Україна в міжнародних відносинах/4/Туніс

◀ Тегеранська конференція 1943

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Туніс

Туреччина ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ТУНІС, Туніська Республіка (Republic of Tunisia) — держава у Північній Африці. Територія — 163,6 тис. км2. Населення — 10,6 млн. осіб (2012): араби (98%), європейці та ін. Столиця — м. Туніс. Офіційна мова — арабська. Т. — унітарна президентська республіка. Глава держави і виконавчої влади — президент, який обирається на загальних прямих виборах. Законодавчу владу представляє двопалатний парламент. Виконавчу владу здійснюють президент і уряд — Рада міністрів. Після революції у лютому 2011 й повалення президента Бен Алі відбувся розпуск парламенту. Обрані у жовтні 2011 Конституційні збори призначили тимчасового президента та тимчасовий уряд. Т. — член ООН (1956), ОАЄ (1963) та ряду інших міжнародних і регіональних організацій.

У давнину територія Т. була населена берберами. Близько 12 ст. до н.е. засновані перші фінікійські колонії, а згодом найвідоміша з них — Карфаген. У ІІ ст. н.е. Т. захопили римляни. У 439 північна Африка була відвойована у Західної Римської імперії вандалами. Т. став центром королівства вандалів і аланів, яке проіснувало до 534, поки його не зруйнували війська візантійського імператора Юстиніана І. Більше століття територія майбутнього Т. перебувала під владою Візантії. 670 вторгнення Арабського халіфату, 698 візантійський Карфаген було зруйновано, а на його місці побудовано арабський Туніс. 909 у результаті повстання ісмаїлітів Убейдаллах проголосив себе халіфом під іменем аль-Махді (909–934). 1148 норманський король Сицилії Роджер ІІ встановив свою владу над усім туніським узбережжям. 1160 нормани були витіснені військами марокканського правителя, який заснував у Магрибі династію Альмохадів, яку у 13 ст. замінила династія Хафсидів.

У 16 ст. Т. опинився під владою Османської імперії. 1705–1957 у Т. правили представники династії Хусайнідів. 1861 в країні було ухвалено першу в арабському світі конституцію. Протягом 1881–1956 Т. перебував під протекторатом Франції. Після Другої світової війни французький уряд надав Т. автономію й створив місцеву адміністрацію у вигляді туніської ради міністрів. 1956 Франція офіційно визнала незалежність Т. Наступного року національні збори скасували монархію й проголосили республіку. Перші роки незалежності були позначені сильним впливом прихильників панарабізму. 1963–69 мала місце спроба соціалістичного експерименту, який швидко добіг кінця внаслідок невдалої колективізації у сільському господарстві. Подальша ринкова лібералізація завершилася політичною і соціальною кризою 1980-х й посиленням позицій ісламістів.

1987 у країні відбулася т. зв. «Жасминова революція», у результаті якої новим президентом став Бен Алі. Два терміни його перебування при владі (1989, 1995) ознаменувалися підготовкою й підписанням угоди між Т. і ЄС про створення зони вільної торгівлі. 2011 країною прокотилася хвиля протестних акцій. Почалася «друга Жасминова революція». Новосформований тимчасовий уряд проголосив політику «дозованої демократії».

У царині міжнародних відносин Т. керується концепцією «усіх азимутів», тобто розвитку партнерських відносин з усіма державами світу.

Разом з тим найбільшим торгівельним партнером Т. залишається Європа: звідки походить три чверті туніського імпорту. 2008 між Т. та ЄС було скасовано митні збори у торгівлі промисловими товарами. Разом з тим, за Агадірською угодою (2006) передбачено й усунення бар'єрів у торгівлі між Тунісом, Єгиптом, Марокко та Йорданією. Т. підписав угоду про зону вільної торгівлі з Туреччиною.

Незалежність України Т. визнав 25 грудня 1991, а 24 червня 1992 між двома країнами було встановлено дипломатичні відносини. Від жовтня 1993 функціонувало посольство Т. в Україні, яке 1997 було закрито з фінансових міркувань. 20 вересня 1996 розпочало свою діяльність посольство України в Т. Основою двосторонніх політичних стосунків є Декларація про принципи відносин дружби і співробітництва між обома країнами, підписана під час офіційного візиту до Т. Президента України Л.М. Кравчука у грудні 1993. В ході візиту було укладено також низку угод про співробітництво в торговельно-економічній та науково-технічній галузях. З 1992 регулярною практикою стало проведення зустрічей міністрів закордонних справ України і Т. під час сесій Генасамблеї ООН в Нью-Йорку. 2010 туніські парламентарі створили групу дружби «Туніс–Україна» (у Верховній Раді України група дружби «Україна–Туніс» 2008). Т. є одним із найбільших торговельних партнерів України в африканському регіоні й посідає 3-е місце за обсягами українського експорту після Єгипту та Нігерії (2010). Традиційними статтями українського експорту до Т. є зернові культури (більше 70%), металопродукція (близько 22%) і продукція неорганічної хімії (4%). Український імпорт з Т. представлений такими товарними групами: взуттям, електричними машинами, сільськогосподарською продукцією. 2010 прямі інвестиції Т. в Україну склали 108 тис. дол. Розвивається двостороннє культурногуманітарне співробітництво. Перспективними напрямками залишається співпраця в галузі вищої освіти та підготовки кадрів у сфері спорту, культури та туризму. В Україні навчається близько 900 туніських студентів (2012). Найбільший інтерес для громадян Т. становлять медичні, фармацевтичні та технічні спеціальності. Щорічному збільшенню кількості туніських студентів в України сприяє періодичне проведення в Т. заходів, присвячених ознайомленню майбутніх абітурієнтів з потенціалом України в сфері освіти та науки (виставка «Вища освіта в Україні 2010»).

У рамках співробітництва в галузі спорту в Т. працюють українські тренери. Представники України беруть участь у мистецьких фестивалях, що проходять у Т. Нині договірно-правова база українсько-туніських двосторонніх відносин нараховує 2 міждержавні, 4 міжурядові та 6 міжвідомчих угод.

Літ.: Жюльен Ш.-А. История Северной Африки. Тунис. Алжир. Марокко. В 2-х т. — М., 1961; Иванов Н.А. Кризис французского протектората в Тунисе. 1918–1939 гг., М., 1971; Новая история на земле Карфагена. — М., 2000.

О.М. Горенко.