Україна в міжнародних відносинах/3/Легіони польські

◀ Латвія

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Легіони польські

Лейпцизький університет ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

ЛЕГІОНИ ПОЛЬСЬКІ — назва польських добровольчих військових формувань, які діяли в складі військ іноземних держав після того, як Польща втратила свою незалежність. Перші такі формування були створені 1797 й діяли до 1803. Потім вони формувалися й воювали 1848–49. Л.П. існували також у 1914–17.

1797 Л.П. були сформовані за ініціативою генерал-поручника Яна-Генрика Домбровського (1755–1818) на території Італії. Вони підпорядковувалися командуванню французької армії й брали участь у бойових діях на її боці. В них служили переважно полонені французами поляки з австрійського війська й втікачі з колишньої Речі Посполитої (у т. ч. й з українських земель). Я.-Г. Домбровський бажав мати військо, оперте на свідому дисципліну й патріотичне виховання: для неписьменних жовнірів влаштовували курси читання й письма, бесіди з вітчизняної історії. Легіонери співали пісню «Jeszcze Polska nie zginęła» (первісно називалася «Мазуркою Домбровського»; слова легіонера, поета Юзефа Вибіцкі; нині це польський національний гімн). Крізь лави цих легіонів пройшло близько 25 тис. вояків. Після укладення Францією 1801 в Люневіллі (Франція) миру з Австрією (проти якої головним чином і воювали Л.П.) значна частина вояків на знак протесту залишила службу. Інших французькі власті вислали на остров Сан Домінго (нині Гаїті) для боротьби з місцевими повстанцями, однак, прибувши на острів, чимало польських вояків перейшли на їх бік. Невдовзі легіони були розформовані.

Вдруге Л.П. були створені 1848 у Ломбардії, Венеції й П'ємонті за ініціативою поета Адама Міцкевича і воювали проти Австрії на боці італійців. Загальні гасла їхньої боротьби були викладені у «Збірці засад», де, зокрема, проголошувалося гасло єднання з боротьбою поневолених слов'янських народів. У червні 1849 на чолі з А. Міцкевичем вони вступили до Рима для захисту республіки. Після здобуття Рима у липні французами Л.П. були розформовані. На початку Кримської війни (1853–1856) А. Міцкевич виїхав до Константинополя з наміром сформувати там польські частини у складі турецького війська для боротьби з Російською імперією. 1855 він помер і його задум залишився не реалізований.

1914 Л.П. були створені за ініціативою Ю.-К. Пілсудського. Вони брали участь у бойових діях на боці австро-угорського та німецького війська 1914–17. До їхніх лав вступали ті поляки, євреї та українці (здебільшого греко-католики), які були звільнені від військової служби або ж делеговані до Л.П. з австро-угорської армії, а також добровольці з польських теренів під російською займанщиною.

Формуванню легіонів передувала спроба Ю.-К. Пілсудського підняти на початку Першої світової війни на території Царства Польського повстання проти Російської імперії. 6 серпня 1914 він спрямував з Кракова до Царства Польського 1-у Кадрову роту зі 144 вояків, але повстання не відбулося. У той же час ініціативу щодо організації легіонів підхопили галицькі польські політики, угодовськи налаштовані до Австро-Угорщини. Вони створили загальнонаціональну репрезентацію — Головний національний комітет. Вже наприкінці серпня 1914 в Кракові було укомплектовано Західний легіон, а у Львові — Східний легіон. Останній, однак, у вересні був розформований. З того часу назва «Легіони Польські» вживається щодо частин, які постали на базі Західного легіону. Це були 3 бригади. Найраніше утворилася 1-а бригада під командуванням Ю.-К. Пілсудського (після нього бригаду в жовтні 1916 очолив полк. М. Янушайтіс). Вона стала й найчисленнішою (близько 25 тис. вояків), брала участь у бойових діях 11-го корпусу австро-угорського війська. 2-а бригада (т. зв. Карпатська або Залізна) була створена в травні 1915 в Коломиї, нею командував полк. Ф. Кіттнер (із серпня 1916 — полк. Ю. Галлер). Найменшою була 3-я бригада (4-й та 6-й піхотні полки), створена одночасно з 2-ю 1915. Нею командували полковники: спочатку — В. Гжесіцкі, потім — С. Шептицький (перед тим як очолити бригаду, він мав намір стати командувачем Легіону Українських січових стрільців, однак українські політики Галичини не дали на це згоди), згодом — З. Зєліньскі, пізніше — Б. Роя. Усі 3 бригади підпорядковувалися командуванню Л.П., а останнє, у свою чергу, — головному командуванню австрійського війська. Політично Л.П. були підпорядковані Головному національному комітету з резиденцією в Кракові. Командування Л.П. очолювали австрійські офіцери-поляки: ген. К. Дурскі-Тжаска (вересень 1914 — лютий 1916), ген. С. Пухальскі (лютий — листопад 1916), полк.

С. Шептицький (листопад 1916 — квітень 1917), полк. З. Зєліньскі (квітень– серпень 1917). Найбільші бої легіонерів відбулися під Новим Корчином (вересень 1914), Анелінем і Лясками (16–21 жовтня 1914), Кривоплотами, Марцинковичами, Ловчувками (22–25 грудня 1914), у Карпатах (жовтень 1914), Молотковим (29 жовтня 1914), Рафайловим, Кірлібабою, Раранчою (13 червня 1915), Конарами (16–25 червня 1915), Ястковим (29–31 липня 1915). Після здобуття 1915 Центральними державами території Царства Польського Л.П. були передислоковані на Волинь. Там легіонери під командуванням Ю.-К. Пілсудського 4–6 липня 1916 взяли участь у битві з російськими військами під Костюхнівкою.

Через конфлікти з австрійським і німецьким командуванням Ю.-К. Пілсудський 26 вересня 1916 відмовився від командування 1-ю бригадою. Після того, як імператори Франц-Йосиф I Габсбург і Вільгельм II Гогенцоллерн оголосили про створення залежного від Центральних держав Царства Польського (т. зв. акція 5 листопада 1916), а від легіонерів стали вимагати присяги на відданість союзницькій австро-німецькій армії, він звернувся із закликом не складати такої присяги. Це призвело до того, що польських легіонерів, які не склали присяги (а це була більшість вояків 1-ї i 3-ї бригад), інтернували до таборів у Беньямінові й Щип'юрні. Вояки 2-ї бригади склали присягу й увійшли до складу новосформованого Центральними державами Польського допоміжного корпусу. Легіонерів, які склали присягу й були вихідцями з Галичини, зарахували до австрійського війська. Ю.-К. Пілсудський і його начальник штабу полк. Казімєж Соснковський (1885–1969) були інтерновані у німецькій фортеці в Магдебургу.

Після відродження 1918 Польської держави вояки Л.П. увійшли до складу Війська Польського. Потому на Поділлі й Волині їм довелося мати бойові зіткнення з українським селянством і військом Української Народної Республіки.

Чимало колишніх легіонерів у міжвоєнний час стали урядовцями 2-ї Речіпосполитої, зокрема, майор Альфред Білик був воєводою тернопільським (1936–37) та львівським (1937–39). Також колишні вояки Л.П. служили державними чиновниками у Станіславівському та Поліському воєводствах і на Волині.

Літ.: Кулик А., Пташинський П. До історії збройної спілки української буржуазії та польських поміщиків для боротьби проти пролетарської революції: Польські легіони на Поділлі та Волині 1918 р.: Документи //Архів Радянської України, 1932, № 4–5; Kieniewicz S. Legion Mickiewicza 1848–1849. — Warszawa, 1957; Mleczak J. Akcja werbunkowa Naczelnego Komitetu Narodowego w Galicji i Krolestwie Polskim w latach 1914–1916. — Przemysl, 1988; U zrodel niepodleglosci. 1914–1918: Z dziejow polskiego czynu zbrojnego. — Warszawa, 1988; Lipisski W. Walka zbrojna o niepodleglosc Polski w latach 1905–1918. — Warszawa, 1990; Klimecki M. Legiony Polskie. — Warszawa, 1996; Polacy na Ukrainie: Zbior dokumentow, cz. 1: Lata 1917–1939, t. 3–4. — Przemysl, 2001–2004.

O.С. Рубльов.