Україна в міжнародних відносинах/4/Походи Русі на Візантію

◀ Потсдамська (Берлінська) конференція 1945

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Походи Русі на Візантію

Прутський трактат 1711 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ПОХОДИ РУСІ НА ВІЗАНТІЮ — військові походи русів у період виникнення та становлення Давньоруської держави. У «Повісті временних літ» вони зображуються вінцем політичної кар'єри перших київських князів, результатом вдалого підкорення навколишніх східно-слов'янських племен.

Досі історики розходяться із приводу кількості П.Р. на В., називаючи від 6-ти до 10–12-ти. Русь завжди була наступаючою стороною. Якщо на початку руси ставили собі за мету переважно здобуття військової здобичі, то пізніше однією з головних цілей П.Р. на В. стало забезпечення для руських купців доступу на ринки імперії та отримання максимальних привілеїв для них. Розбудовуючи державу на теренах Сх. Європи, київські князі почали дбати про встановлення постійних дипломатичних стосунків із Константинополем, що підвищувало престиж Давньоруської держави й відповідало її стратегічним інтересам на південному сході.

Русь прагнула вивільнити від кочовиків торговельні шляхи, що вели до Криму, Приазов'я та Закавказзя. Досягаючи воєнними засобами значного чи часткового успіху, Київська Русь у подальшому охоче йшла на переговори з імперією, щоб забезпечити досягнуте дипломатичними угодами.

Перші відомі походи русів на Візантію відбулися ще до утворення Давньоруської держави — на межі 8 і 9 ст. (Крим, на Сурож (нині м. Судак) і в 830-х pp. — на південне узбережжя Чорного моря (Амастрида; нині м. Амасра, Туреччина). Та до повідомлень історичних джерел про ці походи історики ставляться скептично. «Житіє Стефана Сурозького», написане не раніше 15 ст., містить неправдоподібні свідчення, зокрема, повідомляє про похід Новгородського князя Бравліна на Сурож наприкінці 8 ст., хоча зараз історикам відомо, що Новгород Великий виник не раніше серед. 10 ст. Що ж стосується «Житія Георгія святого Амастридського», то деякі дослідники вважають, що повідомлення про напад русів на Амастриду були включені туди пізніше та є лише екстраполяцією обставин походу київського князя Ігоря на Візантію 941. Разом з тим військово-дипломатична активність русів у чорноморському регіоні у 830-ті — на поч. 840-х pp. підтверджується окремими західноєвропейським джерелами, зокрема Бертинськими анналами. Можливо, напади русів на Візантію здійснили ті угруповання русів, які не мали відношення до майбутньої Київської держави. Деякі історики пов'язують ці напади з т. зв. Приазовською Руссю.

Перші П.Р. на В. відзначалися грабіжницьким і водночас розвідувальним характером, їх можна розглядати в контексті норманської експансії в Європі.

Похід 860. Після утворення в серед. 9 ст. Київського князівства його володар кн. Аскольд 18 червня 860 на чолі флоту із 200 лодій несподівано для греків вдерся до бухти Золотий Ріг і обложив Константинополь.

Імператору Михаїлу ІІІ довелося за допомогою багатих дарів досягти угоди з русами і їхнього повернення додому. 867 було підписано нову русько-візантійську угоду, яка, певно, підтверджувала попередню і зафіксувала прийняття київським князем і його дружиною християнства, а також відправлення на Русь єпископа для організації церкви. Однак наступні угоди з Візантією характеризують русів як язичників.

Важлива роль цього походу усвідомлювалася ще в Давній Русі.

Зокрема, датована частина «Повісті временних літ» розпочинається роком початку правління візантійського імператора Михаїла ІІІ. Таким чином, саме цим походом і угодою київського князя Аскольда Київська Русь уперше вийшла на світову арену та заявила про себе як держава.

Похід 907. Утворення Давньоруської держави (бл. 882), зосередження в її складі основних східно-слов'янських племінних об'єднань дали змогу її правителю київському кн. Олегу 907 здійснити грандіозний похід на Константинополь (2 тис. лодій по 40 воїнів у кожній), що завершився підписанням русько-візантійської угоди, а 911 — докладного руськовізантійського договору, що надавав Русі надзвичайні торговельні й дипломатичні привілеї (цей договір, як і 2 наступних, вписаний або переказаний у «Повісті временних літ»). У візантійських джерелах похід не згадується.

Походи 941 та 944. На відміну від походів київського князя Олега похід 941 під проводом його наступника князя Ігоря докладно описаний у руських, візантійських, західноєвропейських та східних джерелах. Цей масштабний похід Русі на Візантію зазнав невдачі. Флот великого князя київського Ігоря спочатку спустошив чорноморське узбережжя Малої Азії, але не наважився рушити на Константинополь, затиснутий візантійським військом. У вересні 941 по дорозі додому флот київського князя Ігоря був перехоплений і знищений за допомогою грецького вогню візантійською ескадрою патриція Феофана. Тільки 944 князю Ігорю вдалося зібрати нове військо і знову вирушити в похід, та на Дунаї його зустріло візантійське посольство і запропонувало мир. Русько-візантійська угода 944 виявилася менш вигідною для Давньоруської держави, ніж угоди князів Аскольда та Олега.

Походи 968–971. Син князя Ігоря київський князь Святослав Ігорович здійснив 2 походи на Візантію, що мали на меті закріпитися в Болгарії, вивести її з-під влади Візантії. Якщо 968 Святослав Ігорович виступив як знаряддя візантійської дипломатії проти 1-го Болгарського царства, то невдовзі, за повідомленнями візантійських джерел, він втрутився в боротьбу за імператорський стіл. Візантійцям вдалося організувати напад орди печенігів на Київ, що змусило Святослава Ігоровича на певний час повернутися на Русь. Та вже наприкінці 969 він знову на Балканах.

Київський князь Святослав Ігорович відмовився від запропонованої новим візантійським імператором Іоанном І Цимісхієм данини, уклав військову угоду з болгарами, і навесні 970 р. 30-тис. русько-болгарське військо атакувало 12-тис. армію візантійського полководця Варди Скліра у Фракії (історична область на сxоді Балканського п-ва). Невдовзі, коли в Малій Азії спалахнуло повстання на чолі з Вардою Фокою, візантійські війська зовсім залишили землі фракійської феми. Лише наприкінці 970 — на поч. 971 візантійці змогли перекинути війська на боротьбу проти київського князя Святослава Ігоровича та союзних йому болгар. На чолі армії став сам імп. Іоанн І Цимісхій. Флот вирушив на Дунай, аби перетнути можливі шляхи відступу русів. У квітні 971 в полон до візантійців потрапив болгарський цар Борис II. Частина русів на чолі з воеводою Сфенкелом змогла відступити до Доростола (нині м. Силістра, Болгарія), де перебував сам Святослав Ігорович. У квітні ж розпочалася облога імператором цього дунайського міста, що тривала 3 місяці. Після невдалої для себе спроби прорвати оточення Святослав Ігорович був змушений укласти нову ще більш жорстку для Русі, ніж договір 944, угоду з візантійським імператором та залишити Болгарію.

Похід 989. Син Святослава Ігоровича київський князь Володимир Святославич 989 (часто помилково вказують 988) вчинив похід у Крим на м. Корсунь (Херсон), щоб змусити візантійського імператора Василія ІІ виконати умову попередньої угоди й видати за нього сестру Анну. Із цим походом звичайно пов'язують хрещення Київської Русі. Із Корсуня Володимир Святославич привіз у Київ дружину — сестру імператора Анну, що піднімало престиж володаря Русі на один рівень з імператорами Візантії та «Священної Римської імперії». Саме із цим походом пов'язане й поширення влади Русі на Керченський та Таманський півострови, де з часом утворився руський центр влади в Тмуторокані.

Похід 1043. Останній похід Русі на Візантію був викликаний ворожим ставленням до Русі імператора Візантії Константина IX Мономаха. Руське військо очолили син великого князя Ярослава новгородський князь Володимир Ярославич та воєвода Вишата. Руські і візантійські джерела по-різному оповідають про перебіг подій. Згідно з літописами, руський флот було потоплено штормом, а ті, хто врятувався на суходолі, були схоплені греками, осліплені та ще 3 роки поневірялися в неволі. Візантійські джерела розповідають, що приводом для війни була загибель знатного руса в Константинополі, та про битву на морі, в якій не буря, а візантійський флот розтрощив нападників.

Зазнавши поразки, Ярослав Мудрий змусив дипломатичними засобами імперію піти на почесний для Русі мир. Щоб задобрити Ярослава Мудрого, візантійський імператор Константин IX Мономах видав свою непорфирородну (народжену до того, як батько став імператором) доньку за сина київького князя — кн. Всеволода Ярославича.

П.Р. на В. знаменували собою етапи входження Давньої Русі в систему європейських середньовічних держав. Їх наслідком стало розширення торговельних зв'язків Русі та Візантії, врешті-решт, християнізація Русі і включення її до культурно-цивілізаційного простору, який англійський візантиніст кн. Д.Оболенський назвав Візантійською співдружністю націй.

Літ.: Истрин В.М. Летописные повествования о походах русских князей на Царьград. В кн.: Известия Отделения русского языка и словесности АН. — Пг., 1916, т. 21, кн. 2.; Vasiliev А.А. The Russian Attack on Constantinopole in 860. — Cambridge, Massachusetts, 1946; Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. — М., 1956; Продолжатель Феофана. Жизнеописание византийских царей. — М., 1992; Повесть временных лет. — СПб., 1996; Оболенский Д. Византийское содружество наций. Шесть византийских портретов. — М., 1998; Литанрин Г.Г. Византия, Болгария, Древняя Русь (IX — начало XII в.). — СПб., 2000; Кузенков П.В. Поход 860 г. на Константинополь и первое крещение руси в средневековых письменных источниках. В кн.: Древнейшие государства Восточной Европы: 2000 г.: Проблемы источниковедения. — М., 2003;

М.Ф. Котляр, А.Г. Плахонін.