Україна в міжнародних відносинах/4/Флорентійська унія 1439

◀ Фінляндія

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Флорентійська унія 1439

Франція ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ФЛОРЕНТІЙСЬКА УНІЯ 1439 — об'єднання східної (православної) і західної (католицької) церков. Проголошена на вселенському соборі 6 липня 1439 у Флоренції (Італія), засідання якого проходили протягом 1438–1445 спочатку у Феррарі, звідки були перенесені до Флоренції.

У соборі, скликаному римським папою Євгенієм ІV, взяли участь численні церковні і світські діячі Заходу і Сходу. Завдяки активній позиції представників православних церков питання про унію посіло центральне місце на його засіданнях. Головним ініціатором унійної ідеї виступав візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог, який сподівався в такий спосіб досягти політичної мети — одержати допомогу західних християнських держав у протистоянні турецькій навалі. Тверду підтримку його заклики знайшли в особі київського митрополита Ісидора, грека за походженням, одного з найосвіченіших діячів тогочасної Європи. Його виступи справили великий вплив на присутніх грецьких єпископів своєю патріотичною аргументацією: «краще повернутися на батьківщину з унією, аніж, відмовившись від неї, залишитися без батьківщини». Відтак собор одноголосно (за винятком митрополита Марка) прийняв акт про унію, який проголосив повну рівність обох церков під верховенством римського папи, збереження їх власних обрядів й адміністративної структури.

Запровадження Ф.у. в Україні та на інших теренах Київської митрополії відбувалося за особистою участю Ісидора, який після собору дістав сан кардинала і папського легата. З цією метою він відвідав Угорщину, Галичину, Литву, прагнучи заручитися підтримкою тамтешніх правителів. У Києві 1440 його прийняв удільний князь Олелько, який висловив свою прихильність до Ф.у. (пізніше змінив своє ставлення).

Загалом сприймання унії серед українських князів і самої української людності було стриманим. Відкритий опір вчинила лише Московія, куди Ісидор прибув з посланням папи римського до великого князя Василія Темного. За поширення «новизни» він був узятий під варту і кинутий до в'язниці, звідки йому вдалося втекти. Навпаки, у польсько-литовській державі Ф.у. отримала офіційне визнання: 1443 жалуваною грамотою король Владислав сповістив про об'єднання грецької і руської церков з римською і надав православному духівництву ті ж самі права і привілеї, які мало католицьке. У подальшому, в умовах політичних домовленостей між урядами Литви, Польщі і Московії, перешкодою поширенню Ф.у. стало формальне позбавлення 1449 Ісидора влади в митрополії і передача церковної юрисдикції над нею обраному в Москві митрополитом Іоні. Разом з тим негативно ставлення до Ф.у. виявляло польське католицьке духівництво, яке розглядало справу об'єднання церков як цілковите панування латинського обряду, покатоличення православних. Тимчасом новий візантійський імператор Костянтин ХІ, який продовжив політику своїх попередників щодо союзу з Римом, прийняв прибулого в грудні 1452 до Константинополя кардинала Ісидора, який проголосив у храмі Св. Софії унію для візантійців і здійснив католицьку месу. Посиленню боротьби за впровадження Ф.у. сприяла культурна еліта Візантії, яка після захоплення турками Константинополя (1453) емігрувала до Рима. Там же константинопольський патріарх Григорій Мамма 1458, за згодою римського папи, висвятив на київського митрополита учня Ісидора — Григорія. Духовну владу останнього визнали унійні єпархії Великого князівства Литовського і Корони Польської: чернігівсько-брянська, луцька, володимир-волинська, галицька та ін. У 1460-х рр. він, проте, розірвав з унією, а новий патріарх Діонісій затвердив його очільником Київської митрополії.

Ф.у. діяла до початку 16 ст., а її впливи набули в Україні ширшу сферу життя, започаткувавши зв'язки з центрами культури і науки європейського Ренесансу.

Літ.: Бучинський Б. Студії з історії церковної унії // ЗНТШ, 1908, т. 85, 86; Mercati A. Il decreto d'unione del 6 luglio 1439 nell'Archivio Vaticano // Orientalia Christiana Periodica (Roma), 1945, vol. 11; Ваврик М. Флорентійські унійні традиції в Київській митрополії 1450–60 рр. // Записки ЧСВВ, серія ІІ (Рим), 1963, т. 4, вип. 3–4; Gill J. Il Concilio di Firenze. — Firenze, 1967; Moncak I. Florentine ecumenism in the Kyivan church. — Rome, 1987; Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, 1994, т. V; Пелешенко Ю. Київський митрополит Ісидор і доля Флорентійської унії в Україні // Київська старовина, 2000, № 2; Сильвестр Сиропул. Воспоминания о Ферраро-Флорентийском Соборе (1438–1439). — СПб, 2010.

М.М. Варварцев.