкетах, що влаштовував Розумовський для своїх приїзджих з України земляків. Про те, як здорово випивали на цих бенкетах, свідчить у своїх споминах Ханенко. Крім півчих, були при дворі й українські бандуристи. За Ол. Розумовським ішли й инші великі пани й робили такі бенкети, де чимало підпивали. Не диво, що сама цариця, дуже співчуваючи, щоб так проводили час, і сама любила послухати співів та музики українців, призначила одному з дорослих півчих порцію горілки в 5 відер. У Гр. Сав. Сковороди були де того-ж близькі родичі: родич його Полтавцев був камер-фур'єром при дворі. Г. С. Сковорода попав у придворні півчі в таких літах, коли це веселе життя при дворі веселої цариці, що про неї поет-сатирик склав наведеного раніш вірша, могло-б його захопити за прикладом инших його товаришів: йому було тоді років 19–21. Та воно його, як здається, не захопило. Це видно з того, що він не довго пробув у капелі і при першій нагоді повернувся в Київ до Академії, щоб продовжити там перервану працю в школі. Як здається, Г. С. Сковорода, за час свого пробування в Петербурзі, був захоплений не бенкетами та забавами, а духовними співами та музикою. От свідчення про це Ізм. І. Срезневського: „Пробуваючи там (у Петербурзі) коло двох років, він склав голос духовного співу „Иже херувимы“, що й досі вживається по багатьох церквах на Україні“. До цього Гр. Фед. Квітка зробив від себе такий додаток: „Голос цього духовного співу під назвою придворного уміщено в службі, розісланій по всіх церквах України для однаковости в церковному співі. Крім того, Сковорода зложив веселий та урочистий голос воскресних канонів, що вживалися в церквах по всій Росії, замісць давнішого сумного ірмолойного співу, — Голос, котрий всюди зовуть Сковородиним“.
Г. Ф. Квітка особисто знав Сковороду й сам був кілька літ у ченцях. Значить, він тут авторитетний свідок, до слів його можна поставитися з довір'ям. А все-ж ми підтримуємо сумніви, висловлені Г. П. Данилевським. Голос „Иже херувимы“, надрукований у службі, виданий 1804 року, під редакцією Бортнянського не належав Г. С. Сковороді. Голоси-ж церковних співів могли приписуватися Г. С. Сковороді тому, що він сам співав їх, вернувшися з Петербургу, у Київі, а потім у Харкові. За свідченням проф. Петербурзької Духовної Академії Карпова, Г. С. Сковорода, у всякому разі, складав музику до своїх духовних кантів, що співалися в приватних зібраннях духовенства, яке любило заповітню старовину — і він сам чув їх у Київі. Під час коли цар. Лізавета пробувала в Київі, з академії було виписано вертеп і співались учнями її віршувальні канти. З трохи неясного тексту М. І. Ковалинського можна було-б вивести й такий висновок, що Сковорода приїхав до Київа з Петербургу разом з двором Лізавети, значить, теж міг брати участь у цих музично-голосових концертах, а коли двір повертався назад до Петербургу, його було відставлено від служби півчого, з чином придворного уставщика. Цей чин звичайно давався розпорядчикам хору — регентам, а, можливо, й кращим солістам капели. При капелі йому призначалась особлива одіж й булава. Така уважність до Г. С. Сковороди могла бути викликана й тим, що в нього був надзвичайно приємний голос, і тим, що він був дорослим півчим і студентом вищої школи і, нарешті, його теоретичною підготовкою до музики, особливо церковної. Але, одначе, цілком можливо й те, що біограф Г. С. Сковороди М. І. Ковалинський, що знав його в розквіті слави, високо його шанував, і писавши його життєпис року 1794-го, приписував йому з чуток, у його молодості таке звання, що його офіційно Г. С. Сковорода не носив, та яке йому по правді, було й не потрібне, коли він знов вертався до Академії — принаймні сам він ніколи про це не згадував. Тоді це буде така-ж помилка М. І. Ковалинського, як і його свідчення про перевагу Г. С. Сковороди над його шкільним товаришем, потім мітрополітом Київським Самуїлом Миславським, і це тим можливіш, що Г. С. Сковорода не любив зовнішніх відзнак та титулів і потім завжди відмовлявся від них. Вийшов-же він з придворної капели за для того, щоб продовжувати своє навчання.
З року 1750-го починається новий, виключної ваги період в його житті — його подорож за кордон. Про це М. І. Ковалинський каже так: „Циклу наук, що викладались у Київі, здавалось йому недосить. Він захотів побачити чужі краї. Хутко трапилась до цього нагода, і він скористався з неї з усією охотою. Від двору послано було до Венгрії до Токайських садів генерал-майора Вишневського, що для бувшої там греко-російської церкви хотів мати церковників, здатних до служби та співу. Сковорода, відомий знанням музики, голосом, охотою побувати в чужих краях, розумінням деяких мов, був з похвалою рекомендований Вишневському й був узятий ним під опіку. Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду за його дозволом та допомогою поїхати з Венгрії до Відня, Офену, Пресбургу та до инших сусідніх місцевостей, де, бувши цікавим та маючи охоту, дбав знайомитися найбільше з людьми, що наукою та знаннями дуже славились тоді. Він говорив дуже добре й особливо часто латинською та німецькою мовами й досить розумів грецьку, чим і користувався, щоб добути зобі знайомство та приязнь вчених, а з ними нові знання, яких не міг добути в рідному краї“. Значить, Г. С. Сковорода був вивезений Вишневським до Венгрії, як церковник для тамтошньої російської православної церкви; подорожував по Австрії та Венгрії, знайомився та дружився з тамтешніми вченими, що міг робити через те, що добре володів латинською та німецькою мовами, і набув багато знань, яких не міг добути в ріднім краю.
Тут ми натрапляємо на ту рису Г. С. Сковороди, що була найхарактернішою в його житті: — його поривання де частих переїздів, до мандрування, яке так любили його земляки; з села Чорнух він поривається до Київа, з Київа, — до Петербургу, з Петербургу — знов до Київа, з Київа за кордон. Цим він підготовував себе до того мандрівного способу життя, що він вибрав потім, вернувшися на батьківщину. І такий мандрівний спосіб життя він вів і за кордоном. Хоч М. І. Ковалинський і не каже про пішоходні мандрівки Г. С. Сковороди за кордоном, та вони, запевно зовсім можливі, і коли вони звичайні для закордонних мандрівників взагалі, то тим паче, вони були природніми для звикшого до них Сковороди. Можна думати, що часом він їздив, скажемо, до Відня, Пресбургу, але в околиці їх ходив пішки, так само, як одвідував пішки й околиці свого постійного місця життя в Венгрії при російській церкві. Про його пішоходні мандрівки за кордоном говорить і Гес-де-Кальве та подробиці, які він дає, про місцевості, куди завітав Г. С. Сковорода, ми вважаємо за непевні, бо вони розходяться зі звістками М. І. Ковалинського. Гес-де-Кальве або не знав, або промовчав про те, що Сковорода поїхав за кордон з Вишневським, а каже, що він „узяв у руку палицю мандрівника та й пішов за кордон, як правдивий філософ цеб-то пішки з дуже порожньою калиткою“. Розходиться Гес-де-Кальве з иншими і в дальших звістках про мандрування Г. С. Сковороди вже закордоном, коли каже: „він мандрував по Польщі, Прусії, Німеччині та Італії, куди товаришували йому недостатки та зречення від усяких вигод. Рим відкрив його цікавості широке поле; з побожністю ходив він по цій класичній землі, що колись носила на собі Ціцерона, Сенеку й Катона. Тріумфальні Троянові ворота, обеліски на площі Св. Петра, руїни теремів Каракали, словом, усі, будинки цього світового володаря, так протилежні сучасним будинкам ченців, блазнів, шахраїв, фабрикантів, макаронів та сиру, зробили на нашого циніка велике вражіння“… Г. П. Данилевський гадає, що Гес-де-Кальве тут трохи заходить у хмари, але гадає що „цей відступ від мови точного історика навіяний йому оповіданнями самого Сковороди“. Ми думаємо, що коли Сковорода розказав Гес-де-Кальве про свою подорож не тільки по Венгрії та Австрії, але й по Німеччині, Польщі й особливо Італії, то зовсім неймовірно, щоб він промовчав про це перед своїм любим учнем і другом, і біографом М. І. Ковалинським, що сам довго пробував за кордоном і, певна річ, цікавився тим, до яких місцевостей Західньої Европи завітав свого часу його вчитель. Але цікаво, що цю версію Гес-де-Кальве підтримує й Вол. Ерн на тій основі, що Ковалинський каже про мандрування Г. С. Сковороди й по околицях Відня, Офену, Пресбургу; Вол. Ерн заявляє: „Инші околиці“ Ковалинського можна зрозуміти трохи поширено і в округу подорожі Сковороди залічити Польшу, Прусію, Німеччину, навіть північну Італію, бо свідчення Гес-де-Кальве знищити ми не можемо. З инших місць його оповідання видно, що йому були відомі зовсім певні факти з життя Сковороди, яких не згадує Ковалинський“ (стор. 57). Откинути Польщу, Прусію, Німеччину, справді може трудно він міг переїздити через ці держави, але Італія буде вже занадто далеко. Що до Німеччини, то ми маємо на неї вказівку в одному джерелі, яке досі було невідоме й на яке я зараз зверну увагу.
У Вел. Унів. Словникові XIX в. П'єра Ляруса (1865–1876 р.) є коротенька біографія Сковороди. Тут багацько непевних біографічних відомостей про Сковороду, але є невідоме нам про його закордонну подорож. Після того, як він даремне прохав дозволу податися за кордон, щоб завершити свої студії, він тільки помандрував до Пешту таємно від свого начальства. В цьому місті він вивчив німецьку мову й потім подався до Галле, де досягло тоді свого найвищого блиску навчання філ. Вольфа. Сковорода три роки віддавався тут студіям метафізики та теології й написав тоді переклад проповідей св. Івана Злотоустого, а також навчальні байки, що зберігалися до наших днів в усній традиції в люду України. Цьому оповіданню ми надаємо великого значіння в тій частині, яка торкається Галле і Вольфа. Ще не маючи в свойому разпорядженні цієї фактичної вказівки, на підставі апріорних спостережень, я прийшов був до висновку, що за кордоном великий вплив на Сковороду мусила мати філософія Вольфа, що професорував тоді в Галле. Тепер ця гіпотеза підтримується фактичною вказівкою словника. І инші вказівки словника про те, що Сковорода вчився там наукової німецької теології, переклав де-що зі Златоустого, у якому справді він і пізніше був закоханий і якого любив читати і, нарешті, складав повчальні байки, також дуже ймовірні[22].
Подорож по Італії ми откидаємо. Хіба ймовірно, щоб Сковорода, бувши на службі при посольскій церкві, міг подорожувати до Італії? Та хіба в оповіданні про подорож Сковороди по Італії ми не почуваємо загальних місць, джерело яких — література подорожі по цій країні?
Проф. Петров М. І. з'ясував питання про те, з яким Вишневським Г. С. Сковорода подорожував за кордон. Виявляється, що було двоє Вишневських, що один за одним завідували Токайським садом у Венгрії, — батько й син: генерал-майор Федір, що помер у Венгрії 1749 року та син його, полковник Гаврило Вишневській, призначений на місце батька 20 листопаду 1749 року Г. С. Сковороду взяв з собою до Венгрії, певно, Гаврило Вишневській. Потім він, певна річ, дослужився до чину генерал-майора й таким способом Ковалинській, зі слів Г. С. Сковороди міг назвати його генерал-майором. Про Токайську місію Вишневських у Венгрію є цікаві звістки в Рачинського, які він здобув з архиву Мін. Закордонних справ[23].
А. К. в своїй статті про Г. С. Сковороду[24], не назвавши на жаль, джерела, оповідав що Вишневський незабаром оцінив здібності Сковороди й полюбив його, як чоловіка з артистичною душею та в вищій мірі допитливого до знання й при всій лагідності умілого зі всякого погляду. Він слухав в університетах лекції тамтешніх уславлених німецьких мужів і своїми здатностями та любов'ю до освіти заслужив собі загальне поважання“. Тут додамо, що Г. С. Сковорода одвідував університетські лекції, — і в цьому нема нічого неймовірного.
Що-ж дало пробування за кордоном Г. С. Сковороді? Закордонні вражіння та наукові знання, зачерпнуті з перводжерела, цеб-то дійсне те, чого не могла дати йому наука в рідному краї, наука Київської Академії, і те, що він читав про джерела цього знання в Феофана Прокоповича, що проходило кріз призму инших учителів Академії, що побували за кордоном чи сприйняли собі теорії закордонних вчених, він узяв тепер сам, безпосередньо, без тієї цензури, що крізь неї доходили вони до учнів через поступовіших навіть учителів Академії. Особливу вагу для Сковороди мало засвоєння західньо-європейської науки з галузи філософії та богословії — німецької філософської думки в її великих представниках і протестанського богословія, які виходили з свойого перводжерела — Біблії, що потім стала й для Сковороди оснівним джерелом його філософії про бога, світ та людину. Там-же, крім учених людей, він знаходив і книжки, що не міг ознайомитися з ними в себе в рідному краї. За кордоном Г. С. Сковорода пробув, однак, недовго: відчувши, що закінчив свою освігу, він задумав повернутися до рідного краю.
Коноровський був племінником Переяславського полковника С. І. Сулими й напевно, мав надію за його допомогою відшукати посаду Г. С. Сковороді.
Надзвичайно характерні ті рядки, де Соха благав Г. С. Сковороду не кидати своєї науки і вчитися, хоч-би в себе, не зважаючи на свої злидні. Характерна й його щира прихильність до Г. С. Сковороди. Це був один з ранніх друзів Г. С. Сковороди й дуже високо ставив його.
Листа цього Г. С. Сковорода одержав у селі Коврай, де він мешкав уже тоді в Тамари, в січні 1754 року. Соха гадав приїхати на Україну в травні 1754 року, але, напевно, Г. С. Сковорода не дочекався його приїзду й поступив до Тамари навчати його сина. Про це М. І. Ковалинський розповідає так: „Недалеко мешкав український славетний дворянин Степан Тамара; йому було потрібно вчителя для його сина. Сковороду рекомендували йому знайомі, і він закликав його до с. Коврай, де йому й доручив сина на догляд та науку. Старий Тамара мав від пригоди великий розум, а обертаючись на посаді серед чужинців, здобув чимало знання; однак дотримувався багатьох застарілих переконань, властивих людям без доброго виховання й тому дивився з призирством на все те, що не одягнене в герби і не розписане по родовидах“. Є між иншим, і инша версія про те, як Сковорода дістався до Тамари. Ця версія належить самому вихованцеві Г. С. Сковороди Василеві Степановичу Тамарі, що розповідав про це Мартосові, а той говорить про це в свойому листі до Ломиковського (листа цього викликано тим, що в „Украинском Вестнике“ було надруковано статтю Ф. Вернета про Сковороду): „В Переяславі жив Степан Тамара, а син його Василь був улюбленець матери. Маючи дружні стосунки з Київським мітрополітом, Ст. Тамара прохав його надіслати до нього найкращого студента Академії на посаду вчителя й інспектора його синові. Мітрополіт надіслав Сковороду. Василь Тамара на прикінці 70-х років свого життя розповідав з щирою подякою про те, як його направляв на гарний шлях Сковорода. Про засоби направи Мартос нічого пе говорить.[26] Я вважаю за правдоподібнішу версію Ковалинського, що на Сковороду вказали Тамарі його, Сковороди, знайомі тому, що Сковорода перед тим, як почати навчання сина Тамари, давно вже вийшов з Академії й був вигнаний з Переяславської семінарії. Тут Г. С. Сковорода вперше почав провадити в життя свою нову теорію виховання. „Сковорода найперше почав працювати над вихованням серця своєму вихованцеві і, розглядаючи його природні здібності допомагати їхньому зростові легко, ніжно, нечутно, а не завчасно обтяжати розум його науками, і вихованець щиро внутрішньою любов'ю закохався в нім“. Старий Тамара, що був гордовитою людиною з панською пихою, ніколи не розмовляв з навчителем свого сина. Сковорода відчував таку зневагу, але не реагував нічим, бажаючи виконати складену умову. Але дуже швидко трапився випадок, що прискорив кінець: одного разу Сковорода під час розмови з учнем сказав, що він мислить про те, про що вони розмовляли, як свиняча голова. Челядь донесла про це пані, та чоловікові, а той під впливом жінки відмовив Сковороді в посаді. Але прощаючись із ним, в перший раз заговорив до нього по щирості і сказав: „прости, друже мій, мені шкода тебе“. Сковорода знов опинився без посади, без їжі, без одіжи, але не без надій. „Вбогий, нуждений приїхав Сковорода, розповідає М. І. Ковалинський, до приятеля свого, одного сотника Переяславського, людини чулої вдачі та страннолюбця. Тут несподівано трапився йому випадок їхати до Москви з Каліграфом, що від'їздів до Московської Академії проповідником, з яким він, яко приятель його, і поїхав: а відтіля в Троїцьку Лавру, де був тоді намісником вельми вчений Кирило, що потім був єпіскопом Чернигівським. Цей, побачивши Сковороду, про якого давно вже знав із переказів і вбачаючи в ньому людину виключних здібностей і вчености, прагнув до того, щоб залишити його в Лаврі на користь школі, але любов до рідного краю вабила його на Україну. Він знов повернувся до Переяславу, а в Лаврі залишив по собі ім'я вченого та дружбу Кирила“. Отже, це була екскурсія Г. С. Сковороди до Москви, або, краще кажучи, до осередку тодішньої освіти Московської Руси — Московської Духовної Академії й семинарії Троїцько-Сергієвської Лаври. Ця подорож мала випадковий характер („несподівано трапилася нагода“), але в своїй основі вона була викликана потягом Г. С. Сковороди до блукань. Це чудесно з'ясовує М. І. Ковалинський, кажучи: „Дух його віддаляв його від усяких тривалих зносин, створивши з його пришельця, присельника, подорожнього, виробляв в ньому серце громадянина всесвіту, який, не маючи родичів, пожитків, кутка, де-б голову прихилити, сторицею заживає втіхи природи невинні безтурботні, істинні, що черпає їх розум чистий і дух незбентежений у скарбницях вічного“. Дійсно, він не мав близьких родичів, майна, кутка, і він прагнув до тих радощів, що про них говорить М. І. Ковалинський. Але в нього були друзі й при тому звязані з ним щирою дружбою. Одним із таких друзів був Каліграф, навчатель реторика. Каліграфа надіслав мітрополіт Тим. Щербацький замісць Максимовича, що викликав Синод для викладів по теології в Московській Академії. Наказ від Синоду про це було надіслано в-осени 1754 року.Таким робом Г. С. Сковорода мав змогу поїхати з ним, або в самому кінці 1754 року (а тоді він уже залишив Тамару), або в самому початку 1755 року. Що-ж до намісника Тройце-Сергієвської лаври Кирила, про якого згадує Каліграф, то це був Кирило Лящевецький, що мав там цю посаду з 1753 по 1758 рік і був видатним діячем у місцевій семинарії, що відкрилася 1738 року. Ось, до праці в цій семинарії він і бажав притягти Г. С. Сковороду, тому що, напевне, за час особистого знайомства з Сковородою він мав змогу оцінити його видатну вченість,[27] і для Г. С. Сковороди така оцінка була тим більш приємна й цінна, що саме за цю вченість і усунув його з своєї провінціяльної семинарії Переяславський єпіскоп, визнавши непохитні наукові погляди Сковороди за неможливу „гординю“. Але прихильність до рідного краю вабила його на Україну. Це надзвичайно важлива риса його особи, що виявилася надто яскраво тоді, коли довелося зробити вибір між рідним краєм та Великоросією. Вона виявлялася в нього завжди й раніше і потім. Напевно, це кохання до рідної України відограло свою ролю і в справі повороту його на батьківщину з-за кордону, і на його поворот із Петербургу до Київа. Про виявлення її в дальшому, я скажу в свій час. Повернувся Сковорода на Україну, в Переяслав, напевно, того-ж 1755 року. Не встиг він приїхати до Переяславу, говорить М. І. Ковалинський“, як розумний Тамара доручив знайомим своїм умовити його, щоб знов до сина його повернувся вчити. Сковорода не згоджувався, бо знав його думки і примхи, а тим паче його жінки, але приятель його упроханий Тамарою, обдуривши, привіз його в село до того сонним. Старий Тамара, каже Ковалинський, не був уже той гербовий магнат, але ласкавий шляхтич, що хотів цінити людей по їхній внутрішній якості. Він дружньо, щиро поводився з ним, прохав бути синові його другом і керівником його в науках. Любові його щира поведінка завжди сильніше всього впливали на Сковороду. Він залишився в Тамари, з щирим бажанням бути корисним, без договору, без умов. Тут цікавий вираз про примхи (напевно, панські, дворянські) Тамари, а також його близьких, цеб то напевно, жінки, що через її вимоги й трапилося, що його вигнали й яка, за свідоцтвом автора біографічної замітки про Г. С. Сковороду в „Воронежському Зборнику“, „була раніш неввічлива: поводилася з Сковородою задирливо, садовила його за стіл разом з челяддю, глузувала з Сковороди“[28] Автор не вказує нам джерел цієї звістки й тому ми не можемо визнати її правдивою у всіх дрібницях, але що до гордощів та пихи жінки Тамари, то можна гадати, що це відповідає дійсності, тому що про це свідчить і Ковалинський — їх то й стерігся Сковорода. Трохи несподіваною й немотивованою нам здається в оповіданні Ковалинського гостра зміна в старому Тамарі що він раптом перетворився з гербового магната в ласкового дворянина. В дійсності старий Тамара ніколи не був магнатом, а тим паче гербовим. Ця термінологія не точна й не відповідає тодішній дійсності (50 роки XVIII ст.) на Україні. Ст. Тамара належав до класи козацької старшини, яка тоді ще навіть не мала дворянських прав, бо вона формально набула їх значно пізніше, і юридично ще не було тоді прірви між козаками й їхньою старшиною, тому що можливо було й козакові при гарних умовах стати старшиною. Ст. Тамара був представник керівничої класи, великий землевласник і, як казали тоді, пан на всю губу. І він і його жінка і взагалі всі старшини, звичайно, прагнули того, щоб відмежуватися від простого козацтва, а тим більше поспільства в свойому побуті й хатній обстанові. Придатний учитель в їх очах не був, звичайно, людиною їхньої класи. Ст. Тамара, напевно, оцінив Г. С. Сковороду після того, як позбавився його, як учителя (раніше він не міг узнати його завдяки свойому гордовитому відношенню до нього), тому що він був видатним учителем не тільки своїм знанням, але зовнішніми, виключними фактами своєї біографії — це був вихованець найвищої школи, побував за кордоном, знав і старі й нові мови, його бажала мати своїм навчителем Тройце-Сергієвська семінарія; до того-ж Г. С. Сковорода зумів викликати до себе любов свойого учня, цього мазунчика, а сам проте не ставив жадних вимог і згодився навчати й виховувати Вас. Тамару без жадних умов і матеріяльної користи для себе. Такого вчителя для Тамари було не тільки не соромно посадити з собою за один стіл, але при нагоді, можна було, навіть вихвалятися ним. Між иншим, ст. Тамарою, напевне керували й кращі чуття, коли він вирішив навіть хитрощами закликати жити в себе цю, в життьових справах дорослу дитину, яку так легко й часто при тодішніх умовах можна було обдурити.
У Тамар на цей раз Сковорода прожив довго — від 1755 по 1759 рік, цеб-то не менше, а, можливо й більше чотирьох років. І ці роки життя на селі, серед рідної йому української природи відограли велику ролю в його житті в двох відношеннях: перше, — у нього тут остаточно сформувалося внутрішне вирішення вступити на той життьовий шлях вічного подорожнього, що він здійснив за якийсь час; друге — він тут під впливом природи й свойого духовного життя написав цілу віршовану збірку, якій сам дав назву „Сад божествених пісень“, і, в якій є важливі автобіографічні матеріяли, а надто для характеристики його тодішнього морального стану й його внутрішньої душевної боротьби. Ось як оповідає про життя в Ковраї М. І. Ковалинський. „Самотність викликає нахил до думок. Сковорода, осівши на селі, мавши забезпечення всіх своїх потреб від свого господаря, забезпечивши себе його щирістю, віддавався любомудрію, цеб-то шуканню істини. Часто в вільні від служби години йшов він у поля, гаї, садки, де віддавався своїм думкам. Рано в ранці зоря бувала йому товаришкою в його блуканнях і гаї бесідниками „глумленій“ (думок) його. Роки (Г. С. Сковороді було тоді від 33 до 36 років), душевні здібності, нахил природній, життьовий кликали його поперемінно до прийняття якогось стану життя. Метушливе й багате на турботу життя світське видавало йому морем, що постійно хвилюється й ніколи не приставляє пловця до пристани душевного спокію. В чернецтві, що віддалялося від початку свого, бачив він темне гніздо стриманих пристрастей, що не маючи виходу давали буття смертносно й жалісно. Шлюб, скільки він не відповідав вимогам природи, не сприяв безтурботному його характерові. Не вибравши собі ніякого стану, ухвалив він твердо в серці своєму провадити своє життя, стримуючи потреби тіла, задовольняючись малим, ціломудренно, тихо, працьовито, терпеливо, в гарному настрої духа, в простоті звичаїв, чистосердечно, залишивши всі даремні шукання, всі турботи любостяжання, всі надмірні розкоші труднощі. Таке самовідречення сприяло його поспіхам в любомудрії“. Трудно ясніше, виразніше і в той-же час вдумливо змалювати душевний стан Г. С. Сковороди. Оселившись у Тамари, Сковорода не повинен був уже турбуватися про все потрібне для себе, тому що ці обов'язки взяв на себе сам Тамара, що щиро покохав синового вчителя і в свою чергу мав повагу від нього. І він віддався внутрішньому поглибленню в себе, цеб-то тій справі „нероблення“, що й він розумів так, як і Л. Н. Толстой. Це було любомудріє, філософське шукання істини насамперед для себе. І він її тепер уже шукав у самоті й серед природи, як це робив і надалі, коли в таких-же умовах писав свої філософські трактати. Він при цьому переживав напружену внутрішню духовну боротьбу між двома різними нахилами. Заявляли про себе і звичайні життьові потреби, з'являлася думка про вибир певної професії, про шлюб; але їх відкинув він, як і протилежну їм форму — чернецтво; останнє не задовольняло його не в ідеї, а в тих негативних формах, в які воно тоді виродилося. І ось він вирішив — не обирати собі ніякої „статії“, цеб-то визначеної посади, не прагнути суєти світової, багатства, зайвої розкоши, а улаштувати своє життя так, щоб не залежати від них, зберігти свою внутрішню незалежність. „Сковорода, як говорить М. І. Ковалинський, почав почувати смак до волі від суєти й пристрастей життьових в бідному, але безтурботному стані, на самоті, але без внутрішнього розладу“. Він відкинув усі звичайні шляхи життя й вирішив, як справедливо говорить Вол. Ерн, стати творцем свого життя, покласти в основу свого зверхнього самовизначення внутрішнє“ (ст. 96). Про це свідчить уривок, наведений М. І. Ковалинським, записок, написаних власною рукою Сковороди в Ковраї. Цей уривок мав дату 1758 року, цеб-то останнього чи передостаннього року його пробування в Тамари. Уривок має форму записаного Сковородою сна. В дійсності — це, звичайно, його думки, написані в поетичній та фантастичній формі видіння, остільки він був ясний і яскравий. Перед очима Сковороди в його фантазії з'явилися всі головні ґатунки людських „статей“ цеб-то станів. Спочатку з'явилися перед ним царські палаци з музикою й танцями, де закохані то співали, то дивилися в верцадла, то бігали з одного покою до одного, здімали маски, сідали на багаті ліжка й т. и. Відтіля, говорить Г. С. Сковорода, невидима сила повела мене до простого народу, де робилося теж саме, але тільки в инших простіших форма: п'яні люди йшли вулицями з шклянками горілки, з веселим гамором, хитаючись, відповідно до цього відбувалися в них і справи кохання. Відціля попав він на постоялі двори, де бачив сіно в коней і упряж, чув суперечки з-за розплати. Нарешті, та-ж сила привела його в величезний і гарний храм, де він сам ніби-то брав участь у літургії з діяконом і почував надзвичайно велику внутрішню радість. Однак і це святеє місце було сплямоване людськими ганебними вчинками. Грошолюбство торкнулось попа, до вівтаря доходили пахощі м'ясних обідів з сумежних з храмом помешкань. Тут-же Г. С. Сковорода забачив таке страшне й огидне видовище: тому що де-кому не вистачило м'яса птиць та звірів, вони почали пекти на вогні й їсти м'ясо та жир забитого чоловіка, зодягненого в чорну ризу й обутого в плохенькі сандалії. Не витерпівши смороду, лютости цього видовища, Г. С. Сковорода не міг дивитися й вийшов. Цей сон, закінчує Г. С. Сковорода, не менше дав мені насолоди, як і налякав“. „Цей сон, робить висновки Вол. Ерн, є незвичайно характерний. — Це не просто сон. Це зміст всієї борні Сковороди. Він відвернувся від свого життя… він вийшов з усіх звичайних умов існування. Він відкинув всякий готовий зміст життя (а не тільки думки, як Декарт) і поставившись з сумнівом до всіх шляхів, вирішив найперше бути самим собою, опанувати своє я й створити собі таке життя, яке-б цілком у всіх частинах своїх виходило (цеб-то логічно йшло) з чистої ідеї його внутрішньої істоти“. Потім згідно з цим він знайшов собі й зовнішнє місце в театрі світу“ (ст. 98–99).
Душевна його боротьба виявилася в нього в багатьох віршах, об'єднаних під загальним заголовком „Сад божествених пісень“, більша частина з них була, очевидно, складена в с. Ковраї. Де-які з них датовано, і в одному з таких датованих віршів Г. С. Сковорода висловив свої думки й чуття найяскравіше та виразніше. Ковалинський говорить: „Григорій, повний чуття істини, малював це, в творах простих, але сильних. Між иншими (ці вірші й инші є у його друга) написав він вірш „Оставь о дух мой вскоре“; цей вірш, дійсно сильний своїм змістом стоїть під Ч. 2 в його Саді.
Старий Тамара, каже Ковалинський, прочитавши цього вірша Сковороди, взнавши від нього, що він написав немов-би для розваги, сказав йому: „Друг мій, бог благословив тебе даром слова й духа“. І справді, не зважаючи на незграбну форму, властиву одначе всім українським літературним творам до Котляревського, в основі його була яскрава ідея, що стала головною ідеєю життя Сковороди через те широке палке чуття, що ними палав тоді Г. С. Сковорода. Як не як, а хоча цей вірш з художнього боку не задовольняє, зате він має величезне значіння з біографічного погляду. Він, як і весь його „Сад божествених пісень“ — це, за справедливим спостереженням Вол. Ерна „лірика Сковороди, величава та правдива“. Це його ipsissima verba, — власні признання. Вол. Ерн уперше широко використав у своїй книзі про Г. С. Сковороду для біографії цей коштовний автобіографічний матеріял Сковороди, кажучи що щирість, правдивість, сердечна простота пісень Сковороди по-за всяким сумнівом. Ось чому до найдрібнішої риси ліричного самовизнання Сковороди ми ставимся, як до глибоковажливого документу й з цілковитим довір'ям“ (ст. 77). „Чудно, зауважує Вол. Ерн, що жоден дослідувач життя та філософії Сковороди, не звернув уваги на „Сад божествених пісень“ (ст. 76). Але сам він, на наш погляд, з методологічного боку помилився, гадаючи, що всі вірші Сковороди, що ними він користувався, написані за час його пробування в Тамари. (76–92, 93–94, 101–105). Тому я вкажу на головні мотиви цієї його сільської поезії, оскільки вони становлять автобіографічний Сковородинській інтерес і можуть бути датовані часом пробування Сковороди в Ковраї.
В кожному окремому вірші розвивається основна думка, тема, взята з біблії — біблійний вірш. Але поруч з бадьорим настроєм і закликом до бадьорости Г. С. Сковорода в тому-ж Ковраї почував і протилежне чуття — сумне, коли його опановувала безмежна туга, охоплював безмірний песимізм.
„Ах, ти тоска проклята. О, докучлива печаль.Помітка: зложена 1758 року в степах Переяславських у селі Ковраї. „Тут малюється перед нами турботна, глибоко засмучена душа Г. С. Сковороди. Але в кінці находить примирення, перемога над душевним сумом“. У вогні напруженого самошукання, говорить Вол. Грн, Г. С. Сковорода відчув рішучу зміну й на деякий час він себе поборов“. Це був ніби перелом, але душевна боротьба все-ж не закінчилася. І криву линію в житті Г. С. Сковороди Ерн схематично малює собі так: буря бажань, буря нудьги й туги, буря еротичного прагнення до істини — і потім спокій, гармонія, розум, блаженство (ст. 104). Коврайська доба в житті Сковороди, його внутрішні переживання залишаються з ним назавжди: початий там процес переживання продовжується, Сковорода що-раз більше набирає життьових знань, що-раз більше знаходить себе, свою стать, свою справжню природу (ст. 106).
Одночасно з цим внутрішнім життям Сковороди відбувалася й його педагогічна діяльність, в яку він також вкладав всю свою душу. Тут уже він у вихованні Василя Тамари вживав тих педагогічних правил, що надалі теоритично обґрунтував їх у своєму трактаті „Благодарний Еродій“. Ковалинський так і розподіляє час Г. С. Сковороди в Тамар: „Весь час пробування його в Тамари проходив в навчанні сина його словесних наук і мови, а себе благочестія й самовдоволення. Це було навчання наук, а про педагогічну систему Г. С. Сковороди в Ковраї маємо свідоцтво М. І. Ковалинського, який в опису його першого пробування в Тамари зазначає, що Г. С. Сковорода бажав тільки допомагати розвиткові природніх здібностей свого вихованця. Кінець-кінцем молодому вихованцеві Сковороди належало перейти до другого курсу вправ, які лічили йому й по світу, і по роду, а Сковороді доля визначила инше призначення заздалегідь. Сковорода залишив Коврай і Тамар, що щиро його були покохали та й до яких він тепер почував таку-ж прихильність. Характерно, якими щирими прихильниками Сковороди ставали ті, що взнавали його краще. В Ковраї він у всякім разі залишив своїх двох друзів — батька та сина Тамар, і останній був щирим другом Сковороди, як ми побачимо далі, все життя. В день народження Василя Тамари, коли хлопцеві минуло 11 років Г. С. Сковорода традіційним звичаєм підніс йому вітального вірша латинською мовою, в якому поздоровляючи з його святом, бажав звертати на себе увагу серед инших своїми доброчинами, честю, здібностями й гармонією духа й тіла.
Після цього Г. С. Сковорода оселився на Слобожанщині.
Про переселення Г. С. Сковороди на Слобожанщину й про вступ на посаду вчителя в Харківському колегіуму, М. І. Ковалинський розповідав так: „В Білгород прибув на єпіскопію Іоасаф Миткевич, муж благосердний, доброчинний, учений; цьому єпіскопові був знайомий по знанню законів і по старому приятелюванню ігумен Гервасій Якубович, що був на той час у Переяславі. Іоасаф закликав Гервасія розділити з ним єпархіяльні труди й дружнє життя. Гервасій прибув до Білгороду, і вбачаючи прихільність Іоасафа до науки, розповів йому про Сковороду як найкраще. Єпіскоп викликав його до себе через Гервасія. Сковорода негайно і з волі Іоасафа вступив на посаду вчителя поезії в Харківській школі 1759 року. Його думки, що різко відрізнялися від звичайних, його світогляд. життя швидко звернули на нього увагу всього місцевого суспільства. Одягався він звичайно, вживав зілля, овочів і молочних продуктів, і їв увечері по заході сонця, м'яса й риби не споживав не через якісь забобони, але з внутрішнього свого нахилу, для сна відділяв від свого часу не більше чотирьох годин; прокидався до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулятися на свіжому повітрі й по садках, завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, всім задоволений, благодушний, принижений перед усіма, балакучий, коли не примушеній говорити, з усього здатний виводити науку, почтивий до кожного стану людей, відвідував хворих, заспокоював сумних, поділяв останнє з убогими, вибирав і любив друзів по серцю їхньому, був благочестивий без забобонів, вчений без пихи, мав поводження без облесливости“. Ігумена Гервасія Якубовича Сковорода дуже поважав і присвятив йому похвального вірша з нагоди виклику його до Білгороду, а звертаючись до Білгородської єпархії, Г. С. Сковорода вітає її з тим, що вона здобула собі таку людину. Єпіскоп Ісасаф Миткевич дійсно боровся з безосвітністю духівництва в Білгородській єпархії, сам був освіченим і вченим діячем, але про його особливу увагу до Харківського колегіуму відомостей нема[29]. Харківська школа — це славетний тоді колегіум, заснований за часів царювання Анни Івановни, або точніше кажучи, перенесений туди з Білгороду. Вже за єпіскопа Епіфанія Тихорського, коли було засновано колегіум, було надіслано з колегіума за кордон кілька осіб для підготовки до вчителювання у ньому. Викладалося не лише духовні, але й світські науки (наприклад, математика), старі й нові мови. Училися в ньому поруч з дітьми духівницьтва й діти світських осіб — дворян, купців, міщан, козаків, селян і при тому їх було дуже багато. Харківський колегіум був окрасою країни, осередком освіти Слободської України, стоючи вище инших середніх духовних шкіл і немов-би на середині, на межі середньої й вищої школи — Київської Академії. Із стін його вийшло не мало видатних діячів, нарешті додамо: там була книгозбірня, в склад якої ввійшли книги відомого Ст. Яворського, що під час перебування в школі Г. С. Сковороди були вже там[30]. На вчителя колегіуму Г. С. Сковорода був призначений наказом консисторії від 11 серпня 1759 року[31]. Характеристика особи Г. С. Сковороди й його життя, подана М. І. Ковалинським, може бути названа класичною; кожне слово (надто підкреслені мною слова) відзначає якусь яскраву видатну рису його характеру. В цілокупності-ж ця характеристика нагадує ту, що подав М. І. Ковалинський потім у своїй віршованій епітафії. Характер Г. С. Сковороди і лад його життя, над утворенням якого він працював в Ковраї, тепер викристалізувався й одержав у нього, як ми це бачимо в його вегетаріянстві, принципове обгрунтування: не за сектярським, або аскетично-чернецьким правилом він не споживав риби та м'яса, а з внутрішньої своєї неприхильности до них; мимоволі згадується його сон у Ковраї, де він чув огиду до смороду жареного м'яса, що доходив до вівтаря, і нарешті його палка фантазія приєднала до картини м'ясоїдства й картину людоїдства.
Минув рік, і Г. С. приїхав до Іоасафа спочити на вакаціях. Єпіскоп, бажаючи ще більше прикріпити його до колегіуму, доручив Гервасієві, приятелеві Сковороди, вговорити його вступити в чернецтво, обіцяючи швидко довести його до вищого духовного сану (навчателями Колегіуму були переважно духовні особи), Гервасій почав переконувати Сковороду вступити в чернецтво, обіцяючи йому на цім шляху честь, славу, достатки, почесті, цеб-то, взагалі, на його думку, щасливе життя. Але Г. С. Сковорода, вислухавши все це „возревнував по істині“ і сказав Гервасієві своє крилате слово: „Хіба ви бажаєте, щоб я побільшив кількість фарисеїв. Їжте ласо, пийте солодко, одягайтесь м'яко і ченцюйте, А Сковорода покладає чернецтво в житті некорисливому, у задоволенні малим, у затриманні і у відкиданні всього непотрібного, щоб набути все найпотрібніше, у відмовленні від різних примх, щоб заховати себе самого в цілості, в боротьбі з себелюбством, щоби краще виконати заповіт любови до ближнього, в шуканні слави божої, а не слави людської. „Гервасій, продовжує М. І. Ковалинський, переконував його милістю єпіскопа дружбою своєю, користіо до церкви, але Сковорода, непохитний духом і правилами, відповів йому: „дякую за милость, за дружбу, за хвалу, я не заслуговую нічого цього за неслух'яність до вас“. При цій нагоді, Гервасій гадав, що матеріяльні потреби на чужому краї зломлять упертість Сковороди, розлучився з ним холодно, але це лишень прискорило вирішення Сковороди. Він пішов від нього в село Старицю, в околицях Білгороду, до нового приятеля свого, де на самоті віддавав свій час самоспізнанню й писанню творів, що торкались цього. Віру він розумів не яко церковні обряди, а яко „умертвленіє самопроізволенія духа“. Гервасій сповістив єпіскопу Іоасафові про те, що Сковорода пішов, той не висловив свого незадоволення, але тільки пожалів Сковороду. Чутки про незвичайне життя його й навчальні розмови приваблювали багатьох шукати знайомства з ним. Він, відвідуючи своїх знайомих по селах, надумав побувати в Харкові й жив у знайомих своїх. Тут він тримав себе, як проповідник нових ідей серед суспільства й проводив усні розмови. Побувавши одного разу в Харківському колегіумі, він узнав, що серед учнів його був племінник його знайомого, Михайло Іванович Ковалинській, на якого він звернув зараз-же увагу й покохав. І цей факт вплинув на Сковороду в тому напрямку, що він повернувся до вчительської посади в колегіумі. Єпіскоп Іоасаф, який весь час стежив за долею Сковороди й бажав скористувати його хист, дружньо закликав його до себе, запропонував вступити на яку хоче вчительську посаду в колегіумі. Г. С. Сковорода на цей раз, як це було з ним колись у Ковраї в Тамар, охоче згодився зробити вибир і обібрав нижчу, в порівнянні з ранішою піїтичною, синтаксичну класу й, крім того, згодився викладати грецьку мову. Керувала ним у той час та думка. що він буде корисним свойому новому другові М. І. Ковалинському. Це напевно було 1760–1761 академічного року. Ті-ж виклади він провадив і 1763 року і про це свідчить М. І. Ковалинський. Предмети своїх викладів — синтаксис і грецьку мову — Сковорода знав добре — по грецькому, навіть, писав вірші й дуже любив цю мову. Як свідчить Ковалинський, инші навчателі „колегіуму“ вселяли в ньому огиду до Сковороди, забороняли мати знайомство з ним, слухати розмови і, навіть, бачитися з ним… Його звичка виказувати сувору правду людям, що беруться не за свою справу, викликала на його лайку. „Брехня й порок озброїли на нього знаряддя свої в особі багатьох, але він переборов наклепи дурних та злих людей. Його, напевно підтримував єпіскоп Миткевич. Г. С. Сковорода гарно ставився до єпіскопа Іоасафа Миткевича й присвятив йому 27 пісню свого „Саду“, треба однак сказати бідну та беззмістовну. Цікавіша примітка Г. С. Сковороди до цієї пісні, де він говорить, що цей єпіскоп народився коло Київа, в м. Козельці. Був пастир освічений, лагідний, милосердний, незлобивий, правдолюбивий. В вертограді цього щирого вертоградаря й я три роки — 1760, 1763 і 1764-ий коли він вмер, був працівником, дивувався його щедрому та чистому серцю, люблячи таємно.
Отже, вперше Г. С. Сковорода викладав у колегіумі 1759–1760 академічного року: 1760–1761 та 1761–1762 була в нього перерва і вдруге-ж він вступив до колегіуму 1762–1763 академічного року, але цей останній уже не за Ісасафа Миткевича, що помер 30 червня 1763 року[32], а за його наступника Порфірія Крайського, що був переведений на катедру в Білгород 29 жовтня 1763 року і помер у Білгороді 1768 року. Доти він був учителем і ректором Московської Академії, а потім єпіскопом у двох єпархіях[33], 1764 року Г. С. Сковорода в усякім разі залишив свої виклади в Колегіумі, можливо, тому, що новий єпіскоп ставився до нього не так доброзичливо, як попередній. За деякий час він одверто вороже почав ставитися до Г. С. Сковороди. До перевода в Білгород йому було доручено скласти чин прийняття друговірців у православну церкву, а потім його було призначено на члена „слідчої комісії таємних розискних справ“. Після його смерти залишилися величезні запаси різних трунків та страв. Наводячи реєстр їх, проф. А. С. Лебедів іронічно зауважує: „Треба думати, що прийоми гостей були в звичаі його преосвященства“. Ми до цього додамо, що, напевно, Порфірія Крайського торкалося те крилате слово Г. С. Сковороди („їжте сито“), що він кинув на адресу Гервасія. І, дійсно, у єпіскопа було багато золотих та срібних грошей, багато виробів з золота та срібла (три золотих годинника, золота чарка), карета й коні, велика кількість одягу, і непочатої матерії в штуках, в льоху під церквою — бочки з закордонними винами, наливками (яких тільки там не було — вишнівка, дулівка, яблунівка), 4 бочки горілки (простої, доброї й найкращої), барила горілки в коморі, 53 пляшки різної горілки з ярликами, де зазначено було сорти, в льохах штофи з простою й солодкою горілкою ратафією й у крайній келії до Антонівської церкви в шафі пляшки розхожої, кардамової, соснової, солодкої горілки. Залишилися запаси чаю, цукру, цукерок, заядок, коріння та приправ, в льодовнику — запаси не тільки пісного, а й скоромного — осетрини, білужини, білорибиці, чабака, щук, коропів, свинячого сала, шинки (21 окорок), гусячих повтів, скоромного та пісного масла, 2 бочки лимонного соку, 3 барила пива[34].
Коли ми це порівняємо, з повним некористолюбством Г. С. Сковороди, ми зрозуміємо й його глибоко негативне відношення до сучасного йому чернецтва й вороже відношення до нього таких, як єпіскоп Порфирій Крайський, що, звичайно, не був винятком серед тодішніх єпіскопів. А Г. С. Сковорода не міг не знати, як розкішно жив єп. Порфирій і подібні йому представники чорного духівництва. 1764 року Сковорода залишає колегіум і в серпні місяці, коли в Ковалинського були вакації, разом із ним, супроводжаючи його, їде до Київа. Ковалинський вирішив побувати там ради цікавости. „По приїзді туди, при огляді старовини, згадує М. І. Ковалинський, Сковорода з'ясував історію міста, сучасних і стародавніх звичаїв. Багато з колишніх його по школі знайомих з родичів, що були тоді ченцями в Печерській лаврі, неотступно напосідали на нього кажучи: „годі блукати по світу. Час причалити до пристани; нам відомі твої талани, свята лавра прийме тя, аки своє чадо, ти будеш стовп церкви й оздоба обители“. Ах преподобниї, з запалом відповідав він: я стовпотворіння собою умножити не хочу, досить і вас стовпів неотесаних у церкві божій“. Після цього вітання старі замовкли, і Сковорода, дивлячись на них, продовжував: „Ризо, ризо. Дуже небагатьох ти опреподобила. Як багатьох окаянствувала: Світ ловить людей різними сітями, приваблюючи одних багатством, честьми, славою, друзями, знайомствами, користю, вигодами, покровительством, утіхами й святинею, але всіх нещасніша сіть остання. Блажен, хто святість серця, цеб-то щастя своє не заховав у ризі, але в волі божій“. Ченці мінилися на обличчі, слухаючи це, але дзвін покликав їх і вони пішли на молитву. Один з них прохав Сковороду з його другом назавтра піти в проходку за манастир. Сковорода погодився, всі троє пішли й сіли на горі над Дніпром. Отець Калістрат (так звали його) обняв тут Сковороду й сказав: „о мудрий муже! Я й сам так думаю, як ти вчора говорив перед нашою братією, але не насмілювався ніколи йти за думками моїми. Я почуваю, що народився не для цього чорного убрання й введений у нього одним видом благочестія, мучу життя моє. Г. С. Сковорода улаштував немов-би учебну екскурсію для свого друга й учня М. І. Ковалинського і, звичайно, був чудовим керовником під час огляду Київських пам'ятників, а такими були перш за все Київські старовинні церкви та манастирі й серед них Лавра. Цікаво, що там було багато його товаришів, друзів і навіть родичів. Розмовляючи з ними на тему про чернецтво, Г. С. Сковорода розвивав ті-ж погляди, що висловлював у Білгороді. Сучасне йому лаврське чернецтво мало чим, напевне, відріжнялося від такого ченця, як єпіскоп Крайський. Лаврські ченці наводили йому такі-ж аргументи античернецького, світського характеру, спокушаючи його вступити в їхнє коло, як колись його друг архимандрит Гервасій — і він знов, як і тоді возревнував по істині і кинув в очі докірливе, але справедливе обвинувачення, підтверджене ченцем Київо-Печерської Лаври Калістратом.
М. І. Ковалинський поїхав до Харкова, а Г. С. Сковорода на деякий час залишився ще в Київі по проханню свого родича, соборного печерського друкаря, Юстина. Але не минуло двох місяців, говорить М. І. Ковалинський, як він повернувся до Харкова. Цікавий мотив цього швидкого повороту. „Україну (Слобідську), говорить М. І. Ковалинський, він ставив вище Малоросії за повітря й воду. Річки майже всі цвітуть у Малоросії, чому й повітря гниле. Він звичайно називав Малоросію матір'ю, бо родився там, а Україну тіткою тому, що мешкав у ній і любив її“. Звичайно, до Київа не відноситься те, що говорилося про річки й повітря Малоросії. Цю характеристику треба прикладати до лівобічної України, або краще кажучи, до Полтавщини, де народився й жив досить довго Г. С. Сковорода, але цікаве свідчення М. І. Ковалинського, що Г. С. Сковорода полюбив Слобідську Україну, як рідну тітку. І дійсно, його тягло з Київа й з лівобічної України на Слобожанщину до центру її, Харкова. В цей час при Катерині II було скасовано політичну автономію Слобожанщини, козацтво й Слобідську Україну перетворено на Слобідсько-Українську губерню загально-російського типу, на чолі якої став реформатор цього краю Є. О. Щербінін, людина, що, як каже Ковалинський, не мала певної освіти, але визначалася природнім хистом, кохалася в науках, з увагою ставилася до талановитих людей і, яко музика, кохалася в музиці. Гр. Петр. Данилевський розповідає про трохи гумористичні обстанови першого знайомства Щербініна зі Сковородою. Щербінін їхав вулицею в розкішному ридвані з гайдуками й забачив Г. С. Сковороду, що сидів коло гостинного двору, на пішоході. Губернатор послав до нього значкового.
— Вас кличе до себе його превосходительство!
— Яке превосходительство?
— Пан губернатор!
— Скажіть йому, що ми не знайомі.
Значковий, запинаючись, передав відповідь Сковороди. Губернатор послав удруге.
— Вас прохає до себе Євдоким Олексієвич Щербінін.
— А, відповів Сковорода, про цього я чув: кажуть гарний чоловік і музика. Скинув капелюху й підійшов до ридвана. З того часу вони стали приятелями. (ст. 28–29). Si non e vero, e ben trovato (коли цього не було, то гарно вигадано). Про чудернацькі вчинки Г. С. Сковороди, очевидно, вже було складено на Україні багато легенд, що звичайно створюються навкруг видатних та популярних осіб; така легенда дійшла й до Г. П. Данилевського, як що він сам не був її творцем (це дуже можливо). М. І. Ковалинський не говорить про це, а розповідає, що Щербінін, прочувши про Сковороду, закликав його до себе і, поговоривши з ним, сказав йому: „Чесний чоловіче, чому ти не вступиш ні до якого визначеного стану.
— Шановний пане, відповів Сковорода, світ схожий до театру: щоб грати в театрі з успіхом і заслуговувати похвалу, беруть ролі згідно з своїми здібностями. В театрі хвалять дієвих осіб не за головні ролі, а за гарну гру взагалі. Я довго гадав про це й після довгих іспитів над собою побачив, що не можу грати в театрі світу жадної особи гарно, крім низької, простої, безтурботної, самотньої; я обібрав собі ролю, взяв, і задовольнився“. Ціербініну дуже сподобалася відповідь, він сказав присутнім: — ось де розумна людина, він просто щастливий, і було-б менше дурниць та незадоволення на світі, коли-б і инші так міркували. І тут-же, попрохавши Сковороду трохи одійти на бік, запропонував йому обрати яку-небудь певну і корисну для суспільства працю. Сковорода у відповідь на це розвинув теорію про вибир посади і праці згідно з природнім нахилом і здібностями. „Коли-б я відчув сьогодні, говорив він, що можу без страху рубати турків, то сьогодні-ж прив'язав-би собі гусарську шаблю (слободські козачі полки Щербінін перетворив на гусарські) і, зодягши кашкета, пішов-би служити до війська. Праця, коли до неї є від природи нахил, несе задоволення. Пес стереже череду день і ніч з природженої любови й з природженого нахилу рве вовка, не зважаючи на те, що й його можуть розірвати хижаки. Ні кінь, ні свиня не зроблять цього, тому, що не мають природи до того“. Чоловік може обрати працю до свого нахилу. Відціль — влада, уряди, держави, родини, суспільства, стани; відціль — батьки, царі, начальники, вояки, судді, пани, раби. Щербініну дуже сподобалася ця теорія здібностей від природи, яку він міг розуміти, яко підставу для своїх реформ станового устрою, розуміючи, що кожен повинен бути задоволеним своїм соціяльним станом, а таке розуміння ледви чи мав на увазі сам Сковорода. Щербінін запрохував Сковороду відвідувати його й надалі. Але Сковорода тікав від значних обіб, великого товариства, знайомства з урядовцями й любив проводити час серед невеличкого кола одвертих і щирих людей і неохоче розмовляв з незнайомими, виключаючи однак людей простого стану. Це останнє свідоцтво М. І. Ковалинського для нас дуже важливе, значить, уже в цю добу свого життя Сковорода любив проводити час серед простих людей.
Знайомство Г. С. Сковороди з Е. А. Щербініним мало для нього також і практичні наслідки: завдяки йому, він ще раз і в останнє став на вчительську стежку. Ось що розповідає про це М. І. Ковалинський: „1766 року, з наказу Катерини II, в Харківських школах, заходами Щербініна, додано деякі дисципліни, під назвою „додаткових класів“. Між иншими, було ухвалено викладати шляхетному юнацтву правила благонравія. Начальство визнало найздатнішим до цього Сковороду й закликало його. Він з великою охотою прийняв цю пропозицію й не побажав брати встановленого за це утримання, вважаючи задоволення від свідомости, що приносить користь згідно з своїм нахилом, що заміняє йому всяку нагороду“.
Цю звістку можна доповнити й виправити даними з инших і переважно офіційних джерел. Справа йде тут про так звані додаткові до харківського колегіуму класи, що одержали назви казенної школи й призначались для дітей шляхетства. Проєкт заснування цих додаткових класів належить не духовній, а світській владі: його складено в слобідсько-українській губ. канцелярії, на чолі якої стояв Е. А. Щербінін, і стверджено його було в сенаті у 1767 року з наказу Катерини II 1765 року. Він мав, таким робом, міцний звязок з реформаторською діяльністю уряду в колишній Слободській Україні. Відкривалися нові класи переважно для дітей незаможних, яких приймали на державний (казенний) кошт (відкіля й назва школи казенна). Крім того, можна було приймати, але вже як своєкоштних, дітей усіх станів, починаючи з дворянського. Своїм програмом нова школа була світською технічною школою з гарними викладами нових мов: мала також викладатися математика, геометрія, малювання й надто інженірство, артилерія і геодезія. Е. А. Щербінін повинен був організувати ці класи разом з єпархіяльною владою тому, що розташувати її треба було в будинкові колегіума й відвідувати їх могли й вихованці колегіуму. Але між Щербініним і відомим нам єпіскопом Порфирієм Крайським почалися непорозуміння та сварки, що відволікли відкриття клас на три роки. З огляду на ці суперечки Щербінін почав самостійно працювати, підготовляючись до відкриття класів. І між иншим почали підшукувати, хоч часто по фельдфебельскому, вчителів для нової школи, разом з призначеним ним директором цих класів. Нову школу було відчинено 2 лютого 1768 року при колегіумі, але була вона під виключним доглядом губерніяльного правління. В травні 1768 року Щербінін звернувся до єпіскопа П. Крайського з проханням про призначення окремого вчителя для навчання в додаткових класах катехизму; єпіскоп на те погодився. Але Щербінін, но дочекавшись цього призначення, сам призначив на цю посаду Г. С. Сковороду.
Зберіглося цікаве прохання Г. С. Сковороди про призпачення його на цю посаду, підписане ним влаєною рукою, але не ним написане.
Ось його текст в українському перекладі:
- «Я перед цим пробував у місцевому колегіумському манастирі вчителем школи піїтики, зараз-же взнав, що в нових додаткових класах є потреба в навчителі для з'ясувування учнями, що вступили до цих клас, катехизму, то до цих трудів маю бажання бути того катехизму вчителем, чого ради вашого превосходительства прохаю про призначення в ті класи в навчителі й про встановлення утримання на рік п'ятидесяти карбованців з вільним мешканням зробити розпорядження. До цього доношення учитель Григорій Савич Сковорода руку приложив (7 липня 1768 р.)“.
На це прохання на другий день (8 липня) Щербінін поклав свою резолюцію. Ось ця резолюція:
- Призначений в Слобідсько-українську губерню з владою губернаторською генерал-майор, лейб-гвардії прем'єр-майор і кавалер Щербінін, по доношенію вчителя Григорія Сковороди, яким оголошує (написано текст) і тим доношенієм прохає про призначення його в ті класи і про встановлення на рік утримання в 50 карбованців з вільним мешканням, наказав зазначеного Сковороду, залічивши в учителі, видавати йому утримання зо дня цього призначення по 50 карбованців на рік, по постановах Губерніяльної канцелярії, за запискою в книгу витрат з розписками з коштів, що одержуються на утримання зазначених додаткових класів від прийнятих у ті класи для наук вільних дворянських і инших дітей проти встановленого й представленого в Правительствующий Сенат проекту штата 15-го пакту, про що повідомити Губерніяльну Слобідську канцелярію і дати ордер кол. ас. Вирадову, в дирекції якого є ті класи, з тим, щоби розклад часу, коли Сковорода має провадити виклади для з'ясування катехизму, він, Виродов, встановив-би сам, не порушуючи теперішнього инших наук розкладу, і про те генерал майору і кавалеру зробив-би доклад. В автентичному підписано тако: Євдоким Щербінін.
Ця довга й трохи незвичайна резолюція Щербініна з'ясовується тими загостреними відносинами між ним та єпіскопом Порфирієм Крайським, що про них я докладно розповідаю в розділі, присвяченому цій школі в Історії м. Харкова[35].
Але повстає питання: чому Сковорода власною рукою не написав цього прохання, коли він переписував для своїх друзів цілі томи своїх трактатів. Можна висловити гадку, що цей незграбний суто-канцелярський текст був йому продиктований у канцелярії Щербініна і змістом відповідав боротьбі представника світської та духовної влади; між иншим, боротьба провадилася що до штатів, і тому Щербінін в свойому напису так докладно зупиняється на цьому боці справи. Сам Г. С. Сковорода, мабуть, не бажав в свойому проханні питати про платню й тільки під впливом вимог Щербініна погодився підписати написане для нього „доношеніє“ Щербініну — це сталося — цікавий випадок — у день смерти єпіскопа Порфирія Крайського, що помер у Білгороді, але звістка про його смерть ще не могла того-ж дня дійти до Харкова, і Сковорода, коли подавав своє „доношеніє“ Щербініну, також не знав цього. Та в усякім разі Г. С. Сковорода з першого дня опинився в тяжкому становищі людини, що проти неї повинно було озброїтися все начальство колегіума за те, що він — ставленик губернатора. Ледви чи гарним способом розвязалось питання про його мешкання, а що до платні, то тут М. І. Ковалинський не самохіть помиляється тому, що ми маємо документ про те, що Г. С. Сковороді було видано по відомості 13 квітня 1769 р. 23 карб. платні. Але Сковорода не міг пристосуватися до обставин. Його перша вступна лекція в оголошеному ним курсі „христіянського добронравія“ (так він розумів катехізм) була сказана на тему „убуждшеся видеша славу його“ і починалася вона так: „весь світ спить, та же й не так спить, як про праведника сказано: аще падеть, не розібється“. Спить глибоко, простягшись, а учителі-ченці не тільки не будять, але ще вколискують: „Спи, не бійся: місце гарне — чого боятися“. Це, звичайно, схвилювало й обурило його товаришів ченців-наставників, що пасли Ізраїля. Сковороду, однак, це не стурбувало і в другій лекції він звертався й до учнів з закликом: „Любі учні, не бійтеся! Прагніть дерзновенно до того, на обличчя якого ви за жахом не могли дивитися на Фавор“. А після такого вступу почався талановитий, цілком незвичайний, оригінально побудований курс Г. С. Сковороди. Конспект його надруковано. Простотою, ясністю та сміливістю думки це є цілком виняткове явище в церковній літературі. Він цілком не схожий до звичайних катехізмів, тому що в нього все побудоване на внутрішньому розумінні й з'ясуванні правил християнського добронравія, цеб-то, християнської етики. Хоч цей курс є й перший, найраніший теологічно-філософський твір Г. С. Сковороди, але він серед них має право на одно з перших місць, а надто по гарно побудованій концепції плану, по ясності з'ясування, по відсутності будь-яких темних, незрозумілих виразів і його пристосованости до авдиторії що складалась переважно з дітей дворян і, взагалі, людей світського стану. М. І. Ковалинський так характеризує цей курс Г. С. Сковороди: „Цей твір має в собі прості істини, короткі ґрунтовні з'ясування обов'язків що до спільного життя. Всі освічені люди визнавали в ньому чисті поняття, справедливі думки, обґрунтовані міркування, чутливі прагнення, шляхетні правила, що спонукали серце до подібного собі кінця високого, але тому, що все те обґрунтовувалося на пізнанні бога й достойнім вшануванні його, то єпіскоп Білгородський, що був тоді єпархіяльним, вважаючи такі міркування в устах світської людини за крадіжку влади й своїх привилеїв, обурився на нього, утискаючи, вимагав книжицю на розгляд, знайшов де-які неясності для себе й сумніви в думках і образ навчання не відповідний звичайному правилу, чому й доручив своїм запитати Сковороду, на що він викладав християнське добронравіє відмінно від звичайного. Сковорода відповідав: дворянство відрізняється знанням і одягом від простого народу й ченців… Чому-ж не мати йому й поняттів инших про те, ще потрібно знати йому в житті. Чи так, продовжував він у відповідь, государя розуміє й шанує пастух й хлібороб, як міністер його, начальник над військом, градоначальник? Подібно й дворянству, чи такі-ж личить думки мати про найвищу істоту, які в манастирських уставах і шкільних уроках?
Після цієї відповіди всі замовкли. Діяльність Сковороди, як учителя, припинилася 1769 року.
„Сковорода, — говорить М. І. Ковалинський, — пішов у глибоку самотність“.
Коло Харкова є місце, шо зветься Гужвинське, що належало поміщикам Земборським, яких любив він за доброзичливість їхню. Воно вкрите похмурим лісом; в середині була пасіка з однією хатиною. Тут оселився Григорій, ховаючись від розмов життьових та наклепів духівництва.
Віддавшись на волю думкам та забезпечивши спокійний стан духа мовчання відсутністю пристрастей, безсуєтністю, написав він тут першу книжку, названу ним „Наркиз“ або про те: „Спізнай себе“. Його раніше до того написані невеличкі твори були тільки виривками в віршах та прозі“. Так у житті Сковороди почалася нова найважливіша та найпродукційніша доба; він остаточно знайшов себе — визначив свою стать, остаточно розірвав усякі стосунки з офіційними школами; до праці в них він, як виявилося, був непристосований і вони в свою чергу також не задовольняли його; остаточно відмовився від думки взяти будь-яку визначену посаду на театрі цього світу, — инакше кажучи, цілком одхилив цей практичний світ во ім'я вищої мети-визволення себе й свого духа від дрібних звичайних буденних турбот і бажань і почав жити так, що цілком слушно міг, умираючи, прохати зробити на його могилі напис, що цілком характеризує все його життя, а надто останні двацять п'ять років. Він віддався справі нероблення, цілком розуміючи це слово, як потім Л. М. Толстой, що погоджувався в розумінні цього з Г. С. Сковородою.Починається доба пустельного життя не в вузькому, спеціяльному, а в широкому значінні цього слова. Вищою-ж метою цього пустельного життя було не віддалення, не відірваність від життя та вищих людських інтересів, а навпаки, активна напруджена робота розуму та чуття над виробленням нових форм людського існування на ґрунті істини, правди та щастя людськости. Цим шуканням і присвячено ті його філософські праці, що він написав, звільнившись від життьових турбот. Це вже були не невеличкі спроби в віршах та прозі (як, наприклад, „Сад божествених пісень“), а широкі трактати, першим з яких є „Наркиз“, де розвивається тема про самопізнання. Що до Гужвинського, яке належало Земборським, то це, напевно, хутір Лопанський та Луговий по р. Лопані, що належали Іванові та Грицькові Земборським. Це були козацькі старшини слобідських полків, що після скасування автономії Слобідської України були перейменовані на армейські чини капітана й майора; у першого року 1773 було 253 душ підданих (122 чолов. й 131 жін.), у другого — 114 душ (53 чол. й 61 жінка[36]). Останній після скасування автономії був повітовим маршалком. Хутори ці були в Харківському повіті, в околицях Харкова. Але Гр. Сав. оселився не в панському будинкові, а на пасіці, що самотно стояла серед густого лісу. Одначе й там, на самоті вороги не дали йому спокою. „Лжемудре високоуміє, говорить М. І. Ковалинський, не маючи сил пошкодити йому ганьблячи його, вжило иншого знаряддя — наклепу. Воно скрізь розповсюджувало чутки, що Сковорода вороже ставиться до вживання м'яса й вина, і сам цурається їх“. А як відомо, що такі думки — єресь Маніхейська, то законослови приклали до нього ім'я Маніхейського учня; крім того, вони доводили, що він уважає за шкідливі, самі по собі, золото, срібло, коштовні речі, одіж і инше. Як-же бог нічого шкідливого не сотворив, а всі ті речі ним створені, то й вивели від цього, що він — богохульник. А як Сковорода до того ще й від людей тікав, віддалявся від товариства, не шукав певного стану серед суспільства, ховався по лісах, — то й виводили цілком природньо, що він не має любови до ближнього, а тому й називали його мізантропом, цеб-то, ненависником людей. Сковорода, взнавши про це й бажаючи, щоб щирих та чистих серцями не ввели в спокусу ці розповсюджені наклепи, з'явився в місто і, маючи під час одних зборів слушну нагоду до з'ясування правил своїх, говорив так (це саме з'ясування він передав у листі свойому до одного приятеля свого): „Був час і тепер буває, що для внутрішньої моєї ощадности не вживаю я м'яса та вина. Хіба тим лікар гудить, наприклад, часник, коли забороняє вживати його тому, у кого шкідливий жар вступив у вічі. Все благостворено від всещедрого творця, але не все всім буває корисно. Правда, що я радив де-кому, щоб вони обережно поводилися з вином та м'ясом, а иноді й зовсім від того одводив їх, маючі на увазі палку молодість їх. Але коли батько в малого сина вихопить з рук ножа й не дає йому вживати пороху для рушниць, а сам одначе користується ними, то чи не ясно видно, що син ще не може правильно поводитися з тими речами і вживати їх на користь, за-для якої їх винайдено. Ось чому вважали мене за Маніхейського учня. Не брехня те, що всяка їжа й трунки корисні й гарні, але треба взяти на увагу час, місце, міру, особу. Чи не пошкодило-б коли-б дитині, ще не відлученій від материної груди, дати міцної горілки або чи не чудно-б було дроворубові, що працював увесь день у поті чола на морозі, подати шклянку молока, щоб підкріпити сили його. Як-же несправедливо порахували мене за Маніхея, такі недостойно за ненависника людей і хулітеля дарів божих. Коли бог призначив мені низькою особою бути на театрі світа цього, то треба вже і в убранні і в одіжі, у вчинках і в поведінці з статечними чиновними значними й шановними людьми триматися, як личить, мати пошану й завжди пам'ятати мою нікчемність перед ними. Це сам я, бажаючи робити, і иншим радив теж, чому й попав у наклеп. Оглагольники мої, коли-б приписували мені звичайні вади або нецноти, то це-б я витримав, але ці язиковредні, виставляючи, що ніби я псую людські звичаї, роблять мене ще душогубом, цеб-то єретиком і під цим виглядом забороняють, відмовляють, не радять знайомитися зі мною, говорити й бувати зі мною. Я казав молодим людям радитися зі своєю природою, щоб вони на позорищі життя могли триматися, як личить добрим виконанням ролі дієвим особам; а коли хто взяв ролю, не зовсім відповідну йому, то прагнув-би до того, щоб найкраще її виконати й робити без спокус, щоб хоч трохи скарги між людьми та нарікання перед богом на свій стан зменшились“. Присутні слухачі поглядали один на одного й ніхто не промовив жадного слова на це. Сковорода, вклонившись усім, пішов тоді-ж знову до самотности.
Тут ми знаходимо цікаве самооправдання Сковороди, хоч воно й перейшло через призму Ковалинського, з приводу обвинувачень його в маніхействі на ґрунті його вегетаріянства. В основі його є думка Сковороди про потребу для кожного обирати собі стать, відповідну до його природи. Його обурювало також обвинувачення в тому, що він віддаляється від суспільства й є ненависник людей, мізантроп. Його ображає несправедливе обвинувачення в тому, що він сприяє розпусті звичаїв, і обурюють поради тікати від його товариства. Але, спростувавши ці обвинувачення, давши докази того, що вони не відповідають дійсності, Сковорода знов іде жити на самоті, оселившись на цей раз у дідичів Сошальських.
„В Ізюмській окрузі Харківської губ., пише Ковалинський, мешкали дворяни Сошальські; менший брат з них прохав тут-же Сковороду пожити в нього, пропонуючи йому спокійне пробування в селі його, де він міг знайти все, чого забажає, рівно, як і самого господаря, що шукав прихильности його. Сковорода поїхав з ним у село його Гусинку, вподобав місце та господарів і оселився недалеко від села на їхній пасіці. Тиша, спокій, свобода викликали в ньому всі чуття тих дорогоцінних насолод, що відомі й мудрим та цнотливим“. Відсіля Г. С. Сковорода написав листа М. І. Ковалинському про те, що він робить, чим розважається, цеб-то над чим працює. А праця його полягала в тому, як він писав, що він радів о бозі, виконуючи заповіти божі. В Ізюмській провінції за даними 1767 року справді мешкали Сошальські — вони служили в Ізюмському гусарському полку — з місцевої старшини — поручик Осип Сошальський з братами — обшитованим сотником Іваном, що не побажав вступити на гусарську службу, підпрапорним Георгієм і вахмистром Олексієм, що став на службу, і в них було 605 підданих[37]. За даними 1773 року слобідка Гусинка знаходилася в Куп'янському комісарстві, на північнім боці р. Гнилиці й належала дідичам Сошальським. В ній тоді мешкало 20 ч. обшитованих військових, 6 чоловік обшитованих козацьких старшин, 16 чол. духовних і 1039 підданих селян (579 чол. й 460 жін). Капитану-ж Осипу Сошальському з братами належав також у Суджанськім комісарстві хутір Купний на березі струмка Куплого, де жило 43 д. підданих українців[38]. Про якого з братів Сошальських говорив Ковалинський, не ясно. Але всі вони жили в одному селі Гусинці, а Г. С. Сковорода оселився на пасіці меншого брата Олексія. Про нього у Гр. Петр. Данилевського ми знаходимо такі відомості з слів його нащадка Є. Є. Сошальського: „Друг Сковороди Олексій Юрієвич Сошальський мешкав у Гусинці коло церкви. Він був старим парубком, оригіналом, впертого характеру і, не маючи дітей, усе майно своє хотів передати небожеві своєму, моему батькові. Але розсердився на нього за те, що той наказав повикидати з ставка коноплі намочені там з загаду Олексія; і коноплі були причиною того, що майно перейшло в різні руки. Я пам'ятаю й самого Олексія Юр'євича и будинок його особливої архитектури. Це був надзвичайно високий будинок, на три поверхи. Горішній, під назвою літник, був без печей. Тут з весни мешкав господар, друг Сковороди. У нього було ще два брати: Йосип та Георгій — мій дід. Перший жив також у Гусинці, а другий у Маначинівці. Недалеко від Гусинки — ліс; там у той час була хатина й пасіка, де мешкав Сковорода, иноді разом з Олексієм Юрієвичем. Місце називалось Скринники й прозвалося „Скринницькою пустелею“. Друзі ходили відтіля в церкву в Гусинку, де й тепер (1856 р.) у вівтарі зберігається дзеркало Сковороди, взяте після смерти його з хатини Скринницької пустелі. Ще слово. В роду Сошальських були також ченці. У одного з прадідів наших умерла жінка від чуми, занесеної на Україну. Коло матери знайшли живою дитину — сина її. Дійшовши літ, він частину пожитків, а саме хутір Чернячий, потім узятий у казну, офірував на Куряжський манастир коло Харкова, сам пішов у ченці“. Пробував Г. С. і в Григорія (Георгія) Сошальського в Маначинівці, відкіля й писав листи. Гес де-Кальве додає до цього ще де-які цікаві подробиці. „В крайній бідності, говорить він, переходив Сковорода по Україні з одного дому до иншого, учив дітей прикладом непорочного життя й мудрою наукою. Одежою його була сіра свита, їжою найпростіша страва. До жіночого полу він не мав схильности; всяку неприємність зносив з цілковитою байдужістю. Проживши де-який час в одній господі, де завжди ночував улітку в садку під кущами, а зимою в стайні, брав він свою єврейську біблію, в кешеню флейту і йшов далі, поки натрапить на инший предмет. Ніхто у всякий час року не бачив його инакше, як пішим; також найдрібніша ознака нагороди засмучувала його душу. Жив він що більше в Куп'янському повіті в великому лісі, що належав дворянинові О. Ю. С-кому (Осипу Юрієвичу Сошальському). Він, звичайно, зупинявся в бідній хатині в пасічника. Кілька книг — було все його майно. Він любив також бувати в поміщика І. І. Меч-кова (І. І. Мечнікова). Просте та шляхетне життя в цих домах йому подобалось. Там він виховував дітей і розважав розмовами цих чесних старих людей“ („Укр. Вестник“ 1817, IV кн. стр. 112 і 115). В спогадах нащадка Сошальських звертає на себе нашу увагу звістка про дружбу Сковороди з молодшим Сошальським, нежонатим чоловіком і оригіналом (може, ці риси їх ріднили), про Скринницьку пустелю, де иноді мешкали друзі. Очевидно Г. С. Сковорода впливав на Олексія Сошальського, — звістка про чернецтво одного з Сошальських — явище досить звичайне серед слобідсько-українського дворянства: пригадаймо хоч-би Григорія Федоровича Квітку, що також де-який час був у манастирі ченцем; цікаво нарешті й те, що друзі разом одвідували иноді Гусинську церкву, де довго після смерти Г. С. зберігалося його дзеркало — доказ глибокої пошани до його пам'яти серед духівництва. З родини Розальйон-Сошальських пишов вихованець Харківського університету Розальйон-Сошальський, що залишив цікаві записки про себе. Серед звісток Гес до-Кальве цікаве свідоцтво про те, що Сковорода, що мешкав по будинках дідичів, виховував їхніх дітей, навчаючи їх моралі й подаючи приклад власного непорочного життя; цей приклад його життя впливав особливо, і ми це знаємо на прикладах Вас. Тамари і М. І. Ковалинського, бачимо з того, як щиро кохали його учні. Важливі вказівки на цілковиту байдужість Г. С. Сковороди до жіночого полу, що до нього він не мав жадного нахилу. Відповідають другим свідоцтвам і його вказівки на біблію єврейською мовою[39] і флейту, з якими ніколи не розлучався, і на його власну книгозбірню. Важливе також свідоцтво Гес де-Кальве, що він любив зупинятися переважно в Сошальських і перебував також і у І. І. Мечнікова тому, що йому подобалося просте життя їхнє; мало правдоподібна звістка про те, що Сковорода ночував зимою в стайні, і невдало зредагована звістка про те, що Сковорода розважав розмовами цих осіб.
Відомості про Мечнікова підтверджуються документальними даними: р. 1767 в Ізюмській провінції, дійсно, мешкав вахмістер Ілля Мечніков, що мав тоді 43 д. великорос. кріп. і 206 підданих українців. За даними 1773 року, корнет Мечніков проживав у слободі Новомлинській, коло р. Оскола Печенізького комісарства й там у нього було кріпаків великоросіян 109 душ і підданих українців 521 д. З роду Мечнікових вийшло двоє відомих діячів науки Ілля Ілліч Мечніков, що народився 1845 р. зоолог і патолог і Лев Ілліч Мечніков (народився в 1838 р.) видатний географ, співробітник Е. Реклю. Обидва вихованці Харківського університету. Ізм. Ів. Срезневський додає: „пошана до Сковороди досягала того, що вважали за особливе благословення боже дому тому, в якому оселився він хоч на декілька днів. Він міг-би з подарунків скласти досить значні кошти. Але хоча-б що йому пропонували, хоча-б скільки прохали, він завжди відмовлявся, кажучи: „дайте немощному“ й сам був задоволений своєю сірою свитою. Ця сіра свита, чоботи в запас і де-кілька зшитків творів — ось з чого складалося все його майно. Вирішивши мандрувати або перейти до иншого місця, він складав у торбу цю свою мізерію і, перекинувши її через плече, йшов далі в подорож з двома нерозлучними супутниками — палицею-журавлем та флейтою. І те й друге було його власним виробом („Утр. Зв.“ 1834, кн. I, ст. 75).Сюди треба дати одну поправку: Сковорода від друзів брав подарунки, але грішми не брав ні від кого, навіть від М. І. Ковалинського. Про флейту буде мова далі. З О. Сошальським Г. С. Сковорода став великим приятелем. Як колись з М. І. Ковалинський, він поїхав з ним до Київа, це було 1770 р. коли Гр. Савичу було вже 48 років. Там оселився він у родича свого Юстина, настоятеля Китаївської пустелі під самим Київом. „Сковорода оселився в нього в манастирі й три місяці прожив тут з насолодою. Але раптом відчув негайну потребу духа залишити Київ і скільки його не закликав Юстин, скільки не прохали його старі друзі залишитися, він, підлягаючи якомусь невідомому внутрішньому спонуканню, поїхав додому“. Ковалинський говорить, що він, йдучи з гори на Поділ, відчув сморід трупів. Потім виявилося, що в Київі почалася страшна пошесть, і пізніше виїхати з Київа було неможливо. Звичайно, ці два факти були звязані Ковалинським один з одним уже пізніше. „Прибувши, — говорить М. І. Ковалинський, — через два тижні в м. Охтирку, зупинився він у манастирі в приятеля свого архимандрита Венедикта. Чудова місцевість, приязнь щиро-зичливого ченця цього заспокоїли його… Проживши кілька днів у ченця Венедикта, прибув він знов у Гусинку до Сошальських, де й почав працювати над творами.
Тут цікава звістка, що ігумен Охтирського Троїцького манастиря був друг Сковороди. Повинна була приваблювати Г. С. Сковороду й місцевість навкруг цього манастиря, що фундатором його був, до речи сказати, ігумен Задніпровського Лебединського манастиря під час відомих міграцій до Слобідської України козацьких має. Але відтіля його потягло до Сошальських, де він почав працювати над своїми філософськими творами й відкіля писав він навчальні листи своїм друзям. 1772 року М. І. Ковалинський поїхав за кордон до Франції та Швайцарії і в м. Лозані зустрівся з одним місцевим ученим та філософом, що дуже схожий був на Сковороду. Між великою кількістю розумних та вчених людей знайдених ним у Лозані, був там Данило Мейнгард, людина великого природнього розуму, що мала дар слова, вченість рідку, великі знання, благонравіє філософське.
Він так був схожий рисами обліччя, поведінкою, думками, даром слова до Сковороди, що його можна-б було уважати за близького його родича. Друг Сковороди (це-б то М. І. Ковалинський) познайомився з ним і вони так полюбили один одного, що Мейнгард, маючи коло Лозани за містом чудовий будинок, садок і величезну книгозбірню, прохав його користуватися цим усім по своїй вподобі, і Ковалинський користувався завжди, як і багатьома відомостями від нього. Повернувшись із чужих країв і забачивши Сковороду 1775 року, розповів йому про ту дивовижну зустріч у Лозані з людиною, що була схожа до нього рисами обличчя, прикметами, своїми думками й дружбою до нього. Сковорода полюбив його заочно й з того часу почав підписувати на своїх листах та творах ім'я своє так: „Григорій Вар (євр. син) Сава Сковорода, Данило Мейнгард“. Тут найцікавіше те, що нікому в Европі невідомий український філософ, вічний мандрівник бідолаха Г. С. Сковорода був тим кільцем ланцюга, що звязував європейського філософа і вченого Данила Мейнгарда й вихованця Гр. Сав. Сковороди М. І. Ковалинського. І цей моральний звязок, що тривав між Ковалинським та Мейнгардом, перейшов і на того, хто був причиною його на Г. С. Сковороду. Таким робом утворився своєрідний постійний союз дружби, тому що й Г. С. Сковорода полюбив заочно свого швайцарського двойника. Я намагався відшукати хоч які-будь відомості про Мейнгарда по енциклопедіях, але поки що, на жаль, марно. Одначе, як-би то не було, цікава й важлива не фізична схожість їх, а схожість моральна, схожість у думках українського філософа, що мешкав на пасіках і працював над вічними проблемами буття за допомогою кількох книжок з библією на чолі, і лозанського власника величезної книгозбірні: один — син неписьменного козака Полтавщини досяг верхів'я філософського світогляду, не побажавши зробитися паном (світським чи духовним), другий, маючи багацтво і всі засоби освіти, приходить до думок, висловлених Сковородою й сприйнятих Ковалинським; останній, познайомив Мейнгарда з поглядами Сковороди, які він сприйняв, і Мейнгард полюбив Ковалинського переважно за ці близькі для нього погляди. В цей час (1775 р.) ім'я Г. С. Сковороди лунало вже по всій Україні і навіть за межами її. „І добра й лиха слава, говорить М. І. Ковалинський, ширилася про нього по всій Україні (Слобідській), Малоросії (Лівобічній) і Правобічній у Київі й далі. Багато ганьбило його, деякі хвалили, всі бажали його бачити, можливо, за його причуди й незвичайне життя, небагато знало його таким, яким він насправді був внутрішньо“. Це свідоцтво М. І. Ковалинського коштовне надто для вирішення питання про його вплив на сучасніків. Представники зашкарублого духівництва та дворянства його ганьбили — за його релігійні вільні думки, негативне відношення до обрядів і традиційної церковної догматики; деякі його поважали: серед них були й представники духівництва, що серед них Г. С. Сковорода мав друзів та прихильників, які однак не погоджувалися, не засвоювали його найрадикальніших релігійних думок. Всі (навіть ті, хто ганьбив) бажали його бачити, але цікавились його оригінальним життям, що уявлялося їм чудним, а сам він чудаком, і тільки небагато — і це найважливіша частина свідоцтва М. І. Ковалинського — розуміло дійсну суть його особи й науки. М. І. Ковалинський гарно знав Г. С. Сковороду з цього боку й тому його свідоцтво про це має для нас безумовне значіння. М. І. Ковалинський залишив нам імена осіб, що в них мешкав Г. С. Сковорода.
Через різні обставини перебував він у багатьох; иноді місцевість, що подобалося йому, иноді люди „по Мінерві“ (цеб-то розуму та освіті), приваблювали його мешкати деякий час; постійного-ж мешкання не мав він ніде, вважаючи себе пришельцем на землі у всьому розумінні цього слова. Уподобавши Тевяшова, воронізького дідича, жив він у нього на селі й написав тут „Икону Алкивиадскую“, яку й приписав (присвятив) йому в пам'ять своєї пошани до нього. Потім пробував у Бурлуках у Захаржевського, ради приємних краєвидів, мешкав у Щербініна в Бабаях, в Івановці у Ковалевського, у друга свого в Хотетові, в манастирях Старо-Харківськім, Харківському шкільному, Охтирському, Сумському, Святогорському, Сенянському, то-що. Проте, скрізь, де він жив, обирав він далекий від усіх куток, жив просто, один, без послуги. Таким робом він обирав собі місце мешкання або по місцевості, або по людях, близьких йому „по Мінерві“. Пробував він і в людей, невільних від вад, але маючи на меті своїм впливом спричинитися до їхнього переродження морального, щоби схилити їх до самопізнання, вселити любов до істини, і відхилити від зла. Найдужче впливав на них приклад його власного життя. М. І. Ковалинський перелічує його друзів серед тодішнього слобідсько-українського дворянства; крім перелічених, було не мало й инших. Ст. Тевяшів, у якого Г. С. Сковорода написав один із найвільніших своїми думками теологічних трактатів, був одним з найвидатніших представників тодішнього місцевого дворянства.
Хоч він був Воронізьким, а не Харьківським дідичем, але належав до слобідсько-української козацької старшини, був раніше полковником Острогозького Слобідського козацького полку до скасування козацької автономії. А. Камишанський передає таке оповідання про зустріч шляхетного пана полковника Тевяшева з Г. С. Сковородою. „Розповідали мені, — пише він, — що одного разу битою дорогою вертався з Вороніжу дідич Тевяшів до свого маєтку в кареті й бачить на дорозі пішоходця, в якому на своє задоволення пізнає Григорія Савича, що йшов з своєю вічною торбою і палицею до нього в гості. Тевяшів невимовно зрадів цій зустрічі й хотів посадити з собою в кареті, щоб їхати разом, але ніяк не міг його в тому переконати… „Ні, пане, не треба мені привикати до цього — це моє, а то твоє. Їдь собі з богом, я ще може дожену тебе от-там на горці“. А в той час наступила грізна хмара з бурею, що обіцяла великий дощ. Дідич поїхав один, але через чотирі верстви в нього в екіпажі зломилася вісь. Саме того часу пройшов великий дощ, і справді Сковорода дігнав Тевяшова й на вдивовижу останнього був весь сухий, тоді як по дорозі не було місця, де-б можна було сховатися від дощу.
— Як це ви, Григорію Савичу, так хитро сховалися від дощу? — спитав його Тевяшов.
— Еге-ж, я зняв з себе жупан, черевики й шапку і все те в торбу заховав, а як перейшов дощик, я й надів усе сухе; як казав, догнав тебе, і не дурно прислів'я каже: швидко поїдеш — недалеко заїдеш“[40]. Не зважаючи на свої дружні відносини до Тевяшова, Г. С. Сковорода і з ним, як і зі всіма иншими дідичами тримався так, що різко одмежовувався від них своїм життям, створював для себе немов імунітет; жив по панських садибах не по-панському, а по-простому, по-селянському. Тому він ні защо не згодився їхати в кареті до садиби Тевяшова — пана на всю губу, бо й там у нього він, мабуть, оселився десь на пасіці або в лісі, сам собі пан і слуга. Це була для нього не дрібниця, а щось поважне, принципове; він, проживаючи в панів поміщиків, жив життям простим, такою була і його одіж і його страва і його сон — він ніколи не спав на ліжку й на подушках, а тільки на свойому жупані. В реєстрі дворян Острогозької провінції 1767 року ми знаходимо бригадира Степана Івановича Тевяшова, що мешкав в Острогозькому і був одним з найбагатших людей на Слобідській Україні: за ним було 60 велик. кріпаків і 2657 підданих українців. В тому-ж Острогозьску жив тоді й другий Тевяшов — теж Степан Іванович, але вже полковник, який мав 40 душ кріпаків і 4256 підданих українців.[41] За даними 1773 року бригадирові Ст. Ів. Тевяшову в Острогозькій провінції належали такі слободи — Колибельна на південному березі Дону, де було 2465 підданих українців, Марок на березі р. Мароки з 1000 чол. підданих українців, Періїждна на березі р. Дону з 1053 підданих українців, Новомлинська на південному березі р. Сосни з 261 таких-же підданих, і разом у нього було 4779 підданих українців. Полковникові Степанові Івановичу Тевяшову тоді належала слоб. Таволзька на березі Тихої Сосни з 172 підданих[42].
В селі Підгорнім Калитвянського комісарства ще в 1767 р. мешкав поручик Андрій Остапович Тевяшів, у якого було 22 д. кріпаків і 142 підданих. Сковорода присвятив свого Ізраїльського змія полковникові Степанові Івановичу Тевяшову. Трактат „Алфавит мира“ він присвятив В. С. Тевяшову, синові. Як каже М. І. Ковалинський, Г. С. Сковорода мешкав у Тевяшова в селі його, цеб-то, коли мова йде про полковника Тевяшова, то в слоб. Таволозькій. Зберігся лист Гр. Сав. Сковороди до цього сина Тевяшова, якого, як виявляється, звали Володимиром Степановичем. При цьому листі Гр. С. надсилає йому свої два трактати й додає: „Пошана моя до чоловіколюбного й кротчайшого пан-отця вашого, усердіє моє до вас, а щира зичливість до всієї родини вашої приносить оний“. Сковорода, як ми бачили, жив у Бурлуках у Захаржевського. І дійсно відтіля — з Великого Бурлука були написані ним листи до Є. Є. Урюпина в 1790 році (в червні та липні). З листів самого Гр. Сав Сковороди до М. І. Ковалинського взнаємо, що власником В. Бурлука був Яків Михайлович Захаржевський, що йому він присвятив свій переклад з Плутарха „Про спокій душевний“. В листі з присвятою від 13 квітня 1799 року говориться: „Прийміть милостиво від людини, осипаної вашими милостями та ласками, маленький цей, як лепту, подарунок. Захопившись Плутархом, переклав я книжечку його. Любитель і син світа Григорій Варсава Сковорода“. Я. М. Захаржевський (з роду Донец-Захаржевських) був тоді першою особою одної з найвидатніших місцевих родин, які дало XVII–XVIII ст. при автономії Слобідської України, кілька полковників (5) починаючи з Грицька Донця. Рід Донців во ім'я дворянських тенденцій додав до свого простого козацького прізвища Донців прізвіще Захаржевських, але це була їхня генеологічна фікція, що викликала навіть цілу книгу Орновського; ця книга була надрукована польською мовою в Київі[43]. Яків Михайлович був, напевно, син Михайла Михайловича Донця-Захаржевського, що був полковником у Сумському Слобідському полку. Слобода Бурлуки, за описом Хрущова 1732 р., була в Ізюмському полку й тоді належала М. К. Захаржевському — в ній було 755 підданих українців. 1732 року в сл. Великий Бурлук, що належала полковниці Захаржевській, було 2070 підданих українців і ця слобода була в межах Куп'янського комісарства; їй-же належало й село Шиповате з 860 підданими.[44] Через Якова Михайловича Захаржевського М. І. Ковалинський 1784 р. надіслав Г. С. Сковороді листа і подарунок. Вернет дає звістку що найбільше дивувалися Сковороді Я. М. Донець-Захаржевский, О. Ю. Сошальський і Щербінін, про якого згадує М. І. Ковалинський, як про власника села Бабаїв, це був Петро Андрієвич Щербінін. У абшитованого секунд-майора Петра Щербініна за даними 1766 р. було 1858 підданих українців.[45] За відомостями 1773 р. у Петра Андрієвича Щербініна в Бабаях, де жив Г. С. Сковорода, було 376 підданих українців. Бабаї — село в околицях Харкова на березі р. Уди, село являє зараз дачну місцевість. 1785 р. М. І. Ковалинський передав з Петербургу листа Г. С. Сковороді через Петра Андрієвича Щербініна, зважаючи на те, що Мечників поїхав на Україну, не побачившись з ним Ковалинським. Іванівка, потім Паніванівка, тепер перейменована на Сковородинівку в пошану Сковороди, що там, у А. І. Ковалевського помер, якого там і поховано. Про Іванівку в листі своєму до М. І. Ковалинського 1730 р. Г. С. говорить так: „нині блукаю у мого Андрія Івановича Ковалевского. Маю мойму чернецтву повне заспокоєння, краще Бурлука. Земелька його нагорна. Лісами, горбами, садками, джерелами розписана. На тому (такому) місці народився я коло Лубень.
Але ніщо мені не потрібне, як спокійна келія. Н. С. Мягкій, що жив по-сусідству з Іванівкою Ковалевського, згадує про пробування у цього останнього Г. С. Сковороди в таких виразах: „Г. С. Сковорода жив останній час у мого тестя, Андрія Івановича Ковалевського, в с. Іванівці, в 40 верстах від Харкова. Він мав великий вплив на господаря, втихомирюючи його надзвичайно запальний характер, що часто грізно обурювався проти родини й челяди, він поважав всією душею його жінку, розумну й благочестиву женщину, від других жінок Сковорода віддалявся“. Це дуже важливе свідоцтво про гарний заспокійливий вплив Г. С. Сковороди на суворі характери представників дворянського стану.
Перелічені особи та місцевості, напевно, не вичерпують усіх пробувань Г. С. Сковороди в межах Слободської України: гостював він, треба думати, і в инших дідичів по їхніх селах. В листі М. І. Ковалинського до Сковороди з Петербургу 1787 р. знаходимо звістку, що свою посилку він передає йому через Тимоша Пилиповича Надаржинського; це теж дідич Охтирської провінції; йому належало там с. Пилевка з 145 підданими українцями[46]. Але улюбленим місцем пробування Г. Сав. Сковороди була Гусинка Сошальских. Про те, як він жив там, а також, і по инших пустелях, Ковалинський говорить так: „любомудріє (цеб то філософія), оселившись у серці Сковороди, давало йому душевний добробут, можливий земнородному.
Вільний від усякого примусу, даремних турбот, прагнень, догляду, знаходив він усі свої бажання досягненими в надзвичайній обмеженості їх. Турбуючись про зменшення потреб природи, а не про побільшення, мав він насолоди, яких не зрівняти ні з якими иншими. Коли сонце пропонувало його чуттям щедрою рукою трапезу, тоді він, беручи чашу розваг, не розбавлених ніяким життьовим сумом, ніяким зітханням пристрасти, ніяким заклопотанням турботним, заживаючи їх високим розумом, в повнім заспокоєнні благодушества, бувало, говорив: подяка всеблагому богові, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним. Коли зморений своїми міркуваннями (філософськими працями) мусив він перепочивали, тоді приходив він до старого пасічника, що жив недалеко на пасіці, брав з собою в товариство улюбленого пса свого, і всі троє по-товариському ділили між собой вечерю. Ніч була йому місцем спочинку від напружених думок, що нечутно зморюють сили тілесні, а легкий та тихій сон був сценою позорищ (з'явищ), гармонією природи викликаних. Час опівночі мав він звичай присвячувати внутрішній молитві, яка в тиші глибокої мовчанки чуття й природи була міцно звязана з богомислієм, цеб-то боротьбою його духа проти всього тлінного во ім'я вічного. Таке було його життя: „не орю убо, не сію, ні куплю дію, ні воюю, одкидаю-ж усяку життьову тугу, вчуся задовольнятися тим, що мені дано“ так він писав М. І. Ковалинському. „Можна було, — робить висновок М. І. Ковалинський, — назвати життя Сковороди життям“. Таким робом, молитва Г. С. Сковороди не була молитвою в звичайному формальному розумінні цього слова, це було богомисліє, цеб-то філософська думка про бога, вічність, про початок вічности. Харків Г. С. Сковорода дуже любив. „Харків, — говорить М. І. Ковалинський, — любив він і часто відвідував його. Новий місцевий начальник, прочувши про нього, бажав бачити його. Сковорода прийшов до нього й почав одповідати на поставлені йому питання. Цим новим Харківським губернатором міг бути Д. А. Норов, що заступив Щербініна 1775 року й ще 1737 року був на цій посаді. Ми бачили вже раніше, що Г. С. Сковорода з'явився з своєї пустелі в Харків, щоб спростувати наклепи та брехні про його маніхейство. В Харкові він мав гурток приятелів, як це видно з листів його й спогадів Вернета. Ми маємо два листи Г. С. Сковороди до харківського купця Єгора Єгоровича Урюпина. В першому листі (від 10 червня 1790 р.) Григорій Савич пише йому: „Коханий друже, Георгій Георгієвич. Мир серцю твоєму й дому. Дякую богові й тобі, друже, за твоє гостинне відношення до мене; тиждень у тебе відпочив старець Сковорода, немов у материному домі. Хай воздасть тобі той, хто відплачує за все, що дається вбогим. Я вашим вином не тільки в дорозі, але й дома в себе користувався. Прохаю щиро вклонитися низенько Петру Хведоровичу Аптекареві й показати на обороті листа вашого мої рядки латинські. Артемові Дорофієвичу й Рощину з товаришем щире моє шанування. Також і Степанові Микитовичу Курдюмову і всьому дому його, а я зостаюся, коханий друже, вам щирим другом і покірливим слугою — старець Григорій Варсава Сковорода“. Це цілий гурток харківських друзів та прихильників Гр. Сав. Сковороди, на чолі з Є. Є. Урюпиним. Харківський міський голова Є. Є. Урюпин був не звичайнісінькою людиною, а видатною особою. Йому я присвятив цілу монографію[47].
Вернет сповіщає, що останній раз він бачив Г. С. Сковороду в свойого приятеля П. Хв. Піскуновського, це і є той самий Петро Хведорович Аптекар, що йому адресовано латинську приписку в листі Г. С. Сковороди. Будинок його стояв коло Лопанського мосту. Ізм. Ів. Срезневський розповідає зі слів старожилів, що Г. С. Сковорода бував у старого Піскуновського й дуже його любив. І ось одного разу трапився такий цікавий епізод: обоє старих, як звичайно, розмовляли в присутності других гостей. „Мовчки, з великою увагою слухали старі оповідання та науку старця, який, випивши на цей раз зайву чарку вина, говорив хоч і статечно, але з незвичайним запалом та красномовністю. Минула година й друга, ніщо не перешкоджало захопленню оповідача й слухачів. Сковорода говорив про свій твір „Лотова жена“, де він переважно обґрунтовував свою містичну філософію. Сковорода розказав уже нарис. Починаються подробиці. Раптом з грюком розчинилися двері, половинки стукнули одна об другу й молодий Х… молодий панич недавно з столиці, вбігає в кімнату. Сковорода, коли з'явився незнайомий, замовк ту-ж мить“. І ось, вигукує той, я досяг того щастя, що довго і даремно прагнув. Я бачу нарешті великого земляка мого, Григорія Савича Сковороду. Дозвольте… і підходить до Сковороди… Старий зскочив з місця; самі по собі складаються хрестом на грудях його кощаві руки й гірка посмішка з'являється на його худому обличчі; чорні запалі очі ховаються за сивими нахмуреними бровами, сам він мимоволі зігнувся, немов бажаючи вклонитися, і раптом тремтячим голосом: „дозвольте, теж дозвольте“ — і зник з кімнати. Господар за ним; прохає, молить — ні. „З мене сміятися“, — говорить Сковорода, і втік. І з того часу не хотів бачити Х… „Це оповідання трохи нагадує анекдот. Тут також відбилася літературна манера того часу, але ґрунтом тут був, напевно, справжній випадок. Нема нічого неймовірного, що сторонній для бесідників молодий нестриманий петербурзький франт, пшют, улетів до мешкання Пискуновського й наговорив купу компліментів Г. С. Сковороді, що від них той в одну мить вилетів з кімнати. Наведені навіть ініціяли його прізвища, непевно, були відомі Ізм. Ів. Срезневському, що писав про це 1843 року. Той-же І. І. Срезневський підкреслює в характері Г. С. Сковороди серйозну поважність і соромливість; він не терпів, коли перед ним величали його достойництва. Навпаки, з близькими приятелями він, як ми знаємо, тримав себе надзвичайно просто. М. І. Ковалинський також розповідає про один випадок з життя Г. С. Сковороди, в основі якого є та-ж психологія Г. С. Сковороди. Коли Г. С. Сковорода гостював у Ковалинського в Хотетові, до нього наблизився молодий урядовець Орловського Губерніяльного правління й сказав: — Григорію Савичу! Прошу полюбити мене. Чи можу я вас полюбити — відповів Сковорода, — я вас ще не знаю“. Ту-ж нелюбов до незнайомих людей Г. С. Сковорода виявив підчас свойого пробування в Таганрозі (про це скажемо пізніш).
Є. Є. Урюпину Г. С. Сковорода написав ще одного цікавого листа, на змісті якого ми зупинимося далі, а тепер наведемо відтіля одне місце, що в свій час викликало цілу сенсацію, тому що мало в собі власне признання Г. С. Сковороди про вживання ним вина й навіть про бешкети на підпитку. Попрохавши в нього ножик з печаткою фігури оленя, Сковорода додає: „украдено мого оленя з печаткою, як я в вас у Харкові бенкетував та бешкетував. Барильця обидва одсилаються: ваше й Дубровина. І цій двійці виддайте від мене низенький уклін і п. Прокопові Семеновичу“. Хто були ці особи, ми не знаємо — Дубровин, напевно, був одним з крамарів (коли мова йде про барило), Степана Курдюмова ми стрічаємо серед Харківських купців 2-ої гільдії, що підписали пожертви на відкриття в Харкові університету (Мій „Опыт истории Харьк. У-та“, ст. 77) тут знов вплив старчика Г. С. Сковороди звязується з особами, що сприяли відкриттю університету в Харкові. З приводу барилець (певно з вином) питання було поставлене й вияснене ще Ізм. Ів. Срезневським та Г. Ф. Квіткою.
Срезневський, сказавши, що Сковорода, взагалі, визначався стриманістю що до їжі та трунків і, як свідчать усі, що особисто знали його, майже не вживав гарячих трунків, цим захистив Сковороду від неправдивих обвинувачень у пристрасті до вина, а Г. Ф. Квітка від себе подав примітку до слів Ізм. Ів. Срезневського, що Сковорода не вороже ставився до тодішнього звичаю підчас дружніх та приятельских зборів підтримувати та оживляти бесіди вживанням не вина (винограднього), а різного роду наливок у домах приятелів. Я теж гадаю, що тут йде мова про наливки, вживані в чистому виді і в пуншах.
Жив Г. С. Сковорода й по всіх майже манастирях Харківської єпархії — їх перелічує М. І. Ковалинський. В паперах Ізм. Ів. Срезневського збереглися спомини Тетяни Івановни Калашникової (матушки Калашниці) про те, як до них завітав Г. С. Сковорода.
— N. N. Я чув, що ви особисто знали Сковороду.
— Т. Ів. Та знала-ж. Бував він і в нас. Він був приятелем мого чоловіка. Входить у горницю. З приходу він шукав цвяха, де-б йому повісити шапку, і сердився, коли не знаходив цвяха, а иноді так зовсім ішов, розсердившись. Поговоривши, він ішов у другу кімнату й починав грати на скрипці, ні про що не турбуючись. Заговориться так, що тільки слухай, а иноді підійде до розмовників, промовить слово та й видійде зараз-же. Коли не вподобається компанія або хоч одна особа, то піде з дому, никому не вклонившись. Ходив у бекеші, неголений, нестрижений, блукав по лісах (завжди й скрізь з книжками) і лякав селян. Постів не додержував і лаяв тих, хто додержував. П'яним ніколи його не бачила й ніколи про це не чула.
За межі Слобідської України Г. С. Сковорода виїзджав нерадо, і нам відомо лише два таких виїзди й вони обидва мають відношення до його друга та учня М. І. Ковалинського.
Г. С. Сковорода завітав у Таганрог до рідного брата М. І. Ковалинського, Григорія Ковалинського. Щоб одвідати його, розповідає Гес де-Кальве, Г. С. Сковорода вирушив у дорогу, і на цю подорож (туди й назад) витратив більше року. Коли він прибув у Таганрог, господар скликав багато гостей, що бажали познайомитися з Сковородою, серед них було багато значних людей. Але Сковорода, що був ворогом всякої бучности та велелюдних зборів, взнавши, що заради нього зібралася така юрба, пішов з кімнат і сховався в свій візок, де лежав до того часу, аж поки й гості розійшлися і в домі стало тихо. Доказом пробування Г. С. Сковороди в Таганрозі є лист до нього від М. І. Ковалинського від 18 лютого 1782 року, де говориться: „Листа вашого з Таганрогу я одержав“. З цього видно, що в Таганрозі Г. С. Сковорода міг бути в 1781 р. Учень Г. С. Сковороди Вас. Тамара закликав його з собою в Грузію, але він туди не поїхав.
До М. І. Ковалинського завітав Г. С. Сковорода 1794 р. в його село Хотетово, Орловської губ. 73-літній Сковорода — розповідає М. І. Ковалинський, — не бачившись 19 років (не зустрічалися, цеб-то з 1775 року, коли М. І. Ковалинський вернувся з-за кордону) страждаючи старечими хворобами, не зважаючи на далеку дорогу, на незвичайну дощову погоду й на повсякчасну огиду до краю цього, приїхав до друга свого, в село Хотетово, в 25 верстах від Орла, один розділити з ним нікчемність його: Сковорода привіз до нього твори свої, з яких багато приписав (присвятив) йому; читав з ним їх щоденно і, читаючи, навчав його думкам, правилам, поняттям, властивим людині, що шукала істини все життя не мудруванням, але ділом, що возлюбила доброчинність заради власної краси її. М. І. Ковалинський записав ці навчальні розмови старчика, Г. С. Сковороди, і ми використаємо їх у дальших викладах, коли говоритимемо про вплив Г. С. Сковороди на сучасне йому суспільство й на дворянське його коло. „Старість, осінній час, невпинна мокра година, говорить М. І. Ковалинський, збільшили недугу його здоров'я, збільшили кашель і слабість. Він, проживши в друга свого коло 3-х тижнів, прохав відпустити на любу для нього Україну. Де він жив до того й бажав померти, як і сталося. Друг його прохав залишитися в нього пробути зиму й закінчити своє життя, як прийде час, у нього в домі. Той сказав, що дух його наказує йому їхати, і друг негайно вирядив його. Давши йому на дорогу все потрібне, віддавши на його волю, по вподобі його, вибрати, як хоче він куди, з ким, в чому їхати, дав він йому для дороги на випадок потреби запас, кажучи „візьміть це; може в дорозі хвороба збільшиться й примусить де зупинитися, то треба буде заплатити“; Ах, друже мій! сказав він, невже я ще не маю довір'я до бога, що промисел його вірно турбується про нас і дає все потрібне вчасно“. Друг його замовк з подарунками своїми. 1794 року серпня 26 дня виїхав він у дорогу з Хотетова села на Україну. Прощаючись, в обіймах, сказав: „і може я вже більше не побачу тебе! Прощай! Пам'ятай завжди підчас усіх твоїх життьових пригод те, що ми часто говорили: світ і тьма, голова й хвіст, добро й зло, вічність і час. Дух мій визнав тебе здатним прийняти істину й любити її“. Приїхавши до Курського, прибув він до місцевого архимандрита Амвросія, мужа благочестивого. Проживши тут ради невпинних дощів і вибравши гарну погоду, поїхав він далі, але не туди, куди гадав. Під кінець подорожі своєї відчув він потребу їхати в те-ж місце, відкіля й виїхав до друга, хоч і не мав такого бажання. Слобода-Іванівка поміщика Ковалевського була тим місцем, де раніше деякий час жив він і куди прибув кінчати життя своє…“
„Хвороба старости, негода, втома від дороги“, говорить М. І. Ковалинський, наблизили його до кінця його. Пробуваючи тут (у Ковалевського) більше місяця, завжди майже на ногах ще, часто говорив благодушно: дух бодр, але тіло немощне. Дідич, бачучи його велику знемогу, запропонував йому деякі обряди, щоб приготуватися до смерти. Він, як Павло апостол (лист до Римл., розд. 3-ій, ст. 28), уважаючи обряди обрізання за непотрібні для щиро-вірних, відповів так, як Павло іудеям обрядствующим. Але, зваживши на сумління слабих, неміч вірних та любов християнську, виконав усе по встановленню обрядовому й помер 1794 року жовтня 29 дня вранці, перед світом. Перед смертю дав він заповіт поховати його на високому горбі коло Гусинського гаю й такий напис, ним зроблений, написати: „Світ ловив мене, але не впіймав“. У примітці М. І. Ковалинський намагається подати оправдання пам'яти Сковороди від наклепів ганебників, що обвинувачували його в каятті його в помилках і бачили в цьому написові гордощі на пиху. Як ставитися до свідоцтва М. І. Ковалинського про виконання Сковородою перед смертю християнських обрядів, цеб-то сповіди та причастя? Самого М. І. Ковалинського не було підчас смерти Сковороди, та й взагалі він, як і багато инших прихильників Сковороди, пом'якшував гостроту негативного відношення Сковороди до обрядів православної церкви; він не малює його таким єресіярхом (на погляд християнської догматики та обрядности), яким, однак, був Сковорода в своїх теоретичних поглядах та концепціях; це помітно, наприклад, у передачі ним розмов зі Сковородою в селі Хотетові. Знаючи його правдивість, ледви чи можна гадати, щоб він вигадав цю звістку, але він міг мимоволі в цьому випадкові помилитися. Одначе, і по його версії Сковорода спочатку відмовився від зробленої йому пропозиції про сповідь та причастя, визнаючи їх принципове, непотрібним для себе. Далі сам Ковалинський приводить про це таку версію. Щоби в очах людей замінити цнотливе життя його вигаданими ними високими знаннями таїнств і правил, вони пустили поголоску, немов-би Сковорода перед смертю побачив свій гріх перед православною церквою, що не визнавав за життя духівництва й прохав у нього прощення через одного з них і приносив каяття, але в дійсності цього не було. Цнотливе життя Сковороди й почесні правила його, що мали своєю метою любов до правди й цноти, а кінцем красу й удосконалення духа, були шпичкою в оці цих облудників. Треба тут звернути увагу ще на два моменти : 1) що Ізм. Ів. Срезневський, широко оповідуючи про смерть Сковороди, ні слова не каже про каяття й причастя перед смертю і 2) що на могилі його не було й зараз нема хреста, нема навіть жадних згадок про нього.
В одному з віршованих листів до М. І. Ковалинського (ще за час пробування останнього в школі), Г. С. Сковорода висловлює таку думку, що таїнство причастя тіла Христа треба розуміти не достотно, а духовно, як прийняття не тіла та крови Христа, а його духа — духа простоти та цнотливости. „Sume mihi cum carne Animum, Carissime, Christi, et sic cum Domino spiritus unus eris“, — так закінчує свого віршованого листа Сковорода. К. С. Аксаків переказував Г. П. Данилевському таке оповідання про Сковороду: „одного разу в церкві в ту хвилину, коли священик вийшов з вівтаря з дарами й промовив: со страхом божим та вірою приступіте, — Сковорода відокремився від юрби й наблизився до священика. Останній знав його чудернацький характер, і боячись причащати людину, що не спокутувала гріхів, запитав, чи знаєш, який великий гріх ти можеш зробити, не приготувавшись. Чи приготувався ти до цього великого таїнства. „Знаю і приготувався“, відповів Сковорода й духівник, вірячи його завжди правдивим словам, радо причастив його. На жаль, це джерело не першої, а третьої руки й на мій погляд це оповідання є одна з тих численних легенд про Г. С. Сковороду, що ширилася серед суспільства за життя його й по смерті. При таких умовах ми не можемо визнати, що воно відповідає дійсності. До таких-же мандрівних оповідань ми заводимо й оповідання про бесіду Г. С. Сковороди з єпіскопом Тихоном в Острогозьку (Москвитянин 1849, XXIV, III від 68) „Колись, сповіщає з Вороніжа Н. Б. Баталін, Г. С. Сковорода жив в Острогозьку. В цей час єпіскопові розповідали про нього, як про диво. Єпіскоп між иншим у розмові з ним запитав: „чому не ходите ніколи до церкви“. — „Коли ви бажаєте, то завтра-ж піду“. І він виконав бажання єпіскопа. Очевидно, Г. С. Сковорода взагалі не визнавав для себе потрібним ходити до церкви. До смерти Г. С. Сковорода себе приготував давно й дивився на неї, як на бажаний кінець тліної плінки людини — його тіла. Але найголівнішим фактом того, що Сковорода не визнавав євхаристії, є його власне свідоцтво в „Потопі зміїному“, де він каже: „Какая твердость в следующих ее (Біблії) речах: всякого тука й всякия крови да не ясть“. Потом, забыв сказанное, говорит: Напита їх от тука. Пійте от нее всі. Сія єсть кров моя… (Вид. творів Сковороди. Бонч-Бруєвич, стор. 509).
В свойому творі „Пря бесу с Варсавою“ Сковорода вкладає в уста Варсави, цеб-то свої власні, алегоричне розуміння таїнств хрещення та євхаристії: облил тело мое плотскою водою на тот конец, дабы послежд'е отмыл я сердце мое водою духа. Се тайна есть, а той хто хоч і облитий водою або погружений у неї, але не духом є лицемір. Коль крепко прив'язала мене богу тайна євхаристії. Крошка хлеба и ложечка вина, не насыщающая тела… Не сего ли вид преобразится в пищу премудрости… Не он ли прильнув к невидимому, претворяется в тайнообразуемое первообразное. Сія пресущность вида совершается тогда, егда тлень та й сень (цеб-то хліб та вино євхаристії) тлінними устами приймается, купно же тайно вовлекается серце в евангельские чортоги й вкушается тайные оные вечери… инакоже: несть євхаристія, но предательство, но неблагодарность… (Соч. Сковороди, изд. Бонч-Бруєвича, стр. 455).
З листа М. Заліського до Ізм. Ів. Срезневського видко, що Сковорода листувався і з навчителями білгородської семінарії і, що є для нас найважливіше, знов-таки викладав тут цілком, не ховаючись, свої погляди на релігійні питання, хоч ці погляди суперечили загально ухваленим церквою поглядам. „Я, пише Заліський, продовжуючи в Білгороді з 1790 по 1793-й рік навчання, читав його, Сковороди, деякі листи латинською мовою до тутешніх протоієреїв катедрального отця Іоана Іл'їнського й префекта семінарії вчителя теології Івана Трохимовича Савченкова проти таїнства.
В одному з листів Г. С. Сковороди до М. І. Ковалинського (№ 58), що складається з двох віршів грецькою та латинською мовою, говориться, що нарід християнський причащається тіла та крови Христового, але зле переварює їх. В другому листі до нього-ж (№ 66) латинською мовою він розповідає про те, як помер настоятель манастиря й як юрба плаче та ридає. Але ця картина сумна й чудна. Сумно те, що оплакують тілесну смерть, яка в дійсності є кінець усіх страждань та небезпек. В иншому листі до М. І. Ковалинського (№ 67) Г. С. Сковорода говорить, що рай — то є таке місце, де приємно жити навіть на самоті, цеб-то раєм для мудрого може бути всяке місце. В листі до Кирила з Стариці (№ 152) Г. С. Сковорода пише, що його особливо цікавлять такі питання, як смерть та воскресіння Христа, таїнство євхаристії; він усе залишив-би й покинув, щоб їх розвязати через те, що ніхто не може народитися з Христом, коли раніше з ним не помре. І ці питання, що їх вважають давно розвязаними й відомими навіть юнакам, в дійсності не такі прості. Значить, і для нього вони не були вирішені. Нарешті, він додає, що бога не треба шукати тільки по церквах; він у нас самих. В розмовах з М. І. Ковалинським Г. С. Сковорода висловлює погляд на смерть цілком відмінний від поглядів неуків та жіночих байок. Смерти, коли її розуміти, як знищення, нема — є лише повернення кожної людини, кожної істоти до свого початку, до свого небуття; в природі все старішає, зміняється: лише дух, богочоловік є вічний: не вмирає, але зміняється від смерти до життя, від тлінного буття де постійного вічного. А ось як він дивився на воскресіння. „Коли сказано: прийде час і нині є, коли мертві почують голос сина божого, і, почувши, оживуть, — то нащо відсувати надалі це воскресіння, суд, голос сина божого на ранок, на тисячу років, на декілька століть“.
Такі були принципові погляди Г. С. Сковороди на смерть, життя після смерти, рай, на таїнство євхаристії. З них ясно, що для нього не були потрібні, з його внутрішнього розуміння, таїнства та обряди, але все-ж відношення до них у нього було трохи особливе; насамперед воно не було, гадаємо, постійно однаковим, а еволюціонувало, а, по-друге, він не зовсім негативно ставився до них, але бачив у них символи, алегорії, що самі по собі були тлінними лушпиннями й набували значіння лишень тоді, коли в них вкладається вище духовне розуміння; ось чому, наприклад, він иноді ходив до церкви та слухав службу, а надто тоді, коли мешкав по манастирях або у священиків (наприклад, у Правицького в Бабаях), був навчателем у колегіумі, що відкрився при манастирі, пробував у Київі, де відвідував манастирі та церкви. Взагалі, він мав багато звязків з духівництвом; з ним його з'єднувала й освіта й релігійна традиція, з-під ферули якої він не міг зовсім визволитися; з ним звязувало життя серед нього; він мав багато друзів і прихильників, яких щиро поважав за їх гарну освіту та знайомство з духовною філософсько-теологічною літературою, яку він сам ретельно досліджував. Цілком природньо, таким чином, що з почуття терпимости та обережности він мусив на практиці зважати на їхнє ортодоксальне та обрядове православіє. Він бажав їх піднести на горню височінь від християнської догматики та обрядовости, але робив це обережно, щоби не відсахнути їх від себе й тим не позбутися можливости впливати на них.
Про смерть Г. С. Сковороди є цікаві спомини Ізм. Ів. Срезневського. „В селі в дідича К-го (Ковалевського) невеличка кімнатка, вікнами в садок, окрема, привітна була його останнім мешканням. Між иншим, він бував у ній дуже нечасто: звичайно, або розмовляв з господарем, також старою людиною, доброю, благочестивою, або ходив по садку й по полю. Сковорода до смерти любив життя на самоті та серед близьких. Був чудовий день. До дідича прибуло багато сусідів погуляти та побенкетувати. Також звичаєм зробилося послухати Сковороду. Його всі любили слухати. За обідом Сковорода був незвичайно веселий та балакучий, навіть жартував, розповідав про своє минуле, про свої блукання, про скрутні часи свого життя. Пообідавши, встали зачаровані його красномовністю. Сковорода непомітно пішов з хати. Довго ходив він по нерівних доріжках, зривав плоди й роздавав їх хлопчикам-робітникам; проминув день. Над вечір господар сам пішов шукати Сковороду й знайшов його під гіллястою липою. Сонце вже заходило, останнє проміння його пробивалося через густе листя. Сковорода з заступом у руці копав яму — вузьку, довгу домовину.
— „Що це, друже Григорію, що це ти робиш?“ — спитав господар, наблизившись до старого.
— „Час, друже, кінчати блукання, — відповів Сковорода, — бо й так усе волосся злетіло з бідної голови. Час дати спокій“.
— „Та, брате, дурниці. Годі жартувати! Ходім!“
— „Іду, але я прохатиму тебе раніше, мій добродію, хай тут буде моя остання могила“.
І пішли до хати. Сковорода недовго в ній залишався. Він пішов у кімнатку, перемінив білизну, помолився богу і, поклавши в голови зшиткі своїх творів та сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго його чекали на вечерю. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю також, до обіду також. Це здивувало господаря й він вирішив війти до його кімнати, щоби розбудити його, але Сковорода лежав вже холодний, закостенілий. (Утрен. Звезда, 1833). Зять власника Іванівки, де помер Сковорода, Н. С. Мягкий, подав Г. П. Данилевському в відповідь на його запит до нього в 1856 році ще такі відомості про могилу Г. С. Сковороди в Пан-Іванівці: „Поховано його було в Іванівці, на високому березі ставка коло гаю, на улюбленому своєму місці, де удосвіта грав він на своєму заповідному флейтраверсі. По 20 роках тіло було перенесено відтіля й поховано в садку священика коло пам'ятника господарів, завдяки щирості одного з його учнів, що прибув після смерти його з Петербургу (М. І. Ковалинського) і видав потім його портрет. Від тестя його маєтність перейшла до його сина П. А. Ковалевського, від нього-ж до А. К. Кузіна: тепер (1856 рік) належить малолітній дочці останнього. З часом ім'я Сковороди було в Іванівці майже зовсім забуто й до могили не було ніякої пошани. Від цього, на думку тутешніх мешканців, траплялися часто незрозумілі пригоди й по більшості з родинами тих, до кого переходив садок з могилою філософа. Далі йде оповідання про ці пригоди. Напевно, це були легенди творені народом. Один з власників садка обложив могилу дерниною, а по-близу влаштував свою пасіку, — місце, шановане у нас здавна — це була ознака пошани до пам'яти Сковороди. Коли Іванівка належала П. А. Ковалевському, одна юродива сказала жінці Ковалевського: „у тебе, паніматко, в маєтності є скарб“ — це, може, був натяк на могилу Сковороди. Але слова її зрозуміли достотно: почали шукати скарбу, але що не робили, а все даремно, нічого не знайшли. Не справдилися й надії Вас. Наз. Каразина, що новий власник Іванівкі, харківський громадянин та багатій Кузин, поставить над могилою Сковороди пам'ятник — він не додержав своєї обіцянки про це, що дав Каразину, який, щоби вплинути на нього в цьому напрямку, в листі до видавця „Молодика“, І. А. Бецького, в 1843 році заявив про це обіцяння Кузина й назвав його „рідким громадянином і людиною добра громадського“. Невеличкий пам'ятник над могилою Сковороди поставив, і тільки 1847 року, новий власник Іванівкі Жилинський. 1883 року могила, як і раніше, була в садку священника, що мешкав у будинкові, подарованому Жилинським поруч з маєтком його. Огорожа з дерева навкруги майже погнила; коло могили не було ні хреста ні огорожи, не кажучи вже про памятник; була одна тільки мармурова плита з іменем Сковороди, роком народження й смерти, з його власною філософською епітафією. Про цей прикрий стан могили писав міщанин м. Валок і вихованець сільської школи Фока Васильєвич Кремина П. С. Єфіменкові. Ось його щирий лист, що вказує на любов та пошану до Г. С. Сковороди і що ясно свідчить, що память про нього не вмерла серед народу. „Цю мою звістку надсилаю Вам на розгляд, як людині, що збирає, цінує і зберігає все місцеве, коштовне в нашій губерні; прийміть його та вислухайте, як голос з нижчого стану, до якого я належу. Надсилаючи його вам, сподіваюсь, що ви, яко правдивий суддя науки, на випадок, коли моє повідомлення є недоцільне, від щирого серця пробачите мені за те, що я турбую вас. Я, під час служби конторщиком в маєтку Гебенштрейт в с. Клиновому Богодухівського повіту, по знайомству їздив до сільського священника села Пан-Іванівкі, Харківського повіту, що знаходиться в 4 верстах від села Клинового і від станції „Максимівки“ залізниці на 10 верстов.
Священник мешкає в будинкові, подарованому разом з садибою дідичем Жилинським, поруч з маєтком останнього. В садку священника я одного разу, блукаючи, натрапив на могилу, про яку ніхто ніколи в Пан-Іванівці не згадував. Навкруги могили нема нічого видатного, щоб звернуло увагу подорожнього; тільки ще здалека помітно було на могилі камінь в сяйві сонця, що й звернуло на нього мою увагу. Зацікавившись, наблизився я й прочитав такі слова: „Григорій Савич (рік народження та смерти, але я запам'ятав це), світ мене ловив, але не спіймав“ Надана цій людині назва „філософа нашої любої України“, напевно, з дня його смерти й до цього часу не забулась, рівно як і його ім'я, але за-для наочних спогадів нащадкам про Г. С., по місцю, де навіки спочили його тлінні останки, ледве чи придатна злиденна обстанова могили Г. С. Сковороди, яку я побачив. Хіба він, філософ, випрацював собі на могилу одного каменя? Коли-б не було цього каменя, могилу треба вважати стертою з лиця землі — доля закинутих в глушину за-для вічного пробування в спокої. Не дивно те, що за 90 років зо дня смерти Г. С. його могли забути сучасні люди — обставини місцеві могли змінитися — не до пам'ятників, або спогадів; але — кому личить турбуватися за своїх робітників, як не науці, якої прихильником він був? Свою думку беру назад тільки тоді, коли, можливо, Сковорода сам заповідав себе поховати без пам'ятників, залишивши по собі один нерукотворний пам'ятник, — чого я не знаю, не читавши історії про життя Г. С.[48]
Тоді-ж в Комітеті було висловлено одностайне побажання про відкриття підписки для того, щоб оздобити могилу Сковороди, але цієї думки, на жаль, не було зреалізовано. 1888 р. я відвідав цю забуту могилу Г. С. Сковороди, по сусідству з якою пишається пам'ятник над могилою друзів Сковороди — Ковалевських, і, побачивши, в якому сумному стані вона, запропонував Харківському історико філологічному товариству потурбуватися, щоби прибрати могилу, як слід. Товариство виконало цю працю й замінило стару дерев'яну огорожу міцною залізною. Але з того часу знов промайнуло 30 років. Тепер, після революції, з нагоди 200-річчя зо дня його народження, Пан-Іванівські селяни по своїй ініціятиві вшанували як слід могилу і його пам'ять. На місті народження його в Чорнухах, на Полтавщині, в повітовому місці Лохвиці поставлені йому гарні пам'ятники тамошніми виконкомами. Зважаючи на загально-національне значіння його для України потрібно також було-б поставити пам'ятник Сковороді в Харкові, центрі У.С.Р.Р. і Слобідської України, де переважно відбулась його філософсько-літературна діяльність, міцно звязана з його живим словом, що закликало до морального внутрішнього відродження всі верстви тодішнього суспільства, особливо селянство. Нам відомо далі, що й уряд Р.С.Ф.Р.Р. зробив постанову про збудування пам'ятника йому в Москві, шануючи пам'ять українського філософа, що був разом з тим, по признанню істориків російської філософії, і першим самостійним російським філософом; і він там поставлений!
Нам залишається ще вказати й на, деякі речі, що мають меморіяльне значіння що до особи Г. С. Сковороди. Багато з них, на жаль, загинуло. Але у Харкові відчинено тепер Слобідсько-Український музей імени Гр. Сковороди; там треба було налагодити й меморіяльний відділ його імени, зосередивши все про його особу та діяльність: насамперед тут треба-б мати збірку всіх рукописів його творів, що переховуються зараз в Москві в Румянцівському музеї — автографи, реєстри — всі друковані видання, всю друковану літературу про нього, всі його портрети, малюнки та фотографії з усього того, що так чи инакше стосується до нього (його друзів, місцевостей то-що) і, нарешті, розшукати й зосередити там всі меморіяльні речі, звязані з його іменем. У Гр. Сав. Сковороди не було нерухомої власности, а рухомої було дуже небагато й це — його улюблені музичні струменти, на яких він сам грав: сопілка, флейта (флетверса), бандура (або кобза) та гуслі; флейт у нього могло бути кілька (він їх одержав в подарунок від М. І. Ковалинського); його свитка та жупан, в якому його намальовано на портреті; його печатки (їх було кілька, одна репродукована в моєму виданні за малюнком С. І. Васильківського); патериця, яка, за переказами, йому належала, переховується тепер у музеї його в Харкові, але викликає у мене сумнів; його торбина — малюнок та опис її були зроблені авторові статті про Сковороду, Хіждеу (1835 р.), магистром Київської Духовної Академії Симоном Рудзинським, у батька якого зберегалася вона; його верцадло, взяте після смерти його з Скринницької пустелі, де часто мешкав Сковорода, в церкву в с. Гусинці; і, нарешті, його книгозбірня, до якої він звертається в одному з своїх віршів з такими словами: „о бібліотеко, ти моя ізбранна, о немногим книги чтоми“, і особливо його улюблена книга книг — Біблія, що була ґрунтовним джерелом для його релігійно-філософських думок. Де все це тепер? Чи щезло без сліду, згинуло, чи де переховується? Гей, хто в лісі — озовися! гей, хто в полі — відкликнися!
——————
- ↑ Характеристику цієї доби див. також у М. І. Яворського „Г. Сковорода й громадянство“ (Укр. філ. Г. С. Сковорода, Держ. вид., стор. 50–55).
- ↑ Див. характеристику її в статтях О. Я. Єфименко про Котляревського і Сковороду в збірникові „Южная Русь“. II, стор. 316—320; 238—239.
- ↑ Русские мыслители. Г. С. Сковорода, Вл. Эрна М. 1912 р. стр. 45–46.
- ↑ Труды Киевской Духовной Академии, 1902, № 12. „Первый (малороссийский) период жизни и научно-философского развития Григория Савича Сковороды“, стр. 588— 618; див. теж його замітку „К биографии украинского философа Гр. С. Сковороды“ (Киев. Старина, 1903, № 4, стр. 10—18).
- ↑ Исторія Московск. університета. М. 1855, стр. 315.
- ↑ Семейство Розумовських. 1880. I, 361, 364, 371. II, 19, 21, 22, 23.
- ↑ Генади. Справочный словарь, т. 2-й стр. 146.
- ↑ Харків. Істор. Арх. Справи Малорос. Колегії. № 2434; № 2639; № 15284.
- ↑ Щоби краще уявити собі соціяльний склад населення Чорнух за часів близьких пробуванню там Г. С. Сковороди, наведемо коротенький уривок з ревізійної книги Лубенського полку 1745 р. Це містечко було заселене майже виключно козаками і являло собою сотенне місто. Ці козаки поділялися своєю заможністю, земельною забезпеченістю на такі групи: 1) можноґрунтових, у яких було найбільше землі, 2) середніх, 3) малоґрунтових могутніх, цеб-то хоч і малоземельних, але все-ж таки заможніших, 4) малоґрунтових немогутніх (малоземельних бідних). 5) тяглоубогих, 6) піших убогих. Перше місце посідали тут виборні козаки, що одбували козачу службу без підпомоги або з підпомогою. Перші одбували її без підпомоги, а другі — з підпомогою козаків підпомічників. До першої категорії в Чорнухах належали Мартин Лейба з братом, удова Ганка Хупалка з нежонатим сином, Троцько Стеценко, удова Марія Андрусиха з нежонатими синами, Лесько Ващенко з братом Андр. Хоменком, Ів. Полтавцев, Г. Груєнко з 3 нежонатими синами, П. Очеретко, Г. Панамаренко, Гр. Бурим, Ст. Андрущенко, Ом. Недолугих, М. Приймак, Ост. Дядченко, Дм. Кривенко, Кир. Андрущенко, Ол. Безсмертний (у нього був двір, але з 5 хатами, де проживало 5 сімейств його братів і небожів). Серед виборних козаків середньоґрунтових було 1 сім., малоґрунтових могутніх 11 сім., малоґрунтових немогутніх 13 сім., тяглоубогих 5 сім. Козачих підпомічників було 13 семейств (серед яких лічилися й удови), з яких 2 лічилися серед малоґрунтових могутніх, 14 — серед тяглоубогих. 27 — піших убогих. Далі йдуть козачі підсусідки: удови судді Т. Максимовичевої — було їх 16 сім, — усі тягло або піші-убогі; у Чорнуського сотника Троцького — 8, городового отамана Шостака — 5, в хатах значкового товариша Семенова — 3, инші підпомічники жили в хатах значкових товаришів, батюшок, козаків, Покровської церкви, Миколаївської, Воскресенської, Чорнуського Красногорського манастиря, камер-фур'єра царського двора Кир. Полтавцева, Чорнуського козака Ів. Полтавцева, „під'ячого“ Ворон. піхотного полка Балашова, комісара вівчарного завода Миколаєнка. Остання частина населення проживала на підварках, цеб-то по окраїнах Чорнух — в Ковалях, де було 27 дворів виборних козаків без підпомоги, 4 двори виборних козаків з підпомогою, 56 дворів підпомічників козакам, 8 дворів підсусідків, 3 козаків, на підварці Козловці було — 8 дворів виборних козаків без підпомоги, 6 з підпомогою, 16 дворів підпомічників до виборних козаків, 8 дворів підсусідків з козаків, в підварці Харечках — 14 дворів виборних козаків без підпомоги, 34 двори козаків підпомічників, 10 дворів підсусідків з козаків у ріжних персон, наприклад, у кам. фур. Полтавцева. Цей наведений нами з Харківського Центрального Історичного Архиву документ дуже цікавий, він нам малює соціяльний склад населення того українського села, де народився Сковорода. Він пояснює нам, в якому соціяльному осередкові ріс Г. С. Сковорода, це був майже виключно козачий стан, хоч в нього вже були вкраплені і такі, як Полтавцев, що вже попали до двору Лізавети. Через них мусили доходити чутки до Чорнухівських козаків про придворне життя, не дивно, що рідний брат Григорія Савича, Степан збирався в Петербург до Полтавцевих, які були йому дядьками. Може через Полтавцевих Григорія Савича було узято в придворні півчі.
- ↑ О. М. Лазаревський. Статистичні відомості про Укр. народні школи й шпиталі в XVIII ст. (Основа, 1862, травень, стор. 82–89).
- ↑ Гр. Д. Данилевський. Укр. Старина, стор. 22 з покликанням на ст. в Чернигів. губ. Ред. 1853 № 4.
- ↑ Основа, травень, стор. 84.
- ↑ Мое определение на службу. Московитянин, 1852, №№ 17, 18, 20.
- ↑ Батько Григорія Савича, оповідають діди й баби, був сільським батюшкою в Чорнухах колишньої Лубенської округи Київського намієництва, а 1726 року у Сави народився син, якого назвали Григорієм. Григорієві вже минуло 7 років, коли приходський вчитель, він-же паламар, постукав у двері попа Сави, що тоді вже був удовцем, і після ріжних привітань пропонував йому віддати його хлопчика Григорія йому у школу — нехай, мовляв, ходить і він до нього, як і инши учні. Піп подякував гостеві й послав до його школи свого сина.
Біля церкви Різдва Христового в с. Чорнухах стояло тоді три хати. В найменшій з них проживав сам діякон. Друга хата старенька напіврозвалена, стояла пусткою років з 20, з того самого часу, як попередник попа, Сави, піп Леонтій вмер і вдова його з дітьми переселилася до зятя в сусідню слобідку. Тільки нічної доби ці руїни являли собою оселю: через вікна можна було побачити там світло та бліді лиця старців-калік, що сиділи там за своєю убогою, злиденною вечерею або молилися, або латали своє старе дрантя. Їм дав дозвіл заходити сюди піп Сава, що дивився на ці руїни колишнього церковного будинку, немов як на приміщення для мандрівників. Третій будинок, довгий, вузький низенький, темний мав сіни й одну кімнату й називався школою.
Тепер, додавали оповідачі, не залишилося нічогісінько від цих будинків.
У останньому з них протягом цілого дня був гомін і повільне безупинне галасування учнів, і ридання, румсання покараних, і гучні погрози і похвалки й лайка вчителя звертали на себе увагу хуторян, що проходили мимо й не могли зрозуміти як там саме йшла праця. Посередині кімнати стояв дубовий стіл, викрашений в темно-зелений колір, а напроти його стояли такіж дубові лави, туди і збирались учні, дожидаючи свого страшного вчителя з маленькою борідкою спереду та маленькою косичкою ззаду. Ці учні були синами й частиною доньками козаків і незаможніх панів з округи. Пан-же учитель був поважною персоною не тільки для учнів або для себе, але й для цілого села і всієї своєї парахвії. За науку кожного учня він одержував по 2–3 четверті борошна або пшона, де кілька курчат, гусят або утят і карбованець або півтора карбованца грошей. Уявить-же собі тепер, який він був багатий, бундючний, чванливий, укупі з тим милостивий, як пишався своєю наукою і як навіть умів передати ці свої гордощі учням, що у нього виучувалися читати, писати, лічити і на пам'ять прочитувати псальми, або молитви, як велично співав він на крилосі з найкращими своїми учнями, гасив під чає церковної служби свічки, дзвонив у дзвони і як нарешті з великою пихою позирав на учнів, даючи їм дозвіл позвонити самим замісць його. Григорія одягли в нову полотняну одежу, й дозволили ходити до цієї школи. Але йому не вподобалася ця дячківська наука. Проминуло при роки і за ці часи він не навчився ще розбирати жадної слово-титли. Навпаки він любив пустощі, нищив птичачі гнізда, чубився з товаришами, задирався з старцями і кепкував над учителем.
Григорєві минуло 9 років. Вмер його батько і він став сиротою. Тільки тоді він почав думати й дбати про себе, загадувати про те, що з ним буде, коли він пустуватиме, як і раніш. З ним раптом зробилася величезна переміна. Гірькі сльози пролив він над батьковою могилою. Що далі, то гірше поводилась з ним родина — і він зразу зробився смирним, покірливим, роботящим, але дикуном. Будні проводив він у школі, святами в церкві, у вільний час ходив в ліс або поле й тільки на ніч приходив до батьківської господи. В рудій юфтовій свиті, що пошив йому колись іще його батько, босий, з очеретяняною сопілкою вештався цей одинокий сирота по лісах та полях, співав пісень, але завжди сумних, розмовляючи сам з собою. Не минав він і батьківської могили і частенько з хати простував до неї, сам навіть не тямлючи, що його тягло туди. На цій могилі він почав складати і перші свої пісні. Отамечки колись біля неї й побачили його перехожі люди: він стояв біля могили на вколішках, склавши навхрест руки, ридав і співав якусь жалібну пісню. І стало його так жалко прохожим людям, так жалісні були слова й голос його пісні, що перехожі зупинися і почали плакати укупі. З цим і на Григорія перестали дивитися, як на пустуна шкідника. Сам-же Григорій почав цуратися родини, що за це його зненавиділа, особливо з того часу, як дяк одмовився його вчити і вони дуже зраділи, коли Київській чернець, що опинився тут переїздом, узяв його з собою з Чорнух у Київ. Де-який час Григорій був у ченця послушником, а потім його було записано в учні Київської Академії, де він незабаром виявив надзвичайні поспіхи в науці і не було жадного товариша його, який-би не заздрився йому, тим більше, що він був також і першим дискантом у академічному хорі. Товариші заздрили йому, а инші дуже його хвалили, величали. „То була моя щасливіша пора“, згадував потім про ці часи сам Сковорода й любив оповідати, як жилося йому в ті часи в Київі.
- ↑ Отеч. Записки, 1823, № 42.
- ↑ Утренняя Звезда, 1834, кн. 1-ая стр. 76–77.
- ↑ Д. І. Багалій. Твори Г. С. Сковороди, стор. 269.
- ↑ Див. про це мою історію Слободської України, Х., 1918, стор. 245–249.
- ↑ Кіевская Старина, 1903, IV, стор. 12.
- ↑ Там-же стор. 11.
- ↑ Киев. Старина, 1903, квітень, стор. 12–13.
- ↑ О. Ковалевський. Легенда про Сковороду у французькому словникові стор. 225–226, переклад з коментаріями статті, уміщенної в Вел. Унів. Слов. XIX ст. П'єра Ляруса (1565–1876).
- ↑ Батька Вишневського, ген.-майора Федора було відправлено в Венгрію, щоб закупити там венгерського вина й завести виноградники (1744 р.) Але ще раніш 1729 року його командировано було туди по вина, коли він був у чині підполковника; 1733 року його знов таки туди було відправлено за цією справою. З указу Лізавети Петровни 1745 р. сина Федора Вишневського, поручика Гаврила Вишневського було відправлено в Венгрію з батьком, щоб він придивлявся до справи й мігби замінити батька на случай его хвороби. Усього мусило виїхати 18 чоловіка, яким призначено було й утримання. Відпущено було не малі кошти і на саму справу. Цікава подробиця: наказано було купувати тільки старе вино, молодого не брати „Ви мій смак знаєте“ — додавала цариця; та й ми навіть добре знаємо про смак цієї веселої цариці, що тільки співала й веселилася. Фед. Вишневській узяв з собою попа д'ячка і 9 служників, значить, при місії повинна була закластися церква і була посада д'ячка-причетника, на яку потім і узято було Григорія Сковороду. Федір Вишневський проєктував тоді ще, цеб-то 1762 року, при купленому їм для держави виноградникові церкву, що в ній почувалася, на його думку, велика потреба. Проф. М. І. Петров, як ми бачили висловив думку, що Г. С. Сковорода поїхав в Венгрію не раніше 1750 р. а коли так, то це вже було не за старого Вишневського, а за його сина, батько, як це установлює Рачинський, вмер 1749 року, а заступником його був син його, молодий Вишневський Гавриїл. Мабуть, зараз після смерти батька він повернувся до Петербургу, де й одержав поручення замінити на посаді свого батька.
- ↑ Ворон. Сборн. вып. V, вид. Гарденена 1861, ст. 250. І тоді ж коли повертався до Венгрії і проїздив через Київ, узяв з собою і Григорія Савича Сковороду на посаду д'ячка. Старий Вишневський помер 27 березня 1749 року, з сина його Гаврила було призначено на його місце. Він виїхав з Петербургу 20 листопаду 1749 року з попом, а по дорозі у Київі узяв і Сковороду, або на прикінці 1749, або на початкові 1750 р. М. І. Ковалинський називає Вишневського ген.-майором, але коли він при своєму призначенню був уже полковником, а 1745 року тільки ще поручиком, не дивно, що він швидко став і ген. майором. Значить, і тут нема помилки М. І. Ковалинсьского. Це було зовсім природньо для представника такої фамилії, що добре знала смаки цариці Лізавети в венгерських винах. Додамо ще од себе, що Вишневські належали до українського шляхетства й їх предок був сербського походження.
- ↑ Киевская Старина, 1882, листопад, 307–308.
- ↑ Киевская Старина, 1894, листопад, ст. 216–217.
- ↑ Н. І. Петров. Г. С. Сковорода з посилкою на огляд рус. дух. літератури. Труди Київськ. дух. ак., 1902, 12, ст. 595–590.
- ↑ Вор. Сборн. ст. 255.
- ↑ А. М. Лебедев. Белгородские архиереи. 1909. ст. 126–128.
- ↑ Д. И. Багалей. История г. Харькова, т. I. 1904, Ст. 391–493.
- ↑ Странствующий украин. философ Г. С. Сковорода. Стелецкого К. 1894, ст. 10.
- ↑ А. С. Лебедів. Білгородські єпіскопи, стор. 140. Н. Строїв вказує на 5 червня.
- ↑ Там-же, стор. 143.
- ↑ А. С. Лебедев. Белгородские епископы стр. 140.
- ↑ Д. Багалей и Д. Миллер. „Исторія гор. Харькова“, ст. 404–412, проф. Петров. „До біографії укр. філос. Г. Сав. Сковороди“ („Киев. Старина“, 1903, № 4, 14, 18).
- ↑ Мої „Матеріяли для іст. кол. й биту“. II, ст. 321.
- ↑ Мої „Матеріяли“ I, 331.
- ↑ Мої „Матеріяли“ II, 377–378, 370.
- ↑ На цю звістку не звернув уваги проф. Гордієвський, що казав, немов-би Сковорода й не читав єврейської біблії.
- ↑ Вор. Лит. Сбор. 1861, вып. I, Вор. ст. 252–253.
- ↑ Мої „Матеріяли“, I, ст. 339.
- ↑ Мої „Матеріяли“, II, ст. 386.
- ↑ Про цю книгу див. мою „Історію Харкова“ I.
- ↑ Мої „Матеріяли“ I, ст. 37.
- ↑ Мої „Матеріяли“ I ст. 330.
- ↑ Мої „Матеріяли“ II 321; пор. також мою „Історію Слободської України“, де зроблена оцінка діяльности цих старшин з соціологічним підходом до неї й наведені дані про походження станів Слобожанщини й великого панського землеволодіння. Тепер ці старшини користувалися набутими всякими правдами й неправдами лятіфундіями і виявляли свій нахил до філософії й укр. філософа.
- ↑ Перше в своїй „Украинской старине“, Харків 1895 р., а потім в „Очерках из русской истории“, Харків 1910, ст. 54–80.
- ↑ Мої „Археол. этногр. и топогр. зам. о Харьк. губ.“ ст. 14–15.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|