Україна і Москва в історичних взаєминах/Бюрократична орґанізація імперії — наслідок завойовань
| ◀ Завойовницька експанзія Москви | Україна і Москва в історичних взаєминах пер.: Карло Коберський Бюрократична орґанізація імперії — наслідок завойовань |
Від державного централізму до одмосковлення ▶ |
|
9. Бюрократична орґанізація імперії — наслідок завойовань
Розуміється само собою, що така обширна і таким способом створена імперія не могла бути ані свобідною, ані добре зорґанізованою. Коли в XVI. столітті московські князі всіма правдами й неправдами злучили під своїм володінням усе московське („великоруське”) населення, то вони відчули, що для будьякого наладнання своїх старих і нових волостей треба скликати земські собори[1]. Земські ради і собори спасли теж національну независимість Московщини в добі самозванців. Очевидно, московські царі з часом, як і другі монархи Европи, почали обходитися без скликування тих дорадних орґанів, завжди невигідних для власти, що стремить до самодержавства. Бо парляменти з природи річи мають охоту стати контрольорами. І дійсно, під кінець 17. століття земські собори в Москві стають все рідші й рідші, — подібно до-того, як у той час ослабляє значіння таких-же зібрань і в інших більших державах Европи, крім Анґлії, де парламент закріплює свою силу двома революціями. Але зовсім знівечити всякий слід представницьких установ монархи не зуміли ніде на Заході Европи, і очевидно, не встиглиб знищити його і в московській державі, якби вона заховала суцільніший національний склад і не зробилася такою завойовницькою. Так булоб тим більше, що крім боярського лібералізму, який раз проявився спробою обмежити власть Анни Івановни, при кінці XVII. і на початку XVIII. стол., також в купецьких і роскольницьких[2], обрядових кругах ходили ідеї про необхідність „народо-совѣтія“. Та зі зростом числа немосковських земель, які в додатку ще стояли вище культурою, як „корінні” области, — з Українцями й Білорусинами на епископських стільцях, — зі зростом ріжно-національного елєменту серед шляхотського урядництва, земські собори зробилися клопітливими. В міру розширювання московського царства, яке перемінилося в петербурську, російську імперію, державна машина мусіла все більше й більше приймати вигляд урядничого орґанізму. Рішаючу перевагу дістало військове та заграничне управління, які все і всюди найбільше ухиляються від громадської контролі, особливо превентивної (попередньої, бюджетової). Бюрократія в адміністрації і диктатура в політиці стали невідкличними формами в державному житті обширної імперії.
З початку адміністрація держави мала до деякої міри децентралізований[3] вигляд, примінюючись до ріжновидних умовин новоприлучених країн. Правда, що Москва робила уступки найбільше таким місцевим умовинам, які можна було використати в інтересі політичної централізації. Так прим. адміністрація протеґувала аристократичний, німецький елємент в прибалтійському краю на шкоду народнього, естонсько-латишського елєменту, який знов зачинало підпирати шведське правительство. В той-же самий час в Україні Московщина старалася використати для себе неохоту черні до козацької старшини, притім зовсім не підпираючи прав черні та ще насаджуючи над нею московських чиновників. Так за Катерини II. російська, державна адміністрація вважала за потрібне в новоприлученій Білорусі опікуватися польською аристократією, щоби ослаблювати серед неї прихильність до демократичного патріотизму Косцюшка та щоби не згіршувати сусідніх, московських селян вольностями для білоруських мужиків. При деякім ліберальнім подуві Москва дала парляментарне управління Фінляндії і Конґресовій Польщі, щоби відтягти Фінляндію від Швеції, а конґресівку від польських земель під Австрію й Прусами; але потім загальмувала дальший розвиток автономних установ Фінляндії та зовсім їх скасувала в польськім королівстві.
——————
- ↑ Земські собори, це були зїзди знатніших людей з усіх земель Московщини, що їх скликували по свойому вибору царі для поради. Це був наче початок парламентаризму в Московщині.
- ↑ Роскольники — реліґійні секти.
- ↑ Децентралізований, децентралізація — протилежність до централізований, централізація. Влада є тоді децентралізована, коли не все є в руках центру, а деяку самоуправу мають окремі провінції держави.