Україна в міжнародних відносинах/4/Франція

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Флорентійська унія 1439

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Франція

Французи в Україні ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ФРАНЦІЯ, Французька Республіка (France, République Française) — держава в Західній Європі. Межує з Бельгією, Люксембургом, ФРН, Швейцарією, Монако, Італією, Іспанією, Андоррою. Площа 547030 км2.

Населення 63704091 (2013). Столиця — м. Париж. За формою державного правління Ф. — президентсько-парламентська республіка.

На кінець 1 тис. до н.е. більшу частину території сучасної Ф. населяли галли (кельтські племена, від яких походить назва Галлія), а також ібери й лігури. У 58–51 до н.е. Галлія була завойована Юлієм Цезарем і з середини 1 ст. до н.е. до сер. 5 ст. н.е. перебувала в складі Римської імперії. У 5 ст. цю територію завоювали бургунди, вестготи, франки.

Упродовж 5–9 ст. вона входила до складу Франкської держави, що досягла розквіту за правління Карла Великого. Унаслідок укладення Верденського договору 843 імперія Карла Великого розпалась, було покладено початок історії Французької держави.

З сер. 12 ст. відбувалося посилення королівської влади, розгорнулася боротьба династії Капетингів за об'єднання країни й створення централізованої держави. 1302 започатковано скликання Генеральних штатів — дорадчого органу, в якому були представлені дворяни, духівництво й городяни. Зміцненню централізації Ф. сприяла успішна спроба короля Філіппа ІV добитися обрання свого ставленика папою Климентом V. 1309–1377 папську резиденцію було перенесено до Авіньйона (т. зв. Авіньйонське полонення пап). Політична консолідація Ф. стала одним із найважливіших наслідків її перемоги над Англією в Столітній війні 1337–1453. За правління Людовіка ХІ Валуа (1461–1483) завершилося територіальне об'єднання Ф. З кінця 15 ст. у Ф. започатковано процес формування абсолютної монархії. Після гугенотських воєн (1562–1594) у країні закріпилася влада династії Бурбонів, засновником якої став Генріх ІV.

Задля зміцнення абсолютизму багато зусиль доклав перший міністр Людовіка ХІІІ А.-Ж. дю Плессі Рішельє, який ініціював участь Ф. у Тридцятилітній війні 1618–1648, унаслідок якої вона отримала велику частину Ельзасу (за Вестфальським мирним договором 1648). Часом найвищого розквіту абсолютизму було правління Людовіка ХІV (1643–1715), коли Ф. стала наймогутнішою державою в Європі. Втім уже за Людовіка ХV країна вступила в смугу економічної і політичної кризи. За результатами Семилітньої війни (1756–1763) вона втратила значну частину своїх колоній.

Упродовж 18 ст. завдяки працям Ш.-Л. Монтеск'є, Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, К. Гельвеція, П. Гольбаха, Д. Дідро у Ф. утвердилася ідеологія Просвітництва, що знайшла втілення в «Декларації прав людини і громадянина» (1789), проголошеній під час Великої французької революції кінця 18 ст. У результаті державного перевороту 9–10 листопада 1799 уся повнота влади в країні перейшла до першого консула Наполеона Бонапарта. 1804 його проголошено імператором Наполеоном І. Того ж року було прийнято Цивільний кодекс, що ґрунтувався на проголошених 1789 принципах свободи особи, захисту приватної власності, рівності громадян перед законом. 1807 опубліковано Комерційний, а 1810 — Кримінальний кодекси. Завдяки наполеонівським війнам Ф. досягла апогею могутності й значного розширення своєї території, навколо неї було створено низку держав на чолі зі ставлениками французького імператора.

Унаслідок поразки французької армії у війні проти Росії 1812, у битві під Лейпцигом 16–19 жовтня 1813 та вступу союзників до Парижа у квітні 1814 Наполеон І зрікся престолу, відбулося відновлення династії Бурбонів.

Після Липневої революції 1830 королем Ф. став Луї Філіпп Орлеанський. Під час революції 1848-1849 у Ф. проголошено республіку.

2 грудня 1851 встановлено диктатуру Луї Наполеона (з 1852 — імператор Наполеон ІІІ). Поразка Франції у франко-прусській війні 1870–1871 призвела до втрати нею згідно з Франкфуртським мирним договором 1871 Ельзасу й Лотарингії. В останній третині 19 ст. активізувалася французька колоніальна політика в Африці та Індокитаї. Ф. перетворилася на найбільшу після Великої Британії колоніальну державу. У Першій світовій війні Ф. взяла участь на боці Антанти. 3 серпня 1914 Німеччина оголосила війну Ф. Наступ об'єднаних військ Франції, Великої Британії і США під командуванням генерала Ф. Фоша змусив Німеччину капітулювати. 11 листопада 1918 було укладене Комп'єнське перемир'я з Німеччиною. З січня 1919 по січень 1920 у Ф. відбувалася Паризька мирна конференція, на якій було підготовлено мирні договори з Німеччиною, Австрією, Болгарією, Угорщиною, Туреччиною, а також створено Лігу Націй. Відповідно до Версальського мирного договору з Німеччиною 1919 Ф. повернула собі втрачені внаслідок франко-прусської війни 1870–1871 Ельзас і Лотарингію.

У Другу світову війну Ф. вступила 3 вересня 1939, оголосивши війну Німеччині. 14 червня 1940 нацистські загарбники захопили Париж.

Унаслідок укладеного маршалом Ф. Петеном Комп'єнського перемир'я з Німеччиною було окуповано 2/3 французької території. Вагомий внесок у звільнення Ф. зробив створений 1940 у Лондоні координаційний центр Руху Опору «Вільна Франція» (з 1942 — «Франція, що бореться») під керівництвом Ш. де Голля. 19–25 серпня 1944 відбулося Паризьке повстання, французьку столицю було визволено від гітлерівців. До кінця року була звільнена вся територія Ф. 1948 Ф. стала однією з держав-засновниць Західноєвропейського союзу. 1949 вступила до НАТО, 1951 приєдналася до Європейського об'єднання вугілля і сталі, 1957 — до Європейського економічного співтовариства. На референдумі 1958 було схвалено розроблену Ш. де Голлем конституцію, що поклала початок П'ятої республіки. 21 грудня 1958 Ш. де Голль переміг на президентських виборах у Ф., 1965 його переобрали на другий термін. 1966 Ф. вийшла з військових структур НАТО (офіційне повернення проголошено 2009). У червні 1966 Ш. де Голль здійснив візит до Радянського Союзу, в ході якого відвідав Київ.

З 1969 президентську посаду у Ф. обіймав Ж. Помпіду, з 1974 — В. Жіскар д'Естен, з 1981 — Ф. Міттеран, з 1995 — Ж. Ширак, з 2007 — Н. Саркозі. Нині діючого президента, представника соціалістичної партії Ф. Олланда, обрано 2012.

Українсько-французькі відносини мають глибоке коріння, що сягає Середньовіччя, коли були встановлені економічні, політичні, культурні, династичні зв'язки між Ф. та Київською Руссю. Їх зміцненню сприяло одруження короля Генріха І на дочці Ярослава Мудрого Анні. Вінчання відбулося в травні 1051 (за іншими даними — 1049) у кафедральному соборі м. Реймса. Анна народила трьох синів: Філіппа — майбутнього короля Франції (1060–1106), Робера, який помер у підлітковому віці, та Гуго — одного з лідерів І Хрестового походу (1096–1099). Папа Римський Микола ІІ у листі до французької королеви (1059) висловлював їй поради щодо підтримки Генріха І у державних справах та виховання дітей.

Події Визвольної війни українського народу 1648–1657 перебували в центрі уваги французького уряду, коли польські можновладці зверталися до нього з проханнями про допомогу, зазнаючи поразок від козацького війська. Ф. підтримала ідеї Гадяцького трактату 1658, що передбачав трансформацію Речі Посполитої у федерацію Польського королівства, Великого князівства Литовського й Великого князівства Руського.

Після обрання гетьманом Івана Мазепи французький король Людовік ХIV регулярно отримував інформацію щодо ситуації в Україні від міністра закордонних справ де Торсі, посла в Стокгольмі Ж. де Кампредона, надзвичайного посла до Карла ХІІ Ж.-В. барона де Безенваль, посла у Швеції та Польщі Ж.-Л. де Бонака, а також від своїх агентів — секретаря литовського підскарбія В. Сапіги — Ф. Гроффея та секретаря коронного гетьмана А. Сенявського — Ж. Марона. Завдяки французьким часописам «Gazette de France», «Paris Gazette», «Mercure Historique et Politique», «Lettres Historiques», «Lе Chef du Cabinet» у Європі набули розголосу події, пов'язані із зруйнуванням російським військом гетьманської столиці Батурина. Й після Полтавської битви (1709), де шведи зазнали поразки, українська тема продовжувала бути предметом інтересу французьких урядовців. Сподвижник Мазепи, гетьман Пилип Орлик, перебуваючи в еміграції, налагоджував зв'язки з французькою дипломатією, зацікавленою у створенні антиросійської коаліції у складі Швеції, Польщі, Туреччини. Його син Григор Орлик зголосився служити у французькій армії, де здобув звання генерала, поєднуючи військову діяльність із дипломатичною службою. У 1732 він вирушив до Криму з рекомендаційним листом від Людовика ХV до хана Каплан-Гірея, з яким досяг домовленості про створення антиросійського союзу українських козаків і татар. Тоді ж через Григора Орлика хан передав листи до Людовіка ХV, Станіслава Лещинського, Пилипа Орлика, французького посла в Константинополі маркіза де Вільнева. Вольтер при написанні «Історії Карла ХІІ», перше видання якої з'явилося 1731 та набуло популярності в Європі, використовував матеріали, надані йому Пилипом та Григором Орликами.

Упродовж 18 — поч. 19 ст. зацікавленість у Ф. українською тематикою, особливо козацтвом, підживлювалась просвітницькою ідеологією.

У зв'язку з цим з'явилися праці К.-К. де Рюльєра «Історія анархії у Польщі…», Ж.-Б. Шерера «Аннали Малої Росії…», Ж.-Ф. Гаррана де Кульона «Політичні досліди над старою і новою польською державою…», Ш.-Л. Лезюра «Історія козаків…» та ін. Французька інтелектуальна еліта виявляла інтерес до притаманних суспільно-політичному життю українського козацтва демократичних традицій. Політична думка Ф. переймалася паралелями між козацтвом і демократичною спадщиною Античності, військовою звитягою середньовічного лицарства. У подальші роки під впливом ідеології Романтизму у Ф. набули розвитку дослідження українського фольклору й етнографії, переклади творів української художньої літератури. Українознавчі сюжети знайшли втілення в опублікованих упродовж першої пол. 19 ст. працях Мальт-Брюна «Картина старої і сучасної Польщі», Ш. Решберга «Народи Росії або опис звичаїв, побуту й костюмів різних націй Російської імперії, у супроводі кольорових малюнків», А. Бальбі «Етнографічний атлас світу або класифікація давніх і сучасних народів відповідно до їхніх мов», «Вступ до етнографічного атласу світу» та ін. Інтерес французьких дослідників викликала фольклористична діяльність М. Максимовича. Усна народна творчість українців популяризувалася в Західній Європі завдяки часопису «Revue britannique». «Українське питання» набуло особливої актуальності для правлячих кіл Франції у період підготовки й здійснення походу в Росію 1812. Радник Наполеона І генерал М. Сокольницький висунув проект створення Чернігівського й Полтавського князівств та спільної держави козаків і кримських татар «Наполеоніди».

Помітний слід в історії України залишили французи, які обіймали на її теренах високі адміністративні посади. Один із них — одеський градоначальник (1803–1805) і новоросійський генерал-губернатор (1805–1814) А.-Е. Рішельє дю Плессі. Усвідомлюючи значення міжнародної торгівлі для розвитку економіки Причорномор'я, він здійснював розбудову Одеси та інших міст. Висунута герцогом ініціатива запровадження в Одесі порто франко (вільного й безмитного ввозу та вивозу товарів) була реалізована 1819 його наступником французьким графом Л.-О.-А. Ланжероном.

Вихідці з Ф. — країни з давніми педагогічними традиціями — зробили значний внесок у справу становлення й розвитку заснованих у першій пол. 19 ст. Харківського (1804) та Київського (1834) університетів. Зокрема, французькі вчені брали участь у роботі створеного 1804 комітету з підготовки відкриття в Харкові університету, займалися організацією його допоміжних навчальних закладів — бібліотеки, зоологічного кабінету, ботанічного саду, мінц-кабінету, готували навчальні посібники тощо.

Упродовж другої пол. 19 — на поч. 20 ст. у міжнародній науковій співпраці Харківського, Київського й Новоросійського університетів одне з провідних місць посідала Ф. Чинником поступального розвитку вищих навчальних закладів України став синтез знань і методів, запозичених вітчизняними ученими у французьких науково-освітніх установах:

Коллеж де Франс, Сорбонні, а також Школі хартій, Практичній школі вищих знань, Незалежній школі політичних наук, Школі права (у них проходили підготовку представники суспільствознавчих наук), Пастерівському інституті (який зробив важливий внесок у справу професійного становлення вітчизняних медиків і біологів). Зв'язки з французькими науково-освітніми центрами мали виняткове значення для формування вітчизняних кадрів на європейському рівні. Із Ф. пов'язана наукова кар'єра таких видатних вітчизняних учених, як П.О. Затеплинський, М.В. Остроградський, І.В. Вернадський, К.Ф. Кесслер, Д.І. Каченовський, М.П. Драгоманов, І.В. Лучицький, В.С. Іконников, Ф.Я. Фортинський, В.Б. Антонович, О.О. Ковалевський, О.О. Коротнєв, М.Д. Пильчиков, І.І. Мечников та ін.

Ознайомленню української громадськості з духовними надбаннями Ф. сприяла діяльність майстрів художнього слова. П.П. Гулак-Артемовський публікував власні переклади творів Ж.-Б. Руссо, Ж. Расіна, Ж. Деліля, П.-Ж. Кребійона на сторінках харківського щомісячника «Український вісник» (1816–1819). Мемуарна та епістолярна спадщина, твори Т.Г. Шевченка свідчать про його глибокий інтерес до творчості французьких філософів-просвітників, а також літераторів П.-Ж. Беранже, О. Барб'є, Ф. Фенелона, Ф.-Р. Шатобріана та ін. З українською культурою пов'язана творча біографія О. де Бальзака.

У вересні 1847 — січні 1848 письменник уперше відвідав Україну. У жовтні 1847 у Верхівні він почав писати нарис «Лист про Київ», ставлячи за мету створити опис «святого міста Києва» на противагу оповідям тих авторів, які мандруючи Російською імперією, зосереджували увагу лише на Москві та Санкт-Петербурзі. В Україні Бальзак працював над драмою «Мачуха» й повістю «Утаємничений». Дослідниками доведено вплив галицького повстання українських селян 1846 на зміст роману «Селяни», другу частину якого Бальзак писав під час цього соціального вибуху.

Збагаченню української літератури сприяла перекладацька діяльність Марка Вовчка, І.Я. Франка, П.А. Грабовського, Лесі Українки, В.І. Самійленка, М.П. Старицького, які зробили доступними для широкого загалу твори Ж.-Б. Мольєра, П.-О. Бомарше, Ж. де Сталь, П.-Ж. Беранже, В. Гюго, О. Барб'є, Ш. Бодлера, Еркмана-Шатріана, Ж. Верна, А. Доде, Е. Золя, А. Франса, П. Верлена та ін.

Поширенню на українських теренах надбань європейської культури сприяли гастролі французьких артистів. Тричі відвідувала Україну (1881, 1892, 1908) видатна французька актриса Сара Бернар, у репертуарі якої були п'єси «Дама з камеліями» О. Дюма-сина, «Орля» Е. Ростана, «Андрієнна Лекуврер» Е. Скріба, «Чаклунка» В. Сарду. У 1882 та 1889 на київській сцені виступав славетний французький актор Б.К. Кокленстарший у комедіях Ж.-Б. Мольєра «Смішні манірниці», М.А. Біссона «Сюрпризи розлучення» та ін. 1892 в Одесі його трупа давала спектаклі за п'єсами В. Шекспіра, Е. Еркмана та А. Шатріана. 1894 у київському драматичному театрі «Соловцов» виступала трупа знаменитого французького трагіка Муне Сюллі.

Козацька тематика, героїчні сторінки української історії упродовж другої пол. 19 ст. справляли вплив на розвиток французької драматургії.

1898 на сцені театру «Республіки» в Парижі була представлена п'єса А. Сільвестра та Ж. Морана «Kosaks», написана на основі повісті «Тарас Бульба» М. Гоголя. На поч. 20 ст. на сценах «Гранд-Опера» та інших французьких театрів виступав уславлений український співак І.О. Алчевський. Улітку 1909 він разом із французьким подружжям співаків П. Севельяком і П. Дональдо виконував у Києві та Харкові твори французьких, російських і українських композиторів, зокрема, романси М.В. Лисенка.

Провідною формою українсько-французьких взаємин у сфері образотворчого мистецтва 19 — поч. 20 ст. були творчі поїздки вітчизняних художників до Ф. Прижиттєві виставки картин І.К. Айвазовського відбувалися в Парижі (1843, 1857, 1879, 1887, 1890) та Ніцці (1872, 1873, 1874, 1886). За полотна, представлені на паризькій експозиції 1857, він був нагороджений орденом Почесного легіону. Починаючи з 1870 українська художниця М.К. Башкирцева працювала у Франції, а 1877 вона вступила до Академії Жюльєна. Кавалером ордена Почесного легіону став М.С. Ткаченко, удостоєний цієї нагороди за картину «Російська ескадра в Тулоні». 1900 на Паризькій всесвітній виставці він отримав другу золоту медаль; 1905 на міжнародній виставці у Льєжі — велику золоту медаль; у Паризькому салоні 1907 дістав «Почесний відзив», а в 1911–1912 — другу й третю золоті медалі. Широке визнання у Ф. здобула діяльність М. Бойчука і створеної ним школи церковного малярства — «Renovation Byzantine». Паризький період біографії українського скульптора, живописця, графіка О. Архипенка позначений участю в найпрестижніших виставках, зокрема в Салоні незалежних, і передусім — відкриттям 1912 власної школи у французькій столиці.

На початку 20 ст. ознайомленню французької громадськості з «українським питанням» сприяли праці емігрантів Р. Сембратовича «Царизм та Україна» (1907), Я. Федорчука «Національне пробудження українців» (1912), діяльність створеного 1912 Бюро Союзу національностей. У Парижі поширенням знань про Україну займався антрополог, етнограф та археолог Ф. Вовк, який проживав там упродовж 1887–1905, навчався в Антропологічній школі, Школі вищих наук, співпрацював з французькими вченими, у 1901–1905 викладав у Вищій російській школі суспільних наук при Сорбонні, до якої за його сприяння був запрошений для читання лекцій з історії України М. Грушевський.

За часів Української революції 1917–1921 першим представником іноземної держави в УНР став генерал Ж. Табуї, якого 26 грудня 1917 було призначено комісаром Французької Республіки при Генеральному Секретаріаті. Найважливішою зовнішньополітичною репрезентацією УНР періоду Директорії стала її делегація на Паризькій мирній конференції (18 січня 1919 — 21 січня 1920), очолювана Г. Сидоренком, а від серпня 1919 — М. Тишкевичем.

У міжвоєнний період у Ф. активну діяльність здійснювали представники української еміграції. 1925 створено Союз українських емігрантських організацій у Ф. 1929 у Парижі відкрито Бібліотеку імені Симона Петлюри. У французькій пресі знаходили відображення трагічні факти Голодомору 1932–1933 в Україні та інші події. Під час Другої світової війни українці брали активну участь у французькому Русі Опору. Українцю В. Порику посмертно присвоєно звання Національного героя Франції.

У повоєнний період було започатковано рух українських і французьких міст-побратимів Києва–Тулузи, Харкова–Ліля, Одеси–Марселя тощо. 1951 у м. Сарселі розгорнуло свою діяльність Наукове товариство ім. Шевченка в Європі. Українсько-французька культурна співпраця відбувалася також у рамках ЮНЕСКО, яка організовувала урочисті заходи з нагоди святкування ювілеїв Г. Сковороди, Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, 1500-річчя заснування Києва. 1978 у Парижі встановлено пам'ятник Т. Шевченку.

Ф. визнала незалежність України 27 грудня 1991. Дипломатичні відносини між двома країнами встановлено 24 січня 1992. Під час офіційного візиту до Ф. президента України Л. Кравчука 16 червня 1992 підписано Договір про взаєморозуміння та співробітництво, що набув чинності 1997. 30–31 січня 1997 президент України Л. Кучма відвідав Ф. з офіційним візитом, за результатами якого створено Змішану українськофранцузьку міжурядову комісію з економічного співробітництва. 2–4 вересня 1998 відбувся перший державний візит президента Французької Республіки Ж. Ширака в Україну. Набула розвитку міжпарламентська співпраця в рамках депутатських груп «Україна-Франція» та «ФранціяУкраїна». Підтримка французькою дипломатією євроінтеграційних устремлінь України посилилася за часів президентства Н. Саркозі (2007–2012), який обстоював ідею про об'єднання Європейського континенту аж до Києва. 9 вересня 2008 в Парижі відбувся самміт ЄС-Україна, на якому було досягнуто домовленості щодо заміни Угоди про партнерство та співробітництво 1994 на Угоду про асоціацію. Перспективи європейської інтеграції України обговорювалися під час візиту до Ф. президента В. Януковича 7–8 жовтня 2010. У червні 2013 підписано Дорожню карту між Україною і Французькою Республікою на період 2013–2015.

Літ.: Borschak E. L'Ukraine dans la littérature de l'Europe occidentale (Extrait du Monde Slave, 1933, T. 3, juillet–août–septembre; T. 4, octobre–décembre; 1934, T. 1, mars; T. 2, avril; T. 4, octobre–novembre; 1935, T. 1, février–mars); Борщак І. Наполеон і Україна. — Львів, 1937; Клоков В., Кудрицький А., Бречак І. Далеко від Батьківщини: Українці в антифашистській боротьбі народів Європи (1941–1945 роки). — К., 1968; Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687–1709. — Мюнхен, 1988; Варварцев Н.Н. Украина — Франция: обмен научными и техническими знаниями (60–90-е годы ХІХ в.) // Культурные и общественные связи Украины со странами Европы. — К., 1990; Мацьків Т. 1687–1709: неупереджені свідчення західноєвропейських сучасників // Пам'ятки України, 1991, № 6; Кураєв О.О. Культурні зв'язки України і Франції у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. (1851–1917): Дис…. канд. іст. наук. — К., 1992; Варварцев М. Україна в оцінках і свідченнях Заходу: французькі інтерпретації першої половини ХІХ ст. // Вісник НАНУ, 1996, № 3–4; Череватюк В.Б. Громадська, культурно-освітня та наукова діяльність українських емігрантів у Франції в 20–30-ті роки ХХ століття: Дис…. канд. іст. наук. — К., 1996; Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ–ХVІІІ ст. — К., 1998; Zlenko A., Joukovski A. La France et l'Ukraine. — Paris, 1998; Жуковський А. Українознавчі студії у Франції // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки, 2000, вип. 9; Україна і Франція: нариси багатовікової історії взаємин / А. Жуковський, А. Зленко, В. Манжола та ін. — Львів, 2001; Гончар Б., Захарчук О. Наполеон і Україна // Діалог: історія, політика, економіка, 2002, № 2; Косик В. Україна і Франція. Становлення української дипломатії (березень 1917 — лютий 1918). — Львів, 2004; Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку ХІХ ст. — Львів, 2007; Іваненко О. Українськофранцузькі зв'язки: наука, освіта, мистецтво (кінець ХVIII — початок ХХ ст.). — К., 2009; Брицький П.П., Бочан П.О. Німці, французи і англійці про Україну та український народ у ХVII–ХІХ ст. — Чернівці, 2011; Донченко Є.В. Українсько-французькі міждержавні відносини: основні етапи, напрями та проблеми (1991–2010): Дис…. канд. іст. наук. — К., 2011.

О.А. Іваненко.