Україна в міжнародних відносинах/3/Латвія

◀ Кючук-Кайнарджийський мирний договір 1774

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Латвія

Легіони польські ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

ЛАТВІЯ, Латвійська Республіка (Latvija, Latvijas Republica) — держава на Півночі Східної Європи, на узбережжі Балтійського моря. Територія 64589 км2. Населення 2245800 осіб (2010). Столиця м. Рига. Державна мова — латиська. Л. — парламентська республіка. Органом законодавчої влади є сейм, який обирає главу держави — президента на 4 роки. Вищий виконавчий орган — уряд на чолі з прем'єр-міністром.

Від 2 тисячоліття до н.е. на землях сучасної Л. проживали балтські племена, від яких походять представники латиської народності — латгали, сели, курші, земгали. У 10–13 ст. тут існували феодальні князівства, які впродовж наступних трьох століть перебували під владою Лівонського ордену. 1721 північні і центральні території Л. приєднано до Російської імперії, наприкінці століття — решта латвійських земель.

Національна латвійська держава утворилася після Першої світової війни і розвалу Російської імперії: 18 листопада 1918 коаліція латиських політичних партій проголосила незалежність країни. У грудні того ж року виникла у Л. також радянська республіка, яка була підтримана радянською Росією і проіснувала до 1919. У квітні 1920 в країні відбулися демократичні вибори, а 1922 установчі збори ухвалили конституцію. 1934 було розпущено парламент і встановлено авторитарний режим . 1940 до Л. ввійшли частини Червоної армії, проголошено Латвійську радянську соціалістичну республіку, яка 1941–1944 була окупована військами Німеччини. Після звільнення від німецьких фашистів країна продовжувала перебувати у складі СРСР до вересня 1991, коли остаточно відновила свій державний суверенітет, задекларований у травні 1990. 1991 Л. вступила до ООН, 1995 приєдналася до НАТО, від 2004 — член Європейського Союзу. Дипломатичні відносини з незалежною Україною встановила 12 лютого 1992.

Латвійсько-українські зв'язки. Контакти між народами Л. і України відомі з часів Київської Русі. Одне з племен — латгали — згадується у «Повісті временних літ». У період раннього середньовіччя руські дружини неодноразово допомагали їм у боротьбі проти шведських, німецьких і датських завойовників.

Починаючи з 19 ст. з України до Л. регулярно переселялися фахівці для роботи в різних галузях її промисловості і комерції, українська молодь здобувала інженерну освіту у Ризькому політехнічному інституті. Важливе значення для розвитку економічних зв'язків мало спорудження 1876 залізничної магістралі Лібава–Ромни, яка відкрила через морські порти Л.

новий вихід українського збіжжя на зарубіжні ринки. Одним з піонерів розвитку авіації у Л. став В. Слюсаренко, який 1913 організував у Ризі майстерню з будівництва та ремонту літаків й заснував першу школу льотчиків.

За переписом 1897 у Л. мешкало близько 1 тис. українців. Організоване українське життя було започатковано 1911 заснуванням товариства «Громада», яке ставило за мету об'єднання українців Л. на принципах взаємодопомоги та збереження національної ідентичності. Піднесення громадськополітичної активності українців у Л. спричинили революційні події 1917 в Україні. У цей час постав ризький осередок Української партії соціалістівреволюціонерів. Навесні того ж року у 12-й російській армії, штаб якої містився у Ризі, було обрано українську виконавчу раду, проведено український конгрес військових делегатів.

Після проголошення суверенітету Л. її уряд встановив дипломатичні взаємини з Українською Народною Республікою. У вересні 1919 до Риги прибув український консул М. Бендерівський. У січні 1920 там же розмістилася офіційна місія УНР на чолі з В. Кедровським, відкрито українське прес-бюро для інформування латвійської громадськості про політичні події в Україні. 18 березня 1921 Л. стала місцем укладення договору («Ризький договір») між РСФСР і УСРР, з одного боку, та Польщею, з другого, яким вирішено нагальну для Східної Європи, в тому числі для України, проблему припинення війни між договірними сторонами. Того ж року 3 серпня за двосторонньою угодою, підписаною у Ризі, УСРР і Латвійська демократична республіка офіційно визнали одна одну.

1921 у столиці Л. постав комітет українських біженців-емігрантів, який займався допомогою новоприбулим біженцям з України. Від 1932 свою діяльність здійснювало Латвійсько-українське товариство, засновниками якого були місцеві підприємці українського походження. 1936 воно об'єднувало 73 членів, 1838 — 111.

У роки Другої світової війни кількість українців у Л. помітно зросла (1943 — понад 11 тис.) й продовжувала збільшуватися у повоєнний період.

1959 їх налічувалося близько 30 тис. осіб, 1979 — понад 66 тис., 1989 — понад 92 тис. (3,5% від складу населення Л.). На початку 21 ст. в країні проживало близько 60 тис. осіб українського походження.

Із відновленням державної незалежності Л. широко розгорнулося громадське й культурно-освітнє життя українців. 1991 в Ризі з ініціативи товариства «Дніпро» відкрито першу державну українську загальноосвітню школу. 1995 там же виник культурний центр «Латвія–Україна» за участю латиського поета К. Скуєнієкса, 1996 — Спілка українців Латвії. У 1990-ті — на початку 21 ст. українці гуртувалися у товариствах «Водограй», «Світанок», «Україна–Латвія», «Ятрань», «Родина». Проведення концертів, конференцій, організація шкільництва посіли головне місце в діяльності цих та інших українських організацій, які працюють у столиці та інших місцях зосередження української діаспори. У 2006 більшість українських громадсько-культурних осередків увійшли до Об'єднання українських товариств Л.

Латисько-українські культурні зв'язки спираються на традиції, які складалися у 2-й пол. 19 ст., коли у періодиках Л. висвітлювалися літературно-мистецькі події України. 1901 у Ризі з'явилася перша українська драматична трупа, яка давала вистави також в Єлгаві і Лієпаї. Найбільш популярним у Л. серед українських письменників стає Т. Шевченко. Перші переклади і статті про нього здійснюють Є. Ліготню (опублікував 1900 у журн. «Austrums» поему «Катерина»), М. Арону (1900, автор першого біографічного нарису), Е. Рудзітіс (переклав 1906 «Заповіт»), Ф. Адамович (у журн. «Druva» 1914 подав уривок з поеми «Тарасова ніч», «Молитву» та інші вірші). 1911 і 1914 літературними читаннями і вечорами громадськість Л. відзначала 50-річчя від дня смерті і 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. Впродовж 20 ст. латиською мовою видавалися твори М. Вовчка, І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, П. Тичини, М. Рильського та ін., антології української народної творчості, української поезії і прози. Засновником балтійської порівняльної лінгвістики став латиський філолог Я. Ендзелін, який 1908– 1920 працював у Харківському університеті; його учнем був Л. Булаховський, видатний український мовознавець.

В Україні видання перекладів латиських художніх творів почалося у 1920-х роках. У 30-х роках вперше вийшли вибрані поезії одного з найбільших поетів Л. — Я. Райніса, збірка оповідань Л. Лайцена. У 2-й пол.

20 ст. в Києві публікувалися романи А. Упіта, В. Лаціса, А. Саксе, новели і поезії Р. Блаумана, М. Кемпе та ін. 1966 на кіностудії ім. О.П. Довженка за мотивами оповідань Р. Ейдеманіса створено фільм «Десятий крок».

У театрах України посіли місце п'єси Я. Райніса.

Літ.: Мугуревич Э.С. Восточная Латвия и соседние земли в Х–ХІІІ вв. — Рига, 1965; Звайгзне Б. З латисько-українських літературних зв'язків. В кн.

Сузір'я. — К., 1971, вип. 5; Березовський П. Україна і Латвія (З історії культурних взаємозв'язків) // Народна творчість та етнографія, 1976, № 4; Латвия на грани епох. — Рига , 1990; Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. — Житомир, 1992; Українці Латвії (люди згадують, документи свідчать…). — Рига, 2006; Україна — Латвія: історія, культура, економіка. — К., 2007.

М.М. Варварцев.