Україна в міжнародних відносинах/4/Потсдамська (Берлінська) конференція 1945

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Португалія

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Потсдамська (Берлінська) конференція 1945

Походи Русі на Візантію ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ПОТСДАМСЬКА (БЕРЛІНСЬКА) КОНФЕРЕНЦІЯ 1945. Відбулася 17 липня — 2 серпня 1945 у Потсдамі (передмістя Берліна). Стала останньою зустріччю лідерів «великої трійки» (США, Великої Британії, СРСР) у роки Другої світової війни. Порівняно з попередніми зустрічами в Тегерані та Ялті склад учасників оновився. Замість померлого президента Ф. Рузвельта США представляв Г. Трумен. Під час П.к. у Великій Британії відбулися парламентські вибори, на яких перемогли лейбористи, В. Черчілля замінив новий прем'єр-міністр К. Еттлі. Незмінним учасником усіх зустрічей був голова РНК СРСР Й. Сталін. Мета конференції — завершення формування започаткованих на Ялтинській конференції основних засад нової повоєнної системи міжнародних відносин, здатних забезпечити тривалий мир в усьому світі. Було схвалено рішення про утворення Ради міністрів закордонних справ, до якої увійшли міністри закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю (країн-членів Ради Безпеки ООН). Вона мала підготувати мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною, Фінляндією та Німеччиною.

Центральне місце посіло німецьке питання. Конференція закріпила тимчасовий поділ Німеччини та її столиці Берліна на чотири зони окупації, утворила Контрольну раду з представників союзного окупаційного командування як тимчасовий верховний орган влади чотирьох держав на території Німеччини. В основу відбудови нової німецької держави було покладено принцип 4 Д: демілітаризація − повне роззброєння і розпуск німецьких сухопутних та військово-повітряних сил, Генштабу, СС, СА, СД, гестапо; денацифікація — ліквідація німецької націонал-соціалістичної робітничої партії та її установ, звільнення активних членів НСДАП з усіх посад, заборона пропаганди нацистських і мілітаристських доктрин, запровадження міжнародного воєнного трибуналу, арешт і передача під суд воєнних злочинців; декартелізація — розпуск агресивних німецьких монополій (трестів, картелів, синдикатів), недопущення відродження німецького мілітаризму як одного з основних винуватців розв'язання війни, децентралізація німецької економіки, переведення промислового виробництва на мирні рейки; демократизація — реорганізація на демократичних засадах системи освіти, забезпечення свободи слова, преси, віросповідання, заохочення відновлення та створення демократичних партій, профспілок, громадських організацій. Гостро постало питання про розмір репарацій, поділ флоту та повоєнні кордони. СРСР наполягав на наданні йому 50% від загальної суми компенсацій союзникам. США та Велика Британія запропонували своє бачення щодо вирішення проблеми: здійснювати репараційні платежі СРСР за рахунок вилучення промислового устаткування з радянської окупаційної зони, а також за рахунок 25%, вилучених із західних зон. Військово-морський і торговельний флот Німеччини у рівних частинах було розподілено між США, СРСР та Великою Британією. В основу повоєнного територіального врегулювання було покладено кордони, створені за підсумками Паризької мирної конференції 1919. СРСР вдалося умовити союзників визнати його кордони (з деякими змінами на користь Польщі) станом на 22 червня 1941. До СРСР відійшли значні території Фінляндії, Литва, Латвія, Естонія, західнобілоруські та західноукраїнські землі, Бессарабія (згідно з пактом про ненапад та договором про дружбу і кордон (серпеньвересень 1939), Північна Буковина. Окремим договором з ЧСР до СРСР від 29 червня 1945 відійшла Закарпатська Україна. За рішенням конференції СРСР одержав значну частину Східної Пруссії і місто Кенігсберг (нині Калінінград). Решта території Східної Пруссії відходила до Польщі.

Учасники П.к. погодилися також з пропозицією СРСР передати Польщі землі по Одеру і Західній Нейсе. До Польщі також відходили міста Данціг і Штеттін (Гданськ і Щецин). Було досягнуто домовленість про переміщення до Німеччини етнічних німців з територій, що відходили до Польщі, Чехословаччини або залишалися в складі Угорщини. П.к. визнала недійсними рішення Мюнхенської угоди, віденських арбітражів та аншлюс Австрії. Були також розглянуті проблеми судноплавства по Дунаю, повоєнний статус Австрії, яка разом із столицею Віднем також була поділена на чотири зони окупації. Через суперечності між союзниками не було досягнуто домовленостей з питання перегляду міжнародної конвенції щодо статусу чорноморських проток, права опіки над колишніми африканськими володіннями Італії, проект інтернаціоналізації Дунаю.

На конференції було прийнято Потсдамську декларацію США, Великої Британії та Китаю з вимогою беззастережної капітуляції Японії, із зазначенням основних принципів мирного врегулювання для Японії (повне військове роззброєння й розпуск збройних сил, усунення від влади і покарання військових злочинців та ін.). Делегація СРСР підтвердила готовність вступити на боці союзників у війну з Японією. У підсумку роботи П.к. керівники делегацій підписали Протокол Берлінської конференції та Повідомлення про Берлінську конференцію трьох великих держав. На початку серпня 1945 до цих документів долучила свій підпис Франція. Ялтинські та Потсдамські домовленості лідерів «великої трійки» союзників у ході Другої світової війни закріпили основні засади нової, Ялтинсько-Потсдамської системи політичного устрою Європи і світу.

Літ.: Тегеран–Ялта–Потсдам. Сборник документов. — Москва, 1970; Переписка председателя Совета Министров СССР с президентом США и премьер-министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны. 1941−1945 гг. — Москва, 1957, т. 2; Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны. — Москва, 1946, т. 1; Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны 1941−1945. — Москва, 1980, т. 6; Нариси з історії дипломатії України. — Київ, 2001; W.S. Churchill. The Second World War. — London, 1954, v. 4; The White House Papers of Harry Hopkins. An Intimate History by Robert E. Sherwood. — London, 1949, v. 2.

О.С. Черевко.